Малиш Л.О. Наукова діяльність: соціальна детермінація та перспективи

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, ступінь розробки проблеми, визначено мету і завдання, вказано теоретико-методологічні засади, наукову новизну, теоретичне та практичне значення даного дослідження, наведено дані про їх апробацію та публікації.

Перший розділ роботи „Теоретико-методологічні засади дослідження наукової діяльності” присвячений розгляду соціологічних засад вивчення наукової діяльності. Здійснено ретроспективний огляд надбань соціології науки з цієї проблематики та визначено ті напрямки, за якими мають бути внесені уточнення, що дозволили б застосувати комплексний підхід до розгляду наукової діяльності.

Хоча вивчення різних аспектів науки та наукової діяльності має достатньо давню історію, лише в період розгортання НТР на базі цього масиву інформації утворився цілий комплекс дисциплін, включаючи соціологію науки, що займались дослідженнями з даної проблематики. Визначивши серед основних напрямків соціологічного дослідження науки три: система знання, наукова діяльність та соціальний інститут, автором було доповнено їх четвертим, а саме - вивченням науки як форми суспільної свідомості (ідеології), оскільки такий підхід відкриває широкі пізнавальні можливості для вивчення ролі науки у трансформації чи трансляції соціальної структури. При цьому системний соціологічний підхід до дослідження науки передбачає звернення до кожного з зазначених вище аспектів, що забезпечується через визначення наукової діяльності як стрижньового елемента предметного поля соціології науки. Так, можна розглядати наукову діяльність у зв’язку з її продуктами - науковими знаннями; на рівні тих місця та ролі, які вона відіграє в суспільному житті у своїй інституціоналізованій формі (соціальний інститут науки); у вигляді форми суспільної свідомості (ідеології) – як виробника специфічних легітимізуючи дискурсів та, нарешті, на рівні структурних елементів самої наукової діяльності.

З’ясовуючи ті соціальні чинники, які визначають специфіку науки та наукової діяльності на різних історичних етапах та реалізовуючи системний підхід до вивчення науки як своєрідного соціокультурного явища, соціологія науки не лише постачає свої теоретичні розробки загальній науковій теорії та іншим компонентам наукознавчого комплексу, але і споживає отримане ними знання, будуючи потім на цій основі свої власні метатеорії.

При цьому теоретичні побудови соціології науки тісно пов’язані з тим соціокультурним контекстом, в якому вони створюються. Згідно з цим, слід відмітити, що спочатку соціологія науки, як радянська, так і західна, орієнтувалась на реалізацію макростратегії у вивченні науки, а отже на дослідження науки як соціального інституту у його взаємозв’язках з іншими елементами соціальної структури, що було пов’язаним в першу чергу з орієнтацією на її розгляд як важливого чиннику суспільного розвитку та водночас і засобу ідеологічної боротьби між СРСР та Заходом.

Подальший розвиток дисципліни визначається різним підходом до вирішення завдань, пов’язаних з продукуванням ідеологічно забарвленого знання. Так, радянські соціологи продовжували вивчати різні аспекти науки як основної продуктивної сили процесу суспільного виробництва, що дозволяло обминути увагою реальних суб’єктів соціальної структури (Г. Волков, І.Лейман, І. Майзель та ін.). Західна наука поступово звертається до вивчення окремих епізодів у загальному процесі наукового пізнання (Б. Барнс, Д. Блур, Г.Коллінз, М.Малкей, К.Кнорр-Цетіна та ін.), що є відображенням, з одного боку, зростання уваги тогочасної наукової спільноти до невеликих колективів як основних суб’єктів виробничого процесу, від яких залежить його ефективність, а отже і прибутковість, а з іншого боку – того, що вплив ідеології, що продукується науковою діяльністю, приховується від широких мас, а відтак елементи ідеології латентно містяться в науковому знанні.

