Вакуленко С.М. Оптимізація сімейної політики в умовах сучасного українського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається ступінь наукової розробленості проблеми, визначаються мета та завдання дослідження, формулюються об’єкт і предмет дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретична та практична значущість результатів дисертаційної роботи, наводиться інформація щодо їхньої апробації.

У першому розділі — “Трансформації шлюбно-сімейних відносин як об’єкт соціологічного аналізу” подано аналітичний огляд соціологічних концепцій, у яких значна увага приділяється змінам, що відбулися з сім’єю та її функціями у XX столітті, висвітлюються основні тенденції розвитку шлюбно-сімейних відносин у сучасному суспільстві. Підкреслюється, що різні точки зору на проблеми, які є наслідками сучасного стану інституту сім’ї, на можливість та ефективність їх вирішення викликають зацікавленість соціальних дослідників, відбиваються в суспільній свідомості та позначаються на заходах, систему яких можна визначити як сімейну політику. У даному розділі дисертаційного дослідження розкриваються
сутність та зміст поняття “сімейна політика”, окреслюється та обґрунтовується концептуальний підхід, який дозволяє здійснити соціологічний аналіз сімейної політики.

Оскільки сім’я є соціальним феноменом, вона не може не зазнавати змін у процесі історичного розвитку суспільства. Ця точка зору дістала в сучасній соціології сім’ї широке визнання. Усе розмаїття наукових позицій можна звести до двох основних підходів (парадигм) до розгляду сучасних трансформацій сім’ї. Прибічники першого підходу вважають, що ці трансформації є ознаками кризового стану інституту сім’ї (інституційна парадигма кризи сім’ї, або фамілістична парадигма). У рамках другого підходу вони інтерпретуються як процес модернізації сім’ї (парадигма модернізації).

Під кризою сім’ї мається на увазі ослаблення ролі сім’ї як соціального інституту в масштабах суспільства, що виявляється в недостатньому виконанні нею власних функцій, насамперед репродуктивної та соціалізаційної. Парадигма модернізації інтерпретує всі зміни, що відбуваються з сім’єю, як прояви прогресивних та неминучих процесів, які мають місце в суспільстві. Трансформації сім’ї розглядаються як елемент модернізації всього суспільства.

У роботі наголошується, що більш плідним дисертант вважає модерністський підхід, оскільки сьогодні спостерігається виникнення різноманітних форм організації приватного життя замість однієї, домінуючої моделі шлюбно-сімейних відносин. Широка розповсюдженість таких форм пояснюється саме їх спроможністю задовольняти потреби сучасного суспільства. Тому навряд чи можна розглядати, наприклад, домогосподарства, що складаються з однієї людини, або неповні сім’ї просто як результат кризи традиційної сім’ї, якісь її уламки. Насправді вони є самостійними, стабільно існуючими формами організації приватного життя, що відповідають сучасним соціальним реаліям.

Аналізуються також тенденції трансформації соціального інституту сім’ї в сучасних умовах, серед яких автор акцентує увагу на таких: зростання кількості традиційних сімей відстає від зростання загальної кількості домашніх господарств; різке зниження показників шлюбності населення; постійне зростання середнього віку осіб, які укладають перший шлюб; зростання частки незареєстрованих шлюбів у загальній кількості шлюбів; зростання кількості одностатевих союзів; поширення повторних шлюбів; збільшення кількості дітей, які народилися поза шлюбом; зростання кількості розлучень; зростання кількості самотніх людей; збільшення кількості неповних сімей; стрімке падіння народжуваності; радикальні зміни місця та ролі жінок у соціально-економічному житті; зміни в суспільній свідомості, що викликали появу нових форм і цінностей сімейного та шлюбного життя. Підкреслюється, що саме зміни в ціннісних орієнтаціях багато в чому визначають динаміку трансформації шлюбно-сімейних відносин у сучасному суспільстві.

Водночас будь-яке суспільство зацікавлене, щоб сім’я продовжувала виконувати свої основні функції. Для реалізації даної мети розробляється сімейна
політика, яка регулює відносини між сім’єю, суспільством та державою, а також між індивідами в сім’ї з приводу реалізації сімейних функцій.

