Чепурко Г.І. Динаміка зайнятості населення України в період становлення ринкової економіки

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок з науковими програмами, формулюються мета, завдання, окреслюється його наукова новизна та практична значущість результатів, подається інформація про апробацію результатів дослідження та публікації.

         Перший розділ "Зайнятість як предмет теоретико-методологічного дослідження" має характер теоретичного підґрунтя дослідження загалом, оскільки в ньому визначаються й аналізуються головні методологічні підходи до вивчення зайнятості населення, основні поняття соціологічної теорії зайнятості, акцентується увага на розгляді концепцій зайнятості та підходів економічної теорії до регулювання ринку праці.

Зайнятість населення – складне соціальне-економічне явище, яке є важливою складовою суспільного виробництва. Кожному етапу суспільно-економічного розвитку притаманні специфічні погляди на зайнятість як соціально-економічну категорію та шляхи досягнення ефективного використання робочої сили. Результати проведених досліджень свідчать, що зайнятість населення являє собою складну систему зв’язків поділу праці між сферами суспільного виробництва та видами економічної діяльності, а також усередині галузей, підприємств і організацій за певними видами виробництва, робіт, функцій тощо, в масштабі національної економіки та її регіональних вимірів. Тому важливе наукове й прикладне значення має розроблення понятійного апарату зайнятості, оскільки в науковій літературі немає єдності думок щодо її визначення. Так, демографічний підхід пов’язує поняття зайнятості  працездатного населення із законом народонаселення. Інший, економічний підхід, розглядає зайнятість як виробничі відносини.

Автор виступає за системне розуміння зайнятості, що вимагає врахування всіх її основних властивостей. А це має велике теоретичне й прикладне значення для поглибленого наукового обґрунтування розв’язання проблем зайнятості та ринку праці України. Зайнятість як стан продуктивних сил, за якого суб’єкт займається трудовою діяльністю, має передумову – динамічну рівновагу між попитом на працю та її пропозицію. З іншого боку, зайнятість – це не лише взаємодія попиту на працю та її пропозиції, а й певний тип об’єднання речового та особистісного чинників виробництва. Останній чинник, на думку здобувача, репрезентує соціальну сутність зайнятості, що відображає потребу людини в самовиявленні та в задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, отримуваний за свою працю. Виходячи з цього, зайнятість як соціально-економічна категорія характеризує різноманітні форми участі працездатного населення в суспільно корисній діяльності.

До пріоритетних завдань здійснення радикальної економічної реформи в Україні належить створення гнучкого ринку праці, адекватного специфіці ринкової системи господарства. Його слід розглядати не лише як засіб регулювання зайнятості працездатного населення, а й як одну з найважливіших соціально-економічних засад ринкової економіки.

Автор на основі оцінки явищ і процесів, що відбуваються на ринку праці, теоретично обґрунтовує ширше визначення його меж та масштабів. Проведені дослідження засвідчують правомірність висунутих автором припущень, згідно з якими ринок праці охоплює не лише зайнятих на ньому громадян, а й безробітних. Таке розуміння ринку праці відкриває, на думку дисертанта, можливість ширшого використання комплексного цілісного підходу до розв’язання нагальних проблем ринку праці. При цьому поточну пропозицію на ринку праці визначають: а) безробітні громадяни, які шукають роботу; б) особи, які хочуть змінити робоче місце або знайти нову роботу “про запас”, бажаючи підстрахуватися в разі можливого звільнення; в) громадяни, які мають намір знайти роботу як додаткове заняття поряд з тою, що вже є. Своєю чергою попит на робочу силу складається з: а) кількості вакансій на ринку праці; б) кількості працівників, які не задовольняють роботодавця і яким він шукає заміну. У цьому зв’язку дисертантом були проаналізовані чинники, що позитивно і негативно впливають на параметри попиту та пропозиції робочої сили.

Автор наголошує важливість системного розуміння ринку праці, який є сукупністю економічних, соціальних, правових відносин, що складаються між власниками робочої сили (найманими працівниками) та роботодавцями (фізичними чи юридичними особами) з приводу умов найму, використання й обміну робочої сили.

