Лісеєнко О.В. Політична модернізація суспільства: український вектор розвитку : Лисеенко А.В. Политическая модернизация общества: украинский вектор развития

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладено актуальність теми, схарактеризовано ступінь наукового опрацювання проблеми, визначено об’єкт та предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади та емпіричну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі “Політична модернізація як об’єкт соціологічного аналізу” розглянуто теоретико-методологічні підходи до вивчення процесу політичної модернізації суспільства, викладено сутність авторської соціокультурної концепції політичної модернізації суспільства.

У підрозділі 1.1. “Розробка поняття “політична модернізація” у зарубіжній та вітчизняній соціологічній науці” розглядається генезис поняття “політична модернізація”, характеризується полісемантичність інтерпретації “політичної модернізації” у сучасному соціологічному пізнанні, визначається статус поняття “політична модернізація” у категоріальній системі соціологічного знання.

На засадах аналізу основних науково-теоретичних підходів до дослідження сутності поняття “політична  модернізація” таких представників соціогуманітарного знання, як Ш. Айзенштадт, Л. Біндер, Д. Ептер, А. Етціоні, М. Леві, Д. Лернер, У. Мур, Л. Пай, У. Ростоу, у дисертації пропонується таке визначення категорії “політична модернізація”, яке відбиває сукупність соціально-політичних і соціокультурних перетворень, спрямованих на вдосконалення насамперед політичної, правової і культурної сфер життєдіяльності суспільства. При цьому сутнісними характеристиками політичної модернізації є: зростання здатності політичної системи до успішної адаптації до нових суспільних завдань; створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективний діалог між владними структурами і населенням; раціоналізація влади і політичної бюрократії; формування нової політичної культури владної еліти і населення країни; постійне удосконалення нормативно-правової системи суспільства.

Здійснений аналіз співвідношення і взаємодії поняття “політична модернізація” з такими категоріями, як “політичне реформування”, “політичний розвиток”, “політична трансформація”, “політичний транзит” і “демократизація”, дозволив уточнити дані поняття в категоріальній системі соціологічного знання і стверджувати, що для вивчення процесів, які відбуваються в політичній сфері сучасного українського суспільства, безперечне значення має поняття “політична модернізація”. Теоретико-методологічний та інформаційно-соціологічний потенціал поняття “політична модернізація” дозволяє аналізувати механізми політичного розвитку, які забезпечують удосконалення політичної системи суспільства.

Політична модернізація дозволяє соціальній системі краще адаптуватися, діяти ефективніше. При цьому політична модернізація не обов'язково призводить до поліпшення функціонування політичних інститутів суспільства. Причини цього лежать в самій природі політичної системи як саморегульованого соціального організму, що розвивається.

Традиційним об'єктом дослідження процесу політичної модернізації є політична система. На думку автора, процес політичної модернізації виходить за рамки політичної системи, бо зміна однієї сфери суспільства завжди відображається на функціонуванні інших його сфер.

 Охарактеризовані два основні напрями визначення сутності і змісту поняття “політична модернізація” – консервативний і ліберальний. На думку “консерваторів” (С. Хантінгтона, Х. Ліндза, К. Дейча), успішне здійснення політичної модернізації передбачає компетентність політичних лідерів, здатних до створення політичних коаліцій, дієздатну державну бюрократію, а також послідовне визначення етапів перетворення політичної системи з висуненням на кожному етапі конкретних цілей, але таких, що в сукупності представляють єдиний політичний розвиток в заданому напрямку. Представники ліберального напрямку (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай) акцентують увагу на діалозі між владою і населенням, високому рівні політичної активності громадян, більш ефективній координації між адміністративними і політичними групами та інститутами. При цьому успішне проведення політичної модернізації пов’язується із збільшенням чисельності середнього класу і зростанням освіченості мас, що повинно призводити до значних змін в природі і організації управління суспільством.

Запропонований автором теоретичний погляд на процес політичної модернізації можна визначити як соціокультурну модель політичної модернізації суспільства. Суть її полягає в тому, що будь-яка соціальна система знаходиться в тісному зв'язку із зовнішнім світом, до якого їй слід адаптуватися і розвиватися в ньому, при цьому зберігаючи здібність до самозбереження і саморозвитку. При всіх відносно гомогенних параметрах соціальної системи саме соціокультурна складова конкретного суспільства є унікальною. Вона і обумовлює специфіку і динаміку процесу політичної модернізації в контексті соцієтальної трансформації сучасного суспільства.

Автор відзначає, що “самобутність” політичної модернізації суспільства залежить від різних чинників і обставин, проте на характер модернізаційних процесів найбільше впливає культурна специфіка суспільства, у тому числі, політична культура та політична ментальність громадян. Політична ментальність виступає неповторним соціокультурним феноменом, який проявляє себе через систему політичних цінностей, в індивідуальній і колективній політичній поведінці людей, в традиціях, політичних перевагах і чеканнях. Ментальний вектор розповсюджується так глибоко, що дає підстави говорити про відмінність сучасних суспільств одне від одного, про національний вектор розвитку політичного процесу.