У дисертації наголошується, що в соціології сім’ї має місце розмаїття підходів до визначення сімейної політики. Найпоширенішими серед них є такі: сімейна політика як механізм подолання кризи сім’ї, сімейна політика як комплекс практичних заходів, спрямованих на допомогу сім’ї, сімейна політика як структурна складова соціальної політики.

Прихильники концепції кризи сім’ї розглядають сімейну політику як діяльність держави, політичних партій, громадських організацій, соціальних груп тощо, спрямовану на підтримку, зміцнення сім’ї як соціального інституту, сімейного способу життя. Вони виступають за активні дії щодо зміцнення сім’ї в суспільстві, збереження сімейного способу життя та запобігання різним тенденціям, які цьому заважають.

У рамках концепції модернізації сім’ї сімейна політика розглядається як комплекс практичних заходів, що надають сім’ям з дітьми певні соціальні гарантії. Мета цих заходів — поліпшити матеріальний добробут, точніше, пом’якшити економічні проблеми сім’ї та забезпечити її функціонування в інтересах суспільства.

У роботі зазначається, що обидва згаданих підходи до сімейної політики мають певні недоліки. Перший не враховує достатньою мірою змін, які відбуваються з сім’єю, і, по суті, заперечує різноманіття форм сімейного життя, що є невід’ємною характеристикою шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Другий підхід характеризується пасивністю щодо змін, які відбуваються з соціальним інститутом сім’ї, зокрема змін, які можна однозначно розцінювати як негативні.

Теоретичне опрацювання різних підходів до інтерпретації категорії “сімейна політика” дало змогу за основу прийняти положення про те, що сімейна політика має розглядатися як структурна складова соціальної політики. У роботі охарактеризовано також сутність, предмет, об’єкт сімейної політики, її взаємозв’язок з соціальною політикою, суб’єкти сімейної політики, функції, принципи здійснення, основні напрями та механізми реалізації сімейної політики.

До основних механізмів реалізації сімейної політики автор відносить соціальну роботу з сім’ями та соціальне обслуговування сімей. Сімейна політика має за мету створення умов для повноцінної реалізації функцій сім’ї як соціального інституту. Однак підтримати сім’ю як соціальний інститут можливо, лише допомагаючи окремим сім’ям вирішувати проблеми, надаючи підтримку в їхніх зусиллях впоратися з проблемними ситуаціями, що неминуче виникають у житті. Ця сторона діяльності суспільства, держави описується поняттями “соціальна робота з сім’ями” та “соціальні послуги сім’ям”.

У другому розділі дисертації “Інституціоналізація системи надання соціальних послуг сім’ям в Україні” висвітлюються особливості здійснення соціальної роботи та надання соціальних послуг сім’ям, пропонується аналіз
законодавчої бази, що регулює надання соціальних послуг сім’ям в Україні, розглядається практика функціонування системи спеціалізованих соціальних служб, що здійснюють соціальну роботу з сім’ями та надають їм соціальні послуги.

У роботі наголошується, що об’єктами соціальної роботи мають бути лише ті сім’ї, які дійсно цього потребують, які або не в змозі самостійно подолати кризи чи проблемні ситуації, що виникають у їхньому житті, або долають їх з надзвичайними зусиллями. Соціальна робота має бути спрямована не на якусь реально не існуючу “пересічну сім’ю”, стосовно якої можна робити лише абстрактні, непевні припущення щодо проблем, з якими вона може стикатися, а тільки на конкретні, реальні сім’ї.

Звідси виникає важливе завдання створення адекватної цілям соціальної роботи типології сімей або чіткого визначення того, які саме сім’ї і з якими саме конкретними потребами і проблемами потребують підтримки з боку суспільства та держави. Вочевидь, що таку типологію можливо створити лише в результаті спеціальних, відповідним чином організованих та орієнтованих досліджень, з одного боку, фундаментальних, орієнтованих на створення соціологічної типології сімей, а з іншого — прикладних, зорієнтованих на вирішення конкретних завдань.

По-перше, йдеться про виявлення конкретних потреб і проблем сімей різних типів. Необхідно також брати до уваги, що будь-які проблеми, з якими може зіткнутися сім’я, можуть зовсім по-різному усвідомлюватися сім’єю та окремими її представниками. Сім’я може мати чітке уявлення про свої потреби і вербально їх виражати. Але ці потреби можуть існувати і в латентній формі, можуть бути не виявлені і навіть не сформовані.