Досліджуючи наявні термінологічні розбіжності з приводу понять “ринок праці” і “ринок робочої сили”, дисертант доходить висновку, що використання цих понять як рівнозначних можливе лише за визнання об’єктом купівлі-продажу робочої сили.

Розвиток сфери зайнятості як відкритої системи зумовив урізноманітнення форм та видів. Саме тому в роботі здійснено аналіз сфери зайнятості за цими формами та різновидами, а саме: повна, неповна, часткова, первинна та вторинна зайнятість. Різновиди зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами застосування праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховано: характер діяльності, галузеву належність, територіальну належність, рівень урбанізації, професійно-кваліфікаційний рівень, стать, вік, форму власності.

         Запропонований підхід дає змогу комплексно оцінити стан та зміни сфери зайнятості. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок щодо правомірності й динаміки існування різних форм та видів зайнятості залежно від пріоритету чинників кон’юнктури ринку праці. За такого підходу домінантними в структурі чинників впливу на зайнятість є соціально-економічні чинники.

         В економічній та соціальній площинах ефективна зайнятість – це своєрідний ідеальний стан працездатного населення в суспільстві. Але йому притаманний рух зайнятості між рівновагою/нерівновагою, що впливає на ефективність зайнятості. Найконцентрованішим виявом неефективності зайнятості є безробіття.

Безробіття в широкому розумінні – це недовикористання здатних і готових бути використаними як трудових (робоча сила), так і нетрудових (фізичний капітал і земля) економічних ресурсів, власники яких активно шукають можливості їх реалізації. Автор акцентує увагу на тому, що характерною рисою сучасного ринку праці в Україні є незбалансованість вакансій і пропозицій у територіальному й структурному аспектах. Нерівноважний стан ринку праці є своєрідним імпульсом для включення соціально-економічного механізму підвищення ефективності зайнятості на мікро- та макрорівнях. По-перше, відсутність засобів до існування в результаті незайнятості працівника підштовхує його до пошуку нової роботи, нової професії, підвищення кваліфікації; по-друге, брак фахівців необхідної професії, кваліфікації ініціює роботодавця до пошуку їх на ринку праці, до витрат на навчання персоналу; по-третє, влада намагається економічними методами впливати на зниження рівня безробіття.

У сучасній Україні невпинно утверджуються принципи лібералізації діяльності, активного самовиявлення людиною свого потенціалу. Водночас суттєво змінилася й роль держави щодо забезпечення ефективної зайнятості населення. Її функції дедалі більше зводяться до того, щоб створювати такі умови і правила гри, що спонукатимуть громадян самостійно обирати сферу докладання праці, бути професійно й територіально мобільними у пошуках роботи.

Питання зайнятості розглядалися у працях таких видатних економістів, як А.Сміт, Д.Рікардо, Ж.Б.Сей, К.Маркс. Але у ХХ столітті увагу економістів-дослідників привернула проблема зайнятості як чинника економічного зростання та макроекономічної стабільності, зумовивши усвідомлення її як інтегральної частини економічної системи, що потребує дослідження і специфічної регуляційної дії. У результаті сформувалися різні теорії зайнятості, які є актуальними в наш час та які продовжують розробляти сучасні фахівці, зокрема, А.Маршалл, Д.Кейнс, лауреати Нобелівської премії М.Фрідмен, Ф.Хаєк, П.Самуельсон і багато інших.

На підставі аналізу класичних і неокласичних сучасних концепцій зайнятості автор робить певні висновки щодо реального стану системи зайнятості за умов транзитної економіки в Україні, які стосуються визначення меж "втручання" держави в економічне життя.

У межах трансформаційних змін в економіці України формування збалансованого ринку праці зумовлене взаємодією трьох блоків:

–       блок ринкових відносин – процес обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили;

–       блок державного управління й регулювання за допомогою організаційних заходів – система забезпечення зайнятості працездатного населення, підготовка і перепідготовка кадрів;

–       блок соціального захисту населення (виплата допомоги за безробіттям, пільги малозабезпеченим верствам).

