Смирнова К.В. Джерела права Європейського Союзу

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, аналізується стан розробки цієї теми в науковій літературі; вказується на зв’язок дослідження з науковими програмами; формулюються мета і завдання дослідження, його об’єкт та предмет; дається характеристика використаних методів; визначаються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів; подається інформація про форми апробації, а також відомості про структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ – “Система джерел права Європейського Союзу” –  присвячений аналізу особливостей засобів правового регулювання в доктринальних дослідженнях правової природи Євросоюзу, різних підходів до віднесення правових актів до системи джерел права Євросоюзу, дослідженню питання про віднесення рішень Суду ЄС, міжнародного звичаю та доктрини до їхнього кола, виокремленню змісту джерел права Євросоюзу, дослідженню поняття „спільний доробок” (acquis communautaire) та його взаємозв’язку з джерелами права Євросоюзу, аналізу доктринальних підходів до класифікації джерел права Євросоюзу, формування критеріїв для їх узагальненої класифікації, що є методологічною основою дисертаційного дослідження.

Поява на міжнародній арені такого інтеграційного об’єднання, як Євросоюз зумовила існування різних поглядів щодо особливостей засобів правового регулювання інтеграційних відносин. Аналіз федералістських, міжнародно-правових, „автономних” та „змішаних” концепцій правової природи Євросоюзу дав змогу дійти висновку, що на сучасному етапі свого розвитку Євросоюз, маючи певні елементи класичної міжнародної міжурядової організації та державоподібного утворення, характеризується власними особливостями, завдяки яким його правопорядок можна охарактеризувати як „автономний”. Такі особливості виявляються передусім у засобах регулювання відносин. Джерела права Євросоюзу, що регулюють процеси європейської інтеграції, здійснюваної відповідно до цілей та завдань установчих договорів європейських інтеграційних об’єднань, мають власні характерні риси, однак є подібними до міжнародно-правових та внутрішньодержавних актів. Пріоритет актів, що регулюють інтеграційні процеси у Євросоюзі, порівняно з внутрішніми нормативно-правовими актами держав-членів, пряма дія певних актів права Євросоюзу, особливий процес нормотворення та контролю за дотриманням правових норм Євросоюзу мають своїм наслідком наділення Євросоюзу рисами наднаціонального об’єднання.

Процес розвитку джерел права Євросоюзу породжує існування різних поглядів щодо віднесення правових актів до системи джерел. Аналіз різних підходів до їх наповнення, дослідження питання про віднесення судових рішень, міжнародного звичаю та доктрини до їхнього кола доводить, що під джерелами права Євросоюзу слід розуміти зовнішні форми вираження правових норм, які дістають відображення в обов’язкових для виконання актах. Таким чином, до кола джерел права Євросоюзу належать: установчі угоди та документи, прирівняні до них; нормативні акти, ухвалені компетентними структурами Євросоюзу, а також створені під час їх діяльності; загальні принципи права, що є спільними для конституційного і кримінального права держав – членів Євросоюзу; принципи права Євросоюзу, що були розвинуті та розтлумачені Судом ЄС; правові акти, ухвалені в рамках другої і третьої опор Євросоюзу; міжнародні угоди з третіми країнами і міжнародними організаціями та акти органів співробітництва, створених на базі таких угод.

З метою виокремлення меж системи джерел права Євросоюзу було здійснено аналіз „спільного доробку” (acquis communautaire). Аналіз установчих документів, актів органів Євросоюзу, рішень Суду ЄС, міжнародних угод та доктрини доводить, що зміст поняття джерел права Євросоюзу вужчий за зміст поняття аcquis communautaire, яке, крім джерел права Євросоюзу, включає в себе ще й сукупність правових актів незобов’язального характеру, доктринальні поняття, рішення Суду ЄС, рекомендації та домовленості, у тому числі – і в рамках Європейської політики сусідства (ЄПС), що виникли за час існування європейських інтеграційних об’єднань і мають беззастережно сприйматися державами-членами та державами – аплікантами на вступ до Євросоюзу. Таким чином, поняття acquis communautaire може бути ототожнене з поняттям правопорядку інтеграційного об’єднання. У такому разі acquis communautaire стає фундаментальною основою Євросоюзу. Практика приєднання нових держав-членів до Євросоюзу дає підстави до індивідуалізації acquis, тобто зміст аcquis змінюється залежно від рівня інтеграції держави до Євросоюзу.