По-друге, дослідження мають бути спрямовані на визначення того, якою мірою існуюча інфраструктура соціальних служб задовольняє потреби сімей різних типів у соціальних послугах. Послуги, що відповідають тим чи іншим потребам, можуть існувати, але можуть і бути відсутні, хоча потреба в них є. Вже існуючий перелік послуг може різною мірою задовольняти потреби сімей. Останнє визначає те, що сім’ї-клієнти можуть мати різний рівень задоволеності діяльністю соціальних служб.

Завданнями цих досліджень є: виявлення сімей, що потребують або можуть потребувати соціальних послуг; виявлення конкретних проблем, стресових ситуацій та криз, з якими стикаються чи можуть стикатися сім’ї у кожний даний період свого життєвого циклу; визначення наявності та міри усвідомленості потреби у зверненні до соціальних служб, включаючи поінформованість про їхнє існування, а також мотивації щодо такого звернення; виявлення потреб у створенні тих служб або наданні тих послуг, які є необхідними, але відсутні з будь-яких причин, та основних завдань і напрямів їхньої діяльності; оцінка ефективності діяльності соціальних служб та рівня задоволеності нею з боку клієнтів.

Результатом досліджень такого роду має стати створення постійно оновлюваного банку соціологічної інформації, який став би основою вдосконалення
системи соціальної роботи та надання соціальних послуг сім’ям, сприяв переорієнтації діяльності вже існуючих структур і організації нових. Мета такої системи подвійна: допомога окремим сім’ям, їх підтримка у розв’язанні проблем, що стоять перед ними, і, отже, зміцнення сім’ї як соціального інституту. Тому її функціонування має перебувати в річищі сімейної політики.

Автор зазначає, що у вітчизняній літературі висвітлюються питання соціальної роботи з сім’ями різних типів, у тому числі багатодітними, неповними, такими, де є діти з девіантною поведінкою, і т. ін. Деякі з цих класифікацій докладно розглядаються в даному розділі. На підставі наведених у дисертаційному дослідженні класифікацій робиться важливий висновок, що соціальні проблеми сімей достатньо різноманітні, і, як наслідок, соціальна робота та соціальні послуги сім’ям не можуть зводитися виключно до матеріальної (грошової чи натуральної) допомоги малозабезпеченим сім’ям або окремим їх членам.

Проте тенденція до такого зведення у практиці роботи з сім’ями, на жаль, чітко простежується, що виявляється навіть на рівні термінології, коли говорять про соціальний захист сімей, маючи на увазі лише грошові виплати та надання різних пільг матеріального характеру. Це пов’язано передусім із тим, що економічні реформи, які проводяться в країні, не враховують інтереси сім’ї і зумовили падіння рівня життя сімей різних типів.

Проведений у роботі аналіз нормативно-правового та організаційного аспектів функціонування системи надання соціальних послуг сім’ям в Україні дозволив автору дійти висновку, що в діяльності центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді існують проблеми, які не є специфічними для даної мережі соціальних служб, а віддзеркалюють загальний стан системи соціальних послуг.

У третьому розділі “Напрями вдосконалення сімейної політики в сучасному українському суспільстві” на підставі результатів соціологічного дослідження розглядаються проблеми надання соціальних послуг на рівні територіальної громади багатодітним та неповним сім’ям. Під час дослідження вивчалися потреби цих сімей у соціальних послугах; їхня готовність звертатися по допомогу до соціальних служб; їхні очікування від працівників соціальних служб; рівень поінформованості про діяльність соціальних служб; рівень задоволеності діяльністю соціальних служб.

Соціальне обслуговування сімей здійснюється шляхом надання таких видів послуг: інформаційних, психологічних, соціально-медичних, соціально-педагогічних, соціально-економічних, юридичних. Як показали результати дослідження, багатодітні сім’ї найбільше потребують соціально-економічних, інформаційних, соціально-медичних та юридичних послуг. Перелік та ранг необхідних соціальних послуг для неповних сімей дещо відрізняються: найважливішими для них виявилися інформаційні, соціально-медичні, соціально-економічні та соціально-педагогічні послуги.

