Житний О.О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв\'язку з дійовим каяттям

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкрито сутність і стан наукової розробки проблеми звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, обґрунтовано актуальність обраної теми й необхідність проведення її дослідження. Дається загальна характеристика роботи, визначається мета й завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методологічна основа, формулюються положення й висновки, які зумовлюють наукову новизну дисертації, показується практичне значення отриманих результатів та їх апробація.

Розділ 1. “Історико-правовий та порівняльно-правовий огляд інституту звільнення від кримінальної відповідальності” містить три підрозділи.

Підрозділ 1.1. “Звільнення від кримінальної відповідальності у вітчизняному законодавстві дорадянського періоду” присвячено розгляду історії виникнення інституту звільнення від кримінальної відповідальності у вітчизняному законодавстві. Вивчивши кримінально-правові документи різних епох (Руську Правду, Судебник Казимира 1468 р., Судебники 1467 та 1550 років, Литовський Статут 1529 р., законодавство Петра І, Збірник малоросійських прав, Соборне Уложення 1649 р, “Права, по котрым судится малороссийский народ”, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р., Статут про покарання, які накладаються мировими суддями 1864 р., Уголовне Уложення 1903 р.), автор доводить, що норми про звільнення від кримінальної відповідальності були властиві вітчизняному кримінальному законодавству вже з часів його зародження і становлення, чим спростовує поширену точку зору, яка пов’язує виникнення цього інституту з періодом радянського кримінального законодавства 60-х років ХХ ст. Показано генетичний зв’язок матеріально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності з кримінально-процесуальним інститутом закриття кримінальних справ та інститутом звільнення від покарання, що дозволило стверджувати, що вже з давніх часів у нормах про звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, законодавець враховував їх дійове каяття.

У підрозділі 1.2. “Звільнення від кримінальної відповідальності у вітчизняному законодавстві  ХХ сторіччя” наведено генезис інституту звільнення від кримінальної відповідальності в кримінальному законодавстві від перших нормативно-правових актів радянської влади до КК України 1960 р. Виокремлено два етапи цього процесу: а) з 1917 р. до 1958 р. у зв'язку із офіційним проголошенням принципу невідворотності відповідальності норми про звільнення від кримінальної відповідальності з’являлися лише в актах тимчасової дії, причому в більшості випадків звільнення обумовлювалося позитивною посткримінальною поведінкою, що мала ознаки дійового каяття; б) з 1958 р. до кінця 90-х років, коли звільнення від кримінальної відповідальності остаточно сформувалося як самостійний інститут, а його розвиток відбувався завдяки збільшенню кількості у КК України 1960 р. спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, які всі без винятку пов’язували звільнення з позитивною посткримінальною поведінкою особи.

Підрозділ 1.3. “Звільнення від кримінальної відповідальності у законодавстві зарубіжних країн” містить огляд норм про звільнення від кримінальної відповідальності в законодавстві Німеччини, Англії, Франції, Іспанії, Італії, Голландії, Польщі, США, Японії, Китаю, Білорусі, Латвії, Російської Федерації. Виявлено особливості, властиві інституту звільнення від кримінальної відповідальності у кримінальному праві України. Показано, що за законодавством більшості з указаних країн застосування цих норм зумовлене позитивною посткримінальною поведінкою особи, найбільш поширеними видами якої є повне або часткове відшкодування збитків, примирення з потерпілим, сприяння розкриттю та розслідуванню злочинів вчинених як особисто, так і іншими особами (у тому числі й шляхом укладення угод про визнання вини).

Розділ 2. “Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям як складова частина інституту звільнення від кримінальної відповідальності кримінального права України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття й загальна характеристика звільнення від кримінальної відповідальності” порушуються загальні теоретичні проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Поділяючи позицію, згідно з якою кримінальна відповідальність є вимушеним перетерпінням особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також позбавлень особистого, майнового або іншого характеру, дисертант доходить висновку, що звільнення від кримінальної відповідальності не може бути ані її диференціацією, ані індивідуалізацією, оскільки при цьому кримінально-правові відносини припиняються достроково, не досягнувши у своєму поступовому розвитку стадії, на якій розпочинається реалізація кримінальної відповідальності. Автор не погоджується з віднесенням звільнення від кримінальної відповідальності до засобів декриміналізації, виходячи з того, що остання є виключною компетенцією законодавчого органу держави, а звільнення від кримінальної відповідальності – правом суду. Акцентовано увагу на помилковості ототожнення звільнення від кримінальної відповідальності з випадками, коли вона виключається (при добровільній відмові, застосуванні примусових заходів медичного характеру до неосудних осіб та заходів виховного характеру до неповнолітніх, що не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність).