Здійснений у розділі аналіз доктринальних підходів до класифікації джерел права Євросоюзу дав підстави зробити висновок про те, що запропоновані класифікації мають недовершений характер. Жодна з існуючих класифікацій не охоплює повністю всіх правових актів обов’язкового характеру. Найбільш поширений поділ права Євросоюзу на первинне і вторинне дає змогу певною мірою показати взаємну підпорядкованість джерел права Євросоюзу, проте він не є адекватним щодо виявлення їхньої юридичної природи. Запропонована в рамках дисертаційного дослідження класифікація ґрунтується на поділі джерел права Євросоюзу на внутрішні та зовнішні на підставі поєднання критеріїв суб’єкта, об’єкта, процедури створення та способу реалізації правових актів, де найголовнішим об’єднавчим чинником є роль правових актів у регулюванні інтеграційних процесів у Євросоюзі.

До системи внутрішніх джерел права Євросоюзу належать установчі документи, а саме: установчі договори про створення європейських інтеграційних об’єднань; додатки та протоколи до них, що є невід’ємною їх частиною; договори про приєднання нових держав-членів та додатки до них. До цієї системи включено ухвалювані інститутами Співтовариств акти зобов’язального характеру, прийняття яких прямо передбачене в установчих договорах, а саме в рамках першої, другої та третьої опор Євросоюзу, посилання на які міститься в ст.ст. 12, 34 Договору про Євросоюз, ст. 249 Договору про заснування ЄС, а також інші нормативні акти, посилання на які міститься в інших статтях установчих договорів.

Нетипову (особливу) групу становлять джерела, що їх не можна віднести ані до установчих документів, ані до актів інститутів, оскільки юридична природа та сила їх відрізняються від юридичної природи та сили зазначених вище актів. Такі акти створено в процесі практичної діяльності органів Євросоюзу та Суду ЄС. До групи нетипових (особливих) джерел права Євросоюзу належать: акти представників держав-членів, об’єднаних у Раді Євросоюзу; конвенції, що їх держави-члени укладають на підставі ст. 293 Договору про заснування ЄС; міжінституційні угоди. З огляду на особливість створення, юридичну силу та реалізацію загальні принципи права належать до групи нетипових (особливих) джерел, оскільки їх не можна віднести ані до установчих документів, ані до актів інститутів.

До системи зовнішніх джерел належать міжнародні угоди, укладені компетентними структурами Співтовариства з іншими суб’єктами міжнародного права; міжнародні угоди, що їх держави-члени укладають з третіми країнами та міжнародними організаціями в рамках другої і третьої опор Євросоюзу відповідно до ст.ст. 24 та 38 Договору про Євросоюз; акти зобов’язального характеру, ухвалювані органами співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які було створено на основі укладених міжнародних угод.    

Другий розділ – “Система внутрішніх джерел права Європейського Союзу”– присвячений аналізові правової природи системи установчих документів Євросоюзу та актів, ухвалюваних інститутами європейських співтовариств, дослідженню особливостей актів другої і третьої опор Євросоюзу та виокремленню нетипових (особливих) актів Євросоюзу.

Установчі договори Євросоюзу створюють найважливішу групу джерел права Євросоюзу. Якщо за способом розробки, укладання та набрання чинності установчі документи нагадують звичайні міжнародні договори, то що стосується кола суб’єктів, на яких поширюється їхня дія, змісту та юридичного значення для держав-членів, вони близькі до такого джерела внутрішнього права, як конституція. Особливо підкреслюються конституційні елементи установчих документів у результаті підписання Конституції Євросоюзу, що приймається у формі міжнародної угоди.