У дисертації зазначається, що особливу увагу слід звернути на потребу в юридичних послугах, оскільки на сьогодні і багатодітні, і неповні сім’ї погано обізнані з власними правами та можливостями їх реалізації. Існує також значний попит на інформаційні послуги, які б надавали можливість потенційному споживачеві соціальних послуг зорієнтуватися, куди звертатись, у якій формі, де можна отримати необхідну допомогу і т. ін.

Слід зазначити, що в більшості як багатодітних, так і неповних сімей відсутні алгоритми взаємодії з тими державними та недержавними інституціями, які могли б забезпечити вирішення проблем, що перед ними постають. Так, лише одиниці з них мають досвід звернення по допомогу в державні та недержавні організації, що належать до сфери надання соціальних послуг сім’ям. Основною метою таких звернень були: оформлення різних видів державної допомоги на дітей; грошова допомога; натуральна допомога; працевлаштування та отримання допомоги з безробіття; допомога в організації літнього відпочинку дітей; отримання безкоштовних медичних послуг; отримання житла; допомога в приватизації житла; юридична допомога.

Більшість як багатодітних (44 %), так і неповних сімей (62 %) не зверталися до жодної з організацій, оскільки просто не знають, куди вони можуть чи повинні звернутися. Однак, як наголошується в дисертації, йдеться не лише про низький рівень обізнаності. Частина багатодітних та неповних сімей взагалі ставлять під сумнів і доступність такого ресурсу, як допомога державних та недержавних інституцій, і ефективність цієї допомоги. Так, 27 % багатодітних і 18 % неповних сімей вважають недоцільним звертатися будь-куди, оскільки не розраховують одержати реальну допомогу, а ще 13 % и 18 % відповідно вважають це принизливим і намагаються вирішити свої проблеми самостійно. Наведені вище дані можуть свідчити про низький рівень потреб і вмотивованості в отриманні соціальних послуг сім’ями, що брали участь у дослідженні. Однак останні дві групи сімей можна розглядати як потенційних клієнтів, які не позиціонують себе в полі соціальної підтримки та соціальних послуг, але не тому, що вони їх не потребують, а тому, що ця система практично не поширює на них свій вплив.

З огляду на вищезазначене, важливим компонентом організації надання соціальних послуг має стати інформаційна робота серед населення. Ця робота наразі не є ефективною. Як наслідок — недостатня поінформованість про можливості отримання соціальних послуг. Так, за результатами дослідження, 41 % респондентів з багатодітних сімей оцінили власний рівень поінформованості про діяльність соціальних служб як низький, 27 % — як середній. Чверть респондентів зазначили, що взагалі нічого не знають про діяльність таких організацій. Рівень поінформованості самотніх матерів про діяльність соціальних служб також є низьким. Так відповіли 44 % респондентів цієї групи, 34 % взагалі нічого не знають про їхню діяльність, у 19 % рівень поінформованості середній.

Переважна більшість як багатодітних батьків, так і самотніх матерів також нічого не знають ні про існування, ні про діяльність центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Так, серед багатодітних сімей про їхнє існування знають 17 %, а 70 % нічого про них не знають. Серед самотніх матерів знають про їхнє існування п’ята частина, не знають — 77 %.

Очікування батьків з багатодітних сімей та самотніх матерів, які вони покладають на центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, стосуються розв’язання таких питань: матеріальна допомога; працевлаштування; організація дозвілля дітей; організація їхнього літнього відпочинку; підвищення розміру допомоги на дітей; зміна механізму її нарахування; навчання дітей; надання дітям медичної допомоги; організація безкоштовних гуртків та секцій; вирішення житлової проблеми; заборгованість у сплаті за житлово-комунальні послуги.

Основними джерелами отримання інформації про діяльність соціальних служб для багатодітних сімей є родичі, друзі, знайомі, колеги (78 %). Самотні матері про те, до якої організації необхідно звертатися, також дізнаються найчастіше від родичів, друзів та знайомих (74 %). Безпосередні зустрічі та спілкування з працівниками, що надають соціальні послуги, а також соціальна реклама є одними з найбільш дієвих методів інформування. Проте вони практично не використовуються.