У підрозділі 1.2.“Соціологічна інтерпретація політичної модернізації суспільства” проаналізовано три типи моделей політичної модернізації, які історично утворюють три “хвилі”, що послідовно виникли в межах модернізаційної концепції: вестерноцентристські (П. Бергер, М. Леві та ін.), культурно-інституціональні (Ш. Айзенштадт, Д. Белл, С. Хантінгтон та ін.), раціонально-рефлексивні (У. Бек, Е. Гідденс, Н. Музеліс, А. Турен, П. Штомпка та ін.).

На основі систематизації сучасних підходів до дослідження різних аспектів політичної модернізації, розроблених вітчизняними і зарубіжними дослідниками, проаналізовано наукову літературу за такими напрямами:

1) концептуалізація соціально-політичних перетворень у посткомуністичних суспільствах, яка сприяє теоретичному осмисленню закономірностей, на основі яких відбувається перехід суспільства від тоталітаризму до демократії. Цей напрям представляють учені Р. Андорка, В. Бакіров, У. Бек, С. Бабенко, Л. Герасіна, Н. Гєнов, І. Вечернік, Є. Головаха, В. Горбатенко, Р. Даль, Л. Даймонд, Т. Заславська, Д. Іванов, С. Катаєв, В. Красильщіков, Г. Купряшин, Т. Колоши, О. Куценко, П. Кутуєв, Н. Лапін, Д. Лейн, Ю. Левада, Н. Наумова, Н. Паніна, О. Панарін, П. Роберт, М. Михальченко, С. Наумкіна, П. Тамаш, М. Тучек, Е. Хенкіс, О. Фісун, В. Ядов;

2) аналіз інституціональних змін системи політичної влади і механізмів функціонування політичних інститутів у контексті політичної модернізації посткомуністичного суспільства, поданий у роботах П. Бергера, С. Войтовича, М. Дюверже, О. Гарань, Є. Головахи, Е. Гідденса, О. Горбачика, Т. Заславської, І. Клямкіна, О. Куценко, В. Матусевича, С. Макеєва, М. Михальченка, Т. Лумана, Д. Норта, Н. Паніної, В. Смірнова, С. Хантінгтона, П. Штомпки;

3) проблема формування демократичної політичної культури і зміни у електоральній поведінці населення в посткомуністичному суспільстві, яку аналізують Г. Алмонд, І. Бекешкіна, С. Верба, О. Вишняк, Є. Головаха, М. Конвей, Р. Міллс, С. Ліпсет, С. Патном, Н. Паніна, В. Полторак, О. Петров, О. Резнік, О. Стегній, В. Степаненко.

4) дослідження ціннісної свідомості і ментальності населення в перехідних суспільствах. Значну допомогу в дослідженні проблеми надали ідеї та висновки представлені у роботах В. Бакірова, Р. Інглехарда, О. Здравомислова, М. Костомарова, О. Моля, Н. Побєди, І. Попової, О. Нічке, О. Ручки, М. Рокіча, К. Юнга.

У підрозділі 1.3. “Основні методологічні підходи до дослідження політичної модернізації суспільства” на засадах існуючих науково-теоретичних підходів обґрунтована теза, що в методологічному плані політична модернізація має два основні аспекти розгляду – історичний і сучасний. Перший включає комплекс соціально-політичних трансформацій впродовж тривалого історичного періоду. Другий аспект включає аналіз не лише соціально-політичних процесів сучасного суспільства, яке трансформується, а й процесів, що “сприяють” становленню нового “постсучасного” суспільства. У роботі для дослідження особливостей політичної модернізації українського суспільства автором використовується другий підхід.

Наголошується, що методологічною основою для дослідження процесу політичної модернізації є комплекс таких наукових методів, як системний, історичний, антропологічний, компаративний, інституційний, соціокультурний, синергетичний та структурно-функціональний підхід, а також конкретно-соціологічні методи. Кожен із даних методів має свої обмеження і переваги, проте вибір кожного з них як основи для дослідження пояснюється поставленими завданнями, і отримання всебічного знання про політичну модернізацію суспільства можливе лише за умови об’єднання можливостей кожного з цих методів. При цьому запропонований автором теоретичний аналіз процесу політичної модернізації базується переважно на ідеях соціокультурного підходу, який дозволяє виявити характеристики політичної ментальності, стійкі ціннісні преференції, соціокультурні обмеження, що неминуче існують у перехідному суспільстві та впливають на ефективність процесу політичної модернізації.

У другому розділі “Політична модернізація суспільства у посткомуністичному просторі” розглянуті можливості використання світового досвіду для проведення політичної модернізації українського суспільства і проблеми, які виникають у зв’язку із впровадженням демократичних інститутів західноєвропейського зразка, особливості інституціональних змін політичної системи в посткомуністичній Україні.

