Миронович Д.В. Головні тенденції та специфіка розвитку новітніх релігійних організацій в Україні (на прикладі неопротестантських груп)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено зв'язок роботи з науковими програмами, сформульовано мету й завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подана інформація про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Основні теоретико-методологічні підходи до вивчення релігійної сфери сучасного суспільства» розглядаються теоретичні концепції й установки, що використовувалися в дослідженні, а також методологічні принципи збору й аналізу емпіричного матеріалу.

Розглянуто основні теорії й концепції дослідження сучасної релігійної сфери та процесів, що в ній відбуваються – теорії секуляризації, раціонального вибору, індивідуалізації релігії. Відзначено дві основні дослідницькі проблеми сучасної соціології релігії: з одного боку, необхідно зрозуміти, якою мірою розвиток суспільства руйнує традиційну релігійну сферу й релігійні інститути; з іншого боку, необхідно вивчити, як і чому в цьому ж соціумі продовжують з'являтися нові форми віри, нові релігійні організації. Актуальність досліджень релігії вбачається в необхідності пояснити здатність релігії до самовідтворення в сучасних суспільствах. Підкреслюється, що важливою проблемою в рамках соціології релігії залишається питання про те, що сильніше стимулює участь у релігійних групах - наявність релігійних монополій або вільних ринків з безліччю конкуруючих релігій. Виокремлюються й співставляються погляди представників різних соціологічних концепцій на означене питання. Окреслюються дві провідні теоретичні побудови, що використовуються у дослідженні – теорія раціонального вибору та концепція релігійного пошуку.

Відзначається, що погляд на релігійний плюралізм як на чинник, що сприяє зростанню релігійної участі у суспільстві, здобув оформлення в роботах Р.Старка та В.Бейнбріджа «Теорія релігії», які певним чином переосмислюють веберівську традицію в соціології релігії крізь призму сучасних тенденцій в релігійній сфері. Релігія розглядається як цілком раціональна діяльність, робиться наголос на функції релігії як соціального компенсатора в сучасному суспільстві.

Наголошується, що важливим аспектом у вивченні сучасної релігійної сфери виступають особливості побудови релігійних організацій. Уточнюється, що більшою мірою це стосується розвитку неорелігійних феноменів, до яких не завжди вдається застосувати класичну модель «секта-деномінація-церква». Пояснюється, що вихід на релігійні ринки з вже діючими там релігійними організаціями змушує нові організації шукати більш ефективні механізми залучення власних послідовників. Це призводить до того, що відзначені типи релігійних організацій зазнають певних модифікацій, як в організаційному, так і в структурному плані. Зауважується, що результатом окреслених процесів стає, по-перше, скорочення періоду становлення неорелігійних феноменів (тобто часу з моменту появи культового руху до формування високоорганізованої структури), по-друге, - залучення економічних механізмів побудови власної організаційної структури (використання елементів менеджменту, маркетингу тощо).

Обґрунтовується використання терміну новітні релігійні організації. Відзначається, що цей термін, з одного боку, підкреслює організаційну завершеність груп, що виникли як у результаті індивідуальних релігійних пошуків, так і в результаті цілеспрямованих проектів; з іншого боку - вказує на новизну їх організаційної структури й управлінських механізмів, по відношенню до традиційних релігійних інститутів. До того ж термін позбавлений будь-якої негативної конотації. Окреслено структурні елементи новаційного релігійного процесу під яким розглядається виникнення, поширення й функціонування нових релігійних форм, релігійних практик, зразків поведінки, які не є традиційними (історичними) для даного суспільства.

Розкривається сутність концепції релігійного пошуку, що була розроблена Д.Ервьє-Лєже, а також моделі подальшого релігійного навернення (конверсії). У дослідженні зазначена концепція виступає тією сполучною ланкою, що дозволить простежити особливості взаємозв'язку між новими організаційними формами сучасних релігійних організацій і індивідуальними мотивами, що впливають на релігійний вибір.

Відзначається, що в контексті дослідження найбільш доцільним було використання біографічного методу. Це обумовлено тим, що комплексний підхід до розгляду мотивів вступу до релігійної групи, а також подальшого процесу релігійного навернення припускає наголос на вивченні соціального контексту й життєвого досвіду конкретних людей. Зауважується, що біографічний метод дозволив простежити процес зміни світогляду в рамках індивідуальної біографії, а також визначити вплив таких значимих для формування нової (релігійної) ідентичності чинників, як соціальний статус, сімейний стан тощо.

