Середа В.В. Регіональні особливості історичних ідентичностей та їх вплив на формування сучасних політичних орієнтацій в Україні : Среда В.В. Региональные особенности исторических идентичностей и их влияние на формирование современных политических ориентаций в Украине

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок з науково-дослідницькими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано дані про апробацію й публікації результатів дослідження.

Перший розділ "Теоретико–методологічні засади вивчення регіональних особливостей історичної ідентичності та її впливу на формування політичних орієнтацій в Україні" розпочинається з аналізу концепцій колективної пам’яті. Серед найчастіше вживаних зустрічаємо терміни М.Гальбвакса "колективна пам’ять" і П.Нори "місця пам’яті". Насправді під поняттям "колективна пам’ять" різні дослідники розуміють достатньо різні явища: а) "соціальна рамка", що допомагає сформуватися автобіографічній пам’яті окремої особи; б) усні розповіді-спогади, що циркулюють у суспільстві; в) комеморації – колективні заходи, покликані створити інституціоналізоване середовище для спогадів. Однак, "колективну пам’ять" важко досліджувати, оскільки властивість пам’ятати є індивідуальним процесом. Коли говорять про "колективну пам’ять", то радше мають на увазі її матеріальні носії – пам’ятки, ілюстрації, підручники, мас-медіа, а не їхні конкретні "відбитки" в головах людей.

П.Нора наприкінці двадцятого століття відродив зацікавлення науковців до питань "колективної пам’яті", окреслюючи свій відомий проект "Місця пам’яті" як спробу створити "символічну топологію Франції" – "детальний опис всіх матеріальних та нематеріальних місць, в котрих втілилась колективна пам’ять". Однак, як слушно зауважують критики, концепція "місць пам’яті" так і залишилась досить нечітко здефінійованою.

Ділянка досліджень націоналізму творить додаткове теоретичне підґрунтя для нашої дисертаційної роботи. Зокрема, розглядаються теорії Е.Гобсбаума про "винайдення традиції", Е.Сміта про "етно–історію", М.Білліга про "банальний націоналізм", праці Г.Баби, Р.Водак, А.Здравомислова, які розглядають націю як "дискурсивну формацію". У процесі дискурсивного структурування націєпростору будь-яке суспільство звертається до свого уявного минулого, конструюючи нарацію про свою "власну історію", що складається з описів історичних подій, "місць пам’яті" та національних героїв. Одночасно у рамках націєпростору відбувається боротьба різних "націє-структуруючих проектів", а відповідно і боротьба різних моделей національного минулого, коли ті самі історичні події, особи та місця пам’яті можуть набувати зовсім іншого символічного значення або витіснятися новими.

Більшість авторів, які вивчають процеси конструювання та репродукування уявлень про історичне минуле в Україні, схильні розглядати їх саме у рамках націєформування, забуваючи про те, що ідентифікація з уявним минулим притаманна кожній соціальній групі – сімейній, професійній, релігійній, регіональній. Адже для кожної групи чи спільноти – від найменшої (як, наприклад, нуклеарна сім’я) до найбільшої (світової/глобальної) – виміри часу (історії, пам’яті, традиції) та простору ("рідної землі", сфери діяльності) мають особливе значення, оскільки саме вони відіграють вагому роль у маркуванні уявних групових кордонів та міжгруповому розмежуванні. Одночасно час виступає як важливий леґітимізуючий та сакралізуючий чинник. Індивідуальні та групові моделі минулого взаємодіють у соціальному просторі, впливаючи на формування ідентичностей, соціальних, політичних і культурних орієнтацій членів суспільства.

Термін “пам’ять” вживається для означення одночасно двох феноменів – прожитого досвіду ("колективна пам’ять") і репрезентації вже "забутого" минулого ("історична пам’ять"). Щоб уникнути подібної плутанини, пропонується запровадити термін "історична ідентичність". Згідно з авторським визначенням історична ідентичність становить дискурсивний продукт чи структуроване коло зв’язків між домінантними парадигмами розуміння і пояснення минулого (загальними уявленнями про різні історичні події/особи чи про історичний процес загалом, що продукуються й впроваджуються панівними елітами) та "особистою" пам'яттю індивідів.

Теоретичні розробки проблем формування у масовій свідомості образів минулого чи окремих його аспектів в Україні знайшли своє відображення в роботах таких дослідників, як К.Ваннер, Я.Грицак, О.Злобіна, Л.Малес, В.Сусак, О.Фостачук та В.Тихонович.

Продовжуючи огляд ключових теоретичних концепцій, ми звертаємось до термінологічного окреслення категорії "політичні орієнтації", що є різновидом соціальних орієнтацій. Політичні орієнтації класифікуються за характеристиками орієнтацій, які виражають ставлення громадян до політичних об'єктів (інтерес до них, їх оцінки, готовність діяти певним чином відносно цих об'єктів тощо).