Обґрунтовується, що звільнення від кримінальної відповідальності є особливою (достроковою, бо вона відбувається до початку реалізації кримінальної відповідальності) формою припинення кримінально-правових відносин, що виникають між державою й особою через учинення нею злочину. При вчиненні вперше злочинного діяння невеликої тяжкості за змістом ст. 45 КК дійове каяття особи є тим юридичним фактом, який тягне обов’язкове припинення охоронних кримінально-правових відносин.

У підрозділі 2.2. “Соціально-правова обумовленість встановлення звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям та його місце в інституті звільнення від кримінальної відповідальності” введення в законодавство норми про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям обґрунтовується такими правовими й соціальними чинниками: а) потребою в удосконаленні засобів забезпечення відшкодування шкоди від злочинів й реалізації відновлювальної функції кримінального права; б) частковою нейтралізацією соціально корисними вчинками шкідливої значущості злочинного діяння й особи, що його вчинила; в) необхідністю перегляду цілей застосування звільнення від кримінальної відповідальності, звернення уваги на позитивну посткримінальну поведінку й психологію розкаяння; г) позитивним впливом збільшення кількості випадків дійового каяття на поліпшення організації, планування й стану протидії злочинності; д) можливістю шляхом застосування цієї норми обмежити стигматизацію певної частини громадян, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості.

Провадиться багатоступенева класифікація видів звільнення від кримінальної відповідальності, в якій звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям визначається як безумовне (або без іспитового терміну), бо рішення про нього приймається остаточно і не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи; таке, що не передбачає застосування будь-яких заходів впливу щодо особи, яка звільняється; загальне, оскільки може бути здійснене в разі вчинення індивідуально не визначеного кола злочинів невеликої тяжкості; обов’язкове (імперативне), бо за наявності всіх обставин, описаних у ст. 45 КК, її застосування є обов’язком суду; із загальним суб’єктом, оскільки його здійснення не пов’язане з жодними додатковими ознаками, яким повинна відповідати особа, що звільнюється.

Проаналізовано співвідношення між звільненням від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям і загальними видами звільнення від кримінальної відповідальності, питання можливої конкуренції між нормами про звільнення. Автор вважає, що ст. 46 КК є спеціальною щодо ст. 45 КК і більш м’якою порівняно із нею, тому при посяганні на приватні та особисті інтереси й досягненні примирення винного з потерпілим має пріоритет ст. 46 КК. Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки є факультативним, а ст. 45 КК передбачає імперативний вид звільнення й не встановлює іспитового терміну. Тому, коли вчинено злочин невеликої тяжкості вперше, особа щиро розкаялася, повністю відшкодувала завдані нею збитки чи усунула заподіяну шкоду, активно сприяла розкриттю злочину, і колектив установи, підприємства або організації клопочеться про передачу її на поруки, повинно здійснюватися звільнення, передбачене ст. 45 КК. Оскільки передбачена у ст. 48 КК зміна обстановки як умова звільнення від кримінальної відповідальності не залежить від волі й поведінки особи, то статті 48 та 45 КК між собою конкурувати не можуть. Для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності за ст. 49 КК достатньо пасивної соціально позитивної поведінки, отже дана норма має пріоритет перед усіма іншими нормами про звільнення від кримінальної відповідальності (в тому числі й щодо ст. 45 КК). Стаття 45 КК має пріоритет щодо ст. 97 КК, бо, на відміну від останньої встановлює обов’язковий вид звільнення. При цьому при оцінці дійового каяття неповнолітніх допустиме відшкодування збитків не особисто неповнолітнім, а іншими особами (указаними в статтях 446-447 ЦК України).

Виявлено відмінності між звільненням від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям й передбаченими нормами Особливої частини КК спеціальними видами звільнення: останні можуть застосовуватися в разі вчинення лише тих злочинів, які вказано у відповідних нормах Особливої частини КК, а можливість застосування ст. 45 КК зумовлена тільки невеликою тяжкістю злочину. Норми Особливої частини точно описують характер і вид позитивної посткримінальної поведінки, яка є умовою звільнення від кримінальної відповідальності, у той час як ст. 45 КК містить лише узагальнену характеристику такої поведінки. Суб’єктивною ознакою спеціальних видів звільнення є тільки добровільність певних дій, а обов’язковою ознакою дійового каяття – щире розкаяння особи, яке свідчить про мотиви її поведінки.