Слід особливо відзначити низький рівень поінформованості потенційних клієнтів щодо отримання соціальних послуг у громадських організаціях. Можна дійти висновку, що останні не приділяють достатньо уваги інформаційному компоненту своєї роботи, а це не дозволяє розширити коло клієнтів. Узагалі слід відзначити відсутність масштабних кампаній інформування населення про можливості закладів та організацій різних форм власності в наданні соціальних послуг сім’ям.

На сьогоднішній день не існує чітких, формально визначених стандартів надання соціальних послуг, у тому числі сім’ям. Це стосується як державного, так і недержавного сектору. Заклади та організації не мають чітко виписаних та загальноприйнятих стандартів, які дозволяли б оцінювати власне якість соціальних послуг та їх ефективність, а якщо вони й існують, то мають чисто формальний характер. Як наслідок, отримувачі соціальних послуг не поінформовані про існування таких стандартів, а тому застосовують критерії оцінки, виходячи з власного досвіду та бачення. Це загалом негативно впливає як на організацію надання соціальних послуг, так і на загальний рівень задоволеності цією сферою.

Актуальною також залишається проблема належної організації надання соціальних послуг. Іноді за реальної можливості отримати ту чи іншу послугу клієнт стикається зі складними процедурами, формалізмом, корупцією. На якість надання соціальних послуг суттєво впливає й так званий людський фактор. Це призводить до виникнення у клієнтів розчарування та недовіри до системи надання соціальних послуг
у цілому, зниження їхньої активності в реалізації права на послуги і, як наслідок, посилення напруження у стосунках між державою та громадянами.

Так, п’ята частина багатодітних батьків та 45 % самотніх матерів не задоволені діяльністю соціальних служб, до яких вони звертались. Основними причинами є такі: невиконання співробітниками організацій своїх посадових обов’язків; неуважне, байдуже ставлення до проблем клієнтів; брутальне, неуважне ставлення до клієнтів; незручне територіальне розташування організації; ускладнена процедура оформлення допомоги; недостатній розмір допомоги, що надається. Негативні аспекти взаємодії з системою та її представниками, насамперед — соціальними працівниками, таким чином, пов’язані з неефективними бюрократичними процедурами, які регламентують надання соціальних послуг, часто життєво необхідних, щоб сім’я могла знайти вихід зі складної життєвої ситуації.

За результатами дослідження було розроблено низку рекомендацій щодо вдосконалення надання соціальних послуг сім’ям на рівні територіальної громади.

У даному розділі роботи автором запропоновано рекомендації щодо оптимізації сімейної політики на макрорівні (створення інституційних умов), мезорівні (система соціальних послуг сім’ям) і на мікрорівні (вдосконалення діяльності окремих соціальних служб).

Удосконалення сімейної політики на макрорівні має передбачати такі заходи:

·         активізація всіх суспільних сил, зацікавлених у подоланні кризових явищ у життєдіяльності сім’ї як соціального інституту, мобілізація громадської думки, підтримка всіх видів діяльності, які сприяють покращенню сімейного мікроклімату;

·         вироблення сімейної ідеології, що враховує весь спектр поглядів на сім’ю та її майбутнє, шляхом залучення до широкого діалогу представників різних соціальних прошарків та груп;

·         поширення толерантних поглядів на різні типи і форми сімейних відносин.

На мезорівні для підвищення ефективності системи соціальних послуг сім’ям в дисертації пропонуються такі заходи:

·         приведення українського законодавства в соціальній сфері у відповідність з міжнародними нормами і стандартами. У зв’язку з цим треба продовжити роботу над створенням проекту вітчизняного Соціального кодексу, використовуючи досвід інших держав. Необхідно також прискорити процес затвердження Концепції реформування системи соціальних послуг і розробити план її реалізації, чітко визначити, на які саме соціальні послуги будуть спрямовані бюджетні кошти, сформувати так званий соціальний пакет — гарантований індивідам і сім’ям перелік і обсяг соціальних послуг тощо;

