Лазаренко В.І. Наркоситуація в Україні та девіантна поведінка молоді

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі міститься виклад актуальності теми дисертаційної роботи, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, його об’єкт, предмет, розкрито наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, апробацію.

У першому розділі  “Девіантна поведінка молоді та наркоситуація як предмет соціологічного дослідження” здійснюється аналіз основних понять, необхідних для вивчення девіантної поведінки, наркоманії та наркоситуації. Наводиться загальна характеристика основних концепцій у контексті теми дисертаційної роботи.

У дисертації зазначається, що проблема девіантної поведінки є міждисциплінарною. Девіація (deviatio) означає (в перекладі з латині) відхилення. Термін “девіантна поведінка” отримує свою теоретичну розробку в кінці XIX – на початку XX століть. У цей час у вивченні проблеми девіантності існує низка напрямків, які ґрунтувались на природньо-натуралістичних критеріях особистісного, індивідуального розвитку і поведінки індивіда.

У сучасних дослідженнях девіантної поведінки найбільш чітко відстежуються біологічний, психологічний та соціологічний підходи, в межах яких презентовані різноманітні теорії та концепції. Біологічний підхід акцентує увагу на спадкових якостях, властивостях індивіда і віддає перевагу біологічним чинникам виникнення девіантної поведінки (фізичні риси, побудова тіла, аномалії статевих хромосом тощо). Представники біологічного напрямку впевнені, що девіантна поведінка має чисто біологічну основу і не пов’язана із соціальними  чинниками. В рамках психологічного підходу можна умовно виділити психоаналітичний та власне психологічний напрямки. У контексті психологічного підходу дисертант детально аналізує концепції З. Фрейда, А. Адлера,    Е. Фромма, К. Хорні, Г. Салівена, Е. Еріксона, Д. Марша, А. Коена, Б. Скіннера, Ч. Кулі, Г. Кеплана, А. Маслоу, К. Роджерса, І. Кона. Визначаючи девіації на особистісному рівні, даний підхід спрямований на встановлення зв’язку між девіантною поведінкою і особистісними рисами, на пошук можливих кореляцій між типом особистісних аномалій та девіантною поведінкою.

Нині більшість психологів і соціологів визнають, що за допомогою аналізу певної психологічної риси, конфлікту чи “комплексу” неможливо пояснити сутність злочинності або іншого типу девіації. Вірогідно, що остання виникає в результаті поєднання низки психологічних, соціальних та культурних чинників. У зв’язку з цим важливо підкреслити важливість і актуальність соціологічного підходу до вивчення девіантної поведінки. Дослідження соціологів наприкінці ХІХ – початку ХХ століть виявили зв’язок девіантної поведінки із соціальними умовами існування. Грунтовний статистичний аналіз різноманітних аномальних проявів (проведений Ж. Кетле, Е. Дюркгеймом) показав, що число аномалій у поведінці людей неухильно зростає у періоди війн, економічних криз, соціальних потрясінь. Це спростувало теорію “спадкового злочинця”, стверджуючи соціальну природу даного явища.

Соціологічний підхід до пояснення девіантної поведінки містить низку концепцій, які відрізняються між собою в залежності від загальної детермінанти досліджуваної проблеми. У витоків виникнення концепції девіації стоїть французький соціолог Е. Дюркгейм, який розробив концепцію соціальної аномії. Теорія Е. Дюркгейма дає уявлення про причини та наслідки різкої зміни ціннісно-нормативної системи суспільства. Наступним соціологічним напрямком, що пояснює девіантну поведінку, є теорія аномії Р. Мертона. У дисертаційній роботі також аналізуються (в межах соціологічного дослідження девіантної поведінки) концепції Т. Парсонса, Р. Макайвера і       Д. Рісмена, С. де Гразіа, Л. Сроула, К. Бея, Р. Дарендорфа, Дж. Рекса, Ф. Танненбаума, Е. Гоффмана, Е. Леммерта, Г. Беккера, Я. Гилинського, В. Кудрявцева. У радянській соціології значного розповсюдження набув багатофакторний підхід, основною ідеєю якого є об’єктивні (соціальні) та суб’єктивні (особистісні) причини девіації, що вивляються спільно у динаміці.

