Основний зміст роботи
У вступі викладено загальну характеристику дослідження; обґрунтовано актуальність теми; показано ступінь її розробленості; сформульовано об’єкт, предмет, мету й завдання; зазначено методологію, методику й емпіричну базу дослідження; викладено основні положення, які розкривають новизну роботи; показано її теоретичне й практичне значення; наведено дані про апробацію результатів.
У першому розділі и” – обґрунтовано теоретико-методологічні засади соціологічного дослідження особистісної кризи; розглянуто основні концептуальні підходи до вивчення природи, сутності та видів особистісної кризи, створено типологізацію особистісних криз. Запропоновано до введення в науковий обіг поняття “передкризовий стан життя особистості” і подано його соціологічне визначення. Шляхом аналізу соціологічних теорій повсякденності та соціологічних теорій особистості теоретично доведено існування особистісної кризи як інваріантної складової соціального життя людини.
Суспільні трансформації – явище постійне та неминуче, оскільки вони є чинником розвитку суспільства та його динамічності. Різні соціологічні школи та окремі соціологи вкладають у це поняття часом схожі, часом відмінні значення. Але загалом зрозуміло, що суспільні зміни – це реструктуризація суспільства на всіх рівнях (соціальні інститути, соціальні організації тощо). Вони передбачають зміну панівної ідеології, світоглядних орієнтацій членів соціуму та, як правило, супроводжуються економічними спадами, політичними кризами, соціальною аномією. Особистість, залежно від свого соціального статусу, посади та матеріальної забезпеченості, може виконувати різні ролі під час суспільних змін: управляти (як суб’єкт); бути одночасно і інструментом (суб’єкт) виконання певних процесів, і активним, але керованим об’єктом; бути заручником змін, пасивним спостерігачем (об’єктом).
Отже, суспільні трансформації так чи інакше впливають на життєдіяльність та психіку людини через всеосяжність своїх процесів і глобальність наслідків. Специфічність суспільних трансформацій в Україні полягає в тому, що цей вплив має переважно деструктивний характер і здатен викликати особистісну кризу. Зважаючи на це, у дисертації здійснено теоретичне дослідження понять, що характеризують кризовий особистісний стан. Таких понять чотири: “вікова криза”, “життєва криза”, “духовна криза”, “жертовна криза”. Вони мають сферу свого використання, але часто ототожнюються. У межах досліджуваної проблеми змістовно виокремлено та підпорядковано означені поняття загальному поняттю – “особистісна криза”. Для характеристики соціальної життєвої ситуації, яка детермінує особистісну кризу, пропонуємо введення в соціологічний обіг поняття “передкризовий стан життя особистості”, який передує кожній з означених криз, визначає глибину та специфіку особистісних переживань.
Доведено, що кожна з описаних криз має певну соціальну детермінацію та є предметом розгляду соціологічної науки в межах спеціальної соціологічної теорії – соціології особистості. Такий висновок можна зробити з визначень кожного виду кризи та пояснень сутності і специфіки їх проходження. Особистісна криза як явище соціального життя являє собою багатогранний та складний процес особистісного розвитку або занепаду. Більшість учених доходить висновку, що особистісна криза – неминучий етап людського життя, який може бути доволі болісний, але необхідний для проходження, якщо особистість розвивається та прогресує.
Аналіз соціологічних теорій повсякденності, а саме: соціального обміну (Д. Хоманса), драматургічної соціології (І. Гофмана), етнометодології (Г. Гарфінкеля) та соціологічних теорій особистості (рольової, символічного інтеракціонізму, марксистської, необіхевіоризму, неофрейдизму), – показав, що буденне життя сучасної людини, особливо соціальні відносини, щільно наповнене очікуваннями і сподіваннями (гідна оплата праці, повага з боку оточення тощо), їх відсутність викликає передкризовий стан життя особистості, який може перерости в особистісну кризу.
Трансформації соціуму викликають оновлення соціальних вимог до особистості, виконання яких може бути досить складним для людини, адже вимагає високого рівня інтелекту, креативності, налаштованості на сприйняття новацій, енергійності й найголовніше – динамічності мислення. За відсутності означених особистісних характеристик стає можливим адаптаційний зрив у вигляді особистісної кризи, який у концепціях представників постмодернізму названо футурошоком. Тому на сучасному етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується постійними суспільними трансформаціями, особистісна криза є складовою соціального життя багатьох членів як українського суспільства, так і інших світових суспільств.