         Ці елементи структури ринку праці визначають взаємини власника робочої сили та її споживача, при цьому робоча сила виступає як товар, призначений для створення соціальних благ у суспільстві та формування умов набуття кожним індивідом певного статусу в соціальній структурі суспільства.

У другому розділі “Динаміка структури зайнятості населення України” автор аналізує динамічні зміни структури зайнятості, підґрунтям якої є класифікація форм і видів зайнятості за певними критеріями: кількістю, місцем трудової діяльності, типом власності, місцем розташування, демографічними характеристиками, сферою виробництва, галуззю народного господарства, характером праці, мірою механізації праці, рівнем кваліфікації праці, відповідністю професійно-кваліфікаційної структури населення робочим місцям, співвідношенням загальної чисельності населення, його працездатної частини, зайнятого і незайнятого населення (рівнем безробіття). Загалом, щодо умов і чинників формування пропорцій зайнятості здобувач наголошує, що структура зайнятості залежить від рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності праці, потреб ринку суспільства в різноманітних матеріальних, духовних благах і послугах. Зайнятість визначається суспільною продуктивністю праці і розвивається як відображення наявної структури народного господарства.

Для визначення динаміки структури зайнятості автор використовує  економіко-статистичні та соціологічні методи дослідження. Так, за даними моніторингу Інституту соціології НАН України 1994–2004 рр., у 1994 р. (лише за два-три роки від початку інтенсивних економічних перетворень) майже 10% зайнятого населення перейшло працювати на приватні підприємства. У наступні роки частка зайнятих на підприємствах приватного сектору зросла до 43%.

Відповідно, змінилися моделі мобільності робочої сили: наймобільнішими виявилися кваліфіковані працівники, висока мобільність яких свідчить про економічну кризу державних підприємств та організацій. Нині в Україні трудова мобільність найчастіше пов’язана з інтенсивністю зміни професії, а не підвищенням рухливості робочої сили в межах постійних спеціальностей. Відповідно, в майбутньому може змінитися співвідношення абсолютних масштабів трудової мобільності як зі зміною так і без зміни професії.

Проте не всі вияви рухливості робочої сили пов’язані зі зміною професії. Чимало трудових переміщень відбувається без такої зміни, тобто працівник змінює місце роботи, не змінюючи роду занять. При цьому до трудових переходів без зміни професій працівників підштовхують більш різноманітні й універсальні обставини, ніж ті, що ведуть до фахових зсувів.

За умов змін в економіці та соціальній структурі, освіту, на думку автора, слід реформувати з метою підготовки майбутнього працівника, який володіє не лише знаннями, вміннями і навичками, а й такими здібностями, що дають йому змогу реалізувати себе, стати “керманичем” власної долі.

         Динаміка зайнятості за секторами, галузями та професіями відображає модернізаційний зсув, характерний для періоду завершення індустріалізації (зменшення значення аграрної сфери) і переходу від індустріального до постіндустріального розвитку (зростання чисельності працівників сфери послуг). Триває перерозподіл зайнятих між сферами економічної діяльності на користь сфер надання фінансових, транспортних і торговельно-посередницьких послуг за рахунок скорочення чисельності працівників промисловості, сільського господарства, закладів освіти та охорони здоров’я.

         Коли йдеться про незбалансованість між попитом і пропозицією на ринку праці, то головними причинами вважають падіння виробництва, скорочення робочих місць і вивільнення працівників різних професій. Але суттєвою проблемою зайнятості є працевлаштування випускників шкіл та професійних навчальних закладів.