Що стосується вивчення відхилень у молодіжному середовищі, то різні аспекти девіантної поведінки розглядались в контексті більш загальних проблем молоді. Суттєвий вклад у вивчення проблем девіантної поведінки вніс І. Кон. Соціологічний термін “девіація” він трактував як поведінку, котра порушує якісь соціальні або культурні норми, викликаючи насторожене чи вороже ставлення оточуючих за умов загрози (потенційної небезпеки) для нормального розвитку соціальних зв’язків.

У дослідженнях вітчизняних соціологів підкреслюється, що Україна опинилася в ситуації ненормативності, неясності сучасних норм. Їх непереконливість, необгрунтованість роблять, по-перше, проблему визначення девіації надто складною, так як все важче стає теоретикам і практикам відповідати на запитання: “У чому і від чого відбуваються відхилення?”. По-друге, невизначеність в критеріях, в межах дозволеного, відсутність ясних і зрозумілих процедур та міри відповідальності за вчинене об’єктивно “сприяють” розширенню “поля девіантності”. До речі, українськими соціологами (в рамках дослідження девіантної поведінки) вивчаються мотиви девіантної поведінки молодих людей, типологічні особливості кримінальної поведінки останніх, взаємозв’язок зайнятості молоді і злочинності, особливості девіації у середовищі учнівської молоді тощо.          

Проблема вживання та розповсюдження наркотичних речовин є біопсихосоціальною, тому є предметом декількох наукових дисциплін, відповідно, існують самостійні підходи до аналізу наркотизма: медико-біологічний, психологічний, юридичний та соціологічний. Наукові підходи виникали паралельно з виникненням та розвитком самої проблеми. Соціологічний підхід є достатньо молодим, у зв’язку з чим відсутня єдина методологія аналізу наркотизма. 

Перші вітчизняні дослідження проблем наркотизму належать до кінця ХІХ - початку ХХ ст.   30-60 рр. ХХ ст. характеризуються відсутністю досліджень з соціальних відхилень, в тому числі, і наркотизму. У 50-60-х рр. з’являються дослідження медичної та юридичної спрямованості і лише пізніше – психологічні та соціологічні. Соціологічні дослідження, що були проведені А.А. Габіані з вивчення як наркотизму, так і інших форм соціальних девіацій, внесли значний внесок у становлення соціології девіантної поведінки. У 80-90-х роках проблему алкоголізму та наркоманії ретельно починають досліджувати російські соціологи Інституту соціології АН СРСР – РАН.  В Україні наприкінці 90-х років проблему молодіжної наркоманії як самостійної форми девіантної поведінки інтенсивно вивчають київські, харківські та одеські соціологи. У рамках соціології девіантної поведінки починає поступово формуватися  спеціальна галузь – соціологія наркотизму. 

Автор з позиції системно-структурного підходу розглядає наркотизм як елемент більш широкої системи, яку можна назвати „наркотична ситуація”,  що піддається кількісному вимірюванню на любому етапі розвитку соціальної системи. Дисертант аналізує такі елементи наркоситуації як наркотизм, наркоманія, наркотик, наркоман, наркобізнес та робить висновок, що серед них системоутворюючим фактором є наркотизм як динамічне явище, за умов якого споживання наркотичних речовин  виходить за межі індивідуальної поведінки і стає соціальним явищем, яке знаходить специфічну субкультуру, поділяється його агентами, виникають стійкі соціальні групи та особливі соціальні відносини між ними. Це призводить до трансформації соціальної структури та  виникнення нових соціальних інститутів. Наркоситуація розглядається як система, що змінюється у часі. Таке розуміння наркоситуації дозволяє визначити показники, які охоплюють різні сторони наркотизму та пов’язаних з ним явищ, знаходять відображення у соціальній статистиці та можуть вимірюватися за допомогою конкретно-соціологічних досліджень.      

