Ідрісов Б. Електоральна культура населення України в умовах трансформації суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, сформульовані мета і завдання, визначені наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, містяться дані про апробацію роботи та публікації.

Перший розділ "Поняття та особливості формування електоральної культури в умовах трансформації суспільства" присвячений аналізу причин актуальності наукового вивчення електоральної культури населення українського суспільства, що трансформується.

Політична система, розглянута як дієвий суспільний механізм, прагне динамічної стабільності, певного запасу стійкості на внутрішні й зовнішні дестабілізаційнй чинники, досягти якого вона не в змозі без невпинного розвитку й оновлення.

У розділі аналізуються літературні джерела, що належать різним епохам і науковим школам. У результаті здобувач робить висновок, що процесом, на якому замикається весь цей механізм, і є цивілізований електоральний процес, тобто система виборів і референдумів, які водночас є інструментом зміни всіх елементів політичної системи і практикумом із формування електоральної культури, на основі якої формуються головні моделі електоральної участі. При цьому політичній культурі притаманні певні функції, які можна звести до ідентифікації, орієнтації, настанов, адаптації, соціалізації, інтеграції та комунікації. Це стосується також електоральної культури, із застереженням, що остання є більш визначеною. З огляду на ці обставини дисертант стверджує, що:

– Електоральна культура входить до ширшого поняття політичної культури і являє собою сукупність цінностей, уявлень і норм, котрі визначають зміст і характер електоральних процесів і орієнтацій, що панують у суспільстві.

– Електоральна культура суспільства значною мірою визначає культуру електоральної поведінки індивідів, що дістає вияв в участі або неучасті у виборах, різноманітних формах діяльності в період виборчих кампаній, в електоральному виборі політичних сил чи окремих кандидатів.

– Електоральна культура в діяльнісному плані характеризує баланс відносин між домінантними цілями суспільного розвитку й пропонованими різноманітними політичними об'єднаннями і персоналіями шляхами і засобами їх досягнення.

– Функції електоральної культури близькі до функцій культури політичної, але відрізняються від останніх просторово-часовими характеристиками, особливостями електорального процесу в кожному конкретному суспільстві. Так, функція ідентифікації за умов перехідного суспільства звужується до меж сім'ї та малого соціуму. Функція орієнтації набагато насиченіша емоційно-психологічними елементами, що найвідчутніше увиразнюється в мажоритарних округах, а також під час виборів керівників і представників депутатського корпусу місцевої влади. Функція настанов різко відрізняється від аналогічної функції політичної культури, часто обмежуючись регіональними, генераційними й етнічними пріоритетами, оскільки норми й уявлення про пріоритетну проблематику завжди більш конкретні. Функція соціалізації починає реалізовуватися практично по досягненні відповідного віку. При цьому, на думку дисертанта, характерні для західного суспільства моделі голосування, грунтовані на ранній політичній соціалізації молоді, в транзитивному суспільстві не працюють. Функція комунікації в електоральній культурі характеризується специфічними механізмами і засобами, широко використовуваними в процесі реалізації електоральних технологій.

Соціологічний аналіз основних компонентів електорального процесу дає підстави для висновку, що, на відміну від особливостей структурування політичної культури, структурування культури електоральної здійснюється на трьох взаємозалежних та емпірично фіксованих рівнях активності, вмотивованості й сталості.

У межах типології електоральної культури автор виокремлює: інституціоналізовану електоральну культуру, що являє собою своєрідний еталон електоральної культури, змістове наповнення якої на рівні політичних практик населення визначене Конституцією України й низкою законів про вибори; реальну електоральну культуру, котра як збірне поняття охоплює ціннісні орієнтації, характерні для суспільства, що трансформується. На підставі цих орієнтацій формуються основні елементи реальної електоральної культури — електоральне знання, електоральні орієнтації, електоральна поведінка та електоральні вибори.

Дослідження дали підстави зробити висновок про структуру й типологію електоральної культури, яка відрізняється від структури і типології культури політичної, бо наділена низкою особливостей, притаманних безпосередньо електоральним процесам.

У другому розділі "Особливості формування електоральної культури в умовах трансформації суспільства" увагу акцентовано на тому, що електоральна культура увібрала в себе історично сформовані типи електоральної участі та прийняття електоральних рішень і породжує регіональні типи електоральної культури.

З іншого боку, характерні для транзитивного суспільства процеси, що охоплюють всю сукупність соціально-економічних і політичних відносин, не можуть не заторкувати наймасовіших форм політичної участі — участі електоральної. Слід визнати, що суперечливий характер функціонування українського суспільства, який у концентрованому вигляді позначається, насамперед, на його політичній сфері, зумовив формування кількох паралельних політичних культур, які визначають характер і зміст політичних практик різних верств і груп населення.

Оскільки електоральні практики водночас є найпоширенішою та найбільш емпірично фіксованою формою практик політичних, автор акцентує увагу на аналізі впливу на стан електоральної культури громадян такого чинника, як соціальне самопочуття, до характеристики якого дедалі частіше звертаються вітчизняні соціологи. Це простежується, зокрема, у невпинній втраті віри наших співгромадян у можливість суттєвих змін у суспільстві, власній безпорадності, безвиході, безрезультатності політичної активності.