У підрозділі 2.1. “Зарубіжний досвід політичної модернізації суспільства: адаптація до українських умов“ на засадах компаративного аналізу політичної модернізації в країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії) були виявлені можливості “імпортування” зарубіжного досвіду в практику демократичних соціально-політичних перетворень в Україні.

У дисертації показано, що попри всі відмінності тактики, країни Центральної і Східної Європи ставили перед собою однакові стратегічні цілі, тому у варіантах їх політичної модернізації схожих рис більше, ніж відмінностей. Головне, що в цих країнах був високий рівень консолідації політичної еліти і наявність певного консенсусу між елітою та суспільством. Саме цих компонентів не вистачає сучасній Україні, і це заважає їй користуватися позитивним досвідом центральноєвропейських країн.

Підкреслюється, що об’єктивними причинами відмінностей в характері, темпах, ефективності процесу політичної модернізації в посткомуністичних суспільствах є, по-перше, рівень політичної стабільності в суспільстві; по-друге, наявність реформаторської еліти, зацікавленої в інноваційних стратегіях розвитку суспільства; по-третє, урахування культурних традицій, які під впливом теорії “множинного модерна” почали розглядатися як необхідна умова успішності процесу політичної модернізації.

У підрозділі 2.2. “Інституціональні зміни системи політичної влади у посткомуністичній Україні” на засадах дослідницьких підходів до теоретичного осмислення інституціональних змін у суспільстві таких учених, як П. Бергер, Є. Головаха, Т. Заславська, О. Куценко, Т. Луман, Д. Норт, Н. Паніна, П. Штомпка, С. Хантінгтон, обґрунтовується теза, що для створення політично стабільної і демократичної держави необхідне сильне інституціональне підґрунтя. У сучасному українському суспільстві сформовані нові політичні інститути, спрямовані на забезпечення проведення політичної модернізації, проте вони, отримавши легальність, не отримали “емпіричної легітимності” (М. Вебер), що істотно ускладнило їхню ефективну діяльність.

У дисертації розглянуто особливості процесу становлення і функціонування таких політичних інститутів пострадянського українського суспільства, як інститут Президента, Парламенту, політичної партії, виборів, референдуму. Для характеристики демократичності політичної системи, що формується в процесі модернізації, автор пропонує використовувати такі критерії: 1) інституціональні перетворення на макрорівні, які означають формування легітимних політичних інститутів. Правове закріплення цих інститутів здійснюється в рамках Конституції, яка містить й електоральні норми; 2) перетворення представницьких структур, яке охоплює територіальне (через партії) і функціональне (через громадянські організації) представництво інтересів; 3) трансформація політичної поведінки громадян, яка буде здійснена тоді, коли впливові актори (військові, підприємці, банкіри тощо) спробують реалізувати свої інтереси в демократичних інститутах. Виявлено, що в результаті політичної модернізації сталися зміни в партійно-політичній структурі українського суспільства. По-перше, зниження підтримки Комуністичної партії України; по-друге, наявність незначної ролі політичних партій соціал-демократичної спрямованості; по-третє, істотне зниження впливу політичних сил, що відстоюють ідею національно-культурного відродження; по-четверте, зміцнення неокласичного варіанту партії консервативно-буржуазного типу (Партії регіонів).

Обґрунтовано тезу, що більшість партійних утворень у сучасній Україні являють собою “гуртковий” тип, коли їх організаторами стають представники різних еліт. Дані утворення нагадують “псевдогромадянське” суспільство, в якому становлення багатопартійності виникає не як наслідок подання різних інтересів, а в результаті наявності у громадян засобів і зв’язків для представлення власних інтересів. Набагато менше українських політичних партій виникло на “фундаменті” громадянського суспільства, на засадах профспілкових і суспільних рухів, що артикулюють інтереси певних верств населення і соціальних груп. Така ситуація свідчить про наявність в українському суспільстві кризи політичної участі.

У підрозділі 2.3. “Удосконалення законодавчої бази як напрямок політичної модернізації“ підкреслюється, що найбільш значимі результати модернізаційних процесів в правовій сфері суспільства виражаються в стані правової свідомості населення та в рівні забезпечення прав людини в суспільстві. Виявлено, що за роки модернізаційних перетворень в українському суспільстві не сталося якісних змін у правовій свідомості громадян.

Про зміну правової свідомості в процесі здійснення модернізаційних політичних  перетворень можна судити за визначенням того місця, яке займають цінності прав людини, свободи, рівності, справедливості у структурі ціннісної свідомості громадян, а також про ставлення населення до інститутів влади, які захищають права та інтереси громадян. На підґрунті результатів соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України, соціологічної лабораторії Одеської національної юридичної академії виявлено, що найчастіше в українському суспільстві належним чином реалізуються громадянські та політичні права і свободи особистості, а певні складнощі спостерігаються з реалізацією економічних і культурних прав.