У другому розділі “Механізми девіантної поведінки сучасної молоді” аналізується  проблема соціальної поведінки, механізми її формування та закономірності вияву позитивних та негативних, соціально відхильних механізмів її формування. Враховується, що соціальна поведінка – багатозначне та багатофакторне явище, розглядаються його теоретичні основи, виходячи з структурного функціоналізму Т. Парсонса та Р.Мертона. Автор аналізує такі категорії як „соціальна дія” та „соціальна взаємодія” та робить висновок, що рівновага між елементами соціальної структури підтримується до тих пір, поки має місце задоволеність індивіда і досягнутими цілями, і інституціолізованими засобами їх досягнення. Девіантна поведінка є результатом неузгодженості між приписаними культурою намірами, спрямуваннями та соціально прийнятними засобами їх досягнення. Засіб впливу соціальної структури на поведінку особистості визначає певний тип пристосування особистості до культурних цілей та норм. Таких типів пристосування Р.Мертон пропонує п’ять: конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт,  із яких саме ретритизм є умовою таких форм девіантної поведінки, як алкоголізм, наркоманія, жебрацтво, суїциди та інші. Вибір такої форми пристосування обумовлений не прийняттям людиною як культурних цілей, так і інституціолізованих засобів їх досягнення.

Компонентами соціального механізму є фактори, що впливають на його ефективність.       Т. Парсонс пропонує розрізняти зовнішні (соціальні) та внутрішні (психологічні, особистісні) фактори (явища та процеси).

Зовнішні, тобто загальносоціальні детермінанти – це конкретно-історичні економічні, культурні, політичні, національні процеси в суспільстві та глобальні проблеми людства. Внутрішні (особистісні) – це життєві умови, пов’язані з безпосереднім оточенням людини, що впливають на формування ціннісних орієнтацій, звичок, норм, стилю поведінки та способу життя.

Значне збільшення соціальних девіацій є закономірним результатом розвитку суспільства, яке знаходиться на стадії переходу до нової форми соціально-економічної організації. Перехід від планово-централізованої системи до ринкової не може здійснюватись плавно, безконфліктно, без глибоких змін та перетворень. Дослідження соціальної структури українського суспільства останніх років фіксують його нестійкість, аморфність і невизначеність. У перехідний період виникає нова система відносин рівності-нерівності, інтеграції-дезінтеграції у соціальному просторі. Головним фактором, що зумовлює виникнення девіацій в таких умовах є соціальна несправедливість. Наслідки соціальної несправедливості в суспільстві можуть виявлятися у вигляді соціальних конфліктів, послабленні соціальних зв’язків та соціального контролю. Несправедливість на макрорівні трансформується на мікрорівень і виявляється у поведінковій та ментальній спрямованості вчинків людей. З феноменом соціальної несправедливості пов’язане відчуження, дисбаланс між потребами та можливостями їх задоволення. Протиріччя між потребами людей, які постійно зростають, та нерівними можливостями їх задоволення набувають серед молоді найбільш гострого характеру в силу розбіжності між підвищеним енергетичним потенціалом молоді, бурхливим розвитком її фізичних, інтелектуальних та емоційних сил та недостатньою соціальною зрілістю, професійним та життєвим досвідом. Саме молодь особливо потребує соціального визнання, самоствердження. Незадоволення ж цих потреб може призвести до спроб реалізувати себе в поведінці, що відхиляється.

Напевно, можна припустити, що збільшення темпів наркотизації населення України може бути своєрідною розплатою суспільства за його модернізацію, перехід до індустріального суспільства, в результаті чого змінюється екологія, середовище, збільшується потік інформації, кількість рішень, які потрібно приймати. Модернізація – це новий ритм життя, більш жорсткі та незвичні вимоги в умовах ринкової економіки, високий рівень урбанізації, відчуження людей у великих містах, втрата соціального контролю. І якщо людина не в змозі витримати ритм життя та конкуренції, то наркотики – адекватний засіб психологічної компенсації та ілюзорного пристосування до дійсності.