Систему документів, що є основою правопорядку інтеграційних об’єднань, умовно можна поділити на основні та доповняльні. До складу основних установчих документів слід віднести установчі договори про заснування європейських інтеграційних об’єднань та всі зміни й доповнення до них, що були прийняті у формі міжнародних договорів. Окрім положень установчих договорів, до документів, що є основою правопорядку Євросоюзу, також належать протоколи, додатки та декларації, які вносять доповнення до установчих договорів, регулюють діяльність інститутів ЄС, що їх саме й можна віднести до доповняльних. Договори про приєднання, що укладаються з державами – кандидатами на вступ до Євросоюзу, також належать до установчих документів з огляду на розширення просторових меж дії права Євросоюзу. У роботі досліджуються та виокремлюються характерні „конституційні” особливості установчих документів, серед яких слід наголосити на створенні на їх основі інституційного механізму Євросоюзу, верховенстві над актами інститутів ЄС та прямій дії деяких положень установчих договорів.

Найбільш вагому групу джерел права Євросоюзу становлять акти, ухвалювані інститутами європейських співтовариств, що ієрархічно підпорядковані установчим документам і не можуть суперечити їм. У дисертаційній роботі визначено передумови для впливу нормативно-правового акта на регулювання європейської інтеграції, серед яких окреслені правова природа установчих договорів як рамкових, процес створення нормативно-правових актів, а також їх застосування.

З метою здійснення ґрунтовного аналізу великого масиву правових актів, ухвалюваних інститутами європейських співтовариств, автором запропонований умовний їх поділ на акти, посилання на які містить ст. 249 Договору про заснування ЄС, та акти, посилання на які містять інші статті установчих договорів. Перша група таких актів включає регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки. На підставі практики діяльності інститутів ЄС автором здійснено юридичний аналіз регламентів і доведено, що регламент виступає методом уніфікації у праві Євросоюзу, що полягає в створенні однакових правових засад для правового регулювання відносин шляхом заміни національних актів на нормативно-правові акти ЄС. У роботі окреслено основні сфери відносин, регульованих переважно регламентами; серед них – спільна сільськогосподарська, транспортна, митна і торговельна політики, сфера конкуренції. У результаті дослідження основних юридичних характеристик директив доведено, що директива у праві Євросоюзу виступає методом гармонізації, який полягає у встановленні правил, спрямованих на зближення положень законодавчих актів держав-членів з правом Євросоюзу в певній галузі співробітництва. У роботі аналізуються рішення, виокремлюються їхні юридичні властивості та порядок їх застосування. Виходячи з практики застосування, рішення, адресоване всім державам-членам, становить за своєю суттю законодавчий акт. Ст. 249 Договору про заснування ЄС вказує на можливість прийняття рекомендацій та висновків. Їх аналіз, а також необхідність їх урахування національними судами держав-членів свідчать про те, що рекомендації та висновки не повністю позбавлені зобов’язальної юридичної сили, що й було підтверджено практикою Суду ЄС.

Наступну групу актів, що не ввійшли в ст. 249 Договору про заснування ЄС, становлять ухвалювані інститутами Співтовариства під час їхньої діяльності акти, посилання на які містять інші статті Договору про заснування ЄС (ст.ст. 12, 71, 128, 129, 149, 151 Договору про заснування ЄС тощо). У роботі узагальнено та досліджено рішення про заохочувальні дії; загальні орієнтири; загальні настанови; положення; загальні правила. Окрему групу становлять процедурні норми, що регулюють внутрішню структуру, порядок функціонування інститутів Співтовариства. У роботі доведено, що, хоча такі акти не наділені повноваженнями створювати права та обов’язки для інших суб’єктів відносин інтеграції, їх порушення відповідним інститутом Співтовариства є підставою для скасування ухваленого ним акта Судом ЄС. 

