Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання та їх кримінально-правове значення

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його мета, завдання, наукова новизна, теоретичне й практичне значення результатів дослідження.

Розділ 1 „Принципи призначення покарання”. У цьому розділі розглядається проблема принципів призначення покарання, їх поняття та зміст. Ці питання мають особливу актуальність, оскільки на сьогодні в теорії кримінального права немає єдності в їх розумінні. Не знайшла вирішення ця проблема й у кримінальному законодавстві України, де протягом усього історичного розвитку не виділялася спеціальна норма, яка б передбачала принципи призначення покарання і розкривала їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Аналізуючи сутність принципів призначення покарання, дисертант виходить із найбільш визнаного розуміння юридичної природи й ознак правових принципів, а також зі специфіки й значення інституту призначення покарання на сучасному етапі розвитку кримінального права. Доведено, що принципи призначення покарання, як і принципи будь-якого конкретного інституту права, забезпечуючи єдність правового реґулювання певного кола однорідних суспільних відносин, існують не ізольовано від загально-правових і галузевих принципів, а доповнюють їх, є специфічною ланкою в загальній системі правових принципів. Тому, на думку дисертанта, інститут призначення покарання ґрунтується на: 1) загальних і галузевих принципах кримінального права; 2) спеціальних принципах, що лежать в основі сукупності норм, які визначають правила призначення покарання.

Досліджуючи систему принципів призначення покарання, дисертант виділяє критерії, якими визначається ця система. Так, принципи призначення покарання повинні: 1) бути основною, загальнообов’язковою, керівною ідеєю як для законодавця, так і для правозастосовника; 2) відбивати сутність покарання та його мету; 3) складати основу формування кримінально-правових норм щодо призначення покарання; 4) не суперечити загальноправовим і галузевим принципам права.

Дисертант виокремлює таку систему принципів призначення покарання: 1) загальні та галузеві принципи кримінального права, які мають специфічний вияв у призначенні покарання: законність, справедливість, гуманізм та інші; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.

Розділ 2 „Загальні засади призначення покарання та їх види” складається з шести підрозділів, у яких розкриваються поняття, види та значення загальних засад призначення покарання, а також зміст кожної окремої загальної засади призначення покарання, передбаченої законом.

У підрозділі 2.1 „Поняття загальних засад призначення покарання” розглядається історія зародження та розвитку теоретичної думки щодо
формування перших правил призначення покарання. На підставі проведеного дослідження встановлено, що ще в давні часи такі філософи, як Платон, Аристотель, Цицерон, здійснювали спроби визначення правил призначення покарання. Істотну роль не тільки у формуванні правил призначення покарання, але й у самому становленні інституту призначення покарання відіграв Ч. Беккаріа, ідеї якого щодо покарання та правил його призначення були визначальними для подальших кримінально-правових теорій. Аналізуються питання індивідуалізації покарання в дослідженнях Геґеля, Канта, Бентама, а також у працях відомих російських учених: М.С. Таганцева,
Н.Д. Сергієвського, І.Я. Фойницького, В.Д. Спасовича та інших.

Дисертант проаналізувала й історію розвитку інституту загальних засад призначення покарання в кримінальному законодавстві України. Цей аналіз дав змогу показати закономірності, спрямованість розвитку загальних засад призначення покарання від окремих, розрізнених правил у перших нормативних актах до їх стрункої системи, передбаченої в ст. 65 КК України
2001 року. Незважаючи на це, проблема покарання, його призначення не втрачає своєї гостроти й сьогодні, оскільки залишаються невирішеними, спірними багато питань, зокрема про сутність загальних засад призначення покарання,  їх  співвідношення  з  принципами  призначення покарання. Відсутнє також єдине розуміння юридичної природи загальних засад призначення покарання. У зв’язку з цим автор перш за все аналізує існуючі в науці точки зору на поняття загальних засад.

Ґрунтуючись на розумінні юридичної природи загальних засад призначення покарання, а також виходячи з семантичного значення таких категорій, як „критерії”, „положення”, „вимоги”, „правила”, „розпорядження”, дисертант робить висновок про те, що законодавець у ст. 65 КК України визначає саме загальнообов’язкові правила, якими повинен керуватися суд, обираючи конкретний вид і міру покарання. Це підтверджується такими формулюваннями: суд призначає покарання “у межах, установлених…”, “відповідно  до...”, “враховуючи…” та інше.

На підставі цього загальні засади призначення покарання визначаються як передбачена в кримінальному законі система загальних правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покарання.

Ураховуючи юридичну природу загальних засад призначення покарання, їх види, а також аналізуючи помилки, яких припускаються суди у своїй практиці, дисертант приходить до висновку про те, що необхідно змінити формулювання загальних засад призначення покарання, а саме передбачити в ст. 65 КК правило, відповідно до якого суд повинен призначати покарання з урахуванням сукупності обов’язкових правил.

