| Краткое содержание: |
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано зв’язок роботи з науково-дослідними темами, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну роботи та практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про апробацію дисертації та публікації.
У першому розділі дисертації “Теоретико-методологічні засади дослідження” пояснено концепцію дослідження та здійснено критичний огляд релевантного соціологічного доробку, виокремлено канали впливу інституту релігії на інші соціальні інституції, уточнено концептуалізацію релігії у світлі дисциплінарної специфіки соціології релігії та визначено критерії наукового методу, застосовувані в цьому досліджені, а також розглянуто проблему концептуалізації понять демократії та демократизації в соціальних дослідженнях.
Релігію визначено як систему вірувань та практик, за допомогою яких група людей виражає своє відношення до незникної першопричини світу та які передбачають, як мінімум, віру людини в безсмертя своєї душі й можливість свідомої взаємодії з першопричиною світу, що може бути здійснюваною за допомогою посередників або без них. Коли розглядаємо релігію як соціальний інститут, то йдеться не про будь-які релігії, включно новітні, а тільки такі, що вже проіснували відносно тривалий час і які сприймають як важливу складову певного суспільства, котрій властиві постійно повторювані форми соціальної взаємодії, ґрунтовані на усталеному сполученні цінностей, норм, статусів, ролей, груп та організацій. Релігія неодмінно є певним світоглядом і часто, але не завжди, певною організацією або мережею організацій. Відповідно, один із каналів її впливу на суспільство – це світоглядний, який, як відомо, М. Вебер пояснив таким чином: картини світу спрямовують динаміку інтересів людей, а інтереси, у свою чергу, скеровують соціальну дію. З іншого боку, релігія може впливати на суспільне життя як організація, спрямовуючи свої матеріальні та людські ресурси або на виправдання чинного суспільного порядку, або на його зміну.
Вивчаючи релігію в рамках соціології, слід зважати на те, що офіційна доктрина релігії не є тотожною релігійній картині світу, яка домінує серед членів тої чи іншої спільноти. Основні та допоміжні релігійні тексти зазнають інтерпретації, з одного боку, віруючого (за умови його спроможності та бажання вивчати ці тексти), а з іншого – духовенства, причому як офіційної доктрини, так і особистої інтерпретації кожного священика. Водночас, місцеві звичаї нерідко здобувають освячення й стають частиною релігійного світогляду, хоча вони відсутні в основному священному тексті.
Історія США в інтерпретації Токвіля та нещодавній досвід латиноамериканських суспільств в аналізі М. Адріанса, Дж. Кавендиша, Б. Фроехле, П. Оксгорна, К. Сміта та Б. Г. Сміта, а також Індонезії в дослідженнях Р. Хефнера демонструють, що лідерство духовенства у формуванні громадянського суспільства може бути результативною практикою для демократизації релігійних суспільств. Просування релігійними організаціями рівності й громадського активізму включало в себе і психологічну підготовку, і розвиток навичок, і надання практичної інформації, необхідної для ефективної дії. Фактично, релігійні осередки виступали в ролі центрів громадянської ініціативи.
Однак, зрозуміло, що це не єдиний можливий варіант безконфліктної взаємодії релігії та демократії й поки що ми не маємо чіткого уявлення про те, які світоглядні й організаційні аспекти релігії уможливлюють її узгоджене співіснування з демократичним ладом. Таке знання може дати нам історико-соціологічний аналіз тих суспільств, яким був притаманний порівняно високий ступінь релігійності та демократичності впродовж відносно тривалого періоду. Фіксуючи ті моменти, коли протягом ХІХ та ХХ ст. різноманітні релігійні громади США змінювали свою позицію з нейтралітету або опору по відношенню до основних демократизаційних тенденцій на сприяння демократизації цього суспільства, можливо виокремити світоглядні й організаційні аспекти релігії, які перебувають або в конфлікті, або в конґруенції з реалізацією ідеї демократії. Під основними автор розуміє ті, що або відбувалися на рівні національних реформ, або були поширеними в американському суспільстві загалом, або були характерними принаймні для одного з традиційних регіонів США (північно-східного, південно-східного або західного).
