САМОЗАЙНЯТІСТЬ ЯК ТИП ЕКОНОМІЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано зв’язок роботи із науково-дослідною темою, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі „Теоретико-методологічні аспекти вивчення самозайнятості як економічної поведінки” розглянуто сутність економічної поведінки, висвітлено підходи до її соціологічного вивчення, проаналізовано її типологію в соціологічному дискурсі; зроблено системний аналіз самозайнятості як типу економічної поведінки; окреслено механізм детермінації та саморегуляції самозайнятості в умовах трансформаційних змін.

Для розуміння сутності економічної поведінки важливою методологічною проблемою є розгляд концептуальних підходів. З’ясовано, що системно-структурний підхід до розуміння економічної поведінки як взаємодії багатьох умов і чинників враховує вплив на неї детермінант як природного, так і соціального середовища.

У науковій інтерпретації немає однозначного визначення економічної поведінки. Окремі дослідники трактують її в досить вузькому ракурсі, зокрема як дії економічного суб’єкта (К. Ерроу, В. Лагутін) або як певну активність, яка детермінується потребами та цінностями (А. Слободський). Водночас мають місце і ширші визначення, які характеризують економічну поведінку як “сукупність соціально-комунікативних дій, спрямованих на раціональне використання ресурсів із метою одержання прибутку й узгодження господарської практики з ціннісно-нормативними настановами суспільства шляхом еквівалентної взаємодії винагороди в обмінному процесі” (Є. Суїменко). Економічну поведінку також розглядають як систему певних соціальних дій, які, по-перше, пов’язані з використанням різних за функціями та призначенням економічних цінностей (ресурсів), а, по-друге, орієнтовані на отримання користі (вигоди, винагороди, прибутку) від їхнього обігу (В. Верховін).

У сучасній науковій літературі практично відсутня загальноприйнята універсальна класифікація типів економічної поведінки. Це пояснюється наявністю різноманітних теоретичних макро- та мікропідходів до аналізу економічного життя суспільства, його багатовимірністю та складністю. З огляду на це, автором проаналізовано низку способів типологізації економічної поведінки. За способом адаптації та досягнення успіху виокремлюють чотири поведінкові формоутворення: 1) пристосовницька (адаптивна); 2) підприємницька (конкурентна); 3) протестна; 4) партнерська (Є. Суїменко, Т. Єфременко). На основі співставлення затрат і результатів – доринкову, ринкову та псевдоринкову поведінку (Г. Соколова). Щодо власності на засоби виробництва та управління економічною діяльністю розмежовують патерналістський та економічний типи (Н. Желєзняков). За сферою діяльності розрізняють комерційну, дистрибутивну (розподільчу), виробничу та споживчу поведінку (В. Верховін). В узагальненій типології функціональних аспектів трансформаційної поведінки розглядають такі стратегії: досягнення, адаптації, регресивні та руйнівні (Т. Заславська).

Аналітичний огляд поведінкових парадигм (Г. Беккер, М. Вебер, М. Кондратьєв, В. Парето, Т. Парсонс) дає підстави констатувати, що принцип максимізації (раціональності як універсальної якості) вибору характерний для більшості соціологічних теорій, які інтерпретують економічну поведінку соціальних суб’єктів.

Економічна поведінка детермінується інституційними змінами, що мають місце в сучасному українському суспільстві. У дисертаційній роботі йдеться про формування такої поведінкової моделі, як самозайнятість, яка ґрунтується на реалізації власних інтересів з метою забезпечення належних умов життєдіяльності, самореалізації та мотивації на самостійне забезпечення роботою.

Соціально-економічними наслідками ринкових трансформацій, що сприяють інституціоналізації нетрадиційних форм організації праці та орієнтації на нестандартні форми зайнятості, є скорочення попиту на робочу силу, падіння реальних доходів населення тощо. Під зайнятістю розуміють сукупність соціально-економічних відносин, пов’язаних із залученням частини працездатного населення до трудової діяльності, яка приносить доходи (заробітну плату, підприємницький прибуток тощо). Зайнятість за наймом у режимі повного робочого дня під безпосереднім керівництвом роботодавця чи менеджера на підставі трудової угоди вважають стандартною (В. Гімпельсон, Р. Капелюшніков). Усі інші форми зайнятості (тимчасова зайнятість, неповна зайнятість, недозайнятість, надзайнятість, самостійна зайнятість, неформальна зайнятість) розглядаються як нестандартні. Нестандартна зайнятість – це трудова діяльність, яка реалізується за певних умов: нерегламентованого робочого часу; відсутності трудового контракту або укладеного на певний термін (виконання конкретного обсягу робіт) тощо.