·         розвиток інфраструктури соціальних послуг, їх модернізація. Зростання фінансування соціальних послуг, на жаль, далеко не завжди забезпечує підвищення їх ефективності та поліпшення якості життя людей, які їх
потребують. Сьогодні система соціальних послуг має орієнтуватися на потреби сімей, гарантувати їм послуги відповідно до сучасних стандартів якості, забезпечувати можливість вибору — як установи, в якій можна одержати допомогу, так і форми отримання послуг. Поліпшення якості послуг має забезпечуватися не шляхом збільшення витрат, а завдяки більш ефективному використанню існуючих ресурсів, упровадженню інновацій і нових методів управління й участі на ринку соціальних послуг організацій та установ різних форм власності;

·         створення повноцінного ринку соціальних послуг. Усі суб’єкти сімейної політики мусять докласти скоординованих зусиль з вироблення стратегії розвитку ринку соціальних послуг, включаючи розширення сфери пропозиції, розробку ринкових механізмів і конкурсних процедур, що стимулюватимуть конкуренцію;

·         упровадження механізму ліцензування, яке могло б позитивно вплинути на збільшення чисельності постачальників соціальних послуг і поліпшення їх якості для клієнтів. Доцільно також створити реєстр всіх суб’єктів надання соціальних послуг, які мають відповідну ліцензію. Дані такого реєстру мають регулярно оновлюватися і бути доступними для громадськості;

·         розробка соціальних стандартів на послуги. Впровадження системи стандартів надання послуг покликане поліпшити ефективність обслуговування й сприяти зниженню витрат за рахунок зниження собівартості або підвищення результативності. Це актуалізує розробку нормативів надання соціальних послуг різним групам сімей залежно від їхніх реальних потреб;

·         вироблення чітких вимог щодо здійснення моніторингу, контролю, санкцій, використання комплексної оцінки потенціалу заявника і умов його роботи, що є вкрай важливим у досягненні оптимального балансу між необхідністю збереження достатніх для надання якісних послуг ресурсів і здатністю створювати гнучку систему залучення всіх потенційно ефективних суб’єктів. Основну відповідальність за надання соціальних послуг, які є суспільними за своєю суттю, несе держава. Отже, держава безпосередньо зацікавлена і зобов’язана розробити як критерії якості надання таких послуг, так і механізми, які забезпечать відповідний моніторинг і контроль за діяльністю осіб і організацій, що їх надають;

·         передача повноважень з надання соціальних послуг з державного на регіональний і місцевий рівні. Наприклад, місцевим громадам можна передати право на визначення саме тих категорій сімей, які в конкретному регіоні потребують пріоритетної уваги й допомоги. Держава ж тільки контролюватиме дотримання стандартів якості суб’єктами, які надають соціальні послуги.

Для оптимізації сімейної політики на мікрорівні, на рівні окремих соціальних служб, пропонуються такі заходи:

·         розширення практики взаємодії з місцевими громадами, залучення волонтерів, громадських організацій, співпраця й обмін досвідом з неурядовими службами, участь в аналізі власної професійної діяльності, обговорення нових підходів до вирішення соціальних проблем;

·         відмова від опікунського ставлення до клієнтів у напрямі побудови з ними партнерських відносин;

·         розвиток системи професійної підготовки й перепідготовки соціальних працівників;

·         підвищення професіоналізму працівників шляхом зниження плинності кадрів, практики залучення волонтерів, відкритості інтелектуальним дискусіям і стимулювання зацікавленості у підвищенні кваліфікації;

·         спрощення процедури отримання соціальних послуг з орієнтацією насамперед на потреби сім’ї і на її право на вибір форми соціального обслуговування;

·         забезпечення у процесі надання соціальних послуг ситуації, за якої клієнти були б інтегровані в громаду, а не опинялися в стані ізоляції від суспільства;

·         впровадження в практику роботи соціальних служб системи оцінки потреб клієнтів;

·         упровадження інноваційних форм надання соціальних послуг;

·         створення власного позитивного іміджу серед населення, підвищення інформованості різних типів сімей щодо можливостей і механізмів отримання соціальних послуг;

·         розширення співпраці з навчальними закладами, які здійснюють підготовку професійних соціальних працівників.