 Крім загальної причини девіантної поведінки та дії останньої у молодіжному середовищі в перехідний період суспільства, можна виділити деякі зовнішні чинники, що визначають велику вірогідність тих чи інших форм відхилень:

– дисфункція та деформація соціальних інституцій: може бути причиною таких явищ, як соціальна напруга та конфлікти; бажання змінити недіючий інститут іншими установами, переважно неформальними; послаблення функцій інституцій створює відчуття відсутності покарання та безвідповідальності за свої вчинки, при цьому індивідуальні відхилення стають масовими та набувають гострого характеру;

 – деформація соціальних норм і ціннісних орієнтацій: полягає у відриві соціальної норми від конкретної реальності, у нестабільності та невизначеності норми, у послабленні її фактичного застосування, яка в наслідок цього не може виконувати функцію соціального регулятора, відбувається послаблення чи незастосування санкцій; така норма руйнує і інші компоненти суспільного життя – цінності, що виявляється у амбівалентності ціннісної системи молоді та призводить до ігнорування деяких соціальних норм та до викривлення відносин між людьми;

 – маргіналізація суспільства, дезадаптація значної частини його індивідів: в сучасних умовах розвитку українського суспільства з’явилися нові причини росту маргіналізації - загальна нестабільність, руйнація звичних умов існування, існуючої системи цінностей, безробіття у її явних та прихованих формах, біженці, розпад СРСР та нове адміністративно-територіальне упорядкування об’єктивно призводить до посилення маргіналізації. Наявність у суспільстві негативних явищ знаходиться у прямій залежності від рівня безробіття, оскільки відсутність джерел існування сприяє різного роду правопорушенням. „Девіантний потенціал” молоді в українському суспільстві в цілому досить великий, що зумовлено також особливостями соціальної структури молоді як соціальної спільності. Молодь сама є маргінальною групою, тому що характеризується нестабільністю та перехідністю соціального статусу. Результати емпіричного дослідження підтверджують, що одним із факторів наркотизації молоді є її соціальна дезадаптація та дезінтеграція.

Зовнішні (загальносоціальні) детермінанти та соціальні інститути є носіями зовнішньої системи численних соціальних норм, політичних, етичних, правових та суспільних, колективних, групових ціннісно-нормативних приписів, які виконують функцію зовнішніх регуляторів поведінки людини, що в процесі соціалізації повинні бути переведені у систему внутрішньої регуляції.  

Внутрішніми (особистісними) факторами девіантної поведінки молоді є життєві умови, пов’язані з безпосереднім оточенням людини, що впливають на формування ціннісних орієнтацій, звичок, норм, стилю поведінки та способу життя.

Соціально-психологічні механізми соціалізації відіграють роль “перехідного містка” між зовнішніми регуляторами, тобто груповими нормами і звичаями, традиціями, рольовими приписами, санкціями стимулювання і покарання, схвалення та засудження, внутрішніми регуляторами, диспозиціями, психологічними станами готовності до певних поведінкових реакцій. Соціально-психологічні механізми соціалізації полягають в тому, що через соціальні інститути та соціально-психологічні агенти здійснюється вплив з приводу цілеспрямованого формування у особистості певних поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних установок. Соціальними інститутами є сім’я, шкільні та трудові колективи, неформальні групи. Агентами соціально-психологічного впливу є засоби масової комунікації, радіо, телебачення, мистецтво, література, різні ідеологічні та релігійні впливи.

Автор аналізує вплив сім’ї на можливість формування девіантної поведінки молоді та робить висновок, що суттєвий вплив на формування особистості має стиль взаємовідносин з батьками, котрий лише частково зумовлений їх соціальним і матеріальним статусом. Дисертант  аналізує п’ять стилів взаємовідносин у сім’ї, котрі однозначно є тактиками сімейного виховання: диктат, опіка, конфронтація, мирне співіснування, співробітництво, серед яких лише останнє є оптимальним стилем взаємодії, який не призводить до девіантної поведінки. Всі інші частіше за все сприяють негативному формуванню дитини. До наркотичної залежності можуть призводити як надмірна опіка, так і мирне співіснування, тобто безконтрольність та бездоглядність, надання дитині повної свободи та незалежності. Значення шкільної дезадаптації та вплив на “формування” девіантної поведінки молоді засобів масової інформації детально розглядаються автором у дисертації.

Автор вважає, що соціально-психологічні механізми соціалізації можна поділити на усвідомлені та неусвідомлені. До неусвідомлених належать навіювання, наслідування та ідентифікацію. Усвідомленими можна вважати такі феномени як референтна група, престиж, авторитет, популярність.