Відповідно до викладеної в цьому розділі концептуалізації понять демократії та демократизації, дослідження ролі релігії в процесах демократизації передбачає аналіз того, яким чином у контексті релігійного сприйняття світу серед широких кіл громадськості формувався демократичний світогляд, а саме – віра в цінність життя кожної людини, переконання, що будь-яка влада схильна ставати корумпованою, та відповідний моральний дозвіл на протест проти правителів, а також віра в рівноцінність індивідів і моральне заперечення будь-якої особливості або окремішності тих, хто править. Після аналізу світоглядних трансформацій, наступним кроком має бути з’ясування того, чи впливали релігійні організації на набуття практичних знань громадянами й реалізацію цих знань у розмаїтті форм політичної участі та якою була роль релігійних організацій в інституціоналізації демократичних практик.
У другому розділі “Специфіка американської релігійності в США та динаміка релігійних поглядів у контексті демократизаційних процесів ХІХ та ХХ століть” виокремлено демократичну складову християнської традиції, розглянуто специфіку американської релігійності та виокремлено основні світоглядні переходи, що відбулися в релігійних поглядах у контексті демократизаційних процесів.
Християнська традиція містила в собі потенціал до конґруенції з ідеєю демократії завдяки таким елементам свого вчення. По-перше, завдяки експліцитному дозволу на протест проти правителів. Цей дозвіл надавав приклад конфліктів між правителями й давньоіудейськими пророками, в результаті чого перші поставали не представниками Бога на землі, а людьми, яким властиво помилятися і яким не слід коритися, якщо їхні діяння не відповідають Божим заповідям. Таким чином, християнська традиція містить у собі принцип верховенства права, а не волі окремої людини.
По-друге, завдяки відсутності чітко сформульованої ідеї посередництва між Богом і людьми, що імпліцитно висловлювало ідею рівності всіх людей та уможливило демократичне обрання лідерів у рамках християнської традиції, реалізоване протестантською доктриною “священництва всіх віруючих”. І по-третє, завдяки експліцитній присутності в Новому Заповіті ідеї рівності та ідеї служіння лідера всім іншим членам громади, що відповідає демократичному баченню осіб, наділених владними повноваженнями, як таких, що були найняті суспільством для виконання певних функцій.
Американська релігійність, з одного боку, продовжувала християнську традицію, перенесену з Європи, а з іншого – мала свою специфіку, яка з часом ставала дедалі виразнішою. Релігійність на теренах США від початку була вищою, ніж у Європі. Причому, не тільки в частці віруючих, але й в інтенсивності релігійних переживань й активності в діяльності релігійних осередків. Окрім спостережень Токвіля, на це промовисто вказують зафіксовані дослідниками численні “релігійні піднесення”. Примітно, що такі релігійні піднесення завжди відбувалися в поєднанні з посиленням кількості й інтенсивності реформаторських рухів. Реформаторство було настільки невід’ємним елементом цих піднесень, що вельми коректним було б говорити про них як релігійно-реформаторські.
Релігійність у США виразно інкорпорувала патріотизм й ідею демократії. Демократизація світу часто набирала статусу християнської місії цього суспільства, що не було характерним для Європи. Особливістю також є те, що, інкорпорувавши зрештою демократичні цінності, американське духівництво опинилося в аванґарді формування демократичного світогляду нації як через проповіді, так і в освіті, на яку воно мало значний вплив навіть у XIX ст. Водночас, оскільки в США домінувала й понині домінує тогочасна протестантська традиція пієтизму, а не літургійний стиль католицизму, американська релігійність висувала порівняно високу імперативність моральних вимог, позаяк не надавала можливості розкаятися та здобути пробачення гріхів за допомогою церковного інституту.