Трактування поняття “самозайнятість” і досі залишається дискусійним, і його розглядають у двох аспектах: 1) звуженому, коли йдеться про тих, хто працює одноосібно, без залучення інших працівників, на будь-якій (оплатній чи безоплатній) основі; 2) розширеному, який пов’язаний з індивідуальною трудовою діяльністю на мікропідприємстві з чисельністю працюючих до п’яти осіб.

Під самозайнятістю Р. Аронсон розуміє альтернативний спосіб заробітку, що реалізується індивідом шляхом продажу власної праці. Окремі дослідники розглядають її як різновид підприємницької діяльності, що не потребує регулярного (постійного або періодичного) залучення найманих працівників або членів сім’ї (О. Позняк). Інші трактують самозайнятість як індивідуальну трудову діяльність у сферах дрібного виробництва та послуг, використовуючи власні засоби виробництва за умови автономії й відсутності організованого контролю в трудовому процесі та без застосування найманої праці. Характеризуючи самозайнятість таким чином, О. Іващенко зауважує, що такого роду діяльність є дещо відмінною від класичного підприємництва, оскільки інноваційність економічної діяльності не є її обов’язковою умовою.

У дисертаційній роботі самозайнятість розглянуто у поєднанні звуженого та розширеного аспектів як альтернативний спосіб заробітку, який передбачає виконання робіт за винагороду, створення власного місця докладання трудових зусиль, фінансування усіх видатків власним коштом, використання власних чи орендованих засобів виробництва та одноосібне розпорядження результатами трудової діяльності.

Сектор самостійної зайнятості включає роботодавців (осіб, які працюють на власному мікропідприємстві й наймають для роботи на ньому до п’яти працівників); самозайнятих (дрібних підприємців у сфері торгівлі чи послуг, що мають юридичний статус, та осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю без офіційного оформлення); безкоштовно працюючих членів сім’ї (осіб, які працюють без оплати на сімейному підприємстві, що очолює родич).

Діяльність суб’єктів самостійної зайнятості базується на вільному виявленні ініціативи, індивідуальних здібностях, організованості, готовності працювати в конкурентному ринковому середовищі не лише для отримання прибутку, але й забезпечення належних умов життєдіяльності.

Сутність самозайнятості як типу економічної поведінки полягає у тому, що людина сама знаходить для себе джерело доходів, забезпечує адекватні її потребам рівень і умови життя в результаті економічної діяльності, яка регламентована суспільними та економічними нормами. Під типом економічної поведінки ми розуміємо певний алгоритм вчинків і дій, що має узагальнюючий характер для певної категорії суб’єктів економічної діяльності.

Системний аналіз самозайнятості, зроблений автором у дисертаційній роботі, передбачає з’ясування інституціональних передумов її формування, характерних ознак, принципів функціонування та чинників розвитку. Як соціально-економічне явище самозайнятість зумовлена економічною кризою, наслідком якої є зростання рівня безробіття та обмеження попиту на найману працю; низьким рівнем оплати праці на державних підприємствах; становленням ринкової ментальності на противагу патерналістським очікуванням. Економічним підґрунтям самозайнятості є приватна власність на засоби виробництва, а базовими принципами – свобода вибору сфери трудової діяльності, економічна самостійність та відповідальність.