Вирішальним чинником у досягненні сталого економічного розвитку є висока якість людських ресурсів. У цьому контексті слід позитивно оцінити невпинне зростання питомої ваги працівників з вищою (повною та базовою) освітою у складі робочої сили. Але здобуття вищої освіти не гарантує зайнятості. З одного боку, збереження високого рівня монополізації економіки зумовлює існування значної частки технологічно відсталих виробництв, що суттєво обмежує можливості застосування знань та вмінь безпосередньо у виробничому процесі. З іншого боку набутих у процесі навчання знань часто не відповідає вимогам до робочої сили, що їх висувають високотехнологічні виробництва. Дається взнаки і стрімке старіння знань, зумовлене швидкими науково-технічними зрушеннями. Тому для забезпечення належної якості професійно-освітньої підготовки робочої сили необхідно запровадити систему освіти впродовж усього трудового життя. В роботі запропоновано комплекс заходів щодо зв’язку освіти та зайнятості, розв’язання завдань підвищення кваліфікації та перенавчання дорослих працівників. Автор доходить висновку, що держава покликана проводити політику взаємодії української економіки із глобальною інформаційною сферою, активно залучаючи до цього процесу наявний у країні кваліфікований кадровий потенціал. Реалізація цих заходів сприятиме збереженню та розвитку головного стратегічного ресурсу України – людського капіталу.

У третьому розділі “Регіональні особливості зайнятості населення. Зайнятість окремих соціально-демографічних і поселенських груп” розглянуто територіальні, галузеві, соціально-демографічні особливості зайнятості населення, визначено напрями вдосконалення державної політики зайнятості щодо різних соціальних груп суспільства.

Оскільки процес функціонування українського ринку праці має чітку регіональну специфіку, особливий інтерес становить вивчення проблеми зайнятості на прикладі окремих територіальних утворень, що різняться між собою за економіко-географічним положенням, рівнем забезпеченості природними ресурсами, специфікою наявної інфраструктури. Перелічені чинники доповнюються плюралізмом цінностей, культур, традицій, укладів життя, історичного контексту.

Автором доведено, що головним показником оцінки ситуації на регіональних ринках праці є рівень офіційно зареєстрованого безробіття, його відхилення від середньої української величини. Показником, що засвідчує  неблагополучну ситуацію щодо попиту на робочі руки, є вакантність робочих місць. Кількісна незбалансованість попиту та пропозиції в регіонах із напруженою ситуацією на ринку праці часто посилюється якісною незбалансованістю, що підтверджують дослідження макроекономічних, демографічних і соціальних показників цих територій, соціально-професійного складу їхніх трудових ресурсів та безробітних.

Аналіз стану системи соціального захисту засвідчує відсутність ефективної регіональної політики, що ґрунтується на оцінюванні ситуації на ринку праці та можливих перспектив її розвитку, насамперед у регіонах із істотною деформацією структури населення, специфікою соціально-економічного розвитку – однобічною спеціалізацією, переважанням виробництв із високою концентрацією інтелектуальної праці, виробництв ОСГ, галузей з великою питомою вагою підприємств-банкрутів.

У процесі дослідження встановлено, що відсутні чітко сформульовані основні принципи регулювання соціально-економічного розвитку регіонів з огляду на збереження зайнятості й підвищення її ефективності, запобігання масовому і застійному безробіттю. Немає чіткого розмежування повноважень і функцій між центром і регіональними суб’єктами. Отже, ситуація у царині зайнятості населення за умов ринкової економіки об’єктивно зумовлює необхідність посилення державної політики, а також розроблення регіональних програм зайнятості, які міститимуть заходи соціального захисту населення.

Сучасний стан трудового потенціалу характеризується поглибленням негативних тенденцій, які виявляються у звуженні демографічної бази відтворення трудового потенціалу через зниження народжуваності, збільшення смертності, скорочення середньої очікуваної тривалості життя, погіршення статево-вікової структури, загального старіння населення, розширення масштабів депопуляції. Істотно посилилася динаміка старіння нації, зберігається висока частка непрацездатного населення, збільшується навантаження на працездатних осіб. На початку 2004 р. на кожну 1000 осіб працездатного віку припадало 772 особи непрацездатного віку. Цей показник у 1,6 рази вищий у сільській місцевості порівняно з міською. Значною мірою на ситуацію вплинуло й те, що величезна кількість українських громадян працює за кордоном.