1. Другий розділ – “Детермінація особистісної кризи в умовах суспільної трансформації” – присвячено з’ясуванню типових детермінант, специфіки проходження та завершення особистісної кризи в умовах суспільної трансформації. Також подано механізм виявлення особистісної кризи в повсякденному житті людини.
Доведено, що для з’ясування сутності та детермінант особистісної кризи необхідно аналізувати це явище з психологічної, філософської та соціологічної позицій. Кожне окреме бачення відкриває якусь його суттєву сторону. З психологічної точки зору сутність особистісної кризи полягає в переході людини на новий щабель внутрішньопсихічного життя. Цей перехід обумовлює руйнування старого базового шаблону здійснення психічних процесів і передбачає напрацювання нового, більш адекватного новому психологічному “обличчю” людини. До детермінант у межах психологічного розуміння відносять як соціальні, так і особистісні суб’єктивні фактори, але останнім приділяється значно більше уваги, адже свідомість людини є відносно незалежною від об’єктивної соціальної реальності й тому може слугувати автономним продуцентом особистісно-кризових переживань.
Філософська позиція дає розуміння особистісної кризи як похідної від життєвих переживань особистості, що детерміновані усвідомленням нею своєї смертності та недосконалості; відсутністю справжнього, а не вигаданого та, врешті-решт, безглуздого сенсу життя; складністю прийняття важливих життєвих рішень. Також тут треба зазначити, що в межах екзистенціалізму превалює теза про те, що особистісна криза – це не тимчасовий етап життєвого шляху, навпаки, постійний стан людини, яка живе не безпідставно оптимістичними ілюзіями, а реаліями людського буття та активно осмислює їх.
І, нарешті, соціологічну точку зору можна подати як аргументоване твердження про те, що особистісна криза чи “гараздування” людини цілком залежить від соціальної ситуації її життя, впливу соціальних реалій на особистісне сприйняття суспільних змін. Розвиток суспільства чи його занепад обумовлюють зменшення та, відповідно, поширення явища особистісної кризи серед його членів. Таким чином, сутність особистісної кризи в соціологічній перспективі – це відображення суспільної кризи в особистісно-індивідуальному життєвому ареалі людини. А відтак, головними детермінантами особистісної кризи виступають суспільні негаразди, такі як: економічні занепади, що породжують погіршення добробуту, злиденність; екологічні катастрофи, що погіршують стан здоров’я; соціальна несправедливість та безправ’я, які породжують відчуття незахищеності; політичні суперечності, що реалізуються в підвищенні конфліктності, некомпетентне управління країною тощо.
Доведено, що механізм виявлення особистісної кризи складається з таких елементів:
- особистості, у поведінці якої зовнішньо виявляються ознаки кризового стану (порушення звичних стандартів соціальної поведінки та взаємодії, зокрема розірвання контактів, усамітнення, апатія, депресія тощо);
- агентів кризової ситуації (членів сім’ї, колег по роботі, друзів тощо);
- мети, яка полягає у виявленні й запобіганні кризовому стану або його подоланні;
- засобів, які є різними формами самофіксації кризових чинників та/або соціально-психологічного впливу соціальних агентів на особистість, яка перебуває в кризовому стані.
Виявлення особистісної кризи складається з таких етапів:
- констатувальний – усвідомлення особистістю та/або найближчим оточенням ненормативності її поведінки й внутрішнього стану;
- пізнавальний – спроба з’ясувати причини передкризового або кризового стану особистості самою особистістю або соціальними агентами;
- інтерпретативний – інтерпретація інформації, отриманої на другому етапі для розробки дій щодо запобігання кризовому стану або його подолання;
- інтеракційний – налагодження особистістю і/або соціальними агентами соціальних контактів для моделювання такої соціальної взаємодії, яка б запобігала кризовому стану або нейтралізувала негативні наслідки кризової поведінки.
З’ясування механізму фіксації особистісних криз у повсякденному житті людини дає можливість стверджувати, що констатація стану особистісної кризи відбувається на рівні буденної соціальної групової взаємодії. Головними чинниками, що впливають на фактичність констатації стану особистісної кризи, є: бажання самої особистості приховувати чи оприлюднювати свій кризовий стан; ступінь близькості та знайомства агентів кризової ситуації з особистістю, якій властивий стан кризи (а відтак, наявними є знання нормативних моделей поведінки особистості, що перебуває в кризовому стані); здатність носія кризового стану до мімікрійної поведінки; соціальна інтеракційність пізнання; аналітичні здібності суб’єкта пізнання.