Зазначено, що змістовними характеристиками правової свідомості українців є амбівалентність і високий рівень недовіри до інститутів влади і правоохоронних органів. Тому безпосередньою метою політичної модернізації українського суспільства повинні стати підвищення ефективності інституційної структури політико-правових інститутів і розвиток діяльності громадянських (правозахисних) організацій.

Третій розділ “Зміни у політичній культурі населення сучасної України” присвячено теоретичному осмисленню основних компонентів політичної культури і виявленню особливостей становлення нової демократичної політичної культури населення України, концептуалізації поняття “політична ментальність”, дослідженню формування української політичної ментальності і особливостей її прояву в процесі політичної модернізації, з’ясуванню стійких політичних переваг і ціннісних орієнтацій населення України.

У підрозділі 3.1. “Українська політична ментальність як детермінанта політичної модернізації суспільства“ проаналізовано політичну культуру як складний, багаторівневий соціокультурний феномен, що включає сукупність таких компонентів, як політичний світогляд, політичний ідеал, політичні цінності, політичні установки, політична ментальність, політична поведінка, політична свідомість, політичні стереотипи. Підкреслюється, що одним із найбільш значущих, але недостатньо досліджених елементів в структурі політичної культури, є поняття “політичної ментальності”, методологічний потенціал якого дозволяє глибше дослідити духовні основи сучасного українського суспільства, яке знаходиться на шляху до становлення демократичних принципів організації суспільного життя.

Виходячи із визначення сутності та змісту терміну “ментальність” у сучасних вітчизняних і зарубіжних соціологічних джерелах, автор дає визначення терміну “політична ментальність”, під яким розуміється політичний умонастрій, що історично склався, спільність політичних цінностей, норм, настанов, стереотипів, які мають специфіку поведінкового прояву. Будучи формою вираження групової свідомості, політична ментальність дозволяє зрозуміти своєрідність сприйняття і оцінки різними соціальними групами того або іншого політичного явища або процесу, узагальнене і поширене уявлення про того або іншого політичного діяча, політичний інститут, організацію та інші елементи соціально-політичної реальності.

Виявлено і проаналізовано основні групи чинників, з якими тісно пов’язана специфіка формування української політичної ментальності в гео-етно-політичному просторі України, як: геополітичні (складне геополітичне положення України, пов’язане із перебуванням в центрі постійної боротьби різних державно-політичних сил), суспільно-політичні (демократичний устрій Запорізької Січі, тривале панування автократичних режимів), історичні (постійне прагнення звільнитися від деспотизму), етнічні (поліетнічність соціальної структури українського суспільства), які сприяли становленню істотно значущих рис української політичної ментальності.

У роботі підкреслюється, що українська політична ментальність має особливості регіональних проявів, які виражаються у різних типах політичної поведінки, домінуючих політико-культурних орієнтаціях, традиціях тощо. Так, для ментальності населення Західних регіонів України характерне домінування етнокультурних і національно-патріотичних орієнтацій, тоді як ментальність населення Східних регіонів України виявляється в прагненні до об’єднання довкола харизматичного лідера, до розвитку традицій українського народу, відродження соборності і православ’я. У Південному регіоні України політична ментальність населення виявляється в домінуванні геостратегічних орієнтацій, “унікальній” вибірковій поведінці.

Зазначається, що деякі прояви політичної ментальності можуть бути зафіксовані за такими її показниками, як емоційно-оціночне ставлення до політичних явищ і процесів, що відбуваються, уявлення про демократію, знання і уявлення про права і свободи людини, ставлення до соціально-політичних змін, сукупність певних якостей і властивостей (відповідальність за свій власний політичний вибір, політична толерантність, законослухняність та ін.).

Для вивчення характерних рис політичної ментальності українців автором у травні – червні 2008 року в м. Одесі було проведено репрезентативне опитування “Політична ментальність як детермінанта модернізаційних процесів” (n=400, вибірка репрезентативна щодо статі та віку). Дані дослідження свідчать про те, що політичній ментальності одеситів притаманний низький рівень політичної активності, політична амбівалентність, невисокий рівень політичної компетентності. При цьому більше половини одеситів визнає цінність демократії як оптимального способу організації суспільного життя, а також тих форм політичної участі, які дають можливість впливати на формування виборних органів влади.

Обґрунтовано, що процес політичної модернізації українського суспільства повинен здійснюватися з урахуванням політичної ментальності українського народу. При цьому “узгодження” перетворень, що проводяться в Україні, і українського менталітету передбачає корегування здійснення політичної модернізації суспільства з урахуванням: 1) інерційності ментальних структур свідомості при визначенні порядку і темпів реформування; 2) ментальних якостей українського народу при реформуванні системи політичної влади.

Зроблено висновок про те, що характер і темпи суперечливого і складного процесу формування нової політичної культури населення України значною мірою залежать від історичного досвіду, традицій, укорінених у минулому стереотипів і настанов, тобто складових політичної ментальності, які повільно піддаються зміні. Модернізаційному періоду розвитку українського суспільства властиве співіснування колишніх і нових політичних норм і цінностей, традицій, настанов, і в становленні нової демократичної політичної культури необхідно враховувати особливості політичної ментальності українського народу, тобто переваги духовних цінностей і колективістських норм самоврядування.