З огляду на складну структуру Євросоюзу, що складається з трьох опор, автором досліджено акти, ухвалювані в рамках сфери зовнішньої політики та політики безпеки і в рамках співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя в кримінальних справах. Серед актів, ухвалюваних у рамках СЗППБ, виокремлено основні юридичні характеристики принципів та основних напрямів, спільних стратегій, спільних дій, спільних позицій, прийняття яких передбачене в ст. 12 Договору про Євросоюз; у рамках СОППКС – спільних позицій, рамкових рішень, рішень, рекомендацій та кваліфікованих думок (ст. 34 Договору про Євросоюз). У роботі обґрунтовано відмінність юридичної природи таких актів від інструментів регулювання відносин у рамках ЄС, здійснено юридичний аналіз кожного виду таких актів з урахуванням особливостей їхньої зобов’язальної дії, можливостей їхньої прямої дії та контролю з боку Суду ЄС.

Особливу увагу автор приділяє нетиповим (особливим) джерелам права Євросоюзу, що їх не можна віднести до попередніх груп актів. Це так звані „акти sui generis”. До них автор відносить рішення Ради Євросоюзу, наділені обов’язковою силою щодо інститутів ЄС, та резолюції Ради Євросоюзу стосовно засобів правового зближення, що мають бути імплементовані на основі цих резолюцій. Так, наприклад, велике значення для формування інтеграційної технологічної політики мала Резолюція Ради від 7 травня 1985 року “Про нову концепцію в галузі технічної гармонізації та стандартизації”. Особливе місце серед нетипових джерел посідають акти, ухвалювані представниками держав-членів, об’єднаних у Раді Євросоюзу, а також конвенції, що їх держави-члени укладають згідно зі ст. 293 Договору про заснування ЄС. До групи нетипових актів належать також міжінституційні угоди, що укладаються інститутами Євросоюзу з метою уточнення та доповнення окремих положень установчих договорів – як правило, процедурних норм. Аналізуючи нетипові джерела права Євросоюзу, автор спеціальну увагу приділив ролі загальних принципів права, що становлять невід’ємну частину джерел права Євросоюзу, які є обов’язковими для Співтовариства. З огляду на те, що сам Євросоюз було створено на основі та з метою підтримання загальних принципів права, на що вказують ст.ст. 220, 230 та 280 Договору про заснування ЄС, ці принципи посідають особливе місце в системі джерел. Такі принципи, як принципи свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, принцип правової держави, принципи адміністративного та конституційного права, принципи законності, справедливості, рівності, пропорційності, правової визначеності тощо, слід віднести до особливих джерел права Євросоюзу. Окрім інкорпорованих загальних принципів права та принципів, спільних для всіх держав-членів, що їх можна охарактеризувати як загальновизнані принципи міжнародного права, установчі договори європейських інтеграційних об’єднань формулюють принципи ЄС та Євросоюзу, що розвивалися та продовжують розвиватися при тлумаченні їх Судом ЄС. Серед таких принципів особливе місце посідають принцип верховенства установчих договорів, принципи інтеграційної взаємодії, принцип поваги до національної індивідуальності держав-членів тощо.

У третьому розділі – “Зовнішні джерела права Європейського Союзу, що регулюють відносини з іншими суб’єктами міжнародного права” – досліджуються особливості, правова природа та процедури укладання міжнародних угод з третіми країнами або міжнародними організаціями; аналізуються правова природа та юридична сила актів, ухвалюваних органами співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, а також розглядається питання місця та ролі Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС) та актів, ухвалюваних органами співробітництва, у системі джерел права Євросоюзу.

Міжнародні угоди з третіми країнами або міжнародними організаціями, укладені Співтовариством як самостійним суб’єктом права, або такі, що були укладені ЄС та державами-членами разом, відіграють важливу роль у системі джерел права Євросоюзу. Автором здійснено класифікацію міжнародних угод, в основу якої покладено такі критерії для їх поділу, як розподіл компетенції ЄС та держав-членів; правова основа укладання міжнародних угод; суб’єктний склад; об’єкт міжнародних угод, мета укладання угод. У роботі досліджуються особливості таких міжнародних угод, зокрема – обов’язковість для держав-членів та інститутів ЄС і пряма дія деяких із них у внутрішніх правопорядках держав-членів тощо.