Характерною ознакою є самокерованість, яка поєднує в собі активність і вміння організовувати свою економічну діяльність, знаходити вихід у різних ситуаціях, використовуючи мережу соціальних зв’язків. Саме економічна активність (вияв індивідуальності, самореалізації, рівень економічної взаємодії із зовнішнім середовищем) є однією з передумов, що формує схильність до самозайнятості, яка залежить від низки як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Внутрішні мають суб’єктивний характер, тобто визначаються потребами, інтересами, цінностями та ціннісними орієнтаціями і пов’язані насамперед з особистісними характеристиками людини (стать, вік, освітній рівень, стан фізичного здоров’я, професія, особистий досвід). Зовнішні (об’єктивні) чинники визначаються соціально-економічним становищем суспільства, тобто умовами, що сприяють активізації ділової активності; соціально-демографічною структурою населення; організацією, оплатою, стимулюванням й умовами праці; рівнем безробіття тощо. Зазначені чинники формують механізм детермінації самозайнятості, під яким автор розуміє системну взаємодію особистісного потенціалу та чинників зовнішнього середовища, що призводить до поведінкової активності як основи самозайнятості.

Класифікація самостійної зайнятості розглядається у роботі за певними критеріями, а саме: формальністю, легальністю, регулярністю, ступенем усвідомлення, способом формування суспільного продукту, за способом залучення початкового капіталу, за просторовою ознакою, за галузями народного господарства, за формою отримання прибутку.

Від традиційної зайнятості з регулярною винагородою самозайнятість відрізняється властивою їй автономністю й індивідуальною спрямованістю в трудовому процесі, що сприяє поступовому формуванню принципово нової верстви економічно активного населення, яка відмовилася від патерналістських очікувань. Саме в цьому полягає соціальна цінність самозайнятості.

З’ясовано, що найоптимальнішим проявом самозайнятості є підприємницька діяльність, яка охоплює систему дій та вчинків, пов’язаних із створенням власної справи, діловою активністю, ризиком, і зорієнтована на залишковий дохід. Ринкове середовище розширює свободу вибору сфери докладання трудових зусиль, можливості застосування праці, що в поєднанні з відповідальністю господарських суб’єктів за результати виробництва сприяє розвитку ефективних форм самостійної зайнятості, зокрема малого підприємництва.

Важливо зазначити, що за умов ринкових трансформацій самозайнятість для певної частини населення – спосіб виживання у скрутній життєвій ситуації. За умови покращення ситуації на ринку праці вона може віддати перевагу роботі за наймом або ж надалі залишитися у секторі самостійної зайнятості. Самозайнятість як тип економічної поведінки можна охарактеризувати, з одного боку, як стратегію забезпечення умов життєдіяльності у мінливій життєвій ситуації та вирішення проблеми безробіття, а з другого, – як перший крок у реалізації підприємницької поведінки. Перехід самозайнятості у підприємницьку діяльність є соціальним індикатором зрілості суб’єкта індивідуальної трудової діяльності.

У другому розділі „Самозайнятість населення у конкретно-соціологічному вимірі” здійснено соціолого-статистичний аналіз самозайнятості, проаналізовано її специфіку, охарактеризовано стратегії економічної поведінки на регіональному рівні, а також, враховуючи зарубіжний досвід, розглянуто підходи до формування напрямків підтримки самозайнятості.

У дисертаційній роботі констатовано, що в Україні поступово формується нова модель зайнятості, суттєвою ознакою якої є втрата державним сектором економіки визначальних позицій. Частка зайнятих у ньому в 2008 році становила всього 24,9% (за результатами загальнонаціональних опитувань Інституту соціології НАН України). Цей показник зменшився більше, ніж у два рази у порівнянні з 1994 роком. Кожні два роки у цьому ж моніторингу респонденти оцінюють свій статус зайнятості, і в 2006 році 6,0% з них вказали, що є самозайнятими, 1,7% – роботодавцями, а наймані працівники складали 42,7% та 43,6% – особи, які в цей час не працювали.

Щодо частки самозайнятих осіб в Україні за результатами Європейського соціального дослідження у 2007 році, то вони складали всього 4,0%. Лідером серед 29 європейських країн, які брали участь у другій та третій хвилях порівняльного дослідження, є Іспанія, в якій частка самозайнятих складає 14,6%, далі йде Польща (13,3%), 12,9% – в Ірландії та Швейцарії і т.д.

Натомість результати дослідження економічної активності населення, які розраховуються Державним комітетом статистики України за спеціально розробленою методикою, засвідчують, що чисельність самозайнятих осіб має чітку тенденцію до зростання (цей показник становив у 2007 році 17,9% проти 8,1% у 2000 році).