У підрозділі 3.2. “Політико-культурні зміни в контексті політичної модернізації українського суспільства” проаналізовано сучасний стан і деякі тенденції змін політичної культури українського суспільства. На підґрунті вторинного аналізу результатів соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1992-1998”, проведеного Інститутом соціології НАН України, за такими показниками, як інтерес до політики, політичні знання, політична компетентність, політична участь, політичні цінності і преференції, рівень довіри до політичних інститутів і демократії як системи володарювання, були виявлені характерні особливості і спрямованість змін політичної культури населення України.

Обґрунтовано, що одним із показників політико-культурних змін у суспільстві як результату політичної модернізації є ставлення громадян до своєї держави і її інститутів. Вирішальною передумовою ефективного функціонування політичної системи суспільства є делегування інститутам політичної влади та їхнім керівним особам повноважень, надання владі політичної довіри, на базі якої ґрунтуються такі феномени політичного процесу, як легітимність (нелегітимність) політичної системи, згода (незгода), законослухняність (аномія).

На підґрунті введеного П. Бурдьє поняття “політичного капіталу” автор пропонує визначати зміст категорії “політичного капіталу” як певний рівень довіри населення інститутам політичної влади і їхнім керівним особам, що дозволяє реалізувати владні функції. Стосовно сучасних українських соціально-політичних реалій, автор використовує термін “позиковий політичний капітал”. У його основі лежить кредит довіри, який суспільство, незадоволене ситуацією, що склалася, і розчароване у діях влади, надає політичним силам, які виступають в ролі найбільш рішучих її противників. При цьому автором виділяються два різновиди позикового політичного капіталу: раціонального, який базується на зваженій оцінці можливостей нової політичної сили, та ірраціонального, який відображає лише неприйняття існуючих порядків і прагнення до змін незалежно від їхнього змісту. В результаті аналізу динаміки політичного капіталу української влади у 1992–2008 роках було зроблено висновок про те, що “позиковий” політичний капітал, властивий українській політичній системі, є однією з причин того, що формування парламентаризму як головного демократичного механізму репрезентації політичних інтересів в Україні ще не завершено.

Підкреслюється, що нетривалий час – у 1992 році і на початку 2005 року – в Україні спостерігався високий рівень довіри до політичних інститутів з боку громадян. З 1993 року відбулося різке падіння довіри громадян України політичним інститутам держави (Президенту, Парламенту, Уряду) з незначними коливаннями в подальші роки до середини 2004 року. На початку 2005 року спостерігався сплеск довіри громадян України представникам української політичної еліти, проте, некомпетентність дій нової влади, її прагнення популістськими рішеннями і масштабними кадровими змінами миттєво вирішити існуючі політичні та економічні проблеми суспільства призвели до зміни політичних настроїв українців і до різкого зменшення політичного капіталу лідерів “помаранчевої революції”. Тому з вересня 2005 року до теперішнього часу фіксується низький рівень довіри політичним інститутам сучасного українського суспільства.

Зазначається, що іншим показником політико-культурних змін у процесі політичної модернізації українського суспільства є якісні зрушення в електоральній поведінці українців. У всіх демократично розвинених країнах важливим показником стійкості політичної системи суспільства є позитивне ставлення до інститутів і процедур, які забезпечують реальний контроль функціонування владних структур. Це передбачає, з одного боку, позитивне ставлення суспільства до виборів як до легітимної форми народного волевиявлення, а з іншого боку – структуризацію електорату на засадах більш або менш стійкої системи політичних переваг.

Автор підкреслює, що електоральна поведінка є результатом складного переплетіння чотирьох основних груп чинників: 1) соціологічних (соціальний і професійний статус, освітній рівень, місце проживання, вік, стать та ін.); 2) ситуаційних (реакції на конкретні обставини, в яких опинилося суспільство і які, у свою чергу, нерозривно пов’язані із політичними орієнтаціями як самого індивіда, так і найбільш авторитетних для нього референтних груп; 3) маніпулятивних (вплив на індивіда і його безпосереднє оточення за допомогою сучасних виборчих технологій); 4) індивідуально-психологічних (похідні від усталено-характерологічних рис індивідуальної психіки). Для аналізу електоральної поведінки українських виборців у 1994-2008 рр. автором використано два взаємопов’язані підходи – політико-ідеологічний і оцінювальний. При цьому підкреслено, що значущими чинниками регіональних проявів електоральної поведінки населення України є зовнішньополітичні орієнтації і культурно-мовні преференції.