До зовнішніх джерел права Євросоюзу також належать міжнародні угоди, що укладаються й ратифікуються державами-членами в рамках сфери політики та форм співробітництва інтеграційного об’єднання. Правовими основами таких угод є, відповідно, ст.ст. 24 та 38 Договору про Євросоюз.

Більшість видів міжнародних угод, укладених ЄС та/або державами-членами з третіми країнами або міжнародними організаціями, має рамковий характер. Характерною особливістю цих угод є створення органів співробітництва, наділених повноваженнями щодо ухвалення актів. У дисертаційній роботі аналізуються акти, ухвалювані органами співробітництва, створеними на основі різних міжнародних угод з третіми країнами та міжнародними організаціями. Автором доведено та обґрунтовано, що юридична сила актів, ухвалюваних органами співробітництва, насамперед залежить від рівня співробітництва з третьою країною та міжнародною організацією. Найширші повноваження щодо ухвалення рішень, обов’язкових для сторін угоди, а також для держав-членів, має Рада асоціації, що створюється в рамках угод про асоціацію відповідно до ст. 310 Договору про заснування ЄС. Аналіз судової практики ЄС засвідчує факт можливості прямої дії положень рішень Ради асоціації.

У роботі досліджується інституційний механізм угод про співробітництво, що укладаються відповідно до ст.ст. 133, 181, 308 Договору про заснування ЄС. Юридична сила актів, ухвалюваних у рамках такого інституційного механізму, відмінна від ухвалюваних на основі  угоди по асоціацію відповідно до ст. 310 цього Договору. Рішення Ради та Комітету співробітництва, що діють у рамках таких угод, не мають зобов’язального характеру.

Особливу увагу автор приділяє дослідженню правових основ співробітництва України та Євросоюзу. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС) є одним із зовнішніх джерел права Євросоюзу. На сьогодні УПС, що являє собою, з одного боку, складову частину права Євросоюзу, а з другого – частину законодавства України на засадах, визначених у ст. 9 Конституції України, утворює єдиний договірний та інституційний механізм взаємодії Євросоюзу та України. Правовою основою для укладання УПС є ст.ст. 57(2), 80, 93, 133, 181, 308 Договору по заснування ЄС. Однією з характерних рис УПС є те, що її положення частково поширюють співробітництво сторін і на сфери, які належать до компетенції Євросоюзу (СЗППБ, СОППКС), про що свідчить зміст преамбули УПС.

Автором досліджується створений на основі УПС інституційний механізм, що істотно відрізняється від аналогів у рамках угод про асоціацію. Акти, ухвалювані органами співробітництва, що створені на основі УПС, мають рекомендаційний характер і потребують прийняття актів імплементації. У роботі досліджується План дій у галузі юстиції та внутрішніх справ, що регулює взаємовідносини України з Євросоюзом у рамках третьої опори (СОППКС). Документом, прийнятим органами співробітництва, що створені на основі УПС, є План дій „Україна–Євросоюз”, ухвалений у лютому 2005 року. Цей План дій являє собою акт рекомендаційного характеру, прийнятий з метою реалізації Євросоюзом політики сусідства (ЄПС). Даний План замінив Спільну стратегію Ради щодо України. Він вимагає прийняття імплементаційних актів з боку України, перелік яких передбачено в запропонованій Дорожній карті України на 2005 рік, а також міститься в Плані заходів, затвердженому Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 117-р від 22 квітня 2005 року. Імплементація положень Плану дій „Україна–Євросоюз” стане одним зі шляхів виконання положень УПС. Аналіз положень Плану показує, що цей документ сприятиме формуванню індивідуального acquis для України.

У роботі досліджується питання укладення Україною нової Угоди з Євросоюзом з огляду на закінчення терміну дії УПС і посилання у Європейській політиці сусідства та Плані дій на можливість укладення „нової” європейської угоди.