У підрозділі 2.3. “Підстави й умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям” розглянувши наявні в науці кримінального права погляди на проблему підстав звільнення від кримінальної відповідальності, їх встановлення пропонується з урахуванням формальної й кримінально-політичної сторін. Оскільки можливість (або необхідність) здійснення будь-якого виду звільнення залежить від дотримання конкретних вимог, встановлених кримінально-правовою нормою, то формальними (правовими) підставами звільнення від кримінальної відповідальності виступають відповідні норми матеріального права, які регулюють звільнення від кримінальної відповідальності. Формальні підстави відображають випадки визнання законодавцем недоцільності реалізації кримінальної відповідальності особи за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, яке містить склад передбаченого КК злочину. Вони є юридичною формою фактичної (матеріальної) підстави звільнення від кримінальної відповідальності, якою є недоцільність продовження кримінально-правових відносин між державою й особою, яка вчинила злочин, і реалізації кримінальної відповідальності цієї особи у зв'язку із досягненням певних бажаних для суспільства результатів. Матеріальні й формальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності співвідносяться між собою як форма (формальна, правова підстава) та зміст (матеріальна, фактична підстава). Таким чином, формальною (правовою) підставою звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям є кримінально-правова норма, вміщена в ст. 45 КК, а його матеріальною (фактичною) підставою є недоцільність реалізації кримінальної відповідальності особи, яка дієво розкаялася після вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості, у зв'язку з досягненням низки соціально позитивних результатів (повної ліквідації шкідливих наслідків злочину, або відшкодування, компенсації за їх заподіяння, збереження матеріальних й організаційних ресурсів правоохоронних органів під час розкриття та розслідування злочину).

Необхідність (або можливість) застосування будь-якої правової підстави звільнення від кримінальної відповідальності зумовлена відповідністю фактичних обставин справи ознакам,  названим у цій нормі. Місцю останніх у правових моделях звільнення від кримінальної відповідальності, їх ролі в його механізмі відповідає поняття “умови звільнення від кримінальної відповідальності”. Умови звільнення від кримінальної відповідальності визначено як зазначені в правовій підставі об’єктивні або суб’єктивні ознаки, відповідність яким фактичних обставин справи зумовлює необхідність (або можливість) здійснення вказаного в цій нормі виду звільнення. Умови звільнення від кримінальної відповідальності виконують такі функції: з'ясування їх змісту дозволяє правильно обирати вид звільнення, забезпечити його законність та обґрунтованість; вони орієнтують, які фактичні дані необхідно оцінювати при вирішенні питання про можливість або необхідність здійснення звільнення від кримінальної відповідальності; з’ясування змісту умов кожного виду звільнення дозволяє встановити причини, з яких законодавець вважає за можливе або за необхідне припинити кримінально-правові відносини і зробити висновок про наявність цих причин в кожному конкретному випадку.

Вироблено загальну класифікацію умов звільнення від кримінальної відповідальності, згідно з якою умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям класифіковано таким чином: а) умова про невелику тяжкість вчиненого злочину є незаміщуваною, об’єктивною, позитивною, попередньою, стосується вчиненого діяння; б) умова про вчинення злочину вперше є незаміщуваною, об’єктивною, негативною, попередньою; в) умова про щире каяття є незаміщуваною, суб’єктивною, позитивною, попередньою, яка стосується посткримінальної поведінки особи; г) умова про активну допомогу в розкритті злочину є незаміщуваною, суб’єктивною, позитивною, яка стосується посткримінальної поведінки особи; д) умови про повне відшкодування збитків або усунення шкоди є заміщуваними, суб’єктивними, позитивними, попередніми, стосуються посткримінальної поведінки особи.

Розглянуто зміст таких умов звільнення від кримінальної відповідальності, як учинення злочину вперше та невелика тяжкість скоєного злочину. Учиненим вперше злочином дисертант вважає злочин, який скоєно особою, яка не має судимості (тобто якщо вона в минулому ніколи не вчиняла злочинів, або ж судимість за раніше вчинені злочини з передбачених законом підстав погашено чи знято), або яка була звільнена від кримінальної відповідальності. Застосування ст. 45 КК виключається, якщо у вчиненому особою діянні встановлено будь-який вид множинності злочинів, в якій злочин невеликої тяжкості, щодо якого поставлено питання про звільнення від кримінальної відповідальності, є наступним (хоча б другим). Виключається її застосування і щодо будь-якого зі злочинів, які входять у ідеальну сукупність, оскільки з кримінально-правової точки зору такі діяння вчиняються одночасно, а тому встановлення того, яке з них слід вважати вчиненим вперше, неможливе.