Одним із видів девіантної поведінки молоді є наркоманія, тобто соціальне явище, котре характеризується масовим відходом молоді від адекватного сприйняття дійсності в результаті немедичного вживання наркотичних речовин. Цей відхід від дійсності відбувається там і тоді, коли руйнуються соціальні зв'язки, взаємовідносини особистості і суспільства, коли особистість випадає з процесу соціалізації (потрапляючи в процес відчуження).

У третьому розділі “Наркоситуація в молодіжному середовищі” аналізується наркоситуацію в Україні та на основі результатів емпіричного дослідження розглядаються джерела поінформованості молоді про наркотичні речовини, мотиви залучення молодих людей до наркоманії, причини розповсюдження останньої у молодіжному середовищі.

Дисертант на основі статистичних даних аналізує наркоситуацію в Україні та робить висновок, що протягом  останнього десятиліття чисельність осіб, що вживають наркотичні речовини та хворіють на наркоманію невпинно зростає. Відбуваються серйозні зміни в процесах наркотизації. Сучасний стан наркоситуації в молодіжному середовищі має наступні тенденції:

1) наркоманія в Україні, з одного боку, „подорослішала”, оскільки зменшується відсоткове співвідношення серед осіб, що вживають наркотики та хворіють на наркоманію, молоді до 30 років до загальної кількості осіб, які вживають наркотики. З іншого боку, наркоманія „помолодшала”, оскільки збільшується кількість неповнолітніх, які вживають наркотики та хворіють на наркоманію. Зменшується вік перших спроб наркотиків до 13-14 років, іноді навіть до 9-12 років. Таким чином, особлива небезпека наркоманії сьогодні полягає в тому, що наркоманія вийшла за межі традиційно уражених груп населення, наприклад має місце розповсюдження наркотиків серед „нових українців” як засобу відпочинку, тому групу підвищеного ризику залучення до вживання наркотиків нині складають підлітки, студенти, бізнесмени, безробітні, бомжі, жінки сфери секс-бізнесу, сільські жителі;

2) збільшується відсоток молоді, що вживає водночас декілька речовин, особливо серед підлітків (це явище має назву полінаркотизм);

3) збільшується кількість жінок, що залучається до вживання наркотиків;

4) переважна кількість наркоманів вживає власноручно вироблені наркотики, які зазвичай погано очищені, внаслідок чого викликають надто швидку психічну, фізичну та соціальну деградацію та смерть хворих;

 5) із розвитком міжнародних зв’язків в Україну все частіше потрапляють наркотики зарубіжного виробництва, в тому числі і „важкі”, відбувається розширення номенклатури наркотичних препаратів, що спричиняє тенденцію більшого їх вживання серед молоді та появи нових типів наркоманії.

6) наркотики, особливо синтетичні, вже стали атрибутом молодіжного дозвілля та невід’ємною особливістю молодіжної субкультури, компонентом спілкування, особливо у підлітково-молодіжному середовищі. Цьому сприяє впровадження в соціальне життя елементів так званої “нічної культури”, яка вимагає стимуляторів, у тому числі і наркотичних.

7) прозорість кордонів СНД, особливо північних та східних, через які в Україну постачаються наркотики, сприяє тому що Україна опинилася втягнутою у сферу діяльності міжнародного наркобізнесу. Діють незначні структури наркобізнесу та сформувалися шляхи постачання наркотичних речовин в Україну.

Найбільш ураженими наркоманією регіонами України є регіони вугільного басейну (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька області), Чорноморського басейну (Одеська, Миколаївська, Херсонська області, АР Крим), великі промислові міста (Київ, Кривий Ріг). Найменше враженими є області західного регіону.

Автор на основі емпіричного дослідження робить висновок, що найбільш значущими причинами розповсюдження наркоманії для молоді України є: невміння розпоряджатися  вільним часом; втрата молоддю орієнтирів; вплив друзів, знайомих; пошук нових відчуттів; спроба забути особисті проблеми. При цьому мають місце регіональні особливості. Така причина як “втрата молоддю орієнтирів” найбільш вагома для центрального регіону, південно-східного, східного та північно-західного регіонів. Найменш вагома ця причина для молоді Криму. “Невміння розпоряджатися вільним часом” найбільш притаманне для молоді центрального регіону, південно-східного та південного регіонів. Для Криму і північно-східного регіону ця причина є найменш значущою. “Неусвідомлення і нерозуміння наслідків вживання наркотиків” найбільш стосується молоді південно-східного регіону, а також в Києві, в західному та північно-західному регіонах. “Вплив знайомих” є найбільш актуальним в північно-східному, південно-східному, західному регіонах та в м. Києві. “Прагнення до пошуку нових відчуттів” найбільш характерне для молоді північно-східного регіону та столиці.