З’ясовано специфіку особистісної кризи в періоди суспільних трансформацій, яка полягає в такому: по-перше, суспільні трансформації своїм наслідком мають змінену соціальну реальність, яка для більшості населення пов’язана із структурно-особистісною перебудовою. У результаті виникає ситуація, коли людина опиняється в нових умовах із звичними стратегіями свого соціального життя. Це породжує її невпевненість у собі, людина вимушена змінитись та засвоїти нові правила соціальної поведінки. Цей процес невизначеності, відкидання старого та тимчасової відсутності нового і є особистісною кризою, адже передбачає не тільки суттєві психічні перебудови стресогенного характеру, а й руйнацію звичних соціальних поведінкових практик особистості, зокрема, соціальних стосунків та відносин з оточенням. По-друге, у випадку, коли особистість свідомо ігнорує суспільні новації шляхом винайдення засобів позасуспільного перебування, можливий негативний вплив на неї наслідків трансформацій через особистісно-кризовий стан референтних осіб, тобто людей, які відіграють важливу роль у її житті: сім’ї, роботі, відпочинку.
Таким чином, особистісна криза спричинена або підсилена суспільно-трансформаційними процесами, має місце в житті переважної більшості членів суспільства. Відмінність становить тільки глибина особистісно-кризових переживань, яка залежить від вроджених і набутих здібностей особистості адаптуватися до нових умов життя та змінювати свою поведінку й життя відповідно до них.
У третьому розділі – “Антикризова поведінкова активність особистості в умовах суспільної трансформації” – подано аналіз оцінних суджень членів українського суспільства щодо причин виникнення, особливостей проходження та варіантів завершення особистісної кризи, що зумовлена суспільною трансформацією.
Дослідження, проведене у формі глибинного соціологічного інтерв’ю, дало змогу констатувати наявність особистісної кризи як актуального явища особистісного розвитку членів сучасного трансформаційного українського суспільства. Отримані дані переконливо свідчать, що особистісну кризу членів українського суспільства доволі часто детермінують саме соціальні чинники якості життя. Основними причинами, які здатні викликати особистісну кризу, респонденти визнали:
- матеріальні негаразди (94%);
- проблеми у взаємодії із членами сім’ї, коханими, колегами, керівництвом, друзями, родичами (85%);
- проблеми самореалізації (83%);
- проблеми зі здоров’ям (62%);
- інші проблеми приватного характеру (53%).
Особистісна криза є реактивним явищем щодо змінної, нестабільної, іноді деструктивної соціальної реальності. Тривалість означеного стану суттєво варіює залежно від глибини детермінуючих чинників та особистісних психологічних якостей людини. З’ясовано, що особистість, перебуваючи в кризовому стані, здебільшого дезорієнтована, апатично налаштована, розгублена, роздратована, невпевнена у своїх силах та можливостях, психічно нестабільна, має знижені показники здатності до ефективної комунікації, критично налаштована стосовно себе й оточення, схильна до девіацій та порушень закону.
Встановлено, що особистісна криза має двоїстий вплив на специфіку особистісного розвитку, зокрема на процес соціалізації. У період перебування у стані особистісної кризи людина має знижений адаптаційний потенціал і навряд чи здатна інтеріоризувати нові цінності, норми, правила поведінки. Але в разі не надто важкого перебігу і вдалого завершення особистісна криза сприяє оновленню адаптаційних здібностей людини й подальшій ефективній соціалізації.
У ході дослідження з’ясовано, що респонденти, перебуваючи в стані особистісної кризи, у більшості випадків намагались:
- шукати соціальні контакти емпатійного характеру (74%);
- приймати заспокійливі засоби та інші медикаменти (61%);
- вживати алкоголь (57%);
- глибше занурюватись у роботу (53%);
- знімати стрес активними спортивними тренуваннями (36%);
- застосовувати легкі наркотики (12%).
Характерною рисою є чітка гендерна диференціація поведінкових моделей людини у стані особистісної кризи: чоловіки, перш за все, вдавались до більш інтенсивної праці та активних тренувань, а жінки – до емпатійного спілкування з близьким соціальним оточенням.