У висновках дисертаційного дослідження зафіксовано, що найдоцільніше розглядати сімейну політику як структурну складову соціальної політики. Сімейна політика визначена як цілісна система заходів соціального, економічного, правового, організаційного характеру, спрямованих на підвищення ефективності функціонування соціального інституту сім’ї загалом, а також на покращення життєдіяльності окремих сімей.

До основних механізмів реалізації сімейної політики віднесено соціальну роботу з сім’ями та надання соціальних послуг сім’ям. Соціальна робота з сім’ями визначається як механізм реалізації сімейної політики, що полягає в наданні допомоги різним типам сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, для вирішення проблем, що виникли перед ними. Соціальні послуги сім’ям — це комплекс заходів різного характеру, що здійснюються соціальними службами, спрямованих на окремі сім’ї чи групи сімей з метою підтримки їх нормального функціонування. Наголошується, що соціальні послуги не тотожні соціальному
захисту, це допомога, яка має індивідуальний характер, спрямована на вирішення не тільки матеріальних, але й психологічних, педагогічних, правових, медико-соціальних та інших проблем.

Аналіз нормативно-правового та організаційного аспектів функціонування системи надання соціальних послуг сім’ям в Україні свідчить про існування певних проблем у сфері соціальної роботи та надання соціальних послуг сім’ям: недосконалість нормативно-правової бази; нерозробленість механізму ліцензування професійної діяльності у сфері надання соціальних послуг; відсутність повноцінного ринку соціальних послуг; недостатня представленість на ринку соціальних послуг недержавних суб’єктів; відсутність єдиних критеріїв оцінки якості та ефективності діяльності соціальних служб; низький престиж соціальної роботи у суспільстві.

Результати дослідження потреб соціально вразливих категорій сімей (зокрема, багатодітних та неповних сімей) у соціальних послугах та стану системи надання соціальних послуг на рівні територіальної громади м. Харкова дозволили дійти висновку, що основною проблемою в наданні соціальної допомоги і соціальних послуг таким сім’ям є їх низька поінформованість про територіальне розташування соціальних служб, про послуги, які вони пропонують, про особливості їх діяльності. Соціальним службам необхідно змінювати підходи до налагодження системи зворотного зв’язку з сім’ями — споживачами соціальних послуг.

У дисертаційному дослідженні сімейна політика розглядається на трьох рівнях: макрорівні, мезорівні та мікрорівні і, відповідно, автором запропоновано рекомендації щодо її оптимізації на кожному з них. Зазначається, що основні напрями сімейної політики на соцієтальному рівні мають бути безпосередньо пов’язані зі створенням максимально сприятливих умов для реалізації основних функцій сім’ї як соціального інституту: репродуктивної, соціалізаційної, економічної. Автор зазначає, що модель, у рамках якої тільки держава займається сімейною політикою, не є ефективною. У сучасному українському суспільстві має бути створений механізм координації дій різних суб’єктів, що беруть активну участь у розв’язанні проблем сім’ї, — громадських організацій, бізнесу, добродійних фундацій та ін. Концепція сімейної політики має передбачати механізми оптимального розподілу соціальної відповідальності між її основними суб’єктами, а також створення умов для переходу її квазісуб’єктів на рівень повноцінних суб’єктів сімейної політики, тобто умов для їх інституціоналізації.

Мезорівень сімейної політики представлений системою соціальних послуг. Тим сім’ям, які опинилися у складній життєвій ситуації, держава мусить гарантувати отримання якісних соціальних послуг. Для цього мають бути розроблені відповідні заходи, спрямовані на реформування системи соціальних послуг. Необхідно впроваджувати міжнародні стандарти надання соціальних послуг сім’ям.

Пріоритетність громадської діяльності стосовно заходів, що вживаються державою і місцевим самоврядуванням, коли йдеться про задоволення специфічних
соціальних потреб і інтересів сімей, повинна скласти важливий принцип сімейної, а отже, і соціальної політики в цілому. Оптимізація сімейної політики на мікрорівні повинна стосуватися діяльності окремих соціальних служб.

Як можливі напрями подальшого наукового аналізу сімейної політики пропонуються: дослідження комплексу проблем, пов’язаних з критеріями оцінки життєдіяльності сім’ї як соціального інституту; визначення умов і критеріїв ефективності сімейної політики; розробка соціальних технологій реалізації сімейної політики.