Другий розділ «Неорелігійний процес в Україні: становлення, структура та місце в соціальній організації суспільства» містить аналіз особливостей функціонування релігійної сфери сучасного українського суспільства, місця в ній новітніх релігійних організацій, а також тенденцій і перспектив взаємодії новітніх релігійних організацій і держави.

В контексті концепції раціонального вибору розглядаються основні тенденції й процеси, що обумовлюють появу й поширення новітніх релігійних організацій в Україні. Обґрунтовується аналогія між релігійними й комерційними економічними системами, що складаються з ринку поточних і потенційних клієнтів, певного кола організацій або фірм, що обслуговують цей ринок, і релігій, як продукту, який пропонується цими організаціями.

Розглядаються основні складові і закономірності функціонування релігійних економічних систем - релігійний плюралізм, регульованість/ нерегульованість з боку держави, ефективність побудови власної структури релігійними організаціями. При розгляді відзначених закономірностей в контексті релігійної сфери України, виокремлюються основні особливості їх прояву. Відзначається, що плюралізація релігійної сфери українського суспільства та формування «вільного ринку релігій» характеризується двома взаємодоповнюючими тенденціями, що доповнюють одна одну, з одного боку - відновленням традиційних релігійних інститутів, з іншого - пошуком нових релігійних цінностей.

Надається класифікація та типологія новітніх релігійних організацій, що діють на території України, розглядається специфіка їх регіонального поширення.

У якості одного з чинників динамічного поширення неопротестантських груп розглядається їхня організаційна структура. В межах концепції структурних конфігурацій і базових складових частин організації, яка була розроблена Г.Мінцбергом, надається аналіз двох моделей церковної побудови - «осередкова» модель церкви або модель «малих груп», та модель «G-12». Зауважується, що дані церковні моделі, вирізняє висока динамічність, відкритість до змін і новацій, децентралізація управління, використання постійно оновлюваних наборів методів і практик, що адоптуються до кожного конкретного випадку.

На підставі аналізу робиться припущення, що ці моделі можна розглядати як реструктуризовану модель церкви у її класичному розумінні, або ж її модернізований варіант. Підставою для процесів децентралізації й реструктуризації є ті ж самі причини, що властиві й бізнес сфері - прагнення зберегти конкурентоспроможність, збільшити власну частку охоплення «ринку релігійних послуг».

Окреслюються особливості церковно-державних відносин в Україні в перспективі «традиційні релігійні інститути – держава - новітні релігійні організації». Відзначається, що з моменту прийняття Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991) у суспільстві відбулися певні зміни, що відбилися й на його релігійній сфері, в результаті окремі законодавчі норми не в повній мірі відповідають сучасним вимогам і реаліям релігійної ситуації.

Зауважується, що найбільш доцільним, на думку здобувача, для України був би перехід на модель державно - конфесійних відносин, коли конституція не наділяє статусом державної певну релігійну організацію, але можливим є надання особливого статусу одній або декільком конфесіям із чітко прописаними правами та обов'язками сторін, як це практикується в ряді європейських країн. Підкреслюється, що подібний механізм дозволив би уникнути практики протекціонізму, забезпечивши відносно рівні можливості всім релігійним організаціям, що перебувають у правовому полі церковно-державних відносин. З одного боку, це б позбавило всіляких підстав обвинувачення неорелігійних груп, яким надано статус релігійної організації в «деструктивній» діяльності, з іншої, могло б стати поштовхом до активізації діяльності традиційних релігійних організацій.

У третьому розділі «Новітні релігійні організації як форма релігійного пошуку в умовах українського суспільства» розглядаються характерні мотиви й особливості приходу індивіда в релігійну групу, механізм релігійного навернення.

Відзначається, що комплексний підхід до розгляду феномена релігійного навернення припускає спрямованість на вивчення соціальних контекстів і життєвого досвіду конкретних людей. В межах дослідження під наверненням розуміється вхід (приєднання) у релігійну організацію, що супроводжується зміною загальної ідентичності. Остання включає в себе світогляд індивіда, його особистісні характеристики, зразки поведінки для великої кількості ситуацій, що обумовлюють його ставлення до людей і навколишнього середовища.

