Дрьомін В.М. Інституціональна теорія злочинності та криміналізації суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, об’єкт та предмет дослідження, його зв'язок з науковими програмами і планами, характеризуеться ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження, структури і обсягу дисертації.

Розділ 1. «Еволюція уявлень про злочинність: від одиничних злочинів - до соціального інституту» містить шість підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Наукові підходи до визначення злочинності» аналізуються погляди українських та російських учених щодо визначення поняття «злочинність», серед яких основними є: 1) визначення злочинності на основі формальних ознак злочину;  2) сутнісно-змістовні визначення з метою дослідження злочинності як відносно відокремленої соціальної системи (підсистеми), якій властиві самодетермінація та самовідтворення. Доводиться, що методологічно важливою є оцінка злочинності як однієї зі специфічних різновидів людської активності. Такий підхід відкриває перспективу дослідження її взаємозв’язків з іншими проявами людської активності в контексті історично обумовлених особливостей соціального середовища. Робиться висновок, що злочинність слід аналізувати в контексті широких соціальних зв’язків, у яких задіяна людина.

У підрозділі 1.2.  «Проблема сутності злочинності в кримінології» розглядаються наукові підходи до розуміння сутності злочинності в тісному зв’язку із сутнісною характеристикою осіб, які вчинили злочини.  В умовах зниження моральних вимог у суспільстві пошук сутності злочинності має бути перенесений у сферу людської поведінки, пов'язаної з моральними особливостями особистості та людського співжиття. Якщо злочини визначаються як діяння, вони є продуктом діяльності людини. З цього випливає, що злочинність не може характеризуватися без звернення до сутності особи «діяча» і особливостей його практичної діяльності як центральної категорії соціальної активності. Сутність людини пізнається через характер її практичної діяльності, завдяки якій людина змінює світ, проявляє себе в цьому світі. Вивчення природи злочинності слід пов’язувати з пізнанням як соціальної, так і біологічної сторін людської сутності, які характеризують  цілісність людини, як особистості. Цілісність особистості проявляє себе як певна якісна повнота, внутрішня єдність, що виражається в її системності, структурності, стійкості, відокремленості та самостійності цілого, у способі її існування.

Доводиться, що всі злочинні діяння об'єднує така властивість як соціальна деструктивність. Злочини руйнують інституційну цілісність соціуму, тобто стійкість сформованих і загальноприйнятих відносин у суспільстві.

У підрозділі 1.3.  «Злочинність як предметна діяльність» розглядаються питання змісту злочинності з позицій предметної діяльності. Відмічається, що проблема діяльності має філософський, соціологічний та психологічний зміст. Злочинність не є особливим видом людської активності, не знаходиться за межами соціальної діяльності, а є самою діяльністю, виявляючись в тій чи іншій формі в повсякденному житті людей. Основною, або конститутивною, характеристикою діяльності є її предметність. Злочинність виступає лише як один із проявів людської активності та знаходиться у закономірних зв'язках з іншими видами діяльності людини. Предметний характер злочинної діяльності проявляється в конкретних потребах, цілях та мотивах, що є важливою обставиною для характеристики злочинності як різновиду соціальної активності (А.Ф. Зелінський, А.П. Закалюк). Предметність злочинності виявляється в тому, що злочинність здійснює зворотний вплив на суспільство. Механізм зворотного впливу заснований на тому, що злочинна діяльність глибоко імплементована в соціальну тканину суспільства - економічні, політичні, соціальні відносини. Предметність злочинності обумовлює її самодетермінацію. Самодетермінація злочинних форм поведінки здійснюється через взаємообумовленість різних видів діяльностей, якими займається та чи інша людина (діяч). Один вид предметної діяльності породжує інший вид предметної діяльності. Відбувається обмін діяльностями. Злочинна діяльність одних індивідів втягує у свою орбіту інших людей, які стають залежними від цієї діяльності. Формується порочне коло. Люди ведуть злочинний спосіб життя, створюють злочинне середовище існування, яке самі не тільки конструюють, а й відтворюють за рахунок інших людей. У кримінологічному розумінні відтворення злочинності постає як соціальний процес, уособлюючи безперервно триваючі цикли обміну результатами предметної  діяльності.