Підрозділ 2.2 „Призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин” присвячено аналізу меж призначення покарання. У зв’язку  з  цим  звертається  увага на дискусійність у науці кримінального права питання про те, що є межами призначення покарання. Водночас наголошується, що однозначне, правильне вирішення цього питання має велике практичне значення. Досліджуючи межі призначення покарання, дисертант розглядає різні позиції з цього питання, які сформульовані в теорії кримінального права, а також аналізує п. 1 ст. 65 та інші статті КК України 2001 року. Викладене дало змогу зробити висновок про те, що певна окремо взята санкція статті Особливої частини КК не може дати вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом, оскільки:
1) у багатьох санкціях не вказується мінімум покарання; 2) не враховується можливість призначення додаткових покарань, не передбачених у санкціях; 3) у санкції не передбачається можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання; 4) у санкції не передбачаються обмеження щодо застосування окремих видів покарання: довічного позбавлення волі, арешту, виправних робіт тощо.

У зв’язку з цим дисертант приходить до висновку, що межами призначення покарання є законодавчо встановлені санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і статтями Загальної частини КК мінімальна (нижня) і максимальна (верхня) межі певного виду або видів покарання.

При розгляді меж призначення покарання дисертантом проаналізовано санкції в чинному кримінальному законодавстві та їх ефективність для індивідуалізації покарання. Оцінка санкцій статей Особливої частини КК в єдиному комплексі дозволила виявити низку прогалин, диспропорцій і деструктивних положень у їх змісті. У зв’язку з цим у роботі наводяться пропозиції щодо їх удосконалення.

У підрозділі 2.3 „Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України” визначається орієнтовний перелік необхідних для врахування при призначенні покарання положень, що містяться в статтях Загальної частини КК. На підставі проведеного аналізу норм Загальної частини  КК 2001 року та вивчення практики дисертант приходить до висновку про те, що, призначаючи покарання, суд зобов’язаний ураховувати три групи положень, передбачених у Загальній частині КК України.

Перша група – положення, що стосуються проблеми злочину, передбачені в розділах I−VII Загальної частини КК. Друга група − положення, що стосуються загальних питань покарання, передбачені в розділі X „Покарання та його види” Загальної частини КК. Третя група − положення, що стосуються безпосередньо питань призначення покарання, а саме передбачені в розділах XI „Призначення покарання” та XV „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” Загальної частини КК.

Підрозділ 2.4 “Призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості конкретного вчиненого злочину”. Аналіз правила врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину дав дисертанту можливість зробити висновок, що ця загальна засада виявляється в тому, що, по-перше, суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний, відповідно до ст. 12 КК України, визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин та її правові наслідки; по-друге, суд повинен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками: індивідуальними особливостями безпосереднього об’єкта злочину, характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди) наслідками, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у формі умислу, так і необережності), способом вчинення злочину тощо.

Аналізуючи  ступінь  тяжкості як кримінально-правову категорію, дисертант доходить висновку про нетотожність понять „типовий ступінь тяжкості злочину” і „ступінь тяжкості вчиненого злочину”. Вивчення змісту
ст. 12 КК України, де закріплюється класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості, дозволяє зробити певні висновки: а) зміст типового ступеня тяжкості  злочину  становить  оцінка  сукупності найбільш істотних, закономірних і типових об’єктивних і суб’єктивних ознак певного виду діяння і діяча; б) законодавча оцінка сукупності цих ознак, по-перше, дає можливість законодавцеві класифікувати злочини на певні категорії; по-друге, зумовлює можливість визначення меж санкції конкретної статті, що передбачає злочин певної категорії; по-третє, надає можливість установити для кожної категорії злочинів залежно від ступеня тяжкості співвідносні з нею правові наслідки. На думку автора, “ступінь тяжкості вчиненого злочину” (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), більш широке поняття, ніж “типова ступінь тяжкості злочину”, оскільки включає не тільки конкретне значення визначених у диспозиції найбільш загальних і типових ознак складу злочину, а й містить індивідуальні ознаки вчиненого, які знаходяться поза ознаками складу злочину.

Підрозділ 2.5 „Призначення покарання з урахуванням особи винного”. Розглядаючи правило врахування особи винного, дисертант приходить до висновку про те, що, незважаючи на численні дослідження проблеми особи винного в кримінальному праві, ця проблема досі залишається недостатньо глибоко та всебічно вивченою.

Доведено, що суд, призначаючи покарання, зобов’язаний ураховувати всю сукупність як позитивних, так і неґативних властивостей особи винного, його фізичний і психічний стан, а також соціальний і правовий статус, які були до, під час і після вчинення злочину і мають велике значення для індивідуалізації покарання.

Аналіз судової практики дав змогу зробити висновки про те, що оцінка особи судом характеризується надмірно вузьким розумінням системи вимог щодо врахування особи винного при призначенні покарання. Суди, обираючи міру покарання, здебільшого не беруть до уваги умови життя, праці, матеріальний стан, стан здоров’я винного, взаємини з оточуючими людьми, мотивація злочинної поведінки, роль винного у вчиненні злочину й інші обставини. Недостатня оцінка психологічних особливостей, що притаманні конкретній особі, неґативно позначається на процесі індивідуалізації покарання. У зв’язку з цим у дисертації сформульовано відповідні рекомендації для судової практики.