Узагальнивши різнорідні твердження респондентів, можна виділити такі соціальні наслідки перебування людини у стані особистісної кризи:
- зменшення кількості і тривалості соціальних контактів;
- зниження рівня авторитету серед соціального оточення (родичів, колег по роботі);
- підвищення якісного рівня спілкування з обмеженим колом небайдужих людей;
- формування якісно нової моделі поведінкової активності;
- відкриття можливостей для більш активного формування нових соціальних зв’язків за рахунок втрати старих;
- сплеск соціальної активності, зокрема професійної, як спроби реабілітації за період неповноцінної праці.
Більшість респондентів (76%) переконані у важливості проходження цього складного етапу життя, адже особистісна криза – це своєрідний механізм удосконалення особистості, після реалізації якого стає можливим унормування життя й досягнення успіху.
Для виходу зі стану особистісної кризи члени українського суспільства використовують засоби, які пов’язані або з перебуванням у колі близьких людей, які надають своєрідну соціально-психологічну допомогу, або з ізоляцією (тимчасовою чи постійною) від усього того, що слугувало детермінуючими чинниками набуття кризового стану.
Як ефективний засіб запобігання особистісній кризі можна представити самоідентифікацію, що являє собою процес набуття нової ідентичності, яка дасть змогу особистості діяти адекватно новим соціальним вимогам. Здебільшого ця ідентичність є субстратом, що складається з базових компонентів попередньої ідентичності, нових соціальних вимог та нових особистісних маркерів (орієнтирів) соціального життя. Швидкість і якість такої модифікації існуючої ідентичності багато в чому залежить від особистісної позиції, яка може уособлювати активність, очікування або заперечення. Механізм самоідентифікації доречно запускати на етапі руйнування існуючої ідентичності. У такому разі можливе запобігання появі кризового стану життя, який є початком особистісної кризи. На основі ідентичності, що відповідає новим соціальним вимогам, можлива побудова моделей соціальної поведінки без руйнівних кризових станів. Сутність її моделювання полягає в набутті особистістю соціально-психологічних якостей, професійних знань та вмінь, які можуть бути ефективно використані в сучасному суспільному житті. Важливою особливістю процесу моделювання є відповідність між обраною моделлю наслідування та внутрішнім стрижнем людини, який є головною базовою особистісною структурою.
Встановлено також, що можливою стратегією виходу зі стану особистісної кризи є соціальна мімікрія як маскувальний адаптивний спосіб життєдіяльності, що слугує для приховування кризових симптомів та досягнення стабільної успішної соціальної самопрезентації. За умов радикальної суспільної трансформацій мімікрійна стратегія, на думку респондентів, є навіть більш поширеною, ніж стандартна – ідентифікаційна.
Часто означені стратегії поєднуються в одну, з домінуванням котроїсь з них. Домінування стандартної ідентифікаційної стратегії, як правило, виявляється серед молоді, яка здатна адекватно та швидко сприймати новації технологічної епохи. Мімікрійна стратегія превалює серед людей середнього та пенсійного віку, але означені тенденції не мають стійкого характеру і є ситуативними.
Запропоновано схему моделювання особистісної соціальної поведінки без руйнівних кризових станів, яка має сім основних етапів:
- рефлексивно-аналітичний: співвіднесення себе і своїх можливостей із соціальним світом, який змінився;
- раціонально-цільовий: визначення й осмислення можливих варіантів подальшої поведінки в соціумі;
- дослідницько-експериментальний: з’ясування факторів соціального впливу на особистостей носіїв бажаної моделі поведінки та примірювання їх на себе;
- моделювальний: цілеспрямована робота над обраними новими базовими поведінковими патернами;
- оціночний: предметний аналіз поведінкових патернів та визначення можливих напрямів самовдосконалення й самоствердження в новому соціальному просторі;
- інтеріоризаційний: глибинне засвоєння поведінкового патерну, що відповідає актуальним соціальним вимогам та обумовлює ефективність власної особистісної діяльності в соціумі;
- самокоординувальний: корекція нової моделі поведінкової активності в процесі використання.
Аналіз поведінкових моделей виходу людини зі стану особистісної кризи дав можливість виділити декілька основних типи: індивідуально-груповий, індивідуально-особистісний (соціально-відчужений) та соціально-груповий. Зазвичай стратегії виходу, що передбачені цими типами, можуть комбінуватись, доповнюватись та змінювати одна одну у процесі виходу із зазначеного стану. | 