  У підрозділі 1.4. «Злочинність як соціальна практика» досліджується кримінологічне значення соціальної практики, розглядається її універсальний характер, визначається роль кримінальних практик в інституціоналізації злочинності. Відзначається, злочинність проявляє себе не тільки як правове явище, але і як різновид широко розповсюдженої деструктивної соціальної практики людей, що виявляється в індивідуальній або колективній предметній діяльності. В силу характеру та спрямованості цієї діяльності вона кваліфікується як злочинна діяльність, що дозволяє віднести її до різновиду соціальних практик, який автор визначає як «кримінальні практики». З позицій предметності людської діяльності пропонується класифікація  кримінальних практик.

Підкреслюється, що кількісні та якісні показники кримінальних практик свідчать про процеси їх інституціоналізації. Кримінальні практики проникають у правове інституційне поле і стають частиною нових системних відносин. Зростання рівня злочинності та розширення сфери впливу кримінальних практик об'єктивно сприяють деформації існуючих інститутів та формуванню нових за своєю сутністю, криміналізованих інститутів, заснованих на інших соціальних цінностях. Відбувається руйнування легального інституційного простору, який функціонує в рамках тієї чи іншої соціальної системи.

У підрозділі 1.5  «Злочинність як система: синергетичний підхід» злочинність розглядається як соціальна система. Серед широкого спектру обговорюваних питань, пов'язаних з цією проблемою, автор виділяє: 1) застосування системного методу при оцінюванні тих чи інших кримінологічних явищ і процесів (злочинність, причини, заходи попередження та ін.); 2) визнання злочинності самостійною соціальною системою (підсистемою), вбудованою в широку соціальну систему (А.І. Долгова). Вихідними для системного аналізу злочинності виступають такі поняття як «людина», «поведінка», «суспільство», «право», що відображають певні рівні соціальної дійсності, серед яких категорія «людина» є центральною.  Основним фактором, що дозволяє вважати злочинність системним явищем, є те, що в основі злочинності лежать не кримінально-правові дефініції, а людська діяльність, соціальна практика, що реалізується в рамках конкретних соціальних систем. Предметність певних видів злочинної поведінки обумовлює взаємозв'язок різних видів діяльності між собою і показує, що основою системності злочинності є людина «діяльна», яка включена одночасно в різні соціальні взаємозв'язки. Фактично підставою для висновку про системність злочинності служить уявлення про неї як інституціоналізовану систему кримінальних практик. Кримінальні практики, включені в систему найрізноманітніших соціальних практик, у тому числі соціально-позитивних, утворюють системні взаємозв'язки і взаємообумовленості. Системність злочинності більш глибоко пізнається за допомогою синергетичної методології. У сучасний період синергетика сформувалася як міждисциплінарний напрямок досліджень. У дисертації робиться висновок, що з точки зору синергетики, в основі інституціоналізації злочинності як системи лежить властивість самоорганізації, якісний перехід від хаосу до порядку, яким би змістом не був наповнений цей процес. Системність людській  поведінці, у тому числі кримінальній, надають соціальні інститути.

У підрозділі 1.6  «Злочинність у контексті інституціональних теорій»  автор простежує розвиток  інституціонального підходу до злочинності.  Злочинність аналізується крізь призму економічного та соціологічного інституціоналізму. Автор детально аналізує основні підходи до злочинності  в руслі економічного неоінституціоналізму (Т. Шеллінг, Г.  Беккер), інтитуціональну теорію аномії, висунуту американськими ученими Р. Розенфельдом і С. Меснером, теорію  «інституціональної легітимності» Г. Лафрі. Розглядаються концепції інституціонального підходу до злочинності  російських учених Н. Б. Бараєвої, Я.І. Гілінського, В. В. Колесникова,  Ю. В. Латова, А. М. Олейника. Аналізуються визначення поняття «соціальний інститут», категорія «неформальний інститут», яка є основною в інституціональній концепції криміналізації сучасного суспільства. Доводиться, що в основі утворення «неформальних» інститутів перебувають неправові й переважно кримінальні практики. Саме в межах неформальних відносин, заснованих на спільній злочинній діяльності, створюються умови для виникнення більшості «тіньових», «неформальних», або «кримінальних» інститутів, які претендують на своє місце в легальній системі організації суспільства.