Досліджуючи політичні орієнтації, слід звернути увагу на аналіз взаємовпливів формування політичної ідентичності та легітимізації політичної влади через творення ритуалів, символів і домінантних репрезентацій національної історії. Тут головна увага дослідників повинна зосереджуватися на вивченні дискурсивних практик, що використовуються під час офіційних святкувань, та знаково-символічного опанування громадського простору з активним залученням образів героїв і тематичних сюжетів із національного минулого.

З одного боку, політичні дискурси легітимізуються і сакралізуються через апеляцію до традицій, тих чи інших моделей минулого, які сигніфікуються через артикуляцію історичних подій і героїчних зразків поведінки. Потреба створення нової історичної ідентичності, що супроводжується ресигніфікацією старих історичних моделей і витворенням нових, виникає саме у період різких суспільних змін, коли старі політичні інститути втрачають свою легітимність і здатність виконувати мобілізаційну роль, а нові ще її не набувають. Подібні процеси супроводжуються боротьбою між політичними елітами і соціальними інститутами за право дискурсивного витворення нових ідентичностей, моделей політичної поведінки та установок щодо політичної системи чи її складових, зокрема, шляхом контролю над інтерпретаціями минулого.

З іншого боку, інтерналізація ключових елементів історичної ідентичності під час ранніх етапів соціалізації в сім’ї та школі може в майбутньому творити дискурсивну рамку, через яку майбутні громадяни формуватимуть свої політичні орієнтації, оскільки політична соціалізація відбувається у більш пізньому віці, бо потребує певної соціальної зрілості індивіда. Разом із тим на мікрорівні (зокрема у сім’ї) можуть циркулювати альтернативні історичні моделі, через які здійснюються стратегії опору офіційним політичним дискурсам. Отже, на нашу думку, зв’язок між історичними ідентичностями та політичними орієнтаціями не має односторонньої спрямованості, а носить взаємоконституюючий характер.

У першому розділі дисертації обґрунтовуються часові рамки (1994–2004 рр.) дослідження, вибір регіонів (Львів і Донецьк), джерел (промови Президента України, регіональна преса, матеріали фокус-групових досліджень та трендового соціологічного опитування), дизайн та методи дослідження (якісні – дискурс-аналіз, кількісно-якісні – контент-аналіз і кількісні – статистичний аналіз матеріалів опитування).

Другий розділ "Регіональні особливості історичних ідентичностей в Україні: приклад Львова та Донецька" розпочинається з аналізу промов Президента. Промови Президента Л.Кучми за 1994–2004 рр. використовувались у дослідженні для аналізу офіційної моделі історичного минулого. На подальших етапах дослідження пропагована офіційна модель історичного минулого зіставлялася з регіональними моделями, що функціонують у Львові та Донецьку.

Як показав аналіз, офіційний історичний дискурс і пропагована ним модель національного минулого, що прослідковуються у зверненнях Президента України, зберігають амбівалентний характер. Для означення національного минулого часто використовувалися події та свята, які мають конфліктуючі ідеологічні та символічні значення. З одного боку, відбувається активне "відродження" окремих елементів дорадянської моделі конструювання минулого з паралельним формуванням нових комеморацій – Дня Незалежності, Дня Конституції. З іншого, у промовах Президента спостерігається поступова інкорпорація старих радянських історичних міфів і комемораційних практик у нову модель репрезентації української історії. Подібне балансування між українським і радянським минулим сприяє витворенню "усередненої" моделі історичного минулого, "зближенню" регіонів, водночас, дозволяє кожному регіону, в запропонованих Президентом дискурсивних рамках, сигніфікувати свої особливості уявлень про історичне минуле і репродукувати їх у регіональних комемораційних практиках, відтворюючи існуючі відмінності.

Щоб прослідкувати, якою мірою офіційний історичний дискурс відтворюється на рівні регіонів, і як він співвідноситься з регіонально репродукованими моделями національного минулого, було проведено контент- та дискурс-аналіз регіональної преси ("Донецкие Новости" і "Високий Замок"). Наше завдання полягало у дослідженні регіональних особливостей відтворення основних структурних елементів історичної ідентичності: свят, історичних осіб, подій, – та зміни у їх репрезентації протягом останніх десяти років. Цей аналіз доповнювався дослідженням уявлень мешканців цих регіонів про ті ж елементи історичної ідентичності, які артикулюються як важливі (позитивно чи негативно означені), та їх співставлення з регіональним медіа- й офіційним історичним дискурсами.