Мають місце також певні вікові та освітні відмінності стосовно причин залучення молоді до вживання наркотичних речовин. Залежно від соціально-професійного статусу респондентів простежується деяка специфіка в розумінні причин поширення наркоманії в молодіжному середовищі. Однак, загалом причини розповсюдження наркоманії з точки зору всіх соціально-професійних груп молоді розподілились наступним чином: невміння розпоряджатися вільним часом, втрата молоддю орієнтирів, неусвідомленість наслідків, а вже потім – пошук нових відчуттів і спроби забути особисті проблеми, вплив знайомих.

Найбільш поінформованими про наркоманію і наркотичні речовини є молоді люди, котрі проживають у південному і південно-східному регіонах України. Найменш інформована молодь Криму та південно-західного регіону. Можна відзначити певну залежність між рівнем освіти і поінформованістю молоді України про наркоманію та наркотичні речовини. Тобто, чим вища освіта, тим вищий рівень інформованості молоді про наркотичні речовини.

Найбільшою довірою (серед молоді) у питаннях наркоманії користуються лікарі-наркологи, особи, які вживали наркотики, а також друзі, знайомі, батьки, родичі, працівники правоохоронних органів. При цьому слід зазначити, що практично не користуються довірою респондентів засоби масової інформації. І цей факт досить красномовно свідчить про рівень ефективності антинаркотичної пропаганди в українських засобах масової інформації. Досить показовим є і те, що не користаються довірою у молодих людей (з точки зору інформації про наркоманію) і вчителі. З точки зору соціально-професійного статусу довіра джерелам інформації також має свою специфіку. Так, для учнів та студентів найбільш авторитетними є друзі, знайомі. Для фахівців-гуманітаріїв авторитетними є лікарі-наркологи. Правоохоронці користуються найбільшим авторитетом у військовослужбовців, найменшим – в учнівської молоді.

Результати дослідження свідчать, що, мотиваційними чинниками залучення молоді до наркоманії є невміння відмовитися від пропозиції спробувати наркотичну речовину, бажання одержати задоволення, а також інтерес. Автор  розглядає основні мотиви залучення молоді до наркоманії також крізь призму віку, статі, освітнього рівня, соціально-професійного статусу респондентів.

У розрізі ціннісного підходу в дисертації відокремлюються дві грані наркопроблеми в українському суспільстві: 1) зростання соціальної потреби в наркотиках, можливостей вибору споживачем наркотичних засобів; 2) впровадження в соціальне життя елементів так званої "нічної культури", яка вимагає стимуляторів, у тому числі і наркотичних. Тобто, має місце наркосередовище, яке забезпечує безперешкодний рух наркотиків до споживача, передачу “наркосвідомості” і досвіду. Мова йде про молодіжну субкультуру, ядром якої є ціннісне ставлення до наркотиків, оточених аурою міфів, ілюзій, фантазій стосовно функцій і особливостей циркуляції останніх в суспільстві. Також, ми маємо споживача, котрий поєднує вживання наркотиків зі своїм світосприйняттям.

У четвертому, розділі “Вплив наркоманії на злочинність як девіантну поведінку молоді” автор аналізує вплив вживання наркотичних речовин на злочинність. При цьому проблема молодіжної наркоманії розглядається як форма соціального протесту, тобто, з точки зору конфліктного сценарію взаємодії молоді з суспільством і державою.

Проблема соціального протесту молоді (тісно пов’язана з конфліктом поколінь) має глибокі корні, тривалу історію вивчення і знайшла досить широке відображення у філософській та соціологічній літературі. Досить назвати роботи Шекспіра, Дідро, Гете, Фрейда, Фромма, Дарендорфа. Соціально-психологічний аналіз відносин між поколіннями зробив американський соціолог         К. Кенністон, стверджуючи, що причиною конфлікту є “історична невідповідність” старшого покоління новим потребам.