       Розділ 2 «Особливості криміналізації суспільства в перехідний період» складається із чотирьох підрозділів. 

     У підрозділі 2.1. «Феноменологія злочинності в перехідний період» відмічається, що криміналізація в українському суспільстві має власні закономірності та кримінологічні особливості, пов'язані з політичними, правовими та економічними реформами, що відбуваються в країні. Особливістю українського суспільства є те, що протягом усього періоду незалежності воно перебуває в перехідному (транзитивному)  стані, що безпосередньо позначається на процесах його криміналізації. У транзитивних країнах, до  яких належить Україна,  як правило, спостерігається значне зростання злочинності.  З метою кримінологічного аналізу аналізуються  три періоди в розвитку радянської держави, що істотно відрізняються в порівняльному плані політичною ситуацією, станом економіки, особливостями правового регулювання й, як наслідок, характером та динамікою злочинності.

Відмічається, що значна частина злочинів латентна і залишається без реагування правоохоронних органів. Офіційні дані про рівень злочинності істотно розходяться із заявами і повідомленнями громадян про вчинені злочини. З 1990 р. по 2008 р. включно було зареєстровано понад 29 млн. заяв і повідомлень про вчинені злочини. Кількість осіб, які були притягнути за ці роки до кримінальної відповідальності, менша приблизно в сім разів і не досягає 4 млн. Тільки в 2008 р. подано 1,5 млн. скарг на незаконні дії або бездіяльність міліції за заявами громадян про вчинені злочини. Аналізуючи наведені статистичні дані та рівень латентної злочинності, автор зазначає, що злочинність за своїми якісними та кількісними характеристиками, територіальною поширеністю, соціально-демографічними ознаками осіб, до неї залучених, є стійким соціальним явищем, яке відповідає характеру розвитку суспільства в цілому.

У підрозділі 2.2. «Криміналізація суспільства як інституціональна криза»

доводиться, що причини масштабної криміналізації суспільства криються в особливостях політико-правової та економічної ситуації в країні, що охоплюється поняттям «інституціональна криза».

Більшість пострадянських держав зіткнулося не тільки з необхідністю будівництва нового інституційного апарату, а й з додатковими проблемами перехідного періоду, пов'язаними з визначенням їх територіальних, а також соціокультурних меж. Протиріччя, пов'язані з політичним і соціокультурним протистоянням, особливо гостро відчула на собі Україна, яку протягом усього періоду незалежності потрясають глибокі політичні та економічні кризи. У дисертації робиться висновок, що колишні соціалістичні республіки стали свого роду «полігоном», на якому відпрацьовувались новітні економічні, політичні та культурологічні технології побудови так званого «ринкового» суспільства західного типу. Проте непідготовленість і форсованість реформ, вплив царюючої багато років адміністративно-командної системи управління економікою, привели не тільки до тотальної криміналізації суспільства, але і зруйнували діючу інституціональну основу держави. Інституціональна криза внаслідок криміналізації суспільства охопила не лише економічну сферу, але й систему органів влади та управління, а також судові та правоохоронні органи.  Криміналізація суспільства і інституціональна криза  проявили себе  як взаємодетермінуючі процеси.

У підрозділі 2.3. «Взаємозв'язок криміналізації та трансформації соціальної структури суспільства»   відзначається, що ступінь і характер включеності різних верств населення в економічне, політичне, громадське життя найбезпосереднішим чином позначаються на поведінці, впливають на соціальний статус особи і спосіб життя в цілому. Одним із найбільш помітних явищ, що характеризує процес відтворення злочинності, є зміни в соціальній структурі українського суспільства перехідного періоду.  Люмпенізація широких верств населення є основою для поширення девіантної поведінки та криміналізації соціальних відносин.  Невизначеність, граничність соціального статусу таких людей характеризує їх як маргінальних особистостей. Структура маргінальної частини суспільства дуже неоднорідна і залежить від системи негативних соціальних факторів. Доводиться, що різні соціальні групи схильні до криміналізації більшою чи меншою мірою.