Обґрунтовується, що одним із ключових понять в поясненні і прогнозуванні електоральної поведінки є поняття “соціально-політичні настрої”. Подана авторська дефініція поняття “соціально-політичні настрої”, під якими розуміється єдність політичних переваг, інтересів, політичних очікувань в їх когнітивному, афектному і поведінковому проявах. Виступаючи як регулятор форм політичної поведінки індивіда, соціально-політичні настрої об’єднують людей спільним переживанням розбіжності очікувань і можливостей їх досягнення, ставленням до існуючих політичних проблем і протиріч, а також оцінкою спрямованості необхідних дій. Автором підкреслюється, що соціально-політичні настрої впливають на різні форми політичної участі, проявляючись як на вербально-емоційному, так і на діяльнісному рівнях. На емоційному рівні вплив соціально-політичних настроїв на політичну участь характеризується перш за все певною мірою загального інтересу громадян до політичних процесів, що відбуваються в країні. На діяльнісному рівні вплив соціально-політичних настроїв на політичну участь пов’язаний із активною політичною діяльністю громадян, яка спрямована на представництво і захист їхніх інтересів і має на меті корегування політичних процесів відповідно до цих інтересів. Одним із показників соціально-політичних настроїв є міра поширеності авторитарних настроїв у суспільстві. Як свідчать результати різних соціологічних досліджень, в українському суспільстві сьогодні простежується соціальний запит на авторитаризм. Проте для того, щоб авторитарна влада отримала в державі легітимацію, на думку Є. Головахи, необхідний збіг трьох основних умов: поява харизматичного лідера, з яким в масовій свідомості пов’язані надії на подолання кризи влади, готового і здатного вирішити проблеми, що накопичилися; нездатність діючої демократичної влади здійснювати владні повноваження і вирішувати найгостріші соціальні проблеми; міжнародна ситуація, сприятлива для поширення авторитаристських гасел, пов’язаних із демагогічними закликами до консолідації нації у боротьбі із зовнішніми ворогами (наприклад, із терористами). Дві умови виникнення авторитарного режиму в Україні вже присутні, але, як показують дані соціологічного моніторингу, харизматичних лідерів, які здатні вплинути на формування позитивного ставлення громадян України до авторитаризму, в посткомуністичній Україні ще немає.

У підрозділі 3.3. “Ціннісна детермінація політичної модернізації суспільства” показано, що політичні перетворення в українському суспільстві підкріплюються і посилюються ціннісними зрушеннями в структурі масової свідомості українських громадян. У ціннісному світі українців відбувається згасання державно-патерналістської орієнтації, значущості колективістських цінностей і зростання індивідуалістичних, демократичних цінностей і принципу “опора на власні сили”. У масовій свідомості ще зберігається розрив між установками на необхідність розвитку демократичних принципів, з одного боку, і неможливістю їх реалізувати в повному обсязі – з іншого. Автор підкреслює, що політична модернізація українського суспільства неможлива без зміни патерналістської політичної культури на демократичну. Розвиток демократичної культури сприятиме реалізації можливостей громадян корегувати діяльність влади, а владі усвідомлювати відповідальність перед суспільством за свої дії.

Проведений аналіз змін ціннісних і ідеологічних орієнтацій українців у пострадянському українському суспільстві на основі даних соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України у 1992–2008 роках дозволяє стверджувати, що зміни в ціннісних орієнтаціях українців у 90-ті роки XX століття пов’язані не стільки із соціально-політичними і соціально-економічними процесами, скільки з процесами, які відбуваються, у духовній сфері. Ціннісні орієнтації сучасних українців характеризуються нестабільністю, суперечливістю, амбівалентністю; ядром ціннісної системи сучасних українців є загальнолюдські цінності приватного життя – матеріальне благополуччя, родинне щастя, благополуччя дітей, тоді як значущість політико-громадянських, самореалізаційних і соцієтальних (соціальних) цінностей постійно змінюється. Актуалізація традиційних для українців життєвих цінностей є певним морально-психологічним захистом від зовнішньої дійсності, деякою внутрішньоособистісною духовною компенсацією дефіциту життєвої справедливості і матеріального достатку. Зазначено, що у масовій свідомості почався процес формування цінностей політичної демократії.

Стверджується, що у сучасній Україні співіснують дві різні моделі ціннісних систем. Одна з них тяжіє до постіндустріальної індивідуалістичної моделі цінностей західного типу, а інша – до традиціоналістсько-колективістської моделі цінностей. У той же час значна частина населення (близько 30%) складає групу із суперечливою системою ціннісних орієнтацій, для якої характерна амбівалентна свідомість і відсутність чіткого ціннісного самовизначення. Отже, система ціннісних орієнтацій українців залежить, принаймні, від їхньої приналежності до конкретної соціальної групи, від регіону мешкання і від політико-ідеологічних преференцій.

Зміна життєвих орієнтацій українців збіглася з ідеологічним вакуумом, що утворився в результаті втрати чільних позицій і відступу соціалістичної ідеології. Підкреслюється, що ефективність політичної модернізації українського суспільства багато в чому залежить від міри поширеності в масовій свідомості демократичних ідеалів. Ідеологічною основою політичного реформування повинне стати збереження свободи вибору політичної позиції для кожної людини в суспільстві, толерантність, збереження національних традицій і взаємозв’язку поколінь.