Теоретичний доробок і радянських (а згодом і вітчизняних), і західних науковців, містячи низку здобутків, все ж вимагає перегляду засад соціологічного дослідження наукової діяльності з точки зору нових суспільних реалій. На тлі тих трансформацій, які відбуваються в суспільному житті в інформаційному суспільстві з його тяжінням до набуття глобальних масштабів, є важливим застосування системного підходу до вивчення наукової діяльності, для розгляду цього процесу в єдності з суспільними потребами та, зокрема, складною взаємодією, що має місце під час реалізації владних відносин як в науці, так і в суспільному житті взагалі (П.Бурдьє, М.Фуко, Ж.-Ф Ліотар) на противагу традиційному уявленню про те, що наукова діяльність спрямована лише на виробництво істинного наукового знання.

Розгляд наукової діяльності під цим кутом зору у даній роботі запропоновано зробити на основі визначення її місця у процесі суспільного виробництва (поняття розроблялось в роботах В.Дмитриєнка, О.Кочергіна, О.Лебедєва, Є.Семенова, В.Толстих, В.Хмелька ), представленого єдністю трьох родів виробництва: матеріального, духовного та соціального. Взаємодія наукової діяльності з її соціальним оточенням відбувається через зв’язки з кожним з означених родів суспільного виробництва. Так, постачаючи матеріальному виробництву втілені в нових технологіях знання, наукова діяльність отримує від нього стимули для подальшого розвитку у вигляді потреби у знанні більш високого рівня. В сфері духовного виробництва завдяки використанню наукових знань у культурних та освітніх закладах відбувається виховання особистостей, які здатні ефективно здійснювати наукову діяльність. І, нарешті, взаємодіючи з соціальним виробництвом, яке, фактично, відображує процес суспільного розвитку, наукова діяльність відображується специфічним перетворювальним потенціалом, зумовленим її здатністю виробляти дискурси, спрямовані на легітимізацію панівного статусу (чи то наявного, чи то майбутнього) в соціогруповій структурі.

Визначаючи сам процес суспільного розвитку згідно з концепцією, запропонованою В.Хмельком, як результат зміни домінантних для кожного історичного етапу сегментів суспільного виробництва (виробництво людського матеріалу (відтворення життя); виробництво харчових, речових, знакових засобів до життя; виробництво творчих особистостей), зумовленої досягненням кожною його новою галуззю економії витрат праці в різних секторах виробництва, особливо в домінуючому, стає можливим визначити взаємозв’язки між науковою діяльністю та іншими суспільними процесами на кожному конкретному етапі суспільного розвитку та з’ясувати її роль або в трансляції, або в трансформації соціальної структури суспільства. При цьому слід враховувати низку соціальних чинників розвитку наукової діяльності: визначаючись актуальними суспільними потребами, („зовнішнім соціальним замовленням”), наука переломлює їх через власну специфіку, завдяки чому її розвиток набуває власної динаміки („латентне соціальне замовлення”, О. Мірська).

Для створення цілісного уявлення про механізм соціальної детермінації наукової діяльності, є доцільним виділити три взаємопов’язані рівня його аналізу.

Так, на макрорівні розглядаються взаємозв’язки наукової діяльності в її інституціональній формі (соціальний інститут науки) з іншими елементами інституційної структури, які знаходять відображення у функціях, виконуваних наукою у суспільному житті.

На мезорівні вивчається організаційна структура наукової діяльності, з якою пов’язана ефективна реалізація функцій соціального інституту науки. В структурі наукової діяльності на цьому етапі аналізу можна виділити два рівні: перший з них, пізнавальний, асоціюється зі здійсненням безпосередньо пізнавальної діяльності; другий, управлінський, - з реалізацією владних повноважень, спрямованих на координацію наукової діяльності (на базі концепції П.Бурдьє про наявність полюсів в організаційній структурі закладів вищої освіти), становлячи передатну ланку між соціальним інститутом науки та іншими суспільними процесами. Таким чином демонструється механізм інкорпорації соціального замовлення основними структурними елементами наукової діяльності, як-то: норми, цінності та методи (виділені на базі теорій соціальної дії Ф.Знанецького, П.Сорокіна та Т.Парсонса) на кожному з означених рівнів.

