Сайфуліна Ю.В. Встановлення і розбудова радянського державного режиму в Північній Буковині в 1940 - 1947 рр.: історико-правове дослідження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і завдання дослідження; визначаються об`єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, наукова новизна; висвітлюється теоретичне та практичне значення, апробація отриманих результатів; вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ „Історіографія та джерельна база дослідження” містить три підрозділи.

У першому підрозділі „Історіографія історії радянського державного режиму в Північній Буковині в 1940-1947 рр.” критично осмислюються історико-правові знання про радянський державний режим у Північній Буковині, представлені в працях і виступах фахових дослідників історії держави та права. Умовно виділено три наукові школи, кожна з яких відрізняється своїми методологічними підходами, колом використовуваних джерел та критичним ставленням до наукових опонентів й їхніх наукових здобутків.

Першою у часі була радянська школа, до представників якої зараховують більшість дослідників СРСР і окремих дослідників соціалістичних країн. Головні постулати цієї школи: територіальні зміни в післявоєнній Європі здійснювалися правомірно і носили прогресивний характер; вони забезпечили раніше пригнобленим націям право на самовизначення, а Європі і світові – міцний і тривалий мир.

Радянську наукову школу можна вважати єдиною тільки в оцінці геополітичних і міжнародно-правових наслідків Другої світової війни і, можливо, повсюдно декларованого історичного матеріалізму як методологічної основи досліджень. В умовних рамках цієї школи розвивалися не тільки загальноісторичні дослідження, а й історико-правові. Відповідний напрямок досліджень склався у тогочасній львівській науковій школі історії права, представники якої В.С.Кульчицький, М.І.Настюк, Б.Й.Тищик здійснювали правовий аналіз політичних подій та з позицій юридичної науки вивчали відповідні правові документи.

Загалом спектр досліджень державних і правових явищ на землях Північної Буковини був дуже різноплановим і це треба мати на увазі для констатації наукової позиції радянської школи. У дисертації критично осмислено праці Г.Вельямінова, С.Волкова, Л.Іванова, Ю.Ємельянова, І.Коблякова, Ф.Кожевнікова, В.Курило, В.Поцелуєва, Е.Скакунова, В.Собакіна, Г.Старушенка, Н.Фарбмана, А.Язькової.

Відмінну позицію від радянської завжди займала західна наукова школа. Розширення радянських кордонів, здійснене у 1939-1947 рр., в її інтерпретації здійснювалося насильницькими, протиправними методами з грубим нехтуванням прав людини. Проте тема державно-правового розвитку Буковини досить грунтовно досліджувалася західноєвропейською історіографією. Спеціалізовані історії Буковини в новітній час створені німецькомовними авторами (Ф.Вікенгаузер, Р.Кайндль, Е.Турчинські), польськими (А.Моргенбессер) та румунськими (Д.Ончул, І.Ністор, М.Якобеску); в австрійському Аугсбурзі діє Інститут Буковини.

Найбільший інтерес для історико-правового аналізу інкорпорації Буковини до складу Української РСР і становлення на цих землях радянського державного режиму викликали вивчені наукові праці Г.Вебера, В.Чаплінського, Р.Саллівана, К.Меннінга та інших. Особлива увага у дисертаційній роботі зосереджена на румунській історіографії означеної проблеми. Критичний аналіз праць К.Джуреску, Н.Йорги, І.Ністора спричинив втрату ілюзій щодо об`єктивності історичних знань про Північну Буковину, сформованих румунською наукою.

Відносно молода українська історико-правова наука вимушена вести полеміку як з посткомуністичними тенденціями в сучасній російській та, частково, вітчизняній історіографії, так і зі своїми західними опонентами. У дисертації опрацьовано праці вчених – представників сучасної української історичної  та історико-правової науки: І.Адамчука, І.Біласа, В.Ботушанського, П.Брицького, С.Гакмана, В.Гриневича, Т.Гунчака, А.Жуковського, В.Макарчука, М.Мандрик, О.Субтельного, В.Холодницького, І.Фостія. Загалом можемо констатувати, що окремі питання державно-правової перебудови, здійсненої радянською владою у Північній Буковині в 40-х роках ХХ століття розглянуті переважно вітчизняними істориками, а не правниками. Разом з тим немає узагальнюючої праці, яка б охопили тему в цілому: легітимність інкорпорації регіону (з огляду на норми міжнародного права), правові підстави перетворень, їхня відповідність радянському державному праву та іншим законодавчим нормам, діяльність партійних, державних управлінських і силових структур в контексті здійснення перебудовчих процесів.