Обґрунтовано, що ефективному проведенню політичної модернізації в Україні значною мірою повинна сприяти ідеологія модернізації. Її основу може складати комплекс соціал-демократичних ідей, здатних консолідувати суспільство довкола розв’язання модернізаційних завдань. Ідеологія, в основі якої лежать цінності свободи, справедливості і солідарності, має всі можливості, зберігаючи традиції і культуру українського суспільства, консолідувати населення країни.

У четвертому розділі “Основні концептуальні підходи до розвитку процесу політичної модернізації в Україні” розглянуто зміст, цілі, ідеологічні підстави, особливості процесу політичної модернізації українського суспільства.

У підрозділі 4.1. “Політична модернізація як умова розвитку сучасного українського суспільства” обґрунтовано, що саме політична модернізація є умовою здійснення переходу від одного типу політичної системи до іншого. Автором підкреслюється, що політична модернізація суспільства сприяє кристалізації соціально-класової і соціально-політичної структури суспільства, підвищенню рівня соціальної мобільності, політичній участі громадян в управлінні державою, становленню справжнього громадянського суспільства.

У роботі розглядаються характерні особливості соціально-політичної структури сучасного українського суспільства. Під поняттям “соціально-політична структура суспільства” автором розуміється сукупність взамопов’язаних і взаємодіючих культурно-політичних спільнот, що розрізняються політичними інтересами, цінностями, установками, потребами і стратегіями поведінки. Якість соціально-політичної структури суспільства, що модернізується, визначається багатьма умовами і чинниками, серед яких можна виділити: 1) наявність індивідів і груп, які беруть активну участь у політичному житті суспільства, або ж пасивних в соціально-політичному відношенні; 2) співвідношення політичних сил, інтереси яких в основному збігаються із загальнонаціональними інтересами, або, навпаки, з ними розходяться; 3) наявність ресурсного потенціалу в різних культурно-політичних спільнотах, що мають різні політичні інтереси, соціальні і політичні цілі і орієнтуються на різні варіанти (проекти) перетворення політичного і суспільного устрою. Автором виявлено, що соціально-політична структура сучасного українського суспільства носить нестійкий характер і політична стратифікація різних соціальних груп суспільства не є яскраво вираженою. Відмічено, що центральним поняттям, яке розкриває сутність соціально-політичної структури суспільства, є політичні інтереси. З одного боку, вони скріплюють соціально різнорідні елементи всередині культурно-політичних спільнот, забезпечуючи їх відносну цілісність і здібність до солідарної дії, з іншого боку – розділяють і протиставляють ці спільноти одну одній, визначаючи характер їх взаємодій.

Обґрунтована значущість модернізаційних перетворень у сучасному українському суспільстві, спрямованих на розвиток діяльності громадянських організацій. Відмічено, що розвиток громадянського суспільства в Україні має важливу особливість – це надзвичайна політизованість усього, що пов’язується з громадянським суспільством, обов’язкове включення в його структуру політичних партій, які розглядаються як його головні інститути. Якщо на Заході основою громадянського суспільства був не лише вільний індивід, а й соціальний капітал – суспільні зв’язки, засновані на взаємній довірі, то в сучасній Україні, як свідчать результати різних соціологічних досліджень, не більше третини людей погоджується з тезою, що “людям можна довіряти“. Тому в українському суспільстві, яке не мало у минулому багатого демократичного досвіду, держава повинна відігравати не лише роль ініціатора, активного діяча політичної модернізації, але й взяти на себе функції заохочення ініціативи громадських організацій і місцевого самоврядування.

В результаті моніторингового дослідження «Влада і громадянське суспільство: протистояння та співробітництво. Регіональний аспект», проведеного за участю автора у 2003 році Одеським обласним центром моніторингових соціологічних досліджень, було виявлено, що більшість населення Одеської області переважно не довіряє різним інститутам громадянського суспільства. Низький рівень довіри до громадських організацій, проте, негативно не відбився на усвідомленні важливості ціннісних засад громадянського суспільства: особистої свободи людини, його незалежності від влади; можливості критики влади і контролю її дій і рішень; можливості самоорганізації людей у різні об’єднання і рухи, добровільної участі в їхній діяльності та ін. Автором зроблено висновок про те, що існують певні розбіжності між усвідомленням цінностей громадянського суспільства і повсякденною практикою громадян.

У підрозділі 4.2. “Ідеологічні підстави політичної модернізації сучасного українського суспільства” обґрунтовано, що поняття політичної модернізації має на увазі не лише реальний процес розвитку, але і певну ідеологію, яка є важливим чинником політичного розвитку.