Після об’єднання штатів і прийняття конституційної поправки щодо свободи віросповідання, у США відбувся безпрецедентний сплеск релігійного плюралізму та незнане на ті часи відокремлення церкви від держави. Варто наголосити, що йдеться саме про відокремлення церкви як організації від державного апарату, а не про розмежування релігійної та політичної царини, яка, навпаки, завжди мала порівняно високий ступінь єдності в цьому суспільстві: політичні цінності традиційно були складовою релігійної риторики, а політикам важко було повністю уникнути християнської риторики, змагаючись за симпатії своїх релігійних виборців; більше того, священики, хоча й не могли обіймати державних посад, однак, часто опинялися серед лідерів реформаторських ініціатив як авторитети для своїх місцевих громад.
Через те, що на початкових етапах США формувалися з іммігрантів, чиї погляди часто були опозиційними по відношенню до домінантних на їхній батьківщині, ті соціальні науковці, які мало знайомі з історичними матеріалами, нерідко недооцінюють складність становлення свободи віросповідання в цьому суспільстві. Внаслідок такої ідеалізації, протестантизм із легкістю можна сприйняти як релігійний напрям, який культивував демократію. З подібних міркувань також недооцінюють складність становлення свободи слова, яка була тісно переплетена зі становлення свободи віросповідання, оскільки в обох випадках ідеться про можливість відкрито декларувати переконання, відмінні від домінантних, і не зазнавати за це каральних санкцій. У цьому розділі продемонстровано, що історична реальність була складнішою й взаємодія протестантизму з демократизаційними тенденціями різнилася в часі та просторі. Таким чином, проілюстровано недоречність однозначної асоціації певної релігійної течії з демократією та важливість інтерпретації, якої набуває певне релігійного вчення в різних контекстах.
У цьому розділі також продемонстровано, що, з одного боку, християнська традиція містила потужний демократизаційний потенціал, а з іншого – протестантизм у США набув узгодженості з ідеєю демократії тільки після низки вельми радикальних світоглядних переходів:
– від фаталістичної орієнтації до визнання можливості людини змінювати соціальну дійсність;
– від віри в напередвизначеність долі кожної особистості до віри в шанс кожного на спасіння, завдяки чому стала можливою інтеґрація менш привілейованих верств населення;
– від приватної релігійності до соціальної, коли активна громадянська позиція набула імперативного статусу для віруючої людини;
– від догматичності до відносної відкритості.
Розглянувши світоглядну динаміку релігійної системи в контексті демократизаційних процесів, у третьому розділі “Участь релігійних груп і організацій у демократизаційних та де-демократизаційних рухах у США протягом ХІХ та ХХ століть” проаналізовано роль релігії як організації в Прогресивному русі, рухах за права жінок та афроамериканців.
Протестантські священики поставали як в опозиції до демократизаційних тенденцій, так і в авангарді демократизації, причому як свідомо пропагуючи демократичні впровадження (що було особливо характерно в русі за права афроамериканців), так і створюючи можливості для здобуття нових знань та нового досвіду дискримінованими групами, хоча й не маючи такого свідомого наміру (що було особливо характерним для становлення руху за права жінок). З одного боку, протестантизм сповідували члени Ку-Клукс-Клану та ті священики, що засуджували публічні виступи активісток аболіціоністського руху, аргументуючи рядками з Біблії та патріархальною традицією неприпустимість публічного виступу жінки, а з іншого – в рамках протестантизму були виховані тогочасні лідери, особливо в його євангелістичній традиції, яка постала пізніше за інші й змогла змагатися з порівняно усталеними церквами, зокрема, завдяки тому, що запропонувала ліберальніше й демократичніше вчення, що мало вищий рівень узгодженості з тогочасними секулярними тенденціями. Водночас, такі напрями як “Спільнота друзів” (квакери), принесений з Європи, та пентекосталізм, який зародився в США на зламі ХІХ і ХХ століть, були виразно спрямовані на інтеґрацію всіх членів суспільства.
Саме протестантський середній клас став опорою демократизаційних реформаторських рухів кінця ХІХ – початку ХХ ст., які було узагальнено під назвою Прогресивного руху. У випадку Прогресивного руху, церкви відіграли роль мобілізаційних осередків, які здійснювали пропаганду й організовували збір коштів. За допомогою доктрини соціального християнства, вони надали особливо потужної мотивації, додавши до звичних християнських моральних імперативів вимогу активної участі в розв’язанні громадських проблем. Вони також правили за приклад демократичної взаємодії на моральній основі, який контрастував із функціонуванням владних інституцій.