Власне історико-правовий підхід сприяє урізноманітненню – методологічному, тематичному, стильовому – у дослідженні встановлення і розбудови радянського державного режиму в Північній Буковині в 1940-1947 роках.

У другому підрозділі „Археографія проблеми” описано джерельну базу дослідження, яку становлять чисельні публікації документів (як вітчизняного, так і зарубіжного походження), тогочасна преса, мемуари безпосередніх учасників подій, архівні матеріали, виявлені автором у вітчизняних архівах.

В основу дослідження було покладено документи, які містяться в архівах, ніде не публікувалися, і більшість з яких вперше вводиться в науковий обіг. Йдеться про матеріали, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об`єднань України (ЦДАГО), Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), Архіву УСБУ у Чернівецькій області (АУСБУЧО), Галузевого державного архіву МВС України (ГДА МВС України), архіву УМВС у Чернівецькій області. За своїм характером це переважно офіційні документи, закони, розпорядження, укази, накази, офіційне листування, проекти нормативних актів, протоколи засідань державних органів і громадських організацій, матеріали судової та позасудової практики, адміністративної діяльності, доповіді агентури, інформації і довідки прокуратури, приватне листування, публікації в газетах тощо.

Найбільший інтерес представляють фонди ДАЧО, насамперед 246 справ фонду Р-№ Чернівецький облвиконком, 1940-1941 рр. Це постанови і протоколи засідань облвиконкому, інформаційні бюлетні, історико-географічні і економічні описи області.

На прикладі конкретних кримінальних і цивільних судових справ 1940-1941 рр. зроблені певні висновки і узагальнення щодо відкриття і провадження справ, процедури судочинства, подання апеляцій; їх ефективності тощо.

На жаль, в дисертаційному дослідженні не вдалося використати архівний матеріал, що стосується позасудових репресій, здійснюваних радянською владою, а також оперативних розробок структур НКВС-НКДБ. Справи такого роду є доступними лише для родичів незаконно репресованих громадян.

У третьому підрозділі „Методологічні засади дослідження еволюції радянського державного апарату у Північній Буковині” визначено підходи та методи історико-правового дослідження радянського державного режиму в Північній Буковині в 1940-1947 рр. Сучасні розробки проблем предметної області історико-правової науки, уточнення тимчасових меж конкретних історико-правових досліджень, встановлення просторових рамок предмету історії держави та права України дозволяють досліджувати процеси встановлення і розбудови радянського державного режиму в Північній Буковині в контексті історії держави та права України. Плюралістичний (цивілізаційний) підхід до історії держави та права України спонукає нас до розуміння досліджуваної проблеми як одного з етапів радянського періоду в розвитку держави та права України, однієї з конкретно-історичних форм, зрештою, необхідним елементом у системі історико-правових знань. Тому у методології зроблено акцент на спеціальні методи юридичної науки з їх посиленою увагою до таких явищ як право і законодавство, адміністративна та судова практика.

Другий розділ „Правове врегулювання входження Північної Буковини до Української РСР у складі Союзу РСР” містить три підрозділи.

У першому підрозділі „Історичні передумови входження Північної Буковини до УРСР” висвітлено історичний розвиток Північної Буковини з найдавніших часів і зроблено висновок про історичну зумовленість входження цих земель до складу України.

Бурхлива політична історія краю, який почергово був ареною польсько-молдавських конфліктів (ХІV – XV ст.), польсько-турецького суперництва (ХVІ – XVІІ ст.), російсько-турецького змагання (ХVІІІ – XІХ ст.), радянсько-румунського протистояння (ХХ ст.), призвела до значної змішаності місцевого населення, близького сусідства українського, румунського, польського, російського (старообрядці), німецького, єврейського та ін. елементів – навіть у межах окремо узятих населених пунктів.

Проте у 1940 році українці становили абсолютну чи, принаймні, відносну етнічну більшість в усіх повітах Північної Буковини, за винятком Герцаївського.

У другому підрозділі „Міжнародні чинники і міжнародно-правові засади входження Північної Буковини до УРСР” аналізуються основні міжнародні чинники і міжнародно-правові засади входження Північної Буковини до УРСР.

Внаслідок геополітичних  змін, що відбулися в Центральній і Східній Європі після завершення Першої світової війни Буковина вибула зі складу Австро-Угорської монархії і після короткого періоду невизначеності опинилася у складі Румунії. Офіційний Бухарест в справі приєднання Буковини вдався до силового сценарію вирішення спірного питання.