І останнім рівнем дослідження соціальної детермінації наукової діяльності є мікрорівень, суб’єктами якого є окремі індивіди. Вплив соціального замовлення на цей рівень відбувається через такий структурний компонент наукової діяльності, як її ціннісно-нормативна система, на основі сумісності якої з особистісною ієрархією цінностей індивідів і здійснюється їх відбір для відтворення в часі та соціальному просторі наявних організаційних форм наукової діяльності, а отже і соціального інституту науки.

Другий розділ: „Наукова діяльність в аграрних та індустріальних суспільствах” присвячений безпосередньому визначенню механізмів соціальної детермінації наукової діяльності на зазначених етапах суспільного розвитку.

            Так, в аграрному суспільстві розвиток наукової діяльності відбувався, відповідно до вимог системи суспільного виробництва, в межах інститутів релігії та освіти, Відтак, знання, створене науковою діяльністю, виступало скоріше додатковим до релігійних догматів засобом закріплення символічного престижу владних прошарків та трансляції їх високого місця у соціальній ієрархії, чим і визначається її місце в процесі соціального виробництва.

Втім, інтенсифікація речового виробництва в період становлення індустріального суспільства призводить до перерозподілу у суспільстві матеріальних ресурсів, які поступово зосереджуються в руках буржуазії. Водночас, здійснення владних повноважень продовжувало залишатись прерогативою аристократії. В цих умовах наукове знання стало альтернативним до теологічних побудов інструментом легітимізації статусу буржуазії у владній ієрархії, слугуючи водночас і засобом для задоволення її прагнення до збільшення свого матеріального статку, який вважався новим критерієм визначення місця осіб в соціальній структурі.

Зростання ролі наукової діяльності у суспільному житті супроводжувалось її інституціоналізацією, оскільки виробництво інформації стає новою домінантою процесу суспільного виробництва та необхідною умовою існування індустріального суспільства.. Посилення зв’язків науки з різними сегментами суспільного виробництва виявляється у постачанні науковою діяльністю знання як для матеріального виробництва (взаємодіючи з соціальним інститутом економіки), так і для духовного (через контакти з соціальними інститутами культури та освіти), в межах якого відбувається розвиток основної виробничої сили суспільства – людини. Через залучення до її формування як суспільної істоти наукова діяльність здійснює вплив на відтворення існуючої соціальної структури (обмінюючись результатами діяльності з соціальними інститутами політики та держави).

Успішне виконання наукою своїх функцій у житті суспільства забезпечується не лише її зв’язками з іншими елементами суспільної структури на макрорівні. Соціальна детермінація наукової діяльності відбувається також і на рівні її внутрішніх структурних елементів на мезорівні, суб’єктами якого є наукові організації. Її ефективне функціонування, забезпечується наявністю в її межах двох згадуваних раніше рівнів, управлінського та пізнавального, виділення яких є характерним вже для того часу, коли домінантою суспільного виробництва було виробництво носіїв життя (примітивна владна ієрархія „вчитель (старійшина, вождь племені) – учень (пересічний член племені)”).

Соціальна детермінація на обох зазначених рівнях здійснюється через такі її елементи, як норми, цінності та методи. На організаційному рівні норми наукової діяльності спрямовані на регуляцію соціальних відносин, які мають місце в процесі здійснення наукової діяльності На пізнавальному рівні норми виконують функцію гарантів отримання істинного знання ( визначені за концепцією ціннісно-нормативного етосу Р.Мертона). При цьому, відмінності характеристик наукової діяльності в аграрному та індустріальному суспільстві викликані зміною в інтерпретації критерію істинності знання. Враховуючи те, що істинне знання є головною цінністю наукової діяльності на цьому рівні, навколо якої будуються інші наукові цінності та норми, є цілком закономірним розглядати адаптацію наукової діяльності до вимог часу саме через звернення до даного її аспекту.