Церковні громади та їхні мережі були основою колективної дії та забезпечували легітимацію реформаторських заходів. Найбільш впливовою така їхня роль була в русі за громадянські права 1960-х років, спрямованому на подолання ексклюзії афроамериканського населення. Вплив релігійних організацій у цьому випадку був вирішальним, адже не існувало жодних інших каналів, які змогли б забезпечити таку узгодженість колективних виступів та таку потужну мотивацію до участі у виступах за цілком реальної загрози життю та здоров’ю учасників руху. Таким чином, у рухах за права афроамериканців церкви відіграли роль ідеологічних осередків, де формували бачення ситуації та відчуття імперативності її зміни, надавали необхідні для цього знання та досвід, а також які слугували базою для координування масових акцій протесту. Відповідно, релігійні організації нерідко виступали як своєрідні “школи демократії”, де набували знань та навичок, необхідних для ефективної участі в громадських справах. Церква функціонувала саме як складова громадянського суспільства, а не відгалуження державних структур
У висновках підсумовано, якого результату було досягнуто в розв'язанні проблеми дисертаційної роботи, яка полягала в тому, що хоча як релігія, так і демократія є вагомими складовими сучасності, нині в соціології бракує знання стосовно того, які риси соціального інституту релігії визначають його сумісність або конфліктність із демократичним ладом і яким саме чином він здатен впливати на демократизаційні процеси. З метою розв’язання зазначеної проблеми, було виокремлено світоглядні й організаційні характеристики соціального інституту релігії, що узгоджуються з демократизаційними процесами або навіть сприяють їм, а також такі, що з ними конфліктують.
Соціальний інститут релігії не є сумісним із демократичним ладом, якщо йому властиві такі світоглядні й організаційні риси:
– віра в те, що чинний порядок речей повністю визначений і контрольований Богом, оскільки вона обумовлює фаталістичний світогляд, що позбавляє сенсу будь-які спроби створювати, змінювати та контролювати соціальну дійсність спільними зусиллями;
– віра в напередвизначеність особистості й спасіння людини, що суперечить ідеї рівності та унеможливлює інтеґрацію до управління суспільством тих, хто не є “обраними”;
– віра в приватний шлях до спасіння, яка не культивує потреби утверджувати справедливість (відповідно до того, як людина її розуміє) у соціальному житті, а тільки вимагає від людини індивідуального дотримання заповідей її релігії (тобто без намагання вплинути на ситуацію в певній групі, місцевій громаді або суспільстві в цілому); за такої орієнтації людина не відчуває відповідальності за ситуацію, що складається в соціальному світі, до якого вона належить;
– догматизація, за якої втрачається адекватність сприйняття дійсності та виникає спротив по відношенню до будь-яких реформаторських зусиль, що не передбачені догматичною схемою світобудови; таке бачення дійсності (у світлі заздалегідь розроблених схем) унеможливлює пошуки ефективних рішень, консервує конфлікти або схиляє до використання сили для їх розв’язання;
– сприйняття релігійної організації як посередника між людиною й Богом; у такому разі духовенство здобуває найвищий авторитет як транслятор Божественних установок і рішень та, відповідно, ідея рівноправної участі дорослого населення у врядуванні суспільством не може бути реалізована навіть частково;
– церква є структурою політичного ладу, покликаною монопольно легітимувати політичних гравців; у такому випадку, роль релігії зведена до обслуговування інтересів домінантних груп (забезпечуючи їм Божественну легітимацію, релігійні лідери, в обмін за такі послуги, мають статусні привілеї та високий рівень матеріальної забезпеченості);
– віруючі організовані в пасивні аудиторії, а не громади; такий стиль взаємодії формує ієрархічно зорієнтований світогляд і стиль поведінки, що не передбачає ініціативності; створюючи таку модель, інститут релігії ускладнює формування демократичного світогляду та практики; за інтенсивних процесів демократизації, найімовірніше, такий релігійний інститут змушений буде або адаптуватися до демократичних тенденцій, або зрештою поступитися новим релігійним течіям;
– духовенство організоване ієрархічно й започаткування релігійних осередків можливе тільки з дозволу вищого духівництва; така організаційна риса перебуває в конфлікті з демократичними принципами, подібно до розглянутої в попередньому пункті;
– духовенство має опозиційне ставлення до демократичних цінностей і веде відповідну пропаганду, використовуючи власний авторитет серед віруючих та інтерпретуючи релігійне вчення у відповідному світлі.