У підрозділі 2.6 „Призначення покарання з урахуванням обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання” досліджуються юридична природа, поняття та зміст загальної засади призначення покарання щодо врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання.

Аналізуючи юридичну природу пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК 2001 року, дисертант приходить до висновку про те, що обов’язковими ознаками цих обставин є такі: 1) ці обставини не впливають на кваліфікацію; 2) вони враховуються судом при призначенні покарання конкретній особі за вчинення нею конкретного злочину; 3) їх врахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визначено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законодавча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не може визнати передбачену законом пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки; 7) перелік пом’якшуючих обставин, відповідно до принципу гуманізму, не є вичерпним: суд у конкретній справі може врахувати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) відповідно до принципу законності перелік обтяжуючих обставин визначається законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1
ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст.ст. 66, 67 КК, одночасно передбачена в статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча),
суд не може враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує; 10) кожна з цих обставин є непохідною (відмінною) від інших, що ввійшли у визначені в ст.ст. 66 і 67 КК України переліки.

У роботі розглядається дискусійне в теорії кримінального права питання, яке має велике практичне значення, про призначення покарання за наявності в одній справі одночасно сукупності пом’якшуючих і обтяжуючих обставин. Аналіз КК 2001 року підтверджує, що в законі відсутні обмеження у визначенні судом покарання, близького до мінімуму санкції, або навіть у застосуванні ст. 69 КК за наявності в кримінальній справі разом із пом’якшуючими й обтяжуючих обставин.

Ґрунтуючись на розумінні юридичної природи та значенні кожного з розглянутих положень, передбачених в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, автор приходить до висновку про необхідність виділення кожного з трьох правил у самостійні види загальних засад. У зв’язку з цим пропонується визначення кожного з них в окремому пункті ч. 1 ст. 65 КК України, виділивши пункти 3, 4 і 5:
“3) врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину”; “4) врахування особи винного”; “5) врахування обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання”.

Розділ 3 „Співвідношення загальних засад призначення покарання із спеціальними засадами призначення покарання” присвячено дослідженню співвідношення загальних і спеціальних засад призначення покарання. У зв’язку з цим розглядаються поняття, юридична природа, види та значення спеціальних засад призначення покарання.

Аналіз норм КК України 2001 року, що стосуються призначення покарання, дозволив зробити висновок про те, що, крім загальних засад призначення покарання, у них фактично передбачено й спеціальні правила призначення покарання, зумовлені специфікою конкретних інститутів кримінального права. До спеціальних правил призначення покарання, зокрема, пропонується віднести: правила призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК України); правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 43 КК); правила призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у співучасті (ст. 68 КК України); правила призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків (ст.ст. 70, 71 КК України); правила призначення покарання неповнолітнім (ст. 103 КК України).

На підставі аналізу цих статей зроблено висновок, що ознаками, які характеризують і відображають специфіку спеціальних правил, є такі: 1) вони являють собою передбачені в КК України правила призначення покарання; 2) їх зміст зумовлений особливостями певних кримінально-правових інститутів, що виражають специфіку вчиненого злочину або особливості суб’єкта злочину; 3) вони застосовуються на підставі загальних засад призначення покарання.

У дисертації сформульовано авторське поняття спеціальних засад призначення покарання, під якими розуміються передбачені в кримінальному законі правила призначення покарання, обов’язкові для індивідуалізації покарання винному з урахуванням специфіки вчиненого злочину або особливостей суб’єкта злочину.

На підставі аналізу сутності та юридичної природи спеціальних засад призначення покарання в роботі визначається, що їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання виявляється в тому, що: 1) спеціальні правила (засади) застосовуються тільки на підставі загальних засад призначення покарання; 2) застосування спеціальних правил призначення покарання є обов’язковим за наявності певних конкретних, передбачених у кримінальному законі обставин, які відображають специфіку кримінально-правових інститутів (інститути незакінченого злочину, співучасті, множинності злочинів, призначення покарання неповнолітнім тощо).

Аналіз КК 2001 року показав, що законодавець не врахував специфіки всіх інститутів кримінального права при визначенні спеціальних правил призначення покарання. Зокрема, у КК України 2001 року не конкретизовано спеціальних правил призначення покарання особі, яку визнано судом обмежено осудною (ч. 2 ст. 20 КК).

Дисертант обґрунтовує необхідність конкретизувати правила призначення покарання обмежено осудним особам, винним у вчиненні злочину, у зв’язку з чим запропоновано доповнити КК України статтею „Призначення покарання обмежено осудним особам, винним у вчиненні злочину”, яку слід подати в розділі XI „Призначення покарання”.