Аналізуючи ситуацію в умовах регіонального ринку праці, можемо констатувати, що тут має місце така ж тенденція. У структурі зайнятості можна виокремити два основні сектори: один із них складають особи, які орієнтуються на самозабезпечення роботою, а другий – ті, хто хоче працювати за наймом. Скорочення чисельності найманих працівників слугує резервом зростання сектора самостійної зайнятості, в якому індивід може бути більш незалежним, визначати характер діяльності й керуватися власними інтересами.

За результатами наших досліджень, на час опитування індивідуальною трудовою діяльністю займалися 8,6% респондентів, а ідентифікували себе підприємцями – 7,4%. Дещо вищим є відсоток тих, хто має наміри стати самозайнятим найближчим часом (13,0%), а ще 20,9% опитаних хотіли б відкрити власну справу, але не мають для цього достатніх матеріальних ресурсів. Удвічі менше осіб, які б хотіли це зробити, але не мають достатнього рівня економічних знань чи досвіду. Отже, поряд з реальними самозайнятими існує чималий відсоток осіб (20,4%), які мають наміри відкрити власну справу або зайнятися індивідуальною трудовою діяльністю найближчим часом.

Чимала роль у мотивації до самостійної діяльності належить матеріальному чиннику, оскільки респонденти активно шукають неформальні джерела доходів. Щоб забезпечити адекватні умови життєдіяльності чи подолати певні матеріальні труднощі, використовуються будь-які можливості додаткових підзаробітків (53,2%).

В умовах трансформаційних змін традиційні способи поведінки досить часто стають неефективними. Це спонукає індивідів шукати нові стратегії поведінки, критерієм успішності яких є соціально-економічна активність у життєвій ситуації, намагання покращити або закріпити соціальні позиції, використати звичні чи спробувати нові способи самореалізації. Сукупність цілей та засобів формує певні життєві стратегії, які можна розглядати як спрямованість поведінки.

На емпіричному рівні з’ясовано, що в умовах кризових ситуацій активізуються спонукальні механізми особистісної поведінки та формуються життєві стратегії, адекватні новим реаліям сьогодення. Розподіл відповідей львів’ян свідчить про переважання стратегій досягнення життєвого успіху, оскільки 40,6% респондентів зазначили, що, використовуючи нові можливості, вони активно намагаються покращити своє становище у суспільстві за рахунок підвищення матеріального добробуту та якості життя. Стратегії адаптації властиві 30,0% львів’ян. Стратегії виживання характерні для 18,5% опитаних, які забезпечують необхідний прожитковий мінімум, оскільки на даний час для покращення матеріального становища не мають можливостей. Найменш поширеною стратегією є соціальна ексклюзія, оскільки 6,6% львів’ян не мають бажання, можливостей і сил щось змінювати у своєму житті, підкоряються жорстким обставинам і не стільки добровільно, скільки вимушено відмовляються пристосовуватися до нових соціальних реалій.

Структура та співвідношення зазначених життєвих стратегій впливають на соціальні практики індивідів, дають можливість аналізувати їх динаміку та спрямованість у сучасних умовах. Отже, більшості львів’ян притаманні активні життєві позиції та адекватні їм економічні стратегії. Молодші й середні вікові групи роблять усе для підвищення матеріального добробуту та соціального статусу, а старші – намагаються зберегти вже досягнуте соціальне становище, дещо роблять для його покращення, якщо з’являються сприятливі обставини.

Активна життєва ситуація львів’ян, орієнтація, насамперед, на стратегію досягнення, про що свідчать і результати якісних досліджень, слугують вагомими чинниками зростання поведінкової активності, а отже й сприяють розвитку самозайнятості та підприємництва в умовах регіонального ринку праці. Адже поступово формується новий раціональний тип економічної поведінки, домінантою якого є готовність покладатися лише на власні сили.