Натомість, релігійність суспільства буде сумісною з ідеєю демократії або навіть сприятиме демократизації, якщо її світоглядній та організаційній системі властиві такі риси:
– дозвіл на соціальну інновацію, який відкидає тотальну задовільність чинного порядку та його контрольованість Богом і, таким чином, уможливлює свідоме колективне творення людьми свого суспільного життя;
– бачення індивіда як продукту свого оточення, що узгоджується з ідеєю рівності можливостей, сприяє поширенню освіти й спробам інтеґрації всіх верств населення, на противагу вірі в те, що доброчесність людини визначена від її народження, яка призводить до спроб ізолювати або повністю контролювати частину населення, позбавляючи її можливостей впливу на суспільство загалом та на власне життя в ньому зокрема;
– соціальний шлях до спасіння, тобто вимога активної боротьби за справедливість, що створює мотивацію до спроб трансформувати соціальне життя у відповідності з ідеалами, сповідуваними людиною (на противагу пасивній громадянській позиції);
– відкритість до практики життя на противагу догматичності, завдяки чому стає можливим вивчення та розв’язання проблем, що постають перед суспільством, замість їхнього консервування та силового розв’язання;
– сприйняття релігійної організації тільки як помічника в спілкуванні з Богом, який не має жодної монополії на істину та її інтерпретацію, а отже не може визначати належний світогляд і суспільний порядок; у такому випадку кожна доросла людина має право на формування й артикуляцію власної думки та на спроби реалізувати її на практиці спільно з іншими індивідами, які поділяють її погляди та інтереси;
– у царині взаємин із політичними інституціями, духівництво має не більше привілеїв, ніж інші учасники політичних процесів; у такому разі, воно не претендує на леґітимацію політичних гравців і, натомість, священики беруть участь у громадянських ініціативах так само, як і будь-які інші лідери місцевих громад і громадської думки в суспільстві загалом; духовенство не постає як наділене особливим зв’язком із Богом, а радше, як люди, готові арґументувати свою громадянську позицію за допомогою духовної риторики;
– у рамках релігії існують громади й, відповідно, культова споруда передбачає приміщення для проведення громадських зборів; така організаційна риса значно полегшує громадські ініціативи, оскільки забезпечує не тільки доступність приміщення для громадських зборів, але й створює особливу атмосферу довіри та моральної вимогливості для учасників зібрання;
– духовенство є виборним і діє принцип вільного створення релігійних осередків; у такому разі, вільне виявлення ініціативи постає як загальний принцип, заповідуваний Богом, і жодних представників духовенства не сприймають як особливу групу;
– підтримуючи демократичні цінності, духовенство вдається до відкритої демократизаційної пропаганди, вводячи демократичні цінності до релігійної картини світу віруючих; очевидно, що в такому випадку, інститут релігії постає потужним демократизаційним фактором, оскільки священики мають особливий авторитет в очах віруючих і здатні пов’язати демократичну риторику з усталеними переконаннями своїх парафіян;
– підтримуючи демократичні цінності, духовенство дозволяє або навіть ініціює в рамках релігійних організацій навчання практичним знанням і навичкам, необхідним для реалізації ідеї народовладдя; у цьому випадку, релігійний інститут також справляє потужний демократизаційний вплив, виконуючи функцію освітньої інституції, доступної для всіх охочих, незалежно від віку, статків або соціального статусу, як бачимо як на прикладі католицьких осередків у Латинській Америці, так і на прикладі протестантських церков у США.
|