Автор вважає важливим, що саме у президентській виборчій кампанії чинник політичних орієнтацій і, частково, партійної заангажованості електорату відіграє більшу, ніж у місцевих і навіть парламентських виборах, роль. Це пов'язано з тим, що саме у фігурі Президента концентрується напрям розвитку суспільства. При цьому політика видається людям чимось дуже відстороненим від повсякденного життя. Рівень політичної участі населення відповідає побудованій автором ще 2001 року моделі, згідно з якою політизований електорат регіону Південно-Східної України становить лише 4%, і являє собою оптимальну модель політичної участі населення. Близько половини населення — частково політизований електорат, який цікавиться політикою переважно за допомогою ЗМІ, і не бере безпосередньої участі в діяльності місцевих партійних організацій. Значна частина виборців, по суті, є деполітизованою, а їхня участь у виборах продиктована бажанням не відставати від інших або звичкою і відбиває емоційний стан соціального самопочуття. Автор виокремлює низку чинників, які впливають на політико-ідеологічну ідентифікацію населення України загалом та її регіонів. Дослідження, результати яких наведено в дисертації, дають змогу переконається, що політична заангажованість населення має глибокі генераційні форми, а також зазнає впливу статусного, духовного та освітнього чинників. На ці чинники накладається чинник регіонально сформованої загрози, екологічної кризи, котрим може скористатися будь-яка політична сила. Якщо політична культура покликана допомагати політико-ідеологічній самоідентифікації громадян, то культура електоральна має фіксувати цю самоідентифікацію в акті голосування за ту чи ту партію або блок, що асоціюються із ідентифіковуваною ідеологією. Отже, будь-яка, крім комуністів, політична сила, включно із соціал-демократами, не зможе реалізувати у своїй стратегії так звану модель партійно-політичної ідентифікації, оскільки дослідження, в яких брав участь автор, демонструють суттєві відмінності між політичними поглядами виборців і характером голосування їх за партії та їхніх лідерів.

Узагальнюючи матеріали щодо важливості регіонального чинника в електоральному процесі, слід зазначити, що адміністративно-територіальні межі регіонів є своєрідними посередниками національного політичного простору. Пов'язане із системою влади окремої адміністративно- територіальною одиницею, регіональне політичне життя може вийти за її межі, увібравши в себе політичні сили інших суб'єктів, і переростає у свій провінційний статус. Подібне відбувається в тих випадках, коли щойно виникла форма регіонального політичного життя починає істотно впливати на становище влади в центрі. Названі елементи відрізняють регіональну стратифікацію політичного простору від простої провінційної роздробленості. На жаль, у вітчизняних публікаціях цей чинник розглядається неналежним чином, особливо в аспекті регіонального сегмента електоральної культури. Регіональні дослідження центру “Соціо” 2000–2003 років демонструють зв'язки респондентів у процесі виборчої кампанії і безпосередньо в день виборів із певною регіональною моделлю сприйняття програм кандидатів і партій. Дослідивши регіональні особливості громадян Південно-Східної України, автор виокремлює такі групи електорату за їхніми позиціям. Перша група, приблизно 10% електорально активного населення, покладає надії на центр: це переважно жінки старших вікових груп і незначна частина безробітних. Друга група електорату орієнтується на адміністративний ресурс регіональних органів влади і становить близько третини дорослого населення регіону, причому найрадикальнішою тут є молодь. Найчисленнішою є третя група електорату, що розуміє відносини центру і регіонів із позиції економічної й фінансової самостійності останніх і активно підтримує цю самостійність. Наступна група — це так звані "бюджетники", зокрема й військовослужбовці. Остання група електорату — це ті, хто не знається на ситуації, вони або не підуть на вибори, або голосуватимуть інтуїтивно. Підсумовуючи, можна стверджувати, що електоральна культура населення нині виступає як соціально зумовлена, емпірично фіксована складова політичної культури суспільства, відносно самостійна його субкультура.

Процес формування електоральної культури населення за умов суспільства, що трансформується, становить багатогранний і достатньо суперечливий соціальний процес, що має низку особливостей, характерних саме для України. Все це тією чи тією мірою ввійшло в аналіз соціологічних досліджень, люб'язно наданих дисертантові Інститутом соціології НАН України і регіональним центром “Соціо” (Мелітополь).

Таким чином, формуючись у вигляді емпірично фіксованих соціологами електоральної активності, вмотивованості, визначеності та сталості електорального вибору, електоральна культура має два рівні — нормативний і масовий. Нормативний рівень електоральної культури означає найвищий рівень електоральної активності, включно із участю в агітаційно-масовій діяльності, чіткою визначеністю електорального вибору, що відповідає соціальним позиціям і вимогам груп, які репрезентують ці виборці, високим рівнем стійкості цього вибору, що дає підстави для впевненості в тій чи іншій політичній силі або окремих кандидатах.

Масовий рівень електоральної культури населення складається під впливом об'єктивних (стать, вік, соціальний і матеріальний статус, належність до регіону) і суб'єктивних (переважно соціально-психологічних) чинників, а також наявних у суспільстві процесів, що впливають на нього. Вони детально розглянуті у другому розділі дисертації.