У Львові й Донецьку преса вибірково відтворює офіційний історичний дискурс, по-різному артикулюючи свята, приписуючи їм відмінні символічні репрезентації, що накладає свій відбиток на уявлення респондентів про відповідні практики святкування і впливає на формування регіональних особливостей історичної ідентичності. В обох газетах свята та комеморації все більше прив’язуються до регіонального досвіду і регіональної історичної пам’яті, що в свою чергу впливає на витворення таких історичних моделей минулого, які легітимізують символічні кордони між регіонами, стимулюючи відмінні напрями політичної мобілізації.

За результатами опитування бачимо, що львів’яни найбільше святкують "нові українські" свята. Незважаючи на недавнє запровадження, можемо говорити про їхню глибоку інтерналізацію, адже своєю популярністю вони перевершують навіть "традиційні українські" свята. Натомість практично всі "колишні радянські" свята, за винятком Дня Перемоги, втратили свою актуальність. У Донецьку радянські свята випереджають за популярністю всі традиційні та нові українські свята. Тут виняток становить лише святкування Дня Незалежності України, яке випереджає тільки відзначення Дня Жовтневої революції.

Репертуар історичних осіб та подій, до яких звертається львівська преса у 1994–2004 рр, є достатньо широким, натомість у донецькій пресі він постійно скорочується. Подібна недорепрезентованість історичних подій та осіб у донецькому медіа-дискурсі знаходить своє віддзеркалення в уявленнях респондентів про національне минуле. При аналізі результатів опитування у Львові кількість відсутніх відповідей виявилася незначною, натомість у Донецьку ці відсотки були вищі подекуди вдвічі. Подібна тенденція проявляється і при порівнянні відповідей львівських і донецьких респондентів щодо історичних подій. Це може свідчити про кризовість чи несформованість історичної ідентичності у донецькому регіоні, оскільки його населення ще не встигло інтерналізувати елементи нової моделі історичного минулого, а регіональний медіа-дискурс не сприяє цьому процесові.

Якщо порівнювати національний склад осіб, які глорифікуються львів’янами чи донеччанами, то для мешканців Львова національні герої належать до "української моделі" історичного минулого, а представники інших національних груп там практично відсутні. Натомість персоналіям з радянського й російського дореволюційного минулого відводиться роль "антигероїв", що маркує символічні кордони національної спільноти. Подібною є схема трактування історичних подій. У Донецьку українські історичні персоналії поділяються на тих, кого глорифікують, і на тих, що становлять референтного "іншого", отже символічні групові кордони не визначаються за національним критерієм. Аналіз донецького рейтингу 10 найбільш позитивних і негативних подій демонструє наявність внутрішніх неузгодженостей у історичній ідентичності мешканців цього регіону, репрезентуючи одночасно дві моделі історичного минулого – українську національну та радянську, які, з одного боку, можуть творити взаємні контр-наративи, а з іншого, співіснувати в історичній свідомості тих самих соціальних груп.

Порівняння 10 осіб, що найчастіше згадуються як герої та антигерої у Львові і Донецьку, підтверджує деякі вищевказані тенденції. З 4 осіб, які співпадають в обох містах, 3 (Б.Хмельницький, М.Грушевський і Т.Шевченко) є саме тими національними героями, що пропагуються офіційним історичним дискурсом. Інші 4 особи, які у Львові означені як позитивні, в Донецьку знаходяться в негативному рейтингу, і навпаки. Особи, що означаються як герої у Донецьку, можуть виступати антигероями у львівській регіональній моделі національного минулого, а персоналії, важливі для львівської історичної ідентичності, заперечуються у Донецьку. Серед 10 національних лідерів у Донецьку є 3 радянські діячі, а отже, радянська компонента є достатньо важливою для історичної ідентичності донеччан.

Фокус-групи підтвердили результати опитування про те, що мешканці Львова проявляють більшу обізнаність із національними минулим і володіють ширшим репертуаром національних героїв/антигероїв і подій, ніж мешканці Донецька. У Донецьку була простежена амбівалентність і невизначеність у трактуванні радянського минулого, певна гібридизація українських та радянських елементів у конструюванні історичних ідентичностей, подібно до ситуації, виявленої під час аналізу рейтингів з 10 найбільш позитивних і негативних подій.