Автором досліджено зайнятість жінок на ринку праці. Ця проблема зумовлена як територіальним, так і практичним інтересом. По-перше, є специфіка жіночої робочої сили, пов’язана з її психофізіологічними та соціально-демографічними характеристиками. По-друге, становище жінок на ринку праці, коли пропозиція жіночої робочої сили значно перевищує попит, викликає занепокоєння, адже жінки становлять найбільшу частку серед безробітних.

Стосовно праці жінок часто використовують поняття “подвійна зайнятість”, що означає зайнятість її в суспільному виробництві та в сімейно-побутовій сфері. Автор відокремлює три варіанти зайнятості жінок: 1) повна зайнятість у суспільному виробництві; 2) неповна зайнятість у суспільному виробництві; 3) незайнятість у суспільному виробництві. Кожен варіант зайнятості жінок означає різне співвідношення між виробничою та сімейно-побутовою сферами. Але, на думку автора, неповна зайнятість у суспільному виробництві поступово ставатиме головним, домінантним варіантом зайнятості жінок. Дослідження цього соціально-економічного явища дало змогу виявити не лише переваги й можливі результати його розвитку, а й перешкоди та загрози, головними з яких є недосконалість нормативно-правової бази, бюрократизм, нерозвиненість виробничої та обслуговуючої інфраструктури, нестабільність доходів і соціальна незахищеність жінок.

У роботі виокремлено питання працевлаштування жінок, розв’язання якого полягає в оптимізації робочої сили за допомогою: 1) профорієнтаційної роботи та перенавчання; 2) квотування робочих місць; 3) сприяння індивідуальному підприємництву і самозайнятості. Такий підхід  у правовому відношенні має ґрунтуватися на законодавстві щодо праці, освіти, зайнятості, а в організаційному – на співпраці та взаємодії різних урядових структур соціально-економічного управління.

Збалансований розвиток вітчизняної економіки неможливий без розв’язання проблеми раціонального використання трудового потенціалу мешканців сільської місцевості. Базові умови подальших структурних змін в агарному секторі визначатимуться станом, потенціалом і сучасними тенденціями розвитку сільського господарства України, а напрям структурних змін – закономірностями сучасного етапу розвитку країни з огляду на  перспективи європейської інтеграції; закономірностями і тенденціями розвитку світових агропродовольчих ринків, особливо у зв’язку зі вступом України до СОТ.

У процесі дослідження встановлено, що сільське населення формує й реалізує різні способи економічної адаптації до ринкових умов. Рівень адаптованості залежить від соціально-демографічних, професійно-кваліфікаційних, поселенських та соціально-психологічних характеристик особистості, завдяки яким індивід може/не може реалізувати ту чи іншу адаптаційну стратегію (добровільна активна, вимушена активна, вимушена пасивна, пасивна руйнівна). Під час формування моделі соціально-економічної поведінки сільських жителів необхідно зважати на ці види адаптації до ринкових умов.

У четвертому розділі “Зайнятість у неформальному секторі економіки” досліджено проблеми, породжені наявністю значних обсягів прихованого безробіття, затримками виплати заробітної платні, низькою ціною робочої сили в офіційній економіці.

Під час дослідження автором була внесена ясність у низку дискусійних і проблемних питань неформальної зайнятості: уточнено поняття неформального сектору; виявлено чинники, що зумовили посилення її позицій; запропоновано етапи становлення та розвитку зайнятості в неформальному секторі; визначено напрями вдосконалення методики оцінювання неформальної зайнятості.

Характеристика сутності неформального сектору в економіці передбачає розгляд трьох аспектів: 1) підхід до аналізу неформального сектору як складової усього суспільного виробництва; 2) правову оцінку неформальної економічної діяльності; 3) визначення основних суб’єктів неформального сектору. За цього підходу уніфіковане робоче визначення неформального сектору зайнятості можна звести до такого вигляду: неформальний сектор – це соціально-економічне утворення в межах національної економіки, репрезентований окремими самозайнятими громадянами та дрібними виробничими одиницями, які, як правило, не реєструються в установленому законом порядку та виконують звичайну (незаборонену) роботу за рахунок власних коштів або з використанням ресурсної бази підприємств та організацій формального сектору.