Звернуто особливу увагу на те, що у сферу злочинної діяльності втягуються традиційно «благонадійні» верстви населення.  Представники соціальних груп, які втратили попереднє усталене соціальне становище, отримали назву «нові маргінали». Виділяють два основних фактора залучення їх до злочинної діяльності: соціально-економічні реформи, які поставили інтелігенцію на межу виживання, і зростання «попиту» на високо інтелектуальні форми злочинної діяльності.

Робиться висновок, що криміналізація суспільства, яка полягає в ураженні суспільства злочинністю і поширенні кримінальної ідеології, є загрозою для легітимної інституціональної структури суспільства.

У підрозділі  2.4. «Криміналізація та деінституціоналізація влади»  зазначено,  масштабне реформування суспільства в пострадянських країнах призвело на початку дев'яностих років до генералізованої інституційної кризи. Доводиться, що злочинність прагне до самовідтворення, впливаючи на базові державні інститути. Штучна деінституціоналізація влади стала основною метою багатьох псевдореформаторських змін, які, по суті, були спрямовані на створення сприятливих умов для злочинної діяльності. 

Підкреслюється, що криміналізація постає не тільки як процес розповсюдження кримінальних практик, але і як неспроможність держави в особі її владних інститутів виконувати свої функціональні обов'язки. Існуюча система кримінальної юстиції не відповідає новим суспільним вимогам і не забезпечує належного стану правопорядку. Проникнення злочинності у владу, присвоєння нею функцій держави створює реальні загрози національній безпеці. Державні інститути внаслідок криміналізації втрачають свою легітимність. Втрата легітимності розглядається як одна з важливих ознак деінституціоналізації влади.

Деінституціоналізація органів правопорядку та судової системи зумовлена масштабною корупцією, яка у свою чергу сприяла криміналізації суспільства і розширеному відтворенню злочинності. Збільшення матеріальних і кадрових ресурсів органів забезпечення правопорядку жодним чином не позначилося на стані захищеності суспільства від злочинних проявів. Високий рівень корупції, участь суддів і співробітників правоохоронних органів у криміналізованій економіці, «кришування» кримінальних структур не тільки істотно знижують авторитет і ефективність інститутів правопорядку, але фактично сприяють руйнуванню інституційних основ держави.

Розділ 3. «Механізм інституціоналізації кримінальних практик» складається з шести підрозділів.

    У підрозділі 3.1. «Концептуальні основи теорії інституціоналізації кримінальних практик» відмічається, що розкриття  механізму інституціоналізації кримінальних практик є центральною проблемою в рамках теми дисертаційного дослідження.

Автор зазначає, що окремі кримінальні практики можуть мати властивості та ознаки, що дають підставу говорити про них, як про інституціоналізоване соціальне явище. Широка розповсюдженість злочинної поведінки в суспільстві створює об’єктивні та суб’єктивні основи для інституціоналізації окремих кримінальних практик. Мільйони злочинців є носіями особливої ідеології, заснованої на специфічних соціальних цінностях і установках. Доводиться, що розширення сфери «неформального» сектору в структурі поведінки людини, до якого належить і злочинна поведінка, є наслідком інституційної трансформації. Формальне і неформальне, легальне і нелегальне становлять єдину систему, що охоплює господарську діяльність, політику, адміністративну, правоохоронну і правозастосовну діяльність.      Механізм інституціоналізації кримінальних практик пов'язаний з практичною діяльністю людей. Об'єктивована соціальна реальність є інституціональною і має примусову силу над індивідом.  Інституціоналізація - динамічний процес виникнення, встановлення та передачі соціального порядку. Теорія, висунута Т. Лукманом і П. Бергером, розглядається в дисертації як  базова концепція інституціоналізації кримінальних практик і формування кримінальних соціальних інститутів. Відповідно до цієї теорії  перший етап інституціоналізації кримінальних практик - типізація. Необхідною  умовою типізації є хабітуалізація (узвичаєння) злочинної діяльності. Другий  етап інституціоналізації - об'єктивація, тобто процес, за допомогою якого екстерналізовані продукти людської діяльності набувають характеру об'єктивності. Об'єктивація передбачає перетворення інститутів в об'єктивну соціальну реальність. Третій етап інституціоналізації – легітимація, тобто когнітивні та нормативні інтерпретації інституційного порядку, що сприймаються в процесі соціалізації.