Здійснено аналіз структурних етапів типової моделі релігійного навернення:

- поступове формування такої життєвої ситуації, що приводить людину до віри;

- навернення у вузькому значенні цього слова: а) як момент знаходження віри та б) як рішення (усвідомлення бажання) стати (практикуючим) віруючим;

- процес соціалізації (альтернації) у релігійній культурі через засвоєння її цінностей, норм і практик поведінки;

- воцерковленність (як ідентифікація себе з релігійною групою), що визначається наявністю сформованої релігійної ідентичності, а також зміною способу життя завдяки привнесенню в сферу повсякденності нових релігійних практик.

На підставі розглянутих моделей релігійного навернення надається аналіз релігійних автобіографій (свідоцтв) членів неохаризматичих церков «Посольство Боже» та «Нове Покоління».

Зауважується, що період значного поширення новітніх релігійних організацій співпав із трансформаційними змінами, що відбувалися в українському соціумі початку-середини 1990-х рр. Аномічний стан суспільства сприяв інтенсифікації релігійних пошуків в середині різних соціальних груп. Відзначається, що в багатьох біографіях превалюють пасивні типи релігійного навернення. У зв'язку із цим використовується поняття біографічної траєкторії, уведене у науковий обіг А.Шютцем. Серед характерних (типових) особливостей розглянутих релігійних автобіографій можна виділити наступні:

- практично в усіх історіях навернення до віри є одна загальна риса: завжди приводиться якась подія, переламний кризовий момент, що привів людину до віри, вплинув на її внутрішній стан, викликав протиріччя у сприйнятті;

- сильний вплив на процес навернення соціального оточення конвертиту;

- чинник випадку в момент пошуку виходу із ситуації внутрішнього напруження: випадкова зустріч з учасником релігійної групи, знайомство з релігійним текстом, перегляд телевізійної проповіді;

- більшість розглянутих текстів мають чіткий внутрішній хронологічний розподіл на життя «до» і «після» навернення. Стара реальність, а також колективи й значимі інші, які раніше були її посередниками, одержують нову інтерпретацію;

- досвід членства в інших релігійних організаціях, переважно традиційних. Відзначається незадоволеність формалізмом богослужінь, відсутністю індивідуального підходу з боку служителів, а також пасивна життєва філософія.

При розгляді основних мотивів і чинників, що обумовлюють звернення індивідів до віри, виокремлюється п'ять основних типів навернення - інтелектуальний, містичний, експериментаторський, афіліативний, ревіталістський. Робиться висновок, що особливості релігійного навернення переважно залежать від соціального контексту або біографічної ситуації індивіда, а також від соціального досвіду, що передує цьому. Розглянуті свідоцтва, дозволяють виокремити, певну повторювану (типову) модель релігійного навернення, яку в основних етапах проходять всі навернені. Наголошується, що серед характерних відмінностей релігійного навернення в середовищі неопротестантських груп є більш глибоке й інтенсивне усвідомлення цього процесу, постійне перебування під його впливом і бажання поділитися пережитим досвідом з навколишнім оточенням.

Аналіз завершального етапу процесу релігійного навернення - прагнення до перевірки істинності віри через апелювання до авторитетних для індивіда джерел (інстанцій), які й надають йому певні критерії виправданості віри – виявив, що в розглянутих в дослідженні неохаризматичних організаціях превалюють харизматичний тип виправдання віри та принцип самовалідації. Перший пов'язаний з харизматичною особистістю пастора, що відіграє ключову роль у житті громад, другий - із практиками масового зцілення, реалізацією принципів успішності й процвітання, що акцентуються цими церквами.

Відзначається, що розглянуті способи виправдання віри за рахунок своєї емоційної насиченості є найбільш ефективними в підтримці релігійного навернення власних членів і залученні нових. Також суттєву роль відіграє та компенсаторська функція, що виконують неохаризматичні громади не тільки в психологічному плані, але й у фізичному (практики зцілення). Ідеологію успіху, позитивного мислення, що засвоюються членами громади цілком можна розглядати як елемент процесу ресоціалізації (альтернації). У свою чергу, ці принципи цілком відповідають цінностям масового суспільства, що робить неохаризматичні групи привабливими в очах потенційних віруючих.