Так, для аграрного суспільства визначення істини мало умоглядний характер (притаманний Античності субстанційний критерій; поширений в Середньовіччі когерентний критерій), залишаючи простір для співвіднесення отриманих знань з наявним легітимізаційним дискурсом, спрямованим на трансляцію соціальної структури. Індустріальне суспільство вимагало становлення прагматичного підходу до визначення істини, за якого була б можливою трансформацію наявної соціальної структури: новим критерієм доступу до верхівки владної ієрархії мав стати високий матеріальний статок. Відтак, через звернення до оцінювання такого емпіричного показника, як матеріальний статок, який легко міг бути перевіреним на практиці, з’являється уявлення про істину як відповідність фактам (кореспондентний критерій).

А розвинуте індустріальне суспільство, в якому інтенсивне інформаційне виробництво стає домінуючим, про що засвідчує розгортання НТР, доповнює ціннісно-нормативну систему та методичний арсенал низкою засобів контролю якості масиву знання, який зростає швидкими темпами. На управлінському рівні внаслідок становлення науки як професії затверджуються фіксовані соціальні ролі, які регулюють здійснення процесу наукової діяльності.

І закінчуючи огляд зв’язків наукової діяльності з іншими соціальними процесами, слід звернутись до її мікрорівня, створеного окремими індивідами. Так, для аграрного суспільства, де наукова діяльність ще не була інституалізованою, здійснення та трансляція в часі наукової діяльності як особливого виду соціальної діяльності потребувало наявності „вченого-сподвижника”, у якого прагнення до виявлення сутностей речей було покликанням. Водночас, становлення професії науковця в індустріальному суспільстві, орієнтує соціальний інститут на відбір осіб, які легко могли бути включеними до науково-виробничого ланцюгу, подібного конвеєру. Тому і науковець мав бути „гвинтиком” складної наукової машини.

Третій розділ: „Наукова діяльність в інформаційному суспільстві” спрямований на визначення специфічних рис наукової діяльності в період становлення інформаційного суспільства.

Для інформаційного суспільства є характерним перетворення науки на провідний чинник суспільного розвитку, для чого вона стає інноваційною за своїм налаштуванням. Особливий підйом відбувається в економічній сфері, особливо в галузі виробництва інформації та надання інформаційних послуг. Відповідно, і виробництво суб’єктів інноваційної діяльності (на реалізацію якого спрямовані об’єднані зусилля соціальних інститутів освіти та науки) набуває статусу нової домінанти суспільного виробництва, завдяки чому стає можливим розкриття в повній мірі інноваційного потенціалу наукової діяльності.

Перетворення наукових знань на важливий чинник для забезпечення успішного функціонування різних сфер суспільного життя поступово призводять до відокремлення в соціогруповій структурі паралельно до групи „речових” власників групи інтелектуальних власників, яким належать засоби наукового виробництва. Набуття нею соціальної „ваги” зумовлене тим, що інтелектуальний капітал починають розглядати як засіб для отримання прибутку (Т.Шульц, Г.Беккер, Я.Мецнер). В цих умовах владні повноваження не зосереджуються розпорошуються між низкою соціальних груп. Кожному з таких „владних осередків” притаманне прагнення до здійснення впливу на процеси, які мають місце в соціальному житті та так чи інакше зачіпають його інтереси, що знаходить відображення в продукуванні їх ідеологами „групових дискурсів”, завдяки яким і відбувається легітимізація зазіхань на владу з боку низки означених угрупувань.