Скликаний 28 листопада 1918 р. Генеральний конгрес Буковини у складі 74 місцевих румунів, 7 німців, 6 поляків і 13 лояльних до Румунії українців прийняв рішення „безумовно приєднатися” до Румунії. Населення краю не обирало депутатів  цього органу і тим самим не делегувало йому жодних повноважень.Окрім того, засідання Генерального конгресу проходили в умовах військової окупації, без жодного міжнародного контролю.

З міжнародно-правової точки зору входження до складу Румунії Буковини виглядало обгрунтованим краще, ніж її титул на Бессарабію. Край формально був переданий Румунії Союзними Державами за Сен-Жерменським договором (ст.59), укладеним з переможеною Австрією 10 вересня 1919 р. З позицій діючого у міжвоєнний (1918-1939 рр) період міжнародного права румунські територіальні права в Буковині, включаючи і її північну частину, бачилися практично неоспорюваними.

Проте не всі суб`єкти міжнародного права визнали легітимність входження Буковини до складу Румунії.

У третьому підрозділі „Правовий статус Північної Буковини у результаті вирішення радянсько-румунського територіального конфлікту” досліджуються розвиток територіального конфлікту між СРСР і Румунією та правові результати його вирішення.

Принцип непорушності європейських кордонів був закріплений лише у Ґельсінкі 1975 р. Ліга Націй не відкидала можливість зміни міждержавних кордонів, проте наполягала на тому, що ця зміна не повинна бути результатом агресивної війни. На відміну від положень сучасного міжнародного права член Ліги Націй міг на законній основі вдатися до війни, якщо попередньо „вичерпав” мирні засоби розв`язання конфлікту. Вступаючи у безпосередні переговори з Лондоном, Римом і Берліном щодо цесії Бессарабії та Північної Буковини, Москва діяла у правовому полі, яке пропонувало „старе” міжнародне право.

Опинившись у міжнародній ізоляції, 27 червня 1940 р. королівський Сенат Румунії незначною більшістю голосів – 16 голосам „за” та 11 „проти” прийняв рішення про передачу Бессарабії та Північної Буковини Союзу РСР.

Урегулювання радянсько-румунського територіального спору не викликало гострої негативної реакції в світі. Це є опосередкованим доказом дотримання радянською стороною необхідної процедури при вирішенні питання цесії Бессарабії та Північної Буковини засобами міжнародного права.

Третій розділ „Формування радянського державного режиму у Північній Буковині” містить три підрозділи.

У першому підрозділі „Ліквідація державних і громадських інститутів Румунії та створення у Північній Буковині радянської політичної системи” на основі аналізу архівних матеріалів виявлено особливості початкового етапу формування радянського державного режиму у Північній Буковині. Радянська влада в Північній Буковині у 1940-1941 рр. була результатом експорту революції, тобто свідомого перенесення радянського державного та правового досвіду без врахування історико-правових традицій місцевого населення.

Ліквідація усіх без винятку румунських установ та інституцій, включаючи й молодіжні чи профспілкові організації, була результатом діяльності радянської військової, а згодом цивільної адміністрації.

Радянська модель державного управління і місцевого самоврядування почала впроваджуватися задовго до волевиявлення місцевого населення і формального входження інкорпорованого регіону до складу Союзу РСР.

Другий підрозділ „Організація та діяльність радянських органів влади у 1940-1941 рр. як складової радянського державного апарату” присвячено процесу формування радянського державного апарату в північній частині Буковини. Вже від кінця червня 1940 р. радянська влада діяла на основі радянських законів, не турбуючись про обгрунтування своїх дій чинною правовою базою. Ініціатива на місцях випереджувала у часі законодавчу базу. Зокрема, націоналізація та аграрна реформа розпочалися без достатніх правових підстав, на основі рішень локального органу виконавчої влади. Радянізація Північної Буковини первісно здійснювалася за пом`якшеними сценаріями. Це пояснюється планами розширення радянської імперії коштом Південної Буковини.

Після невдалих для СРСР переговорів з Німеччиною (листопад 1940 р.) в регіоні розгорнулося радгоспно-колгоспне будівництво, розпочалися репресії проти „представників експлуататорських класів”, що перекреслили усі здобутки попередньої „м`якої радянізації”.

Отже, встановлення і розбудова радянського державного режиму в Північній Буковині не було результатом еволюційного розвитку державних інститутів на цих землях. Радянський режим -  явище привнесене, його розвиток забезпечувався тоталітарною владою і тоталітарними методами.

У третьому підрозділі „Особливості правового статусу та діяльності радянських органів після їх відновлення у 1944-1945 рр.” констатується майже повне повторення практики 1940 р. після повернення радянської влади на північнобуковинські землі. Наприклад, виконком Чернівецької міської ради депутатів трудящих відновив свою роботу вже у квітні 1944 року, незважаючи на те, що до його складу потрапили інші люди – не ті, хто працював у червні 1941 р. Перші вибори до місцевих органів влади в Чернівецькій області були проведені лише 21 грудня 1947 р. Чернівецька міська рада обрала свій виконком 9 січня 1947 р. Проте це не обмежувало дій радянської влади в 1944-1947 роках.