Механізм інституціоналізації злочинності розглядається також крізь призму адаптації населення до соціальних змін. Поширеність кримінальних практик у повсякденному житті сприяє не просто звиканню й адаптації до злочинності, а й формує особливий морально-правовий стан суспільства.

У підрозділі 3.2. «Соціальна аномія як фактор інституціоналізації злочинності» відмічається значення ідей про аномічне  суспільство, які лягли в основу багатьох соціальних теорій і визнані фахівцями різних галузей наукових знань. У кримінології традиційно багато уваги приділяється даній концепції, але особливої актуальності вона набуває в період трансформації економічних і політичних систем.

Теорія аномії Е. Дюркгейма та Р. Мертона була адаптована вченими до різних соціальних ситуацій. Особливої уваги заслуговують роботи американських кримінологів С. Меснера і Р. Розенфельда, які сформували «теорію інституціональної аномії». Доведено, що необхідною умовою розвитку кримінальної інституціоналізації є «мовчазна» або активна підтримка населенням порушень загальноприйнятих у суспільстві норм. У дисертації робиться висновок, що в умовах, коли держава свідомо відмежовується від вирішення соціальних проблем, «безнормність» і девіантність стають типовим, тобто інституціоналізуючим фактором. Населення формує свою систему законів природного виживання, яка знаходиться за межами права. Такий соціум продукує прискорену криміналізацію всіх суспільних відносин в економічній, політико-правовій, соціальній, духовно-моральній сферах. Для функціонування соціальної системи необхідно забезпечити певний взаємозв'язок і взаємозалежність культурних та інституціональних аспектів поведінки.

 У підрозділі 3.3. «Роль комунікативно-інформаційної сфери в інституціоналізації злочинності: методологічні питання» доведено, що що комплексне вивчення взаємозв’язку «комунікація – ­­­­­­­­­­­­­­ інформація – злочинність» є важливим напрямком кримінологічних досліджень. Засоби масової комунікації (далі –  ЗМК) є важливим культурологічним феноменом і найбільш результативним способом трансляції стандартів поведінки і розповсюдження певних цінностей.

Основну увагу зосереджено на ролі ЗМК в механізмі криміналізації суспільства та інституціоналізації злочинності. Сучасне інформаційне середовище сприяє відтворенню злочинності, а у взаємозв’язку явищ «інформація – злочинність» виявляється стійка системна взаємодія. Носії та провідники інформації масового споживання перетворилися на могутній інструмент психологічного впливу. Сучасні засоби прийому і передачі інформації для багатьох людей стали основними джерелами формування соціально значущих понять, стереотипів поведінки, уявленнь про більшість соціальних явищ. Результатом дії інформації є розповсюдження і зміцнення певних духовних цінностей, ідеологічний, політичний, економічний або організаційний вплив на оцінки, думки і поведінку людей (Г. Н. Горшенков).

Обґрунтовується висновок, що процес відтворення злочинних форм  поведінки зумовлений впливом інформаційно-комунікативного середовища, яке сприяє стереотипізації злочинності в суспільній свідомості як повсякденного соціокультурного явища, що фактично призводить до її інституціоналізації.

У підрозділі 3.4. «Кримінальний романтизм» у художній творчості  як чинник інституціоналізації злочинності» аналізується криміногенність «героїзації» злочинців і  констатується, що кримінальний романтизм – це специфічне явище культури, яке отримало розвиток і поширення в художній творчості. Доводиться, що кримінальний романтизм у сучасний час значно поширився, став одним із провідних напрямків у масовій культурі і фактично вийшов за межі творчих культурологічних явищ, реалізувавшись у практичній діяльності людей.