Таким чином, залучаючись не лише до систем матеріального та духовного виробництва, але і до виробництва соціального, як виробник специфічного легітимізуючого дискурсу, за допомогою якого відбувається консервація або трансформація соціальної структури, наукова діяльність в інформаційному суспільстві стає засобом для позиціонування на світовій політичній арені. При цьому, на думку автора, високе місце у ієрархії політичних суб’єктів (за рівнем впливу на перебіг політичних процесів у сучасному світі) неможливо пояснити лише високою ступінню розвитку науки та економіки. Здається доцільним пов’язати його з тим, що різним країнам притаманні власні специфічні наукові дискурси, спрямованість яких зумовлена низкою етнічних характеристик, притаманних загальнокультурному контексту науки. Тому потрібно вести мову про наявність національної науки, яка, ймовірно, народжується ще в індустріальному суспільстві (згідно з концепцією появи націй Е.Гелнера), але сягає висот свого розвитку в інформаційному суспільстві як провідний чинник його становлення.

Місце та роль національної науки у суспільному житті визначаються тими функціями, які в ньому виконують створювані нею легітимізаційні дискурси. За спрямуванням їх можна розділити на конструктивні та деструктивні. Так, деструктивним є прагнення до утвердження політичного домінування одних країн над іншими, оскільки воно спирається на витіснення дискурсу підпорядкованої країни та заміною його тим дискурсом, який затверджує панівне місце домінуючої країни. Водночас, конструктивна функція дискурсів, створених національною наукою –опір поглинанню її дискурсів, а відтак перешкоджання світовому пануванню однієї країни. Ще один аспект даної функції - те, що саме дискурси, створені національною наукою, оптимально відповідають тим природним та соціальним реаліям, що притаманні конкретній країні, а тому становлять ідеальне підґрунтя для ефективної діяльності в сфері економіки, політики, освіти, тощо.

Зміна тих засад, на яких наука залучається до суспільного життя в інформаційному суспільстві вимагає трансформації принципів організації наукової діяльності. Так, звертаючись до її управлінського рівня, слід зазначити, що серед основних таких принципів, запровадження яких дозволило б розкрити якнайповніше інноваційний характер наукової діяльності, мають бути оптимізація кадрової структури, демократизація політики в сфері наукової діяльності та гуманізація наукової діяльності.

Водночас, те, що сучасна наука не залишається осторонь змін, які відбуваються у соціальній структурі, знаходить вияв в тому, що вона постачає „ідеологічне підґрунтя” для обґрунтування владних зазіхань з боку конкуруючих соціальних груп чи навіть країн. Відтак, на пізнавальному рівні наукової діяльності відбувається зміна критерію істинності наукового знання з кореспондентного на конвенційний: знання вважається істинним не за ознакою його відповідності досліджуваній реальності, а у випадку визнання його таким науковою спільнотою. В результаті, відбувається розмиття меж наукового знання, ототожнення науки з псевдонаукою. Так звана мультипарадигмальність наук (особливо соціальних), яка знаходить прояв в плюралізмі думок з приводу одних і тих самих предметів, призводить до створення мозаїчного уявлення про реальність. з якого легко усувати те знання, яке несе в собі загрозу для наявного стану соціогрупової структури.

Відповідно, перераховані вище принципи демократії та гуманізму, які так часто проголошуються з трибун політичними діячами, є бажаними та необхідними для сучасної наукової діяльності, проте їх запровадження потребує ревізії основних засад наукової діяльності на пізнавальному рівні.

Зміни, які відбуваються на мезорівні наукової діяльності – в наукових організаціях, мають супроводжуватись трансформаціями і на мікрорівні, а саме - на рівні окремих індивідів, бо від них залежить її перебіг та, зокрема, інноваційна спрямованість. І хоча для відтворення соціального інституту науки в його сучасному вигляді достатньо вченого-інноватора вузького профілю, однак, внаслідок здатності наукової діяльності до саморозвитку, вченими у їх пошуках нових аспектів досліджуваних явищ врешті-решт буде створено цілісне уявлення про досліджувану реальність. Завдяки трансляції накопичених знань системою освіти, стане можливою перехід до суспільства з новою соціальною якістю, уособленням якої стане всебічно розвинута особистість.