Особливістю неформального сектору в Україні є те, що в ньому, на відміну від країн, що розвиваються, зайняті майже всі соціальні групи населення, причому для багатьох людей характерний високий рівень освіти. Значною мірою діяльність у межах неформального сектору в Україні пов’язана, з одного боку, із необхідністю виживання, особливо для тих, хто перебуває у вимушених відпустках, має заборгованість по зарплатні, працює на умовах неповного робочого дня чи тижня, безробітних і пенсіонерів, а з іншого – з бажанням уникнути податків і бюрократичних процедур для підприємств (це явище ближче за суттю до “тіньової економіки” в розвинених країнах). Але передусім розвиток неформального сектору – це вимушена реакція населення на соціально-економічну ситуацію, що склалася в нашій країні.

Відсутність надійних статистичних даних, а також значна розбіжність наявних оцінок вносять певний дисонанс у дослідження питань неформальної економіки. Це диктує необхідність розроблення єдиної методики, що вможливить достовірне оцінювання неформальної зайнятості в економіці України.

Масштаби й обсяги вітчизняної неформальної зайнятості спонукають серйозно замислитися про форми та методи її регулювання, які внеможливлять перехід її у зайнятість кримінальну. Слід розробляти і реалізовувати програми сприяння зайнятості з метою підтримки сімейної праці. Необхідно вживати заходів із налагодження зв’язків між формальним і неформальним секторами, забезпечити ширший легітимний доступ підприємств неформального сектору до ресурсів, товарних ринків, кредитів, інфраструктури, систем професійної підготовки, технічних знань і сучасних технологій. Заслуговує на увагу те, що розширення можливостей зайнятості й поліпшення умов праці в неформальному секторі сприятимуть поступовому включенню його в національну економіку.

Розв’язання проблем неформального сектору економіки потребує створення умов для функціонування підприємницького, ринкового, конкурентного середовища, вжиття протекціоністських заходів стосовно малого бізнесу, охоплення його правовими рамками, оскільки сьогодні саме він активно підживлює тіньовий сектор. Принципове розв’язання проблеми тіньової зайнятості можливе лише в контексті загального зниження тінізації економіки за рахунок узгодженого пакету дій з реформування економіки загалом, спрямованих на усунення причин, що спонукають населення звертатися до  нелегальних і напівлегальних джерел отримання доходів. Отже, можна сказати, що від того, якими способами та методами розв’язуватимуться проблеми неформальної економіки, багато в чому залежатимуть подальші перспективи та стан зайнятості в країні.

П’ятий розділ “Структура та соціальні наслідки безробіття” присвячений аналізу ключової проблеми зайнятості – безробіттю. При цьому особливе значення надається дослідженню динаміки та структури безробіття в Україні, зокрема, прихованого безробіття.

Ситуація у сфері зайнятості в Україні має складний і суперечливий характер, хоча це й згладжується достатньо низькими показниками офіційного безробіття. Враховуючи актуальність і значимість проблеми безробіття для сучасної України, автор ґрунтовно досліджує форми, масштаби та динаміку безробіття.

Зважаючи на досвід економічно розвинених країн, автор вважає за доцільне виокремити два підходи до цієї проблеми. Згідно з першим, безробіття необхідне, оскільки сприяє підтримці високого рівня рентабельності виробництва, дає змогу стримувати темп зростання заробітної плати, обмежувати інфляційні процеси в економіці, забезпечувати якіснішу підготовку робочої сили відповідно до нових вимог виробництва, підвищувати виробничу мобільність.