Аналізуючи результати кількісних та якісних досліджень, можемо констатувати, що більшість респондентів, залишивши патерналістські очікування, прагне активізувати свою економічну поведінку. Скерування її саме у русло самозайнятості відображається у таких найбільш прийнятних способах:

1. Започаткування власної справи. Щодо розвитку приватного підприємництва, то настрої респондентів є досить оптимістичними, оскільки вони зауважують, що працювати “значно краще на себе, ніж на когось”. Підприємницькі установки у 2007 році були характерними для кожного восьмого опитаного. А вже у 2008 році таких осіб було значно більше (третина опитаних). Більше того, є досить високою частка потенційних підприємців, оскільки у досліджувані роки таких було близько половини опитаних. Реалізувати ці наміри їм заважає або нестача матеріальних ресурсів, або недостатній досвід. Зокрема, 16,0% серед опитаних вказали, що вони займаються підприємницькою, посередницькою чи індивідуальною трудовою діяльністю, а ще 20,4% – збираються це зробити найближчим часом. Але 20,9% львів’ян зазначили, що їм для цього не вистачає матеріальних ресурсів.

2. Пошук другої та третьої роботи, додатковий заробіток є досить вагомим чинником для вирішення матеріальних труднощів. У 2006 році 35,9% респондентів зазначили, що мають додатковий заробіток. Майже стільки ж (38,2%) планували знайти його найближчим часом. Аналізуючи результати глибинних інтерв’ю, можна констатувати, що одним із найбільш поширених способів виживання в сучасних умовах респонденти вважають роботу за сумісництвом та різного роду підробітки. Такий різновид додаткової самостійної зайнятості вказала третина респондентів як у 2007, так і у 2008 роках.

3. Активний пошук місця праці за кордоном. Третина опитаних вважає, що заробітки за кордоном є ще одним із способів виживання в сучасних умовах. Еміграційні установки львів’ян визначаються низьким рівнем оплати праці, можливою загрозою безробіття, бажанням покращити матеріальне становище тощо. Для людей, котрі втратили роботу і тривалий час не могли її знайти, а також тих, хто отримував мізерну заробітну плату, пошук роботи за кордоном став єдиною можливістю забезпечити собі та своїй сім’ї прийнятні умови життєдіяльності. Разом із тим є певна частка осіб (хоча й незначна), які вважають, що це не найкращий вихід із скрутної ситуації.

4. Робота на присадибній ділянці та в особистому підсобному господарстві є також одним із способів самозайнятості та адаптації до сучасного ринкового середовища. Частина респондентів відзначила, що вирощують і заготовляють сільськогосподарську продукцію лише для потреб сім’ї й у такий спосіб намагаються заощадити кошти в сімейному бюджеті. Лише дехто з опитаних намагається реалізувати залишки городини на ринку з метою одержання певного доходу.

Зроблено висновок, що відповідно до особистісного вибору має місце низка проаналізованих вище типових способів самозайнятості львів’ян, що характеризує здатність населення використовувати нові можливості самореалізації для підвищення матеріального добробуту та якості життя шляхом самоорганізації трудової діяльності та пошуку додаткових джерел доходів.

Формування оптимальних напрямків самозайнятості є необхідною умовою економічної політики як на державному, так і регіональному рівні. Пріоритетним завданням держави у цьому аспекті є всебічне заохочення самостійної організації зайнятості; стимулювання розвитку малого підприємництва та створення нових робочих місць. При розробці й реалізації програм підтримки самостійної зайнятості та підприємницької діяльності в Україні доцільно враховувати зарубіжний досвід.

Надання пільгових кредитів для реалізації підприємницької діяльності є першочерговим завданням фінансово-економічного механізму активізації самозайнятості. Доцільно, щоб перевагами в отриманні допомоги та державному сприянні користувалися ті особи, які спроможні організувати нові або зберегти існуючі робочі місця.

Важливим напрямом стимулювання самозайнятості населення та розвитку підприємницької діяльності є певні організаційні заходи, зокрема організація навчання основам підприємництва, яке проводять центри зайнятості. Важливий аспект політики полягає в тому, що держава має не лише підтримувати розвиток самозайнятості та малого підприємництва, а й створити максимально сприятливі умови для тих, хто може і бажає працювати у цьому секторі зайнятості. Отже, досконала та дієва підтримка й активізація самозайнятості потребує реформування фінансово-кредитної та податкової політики держави. Значна кількість прийнятих законодавчих актів, особливо програм підтримки малого бізнесу має швидше декларативний характер, а відповідно не має надійного фінансового забезпечення.