Ефективність модернізаційного політичного процесу тісним чином пов’язана з наявністю ідеології модернізації, здатної консолідувати населення всієї країни, об’єднати різні культурно-політичні сили суспільства для досягнення спільних цілей. Підкреслюється, що процес політичної  модернізації потребує цілого комплексу ідей, які б її підтримували і обґрунтовували, при цьому головну роль відіграє духовна консолідація суспільства довкола ідеї розвитку. У перші роки незалежності України основним стрижнем офіційної ідеології була етнонаціональна ідея, яка була непопулярною серед основної маси населення, включаючи етнічних українців. Автор вважає, що реалізація ідеї створення України як держави “українських громадян різного національного походження” сприяла б консолідації українського суспільства довкола вирішення модернізаційних завдань. На сьогоднішній день в Україні необхідно створити інтеграційну модернізаційну ідеологію, яка дозволить українському суспільству усвідомити свою ідейно-політичну і духовну єдність, сприятиме національній і громадянській згоді, віротерпимості, спадкоємності традицій, відновленню відчуття упевненості у майбутньому.

Нинішня ідеологічна сфера України є полем для конкуренції різних політичних партій загальнодемократичної спрямованості, в якій національно-політичними силами позначені цілі державного будівництва, як вони визначені в Конституції України. Наголошується, що процес, який відбувається в ідеологічній сфері сучасного українського суспільства, можна визначити як “доганяюча модернізація”, сутність якої полягає в створенні за кілька років ідеологічних форм, які в інших країнах виникали і змінювалися шляхом тривалої історичної еволюції. Проаналізовані найбільш поширені в українському соціумі політичні ідеології.

У підрозділі 4.3. “Політична модернізація українського суспільства: основні тенденції і стратегія розвитку” проаналізовано сутність, мету, особливості різних фаз політичної модернізації українського суспільства, представлені авторські підходи до визначення основних чинників ефективності процесу політичної модернізації і стратегії політичного розвитку українського суспільства.

Подана оцінка моделі “доганяючої модернізації” стосовно соціально-політичних перетворень, що відбуваються з 1991 року в українському суспільстві. З точки зору дисертанта, політична модернізація сучасного українського суспільства не має доганяючого характеру. Під доганяючою політичною модернізацією розуміється такий шлях національного прискорення і наближення до стандартів західної цивілізації, коли країна повторює на цьому шляху всі етапи, які пройшли країни Заходу. Політична модернізація в посткомуністичній Україні має свій стиль розвитку, який характеризується такими рисами, як:

1) одночасний перехід від тоталітарно-авторитарного політичного режиму до демократії та становлення української державності і формування української політичної нації; 2) низький рівень консолідації політичної еліти і відсутність певного консенсусу між елітою та суспільством, що заважає Україні використовувати позитивний світовий досвід в проведенні політичної модернізації суспільства; 3) легальність, але низький рівень легітимності у масовій свідомості населення України демократичних політичних інститутів, що ускладнює їхню ефективну діяльність.

Ефективність і “самобутність” політичної модернізації суспільства залежить від різних чинників і обставин, проте, значний вплив на характер модернізаційних процесів мають, принаймні, такі умови, як:

1) особливості національного характеру і політичної культури суспільства, що модернізується;

2)      наявність консолідуючої ідеології модернізації;

3)      відповідність соціально-політичних процесів, що відбуваються, тому, що було вкорінене і що складає національно-культурну особливість суспільства.

Мета і сутність політичної модернізації сучасного українського суспільства, на думку дисертанта, перш за все може полягати в тому, щоб: 1) розробити і обґрунтувати таку систему цінностей, принципів і норм, яка дозволила б політичній еліті сучасного українського суспільства здійснити сучасну модель соціального вибору розвитку суспільства, визначити його тенденції і пріоритети переходу до демократичного, правового і громадянського суспільства; 2) визначити і організувати сукупність політичних і державних інститутів, здатних своєчасно виявляти і вирішувати виникаючі проблеми і протиріччя з використанням відповідних політичних технологій, ЗМІ тощо; 3) стимулювати політичну активність українських громадян для подолання тривалої системної кризи, формування національної ідентичності шляхом усвідомлення своїх національних інтересів, їх узгодження і координації, осмислення і розвитку української ментальності, виховання патріотизму, здійснення консолідації української нації. Логіка траєкторії українського політичного модернізаційного процесу схематично вбудовується як послідовне зняття базисних параметрів тоталітарного соціуму – комунізму, однопартійності і патерналізму. Проте, для подальшого ефективного здійснення політичної модернізації в Україні необхідний чіткий вибір вектора розвитку, на визначення якого можуть вплинути і розуміння загальнонаціональної ідеї, і напрацювання державної ідеології, партійних доктрин, і особливості політичної культури, менталітету населення країни.

Процес політичної модернізації сучасного українського суспільства, що розпочався у 1991 році, ще не завершений і є “незавершеною  модернізацією” (за термінологією Ю. Хабермаса). Реальний вектор політичної модернізації українського суспільства багато в чому детермінуватиметься особливостями зміни політичної культури громадян України і поведінкою національної політичної еліти, її здатністю реалізувати ефективні інноваційно-політичні стратегії суспільного розвитку.