  Роль кримінального романтизму в механізмі інституціоналізації злочинності відзначається кримінологами, соціологами і культурологами. Кримінальний романтизм пройшов стадію становлення, структурувався як явище культури.  Сучасні вітчизняні та російські художні твори кримінальної проблематики фактично пропагують злочинний спосіб життя, створюють хибні уявлення про соціальні цінності. Контент-аналіз подібних творів показав, що в більшості з них відсутня глибина психологічного аналізу поведінки злочинців та їх жертв, зріле розуміння соціальної реальності. На підставі викривленої  інформації формуються повсякденні уявлення про злочинність, які згодом постають як основа неформальної оцінки поведінки, відхиленої від норми. «Кримінальний романтизм» сприяє «узвичаєнню» певних видів поведінки, служить культурологічною основою інституціоналізації злочинності.

       У підрозділі 3.5. «Роль засобів масової інформації в інституціоналізації злочинності» розглядається друкована продукція (газети, журнали), кінопродукція, радіо й телебачення як фактори інституціоналізації злочинності.  

У дисертації аналізуються соціальні наслідки поширення ЗМІ відомостей про злочинність та її окремі прояви. Наголошується на тому, що стереотипізація злочинності у свідомості людей з певних моральних позицій починає відбуватися вже в ранньому віці. Формування кримінальних практик як соціальних інститутів засновано на сприйнятті певних ціннісних орієнтацій, які пропагуються ЗМІ. Через канали ЗМІ засвоюються стандарти зовнішнього вигляду і поведінки, у тому числі і соціально несхвалюваної, отримуються знання про способи вчинення злочинів. Доведено, що криміногенний вплив демонстрації сцен жорстокості й актів агресії можна розглядати з двох позицій: вплив на особу і вплив на інформаційну функцію. Розглянуто моральні й кримінальні наслідки поширення порнографії в ЗМІ. Встановлено, що найважливішим наслідком «інформаційної» злочинності стає також страх, який багато вчених розглядають як чинник віктимізації населення (М. Варр, В. О. Туляков).  Широке поширення через ЗМІ інформації щодо злочинності та злочинців створюють в суспільстві етично-психологічні умови для інституціоналізації злочинності як звичайної соціальної практики.

У підрозділі  3.6. «Інтернет у механізмі інституціоналізації злочинності» проаналізовані кримінологічні аспекти глобальної мережі інтернет. Відмічається, що інтернет сьогодні постає як найважливіше інформаційно-комунікативне середовище, без якого важко уявити наступний розвиток людства. Проте інтернет не тільки надав широкі можливості для інтенсифікації спілкування та отримання різноманітної інформації, але й створив сприятливі умови для деструктивних дій, крайнім проявом яких є злочинна діяльність. Глобальним  соціокультурним феноменом інтернет став унаслідок того, що він, з одного боку,  є засобом неінституціоналізованих, непідконтрольних суспільству комунікацій, з іншого, за допомогою мережі Інтернет інституціоналізуються вкрай неприємні соціальні практики.

Окремий інтерес становлять процеси криміналізації суспільства та інституціоналізації злочинності, що відбуваються за допомогою інтернет-технологій.  Мережа Інтернет є особливою «віртуальною реальністю» дійсності, репрезентуючи специфічну картину реального життя. Інтернет позбавляє від нормативного контролю соціальних інститутів і розширює практику неінституціоналізованих соціальних комунікацій. Робиться висновок, що інтернет сприяє інституціоналізації неформальних соціальних практик, оскільки неформальні стандарти спілкування набувають глобальний і фактично неконтрольований характер. Важливо формалізувати правила поведінки у віртуальному світі, наповнити його відповідним змістом, нейтралізувати криміногенний вплив. 