Оскільки злочин вважається вчиненим уперше й у випадках скоєння його особою, яка за встановленими законом підставами була звільнена від кримінальної відповідальності, а неодноразове звільнення суб’єкта від кримінальної відповідальності негативно впливає на досягнення мети загального і спеціального попередження, пропонується закріпити обмеження на застосування ст. 45 КК щодо осіб, які протягом одного року до скоєння злочину невеликої тяжкості уже звільнювалися від кримінальної відповідальності за цією ж статтею.

На початку розділу 3 “Кримінально-правова характеристика дійового каяття” відзначено різноманіття поглядів криміналістів на поняття дійового каяття, на підставі чого зроблено висновок, що в науці не вироблено єдиної позиції з цього питання. Характеристику дійового каяття дисертант пропонує проводити з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних ознак, властивих дійовому каяттю як позитивній посткримінальній поведінці, і ознак, прямо указаних в диспозиції ст. 45 КК. Розділ містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Об’єктивні ознаки дійового каяття” наголошується, що згідно з чинною редакцією ст. 45 КК початковим моментом, з якого поведінка особи може бути розцінена як дійове каяття, є закінчення злочину, а кінцевим – вступ у силу обвинувального вироку або припинення кримінально-правових відносин у зв’язку із закінченням строку давності. Це дозволяє ставити питання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям навіть після винесення обвинувального вироку, що значно знижуватиме соціально-політичне й виховне значення вироку – найважливішого акта правосуддя. З метою попередження таких випадків пропонується обмежити кінцевий термін визнання дійового каяття як юридичного факту, що припиняє кримінально-правові відносини, моментом закінчення судового слідства, доповнивши ст. 45 КК відповідним застереженням.

Установлено, що відшкодування особою заподіяних збитків та усунення шкоди є головними чинниками, які, за переконанням і фахівців-юристів, і громадян, потерпілих від злочинів, є дійсно необхідними для позитивного вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проаналізувавши місце, яке займають категорії “шкода” та “збитки” в законодавстві, дисертант доходить висновку, що під поняттям “збитки” в ст. 45 КК необхідно розуміти майнові втрати та витрати фізичних, юридичних осіб та держави, які перебувають у причинному зв’язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням, і які може бути зведено до грошового чи майнового еквівалента, а під “шкодою” – не лише збитки, а й інші види соціально і юридично значущого негативного результату, що настав внаслідок учиненого суспільно небезпечного діяння. З огляду на це стверджується, що поняття “шкода” є родовим щодо поняття “збитки”. Автор вважає, що повне відшкодування може бути здійснено не стосовно шкоди, заподіяної злочином суспільним відносинам (оскільки пошкоджена соціальна матерія не може бути відновлена повністю), а тільки щодо порушень у відповідних елементах суспільних відносин. Саме із цих позицій пропонується розглядати наявність і якість “повного” відшкодування збитків та усунення шкоди.

Установлюючи обсяги шкоди та збитків за змістом ст. 45 КК, дисертант наводить аргументи на користь необхідності врахування в них тих негативних змін, які причинно пов’язані із суспільно небезпечним діянням, передбачені чинним кримінальним, кримінально-процесуальним та цивільним законодавством, однак виходять за межі складу вчиненого злочину невеликої тяжкості. Тому шкоду в контексті ст. 45 КК рекомендується розглядати як суму викликаних учиненим злочином змін у елементах об’єкта останнього і пов’язаних із цим витрат, понесених державою, юридичними й фізичними особами. З урахуванням міжгалузевої природи проблеми відшкодування шкоди від злочинів, на підставі комплексного підходу пропонується до обсягів шкоди включати: а) суспільно небезпечні наслідки, що характеризують об’єктивну сторону вчиненого злочину; б) моральну шкоду; в) витрати, понесені особою на відновлення заподіяної їй шкоди власними силами; г) витрати, понесені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину; д) судові витрати. Таке тлумачення змісту шкоди обґрунтовується потребою в найбільш оптимальному й раціональному врегулюванні суспільних відносин при застосуванні ст. 45 КК, у зв'язку із чим держава та особи, що потерпіли від злочину, повинні позбуватися необхідності у проведенні будь-яких витрат, отримувати компенсацію за вже понесені у зв'язку із вчиненим злочином втрати. Вищевикладене дозволяє підсумувати, що відшкодування збитків є внесенням грошових коштів або майна у фонди фізичної або юридичної особи, яка зазнала матеріальних витрат та понесла втрати внаслідок учиненого злочину, в розмірі, еквівалентному понесеним втратам; усунення шкоди являє собою ліквідацію шкідливих наслідків злочину з метою відновлення первинного стану предмета злочинного посягання.