До середини ХХ століття історія не мала яскравих прикладів автономних масових рухів молоді (як специфічної соціально-демографічної групи), її боротьби за свої права (проти катуваня батьків). Молодь кінця ХІХ – початку ХХ століть розшаровувалась швидше за класовими або соціально-груповими ознаками, за ознаками належності її представників до “верхів” чи “низів”. Першим чисто специфічним молодіжним рухом (який відображав інтереси і ідеали “дітей”) було так зване “втрачене покоління”. Його ідеологами виступали молоді західні письменники. Цей рух був не масовим, а швидше елітарним. І вживання наркотиків було швидше винятком, а не правилом. На другому етапі виникнення специфічних молодіжних рухів (в середині 50-х років ХХ століття) формується низка близьких між собою течій у різних країнах світу. У США – це “розбите покоління”, або “бітники”, або “хіпстери”. В Англії близьким до них було покоління так званих “сердитих людей”, у ФРН – “група-47”. Основною причиною цього руху було розчарування “дітей” у суспільстві “батьків”, неприйняття останнього за конформізм, брехню та лицемірство.

“Зародком” молодіжних рухів протесту у колишньому Радянському Союзі можна вважати так звану культуру “стиляг” (кінець 50-х – початок 60-х років ХХ століття). В основі своїй це було неусвідомлене наслідування західної моди, котре сприймалось державними, партійними і комсомольськими органами як виклик радянській культурі і моралі. Однак, це була швидше субкультура (а не рух), яка була замінена на радянський варіант “хіппі”. Але якщо на Заході “хіппі” передавали майже всім наступним молодіжним рухам і групам традицію вживання наркотиків, то в Радянському Союзі цього не відбувалось. Наркотики в молодіжне середовище масово “проникли” пізніше, в середині 80-х років. Отже, якщо на Заході злиття молодіжних рухів з наркоманією відбувалося стрибкоподібно на початку 60-х років (і було пов’язане в першу чергу з “хіппі”), то на Сході це злиття відбувалось повільно, починаючи із середини 80-х років і не було  пов’язане з якимось специфічним і певним рухом молоді, для якої вживання наркотиків було не завжди усвідомленим (а швидше стихійним, неусвідомленим) протестом. Разом з тим у “молодіжній” наркоманії Заходу і Сходу багато спільного. По-перше, вона являє собою велику небезпеку для будь-якого суспільства. По-друге, наркоманія є формою індивідуального протесту, який здійснюється індивідом на мікрорівні. При цьому вживання наркотиків (в якості форми соціального протесту) може носити як свідомий, так і стихійний, неусвідомлений характер. Найбільшу загрозу має саме стихійний протест, адже в цьому випадку вживання наркотиків презентує собою спосіб життя.

Наркоманія є важливішою причиною (умовою) існування і розповсюдження злочинності, неодмінним супутником останньої. У самій гострій формі девіантність виступає як злочинність, як посягання на соціально-політичні і моральні основи суспільства, особисте життя, безпеку і добробут його громадян. Зростання злочинності приводить сьогодні не лише до посилення відчуття незахищеності людей, їх життя, прав, свобод, але й до криміналізації суспільних відносин, що знаходить своє відображення у найширшому спектрі всіх сторін життя. Всі прояви злочинності – це крайня форма девіантної поведінки. Якщо говорити про вплив наркоманії на злочинність, то можна констатувати, що злочинність серед наркоманів (і кількість злочинів, пов’язаних з наркотиками) безперервно зростає. Кількість осіб, залучених до злочинної діяльності, пов’язаної з незаконним обігом наркотиків, постійно збільшується, майже половина їх складає молодь, п’ята частина колишні засуджені, а також підлітки. Серед злочинів переважають корисливі та насильницькі. Найвищий рівень злочинності, пов’язаний з незаконним обігом наркотиків у таких регіонах України, як Одеська, Дніпропетровська, Полтавська. Херсонська області, АР Крим, Київ та Київська область. Найменший рівень злочинності у західних регіонах України.  При цьому в основі “наркотизації” молоді України і розповсюдження цього явища – взаємодія соціальних, духовних, психологічних, економічних та екологічних чинників.