Розділ 4.  «Інституціоналізовані кримінальні практики»  містить три підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Особливості інституціоналізації тіньової та кримінальної економіки» констатується, що інституціоналізована злочинність – це  нова якість сучасної злочинності, яка пов’язана з глибокою деформацією основних соціальних інститутів і різних сфер суспільного життя. Процес інституціоналізації тіньової та кримінальної економічної діяльності проходить обов’язкові етапи – типізацію, об'єктивацію і легітимацію цих видів економічної активності. Найбільш показові процеси криміналізації економічної сфери сталися в Україні в перші роки переходу від державно-монополістичної до ринкової економіки. За статистичними даними МВС, кількість осіб, які вчинили злочини в сфері економіки за роки економічної й політичної кризи в Україні (1987-1997 рр.), подвоїлася. У структурі злочинів економічної спрямованості реєструвалися всі види передбачених кримінальним законом діянь, що свідчить про глибоке проникнення кримінальних форм поведінки в економіку.

Надано характеристику механізму інституціоналізації тіньових та кримінальних економічних практик, який виглядає як процес зрощення економіки та злочинності, поширення кримінальної економічної поведінки і його перетворення на домінуючу модель економічних відносин, утвердження корупційної моделі взаємовідносин влади і бізнесу, «тіньових» форм економічної діяльності й «тіньової» моралі. Відмічається, що тіньова і кримінальна економіка виконують певні функції, «заміщуючи» неефективні інститути, відтворюючи власну інституційну структуру, систему норм, зв’язків і відносин. У механізмі інституціоналізації тіньової та кримінальної економіки виявляються закони синергетики, оскільки інакше тіньова економіка знищила б економіку в цілому. Відбувається зворотне – тіньова економіка не тільки відтворює себе, але й здійснює функції відтворення легальних економічних відносин.

Інституціоналізована економічна злочинність, наділена великою гнучкістю і адаптивністю, виявилася сполучною ланкою між традиційною загальнокримінальною злочинністю та її цінностями і сучасними формами  економічної активності, що демонстративно пропагує  неправові стандарти соціальної поведінки.

У підрозділі 4.2. «Корупція як соціальний інститут»  відмічається, що корупція з точки зору змісту та ролі у суспільстві виявляє себе як неформальний, але впливовий інститут, у зв’язку з чим її функції значно змінились та розширились.

Встановлено, що суб’єктами корупційних відносин є абсолютна більшість населення. Залученими до так званих «суспільно небезпечних діянь» виявляються мільйони людей. З суб’єктивної сторони природа корупції обумовлена відсутністю правової культури, масовим правовим нігілізмом, аморалізмом, які панують у суспільстві. З позицій об’єктивної реальності можна стверджувати про появу особливого різновиду неправової соціальної практики - корупційної практики. 

Доводиться, що активною ланкою корупційної системи є хабародавці, які до теперішнього часу фактично не ставали об'єктом  кримінологічних досліджень. Доведено, що корупція набула системного характеру і в багатьох випадках підмінила офіційні нормативно врегульовані відносини, виконуючи регулятивні функції.  Інституціональність і системність корупції виявляється у привласненні функцій легальних соціальних інститутів, відтворенні корупційних відносин на різних лінійних і вертикальних рівнях суспільства, формуванні дієвих корупційних мереж.

У підрозділі 4.3. «Особливості інституціоналізації організованої злочинності» містяться науковий аналіз та узагальнення з позицій інституціональної методології різних підходів до вивчення організованої злочинності. Підкреслюється, що інституціональні аспекти організованої злочинності у вітчизняній кримінології ще не вивчались. У російській кримінології організовану злочинність як соціальний інститут на дисертаційному рівні  досліджувала Н.Б. Бараєва. Ступінь інституціоналізованості цього виду злочинності визначається її основними властивостями – поширеністю, організованістю  і системністю злочинної поведінки.  Обґрунтовується висновок, що не усі злочини, які належать до організованих форм злочинності, можуть мати властивості соціального інституту.

Основними ознаками організованої злочинності як соціального інституту є поширеність злочинів з елементами організованості, створення стійких злочинних формувань, тривалість існування, усталеність, виконання певних соціальних функцій, раціональна внутрішня структура, спрямованість на проникнення в політичні, правові та економічні інститути держави.

Обґрунтовано висновок, що організована злочинність в Україні набула особливої якості, яка не тільки дозволяє ідентифікувати її із соціальним інститутом, але й вважати системоутворюючою властивістю сучасного економічного і політичного життя суспільства.