Автор доходить висновку, що для оцінки розмірів моральної шкоди не може бути застосовано еквівалентний принцип, властивий для відшкодування майнових збитків, а тому у випадках заподіяння моральної шкоди можна вести мову лише про матеріальну компенсацію за неї. Спираючись на це міркування, дисертант вважає доцільним текст ст. 45 КК доповнити словами “компенсувала моральну шкоду” без вказівки при цьому на повноту компенсації, оскільки реальний розмір моральної шкоди внаслідок її нематеріальності встановити неможливо.

Звертається увага на те, що повне відшкодування збитків або усунення шкоди можливе, якщо заподіяна шкода або завдані збитки можна встановити за характером і розміром, якщо вони піддаються усуненню або відшкодуванню зусиллями окремої фізичної особи в обмежений проміжок часу. Тому при заподіянні шкоди, яка має неусувний, непрогнозований, стохастичний характер, дійове каяття в обсязі, передбаченому ст. 45 КК, фактично неможливе.

Розглядається можливість поширення сфери застосування звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям на випадки вчинення злочинних діянь середньої тяжкості (передусім, злочинів проти власності).

Аналізуючи зміст активного сприяння розкриттю злочину як об’єктивної ознаки дійового каяття, автор наголошує на кримінально-процесуальному й оперативно-розшуковому походженні терміна “розкриття злочину” і на відсутності задовільного теоретичного й законодавчого визначення меж діяльності по розкриттю злочину. З урахуванням звітності оперативно-розшукових служб останній вважається розкритим, якщо встановлено підстави для притягнення суб’єкта до участі в справі як підозрюваного чи обвинуваченого. З точки зору звітності слідчих злочин є розкритим, якщо зібрані в справі докази визнано достатніми для складення обвинувального висновку. Судове визнання злочину розкритим відбивається в обвинувальному вироку. З огляду на вищенаведене диспозицію ст. 45 КК пропонується сформулювати таким чином, щоб при будь-якому варіанті тлумачення змісту поняття “розкриття злочину” як ознака дійового каяття могла бути врахована позитивна посткримінальна поведінка особи на всіх етапах провадження в справі – як до направлення її до суду, так і в перебігу судового слідства. Тому пропонується доповнення тексту диспозиції ст. 45 КК після слів “...активно сприяла розкриттю...” словами “... або розслідуванню...”, що, на думку дослідника, сприятиме попередженню можливих труднощів у застосуванні ст. 45 КК, більш ефективному досягненню закладених у ній цілей. Оскільки конкретизувати ознаку “активність” тут досить складно, автор вважає мінімальними вимогами щодо активного сприяння розкриттю злочину правдиві й повні свідчення особи, тобто повідомлення нею всієї відомої їй інформації стосовно обставин учиненого.

У підрозділі 3.2. “Суб’єктивні ознаки дійового каяття” передусім акцентується увага на суб’єктивній ознаці, що характеризує вольову сторону поведінки особи при її дійовому каятті, – добровільності, тобто відсутності примусу до вчинення певних дій.

Аналізуючи зміст щирого каяття як передбаченої у ст. 45 КК суб’єктивної ознаки дійового каяття, дисертант звертає увагу на те, що розуміння такого каяття лише як відповідних об’єктивних проявів, демонстрованих обвинуваченим (визнання протиправності вчинку, обіцянки виправитися, висловлення готовності до соціально корисної поведінки тощо) є неправильним. Щире каяття є усвідомленням особою своєї провини, відвертим, правдивим й щиросердим жалем за вчиненим і засудженням своєї суспільно небезпечної поведінки. Основу такого каяття становлять почуття жалю й сорому з приводу вчиненого діяння, змістовний центр яких знаходиться в морально-психологічній площині. Практичне встановлення цієї юридично значущої ознаки є вкрай складним, оскільки визначальними в її пізнанні є з’ясування переживань, емоцій, почуттів людини. На сьогодні ж правоохоронні органи не мають надійного й доступного методу пізнання, який дозволив би встановлювати наявність розкаяння, його справжність і глибину. Керуючись викладеним, автор робить висновок, що введення у ст. 45 КК зазначеної суб’єктивної ознаки є переоцінкою законодавцем реальних можливостей практики, наслідком чого є підвищення ризику припущення помилок і порушень закону, зниження ефективності реалізації даної норми, і висловлює пропозицію про виключення щирого каяття з переліку ознак дійового каяття із заміною його іншою ознакою – повним визнанням провини.