Наступним етапом нашого дослідження стало визначення зв’язку між преференціями респондентів щодо моделей національного минулого з їхніми іншими соціально–демографічними характеристиками, зокрема, віком та національністю. Нам не вдалося прослідкувати значної відмінності у поглядах різних вікових груп ні у Львові, ні в Донецьку. Проаналізувавши віковий розподіл респондентів та їх преференції щодо свят, героїв чи подій, можемо стверджувати, що у Львові й Донецьку простежується достатньо висока міжгенераційна солідарність. Результати фокус-групових дискусій у Донецьку демонструють, що найобізнанішою з історичними постатями та подіями України виявилась середня вікова група, тоді як молодь і старша вікова група окреслили дуже вузький репертуар історичних подій та осіб. На молодіжній фокус-групі спостерігався досить високий ступінь амбівалентного ставлення до історичних подій, неможливість чітко їх артикулювати чи окреслити як позитивну чи негативну. Можемо говорити про наявність ознак кризи історичної ідентичності серед молодого покоління Донбасу, адже саме молодь стає тією групою, навколо якої відбувається боротьба різних "націє-структуруючих проектів", а відповідно і боротьба різних моделей національного минулого.

Як засвідчує аналіз комемораційних практик, у Донецьку відмінності між українцями та росіянами є незначними. Натомість у Львові радянська модель святкування є більш значущою для росіян, водночас традиційні українські та нові свята є важливішими для українців. У матеріалах львівського опитування подібна тенденція зберігається і під час аналізу 10 найважливіших подій та осіб. У Донецьку уявлення всіх національних груп міста про національне минуле є достатньо подібним. Виняток становить тільки ставлення донецьких росіян до проголошення Україною незалежності, яке вони визначають як менш важливу подію, та розбіжності у трактуванні виборів 2004 р. Можемо зробити висновок, що історична ідентичність у Донецьку твориться не вздовж ліній національної солідарності, як можна було б цього очікувати, а, в першу чергу, вздовж регіональної. Натомість у Львові можемо говорити про змішаний тип національно-регіональних солідарностей у витворенні історичної ідентичності.

У третьому розділі – "Вплив регіональних особливостей історичної ідентичності на формування політичних орієнтацій" – було прослідковано взаємозв’язки між регіональними особливостями історичних ідентичностей і політичними орієнтаціями мешканців Львова та Донецька.

Аналіз полягав у визначенні характеру політичних орієнтацій за трьома групами змінних, які репрезентували орієнтації респондентів стосовно "режиму", їхнє ставлення до політичних об’єктів і орієнтації щодо власної політичної діяльності. Для кожної групи було визначено ті змінні, які мали найбільший взаємозв’язок з історичними моделями минулого, репрезентованими факторами "українська історія" і "радянська історія", шляхом встановлення і ранжування коефіцієнтів кореляцій.

Порівняння даних за 1994–2004 рр. проявило певні характерні тенденції. У 1994 р. політичні орієнтації, представлені фактором "українська історія", скеровані на заперечення єдності з Росією та наголошення політичної ідентифікації з державою, її символами й кордонами. У 2004 р. найвищі коефіцієнти кореляції фактор "українська історія" демонструє саме із змінними, що репрезентують міждержавні відносини, а політичні ідентифікації з державою та її символами а також з політичними групами стають менш значущими. Ставлення до політичних об’єктів, репрезентоване фактором "радянська історія", є дзеркальним до фактора "українська історія". Тут важливим є зв’язок з Росією, відсутність відчуття гордості за синьо-жовтий прапор, негативне ставлення до українських націоналістів і позитивне – до комуністів. Упродовж усіх десяти років для мешканців обох регіонів важливими є символічно-політичні аспекти їхніх політичних орієнтацій (ставлення до прапора, політичних груп, які маркуються як "свої" чи "інші", міждержавні зв’язки та їхні напрямки), натомість значно менше уваги приділяється оцінкам того, як і за якими правилами гри повинна функціонувати держава.

Аналіз діяльнісного складника політичних орієнтацій мешканців Львова та Донецька у їх відношенні до національного минулого продемонстрував, що респонденти, які репрезентують українську й радянську модель національного минулого, голосують за різні партії. Характерно, що респонденти, які більше схиляються до "української моделі" національної історії, одночасно мають більш деперсоналізовані політичні орієнтації, натомість, для респондентів, які більше схиляються до моделі "радянської історії", людський, персоналізований вимір політичних орієнтацій залишається більш вагомим.

Незважаючи на усі виявлені регіональні відмінності, простежується певна тенденція до поступового зближення позицій щодо різних складових політичних орієнтацій. Наприклад, для прихильників обох моделей історичного минулого демократія західного типу є найбільш бажаним зразком політичного устрою майбутньої України, а регіоналізація України не сприймається як приваблива можливість політичного розвитку країни.

Загалом наш аналіз регіональних особливостей історичних ідентичностей та їх впливів на політичні орієнтації мешканців Львова і Донецька підводить до висновку про те, що існуюча амбівалентність і регіоналізованість історичної ідентичності населення України істотно відображається у політичних поділах сучасного українського суспільства.