В умовах протистояння влади з підпіллям ОУН-УПА радянські органи ширше стали залучати місцеве населення до справи зміцнення комуністичного режиму. Зокрема, Чернівецький обком ЛКСМУ звітував про зростання кількості комсомольців у винищувальних батальйонах і групах сприяння охороні порядку в селах.

Намагання забезпечити лояльність місцевого населення стало найважливішою особливістю відтворення радянського режиму на північнобуковинських земліх після війни.

Четвертий розділ „Судові та правоохоронні органи Північної Буковини у судовій та правоохоронній системі СРСР” иістить два підрозділи.

У першому підрозділі „Становлення радянських судів та прокуратури” висвітлено процес формування та діяльності радянських судових органів і прокуратури. Історично першими радянськими судовими органами в Північній Буковині стали трибунали. Органи військової юстиції та позасудової юстиції виносили рішення й стосовно місцевого цивільного населення, зокрема, пов`язані з виселенням підозрюваних цивільних осіб з прикордонної смуги чи з місць дислокації військових підрозділів.

Причому військова і позасудова юстиція продовжували діяти на території регіону і після сформування судів загальної юрисдикції. Діяльність судів загальної юрисдикції розпочалася після юридичного оформлення входження Північної Буковини до складу УРСР і СРСР, тобто з вересня 1940 р. Незважаючи на те, що в новоствореній Чернівецькій області було чимало кваліфікованих юристів, кадровий склад судів складали вихідці з інших областей УРСР та СРСР, які були рекомендовані ЦК ВКП(б) та Наркомюстом УРСР.

Характерною рисою судової практики була зворотня сила радянських законів, які встановлювали відповідальність. Відтак суди встановлювали покарання для колишніх службовців і громадян румунської держави за дії, що на момент їх вчинення не були злочинними за румунським законодавством. Застосування радянських законів для кваліфікації дій румунських підданих на румунській території, вчинених ними у період до 28 червня 1940 р., було одним із елементів масштабних репресій радянського режиму.

Суперечливою у досліджуваний період була роль прокуратури. З одного боку прокуратура, до складу якої не входив жоден місцевий мешканець, була складовою сталінської карально-репресивної системи. З іншого боку, архівні матеріали засвідчують певну роль прокуратури у захисті інтересів держави та громадян.

У другому підрозділі „Створення органів внутрішніх справ і державної безпеки та їх роль у репресіях проти населення регіону” аналізуються місце та роль силових відомств у розбудові радянського державного режиму в Північній Буковині. Серед широкого спектру завдань органів внутрішніх справ і безпеки на перших порах виділялася боротьба з шпигунською, диверсійною, терористичною та іншою діяльністю іноземних розвідок на території краю, боротьба з антирадянськими елементами та антирадянськими проявами серед різних верств населення, а також проти злочинів у промисловості, на транспорті, в зв`язку, сільському господарстві та в інших сферах соціально-економічного та суспільно-політичного життя.

Формальний поділ НКВС на два окремих наркомати – внутрішніх справ і державної безпеки жодною мірою не означав, що усі “політичні” злочини відійшли до відомства В.Меркулова, а робітничо-селянській міліції залишилася тільки кримінальна злочинність. Порядок комплектування органів НКВС та НКДБ особовим складом завжди, а у передвоєнні  роки – особливо, був доволі ретельним. Для працівників кадрових управлінь цих органів у новостворених західних областях, у тому числі Чернівецькій області, краще було мати справу з перевіреними кадрами, тому серед особового складу майже не було місцевих вихідців. Натомість агентурна сітка складалася переважно з місцевих жителів.

Незважаючи на незвичні умови роботи, слабкість агентурної бази, кримінальна міліція вийшла на цілком прийнятний рівень у боротьбі з кримінальною злочинністю та безпритульністю.

Репресивні дії силових органів були спрямовані передусім проти колишніх службовців румунських урядових структур та румунського місцевого самоврядування, а також членів політичних партій, громадських організацій та товариств, з українськими включно.

Проте радянська влада та її карально-репресивні структури боролися не лише проти дійсних і уявних ворогів, але й пересічних громадян, навіть з розряду «соціально близьких». Однак їм не вдалося з допомогою жорстких репресій 1940-1941 рр. викорінити в Північній Буковині політичний опір місцевого населення.