Інший підхід базується на тому, що безробіття вважається не лише соціальним злом, зумовлюючи падіння рівня життя певних верств населення, зростання соціальної напруженості, загострення міжнаціональних конфліктів, а й важким тягарем для економіки країни, адже армія незайнятих у суспільному виробництві людей потребує певних витрат на своє утримання, підживлює тіньовий сектор економіки, кримінальний світ і тим самим становить небезпеку для суспільства.

Сьогоднішня інформація щодо масштабів безробіття, яка надається Держкомстатом, занижує справжній рівень безробіття приблизно у 5 разів, що посилює тривожність у й без того нестабільній економіці України. Останніми роками спостерігається тенденція до поступового скорочення частки зайнятих у недержавному секторі економіки. Водночас відбувається процес інтенсивного переходу працівників до приватного сектору економіки.

У зв’язку зі зміною галузевої структури зайнятості (зменшенням числа працюючих у галузях обробної промисловості, особливо в машинобудуванні й легкій промисловості) загострилися регіональні проблеми зайнятості. Так, за складом безробітних можна судити про динаміку того чи того регіону за гостротою безробіття.

У роботі обґрунтовано новий методологічний підхід щодо дослідження проблеми безробіття у взаємозв’язку із чинниками, які активно на нього впливають. На думку автора, це дасть можливість дослідити й дати адекватну оцінку виникненню безробіття в Україні на сучасному етапі її економічного поступу. Такими чинниками виступають: циклічні коливання; структурні кризи; сукупний суспільний попит; співвідношення між нагромадженням і споживанням у структурі національного доходу; розвиненість ринку праці.

Характерною особливістю безробіття в Україні є те, що, спричинене руйнівними процесами в економіці, безробіття являє собою деструкцію найперспективніших кваліфікованих трудових ресурсів, які пов’язані з високовартісними видами виробництва. Інша особливість безробіття в Україні – наявність у складі працюючого населення багатоваріантного прихованого безробіття. Воно існує у вигляді “оплачуваного безробіття” – безстрокових відпусток, неповного робочого тижня, скороченого робочого дня тощо, оскільки державі вигідніше виплачувати працівникам мізерну платню, аніж переводити їх у статус безробітних, а також у вигляді дрібної спекуляції або випадкового бізнесу за наявності формального статусу (посвідчення працюючого на державному підприємстві). І, нарешті, воно функціонує у традиційному для зрівняльно-розподільної системи вигляді “оплачуваного байдикування”, що нерідко є наслідком включення до штатного розпису надлишку вакансій. Зазначимо, що приховане безробіття, яке не завжди фіксується державною статистикою, належить до класу тих проблем, які можуть бути виявлені лише за допомогою соціологічних досліджень.

Аналіз прихованого безробіття свідчить, що воно значною мірою є результатом сучасних трансформацій вітчизняного ринку праці. Але разом із тим, на думку автора, неможливо погодитися з позицією деяких економістів, які вважають, що фіксовану частку прихованого безробіття необхідно враховувати при визначені фактичного рівня безробіття. Вибіркові обстеження свідчать, що приховане безробіття пов’язане з постійними динамічними змінами, переливами робочої сили із одного стану в інший. Більшість працівників, що перебувають у режимі неповної зайнятості, зрештою або звільняються за власним бажанням, або повертаються на свої робочі місця. Перехід з одного стану зайнятості до іншого триватиме доти, доки існуватимуть причини, які зумовлюють збереження прихованого безробіття.

Підвищення ефективності економічних заходів подолання безробіття автор пов’язує з дієвістю трудової політики, яка передбачає підтримку “високої спроможності до зайнятості” робочої сили, а також підтримку “робочого середовища”, що дає змогу реалізувати цю здатність і зберігати вже наявну зайнятість. Саме це має становити ключове завдання трудової політики та політики розвитку робочої сили.

У шостому розділі “Державна політика у сфері зайнятості” досліджуються концептуальні засади регулювання зайнятості, функціонування системи державного управління зайнятістю.

Автор пропонує своє розуміння політики зайнятості, яку розглядає як сукупність конкретних заходів і дій, спрямованих на досягнення заздалегідь визначеного результату. Виходячи з цього визначення, автор виокремлює такі атрибути політики зайнятості: 1) конкретність (бажаність визначення ефективності й кінцевих результатів у кількісній оцінці); 2) реалізованість (проведені в її межах дії мають забезпечуватися відповідними ресурсами й прив’язуватися до інституцій, що їх реалізують); 3) об’єкт впливу (певні проблеми, соціальні групи населення тощо); 4) ефективність (передбачуваність максимальних результатів, які досягатимуться залученням оптимальної кількості ресурсів).

У теоретичному плані автор розрізняє поняття “політика зайнятості” і “політика на ринку праці”, що вможливлює диференційований підхід до розв’язання завдань національного та конкретного соціально-економічного характеру.

З метою виявлення чинників регуляції ринку праці та зайнятості у дисертації аналізується концепція “гнучкого ринку праці” як сучасного механізму функціонування ринку праці. Водночас, на думку автора, в Україні поки не сталося реального впровадження цього механізму в структуру формальних інститутів ринку праці.

На підставі проведеного дослідження автор доходить висновку, що така форма функціонування ринку праці за українських реалій має велике значення, бо дає змогу поєднувати працю за фахом, яка потребує знань, досвіду та навичок, із працею у неформальному секторі економіки, яка зазвичай не потребує певної кваліфікації, але приносить додатковий дохід. Це до певної міри стримує деградацію робочої сили.

Важливим напрямом політики зайнятості є підтримка і формування структури малого бізнесу. Цей напрям вважається перспективним для України, хоча потребує не лише фінансових витрат, а й кваліфікованих кадрів для різних консультаційних служб, бізнес-інкубаторів тощо. Принциповим моментом є вибірковий характер підтримки. Об’єктом таких програм передусім мають стати потенційні підприємці та мікропідприємства, зорієнтовані на виробництво необхідної продукції та послуг, що потребує праці високої якості.

Пом’якшенню соціально-економічних наслідків безробіття й створенню продуктивної зайнятості сприятиме застосування трьох типів політики зайнятості: макроекономічної, активної та соціальної. Макроекономічна політика передбачує бюджетно-податкові важелі переважно для скорочення циклічного безробіття (цільові кредити та субсидії галузям чи підприємствам). Активна політика зайнятості спрямована на підвищення ефективності ринку праці і подолання структурного безробіття, спричиненого невідповідністю попиту та пропозиції праці. Її основними заходами є інформування безробітних про наявні вакансії, програми професійної перепідготовки та підтримки підприємництва, організація громадських робіт, сприяння територіальній мобільності робочої сили. Соціальна політика зайнятості спрямовується переважно на розв’язання проблем короткотермінового безробіття.

У роботі зазначено, що не існує постійних засобів у проведенні політики зайнятості. Вона модифікується залежно від особливостей соціально-економічної ситуації в країни, культурних та історичних традицій, регіональної специфіки. З огляду на зарубіжний і вітчизняний досвід автор пропонує систему заходів щодо вдосконалення діяльності служб зайнятості як одного з елементів державного регулювання цього процесу. Автор визначає принципові моменти оптимізації роботи служб зайнятості: 1) посилення функціонального значення тих підрозділів, що пов’язані з профорієнтацією, з організацією навчання та підготовки кадрів; 2) створення національної, а в подальшому – міждержавної комп’ютерної мережі, яка забезпечуватиме отримання повної й достовірної інформації щодо стану ринку праці в різних регіонах країни; 3) активізацію координаційної ролі центральної служби зайнятості з налагодження й удосконалення міжрегіональних зв’язків з питань забезпечення зайнятості; 4) активізацію співпраці із підприємствами різних форм власності; 5) вивчення й застосування накопиченого недержавними службами з працевлаштування позитивного досвіду в межах пошуку вакансій та добору кадрів, методів оцінювання професійної придатності працівників і подальшого працевлаштування їх.

Водночас аналіз сучасної ситуації на регіональному ринку праці дав автору змогу виокремити найефективніші напрями розроблення та реалізації регіональної політики зайнятості.