Мосійчук Т.Є. Соціальна реабілітація соціально-депривованих категорій населення: соціологічний підхід

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт, предмет; названо методи дослідження; визначено наукову новизну і встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні та концептуальні засади дослідження соціальної реабілітації” – розглянуто основні напрями дослідження соціальної реабілітації в міждисциплінарному вимірі: у медичній, психологічній, юридичній науках та соціальній роботі. З позицій системного підходу  було здійснено багатоаспектний аналіз, який дав змогу визначити інтерес науковців медицини, психології, права, соціальної роботи до сутності соціальної реабілітації як соціальної інституції. При цьому відзначено, що поняття реабілітації розроблене в багатьох науках, в цих інтерпретаціях наявний соціальний компонент, однак відсутній єдиний погляд на  соціальну реабілітацію. Серед спеціалістів у сфері реабілітації немає єдиної думки щодо межі (та її правомірності) між лікувальними та реабілітаційними заходами.

У міждисциплінарному вимірі соціальну реабілітацію визначають як систему державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів; як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів; цілісний безперервний динамічний процес розвитку особистості, систему наукової та практичної діяльності. На основі поданих визначень, автором представлено різні інтерпретації реабілітації та соціальної реабілітації як системи, комплексу, процесу з позиції конструктивістського й технологічного підходів. На основі здійсненого аналізу відзначено наявність соціального контексту у визначеннях, що вимагає соціологічного обґрунтування та визначення соціальної реабілітації як соціологічного поняття та соціальної інституції, яка набуває розвитку в сучасному українському суспільстві.

Виокремивши теорії про стан суспільства з позицій соціонормативності, представлені класичний підхід вивчення соціальних девіацій на макрорівні та соціально-психологічний – на мікрорівні, на основі якого велике значення надається розумінню природи девіантності. Таким чином, соціальна реабілітація  спрямована на певні соціальні утворення (групи, організації, об’єднання), а також стосуватися окремих індивідів.

Невизначеність нової реальності, нестабільність соціальних процесів, проникнення ризику в усі сфери життєдіяльності суспільств спричинили появу сфер, дослідження яких можливо лише на основі міждисциплінарних підходів. Для формування концепції соціальної реабілітації у роботі залучені сучасні концепції соціальної ексклюзії та теорії ризиків. Підкреслено, що соціальну ексклюзію розглядають як процес: по-перше, як послідовність станів відносної соціальної депривованості; по-друге, як послідовність обставин, що виводять індивіда чи групу індивідів із нормального стану в стан соціальної ексклюзії (відносної депривації). Зафіксовано, що  виділяють ситуацію і стан соціальної ексклюзії. Ситуація соціальної ексклюзії породжується об’єктивованими обставинами. Люди, що опинилися в таких обставинах, не мають можливості скористатися наданими їм соціальними правами. Стан соціальної ексклюзії визначається індивідуальним сприйняттям ситуації й самоідентифікацію.

Продемонстровано, що і класичні теорії аномії, соціальної дезорганізації, і сучасні теорії, що виокремлюють явища соціальної деморалізованості, соціальної ексклюзії, соціального ризику вказують на стан невизначеності суспільства, який продукує виключення певних соціальних категорій населення з нормативного стану функціонування через поступову втрату соціальних зв’язків, які продукують низхідну соціальну мобільність – втрату набутих соціальних статусів та ролей. Для ефективного існування суспільства необхідний механізм повернення індивідів, які  утворюють певні специфічні групи внаслідок ексклюзивних процесів, “спровокованих” станом чи ситуацією ризику.

Таким чином, у роботі зазначено, що в класичній і сучасній соціології дуже ретельно розроблено систему наукових понять, створено всі умови для прийняття сучасними соціологами поняття “соціальна реабілітація” в систему соціологічних категорій та понять. Підкреслено, що поняття “соціальна реабілітація” необхідно внести в ланку понять “соціальна норма”, “соціальне відхилення”, “соціальна ексклюзія”, що дасть можливість подальшого наукового дослідження соціально-реабілітаційних процесів у суспільстві й сприяти розвитку нового наукового напряму в соціології.

У другому розділі – “Соціальна реабілітація в соціологічному вимірі” – на основі теоретичного аналізу здійснюється концептуалізація соціальної реабілітації як соціальної інституції і представлено, що норма, відхилення (девіація), реабілітація становлять тріаду, де соціальна норма виступає бажаним стандартом, соціальне відхилення – визначальним стандартом (видом девіації), а соціальна реабілітація – стандартом, що реалізується (конструюється) для приведення об’єкта реабілітаційного впливу до норми. Оскільки нормативність функціонування характерна як для фізичних, біологічних, психологічних, так і для соціальних систем, то реабілітаційний вплив спрямовується на відхилення від нормативних характеристик об’єкта з метою приведення його до нормативного функціонування. Показано, що така логічна ланка залежності понять за функціональним навантаженням доцільна у вивченні процесів соціальної реабілітації на індивідуальному рівні.

Якщо розглядати соціальну реабілітацію як соціальну інституцію, то до ланки вищезазначених взаємопов’язаних понять, доцільно додати поняття соціальної ексклюзії. Таким чином, доведено, що соціологічні категорії “соціальна норма”, “соціальне відхилення”, “соціальна ексклюзія” становлять логічну ланку для введення поняття “соціальної реабілітації”, а “соціальна реабілітація” є основним конструктом для приведення системи в “соціальну норму”.

Соціальну реабілітацію запропоновано розглядати в межах понять “норма – відхилення – відновлення – норма” чи на основі соціологічних категорій “соціальна норма – соціальна девіація (соціальна ексклюзія) – соціальна реабілітація – соціальна норма”. Тому, мережу відносин у межах медичної соціальної реабілітації, визначається в межах понять “норма – відхилення – відновлення – норма”, тобто через категорії “здоров’я – хвороба – соціальна реабілітація – здоров’я”, а мережу відносин у межах юридичної соціальної реабілітації відповідно через категорії “соціальна норма – соціальна девіація – соціальна реабілітація – соціальна норма”.

Осмислюючи концептуальну модель соціальної реабілітації, доведений загальній висновок про те, що реабілітація з погляду системного підходу складається з рівнозначних складових: реабілітація як мета,  спосіб її досягнення  та процес (зміна стадій і станів, що ґрунтуються на цілеспрямуванні дій для досягнення результату).

Метою соціальної реабілітації є розширення рольової поведінки, зміна стилю та якості життя, наявного соціального статусу (освітнього, професійного, економічного, сімейного); здатності до виконання соціальних ролей, статево-рольової  та статусно-рольової ідентифікації.

Традиційно способами медичної реабілітації виступає комплекс медичного чи санаторно-курортного лікування, участь та підтримка сім’єю чи близьким оточенням, а також органами соціальної допомоги чи соціального захисту. Відповідно способами юридичної реабілітації виступає комплекс процесуальних норм залежно від форми відхилення та міри провини; вирішення правочинного органу про відсутність складу провини чи відбуття покарання за вчинення злочину. Способом повернення об’єкта реабілітаційного впливу  в соціум є відновлення  його соціальних зв’язків з малими соціальними групами, соціальними інститутами, соціальними організаціями.

Виокремлено рівні соціальної реабілітації: макрорівень, мікрорівень та середовищний рівень. На макрорівні здійснюється інституціональна реабілітація, котра передбачає соціальний захист, соціальну допомогу, соціальну підтримку з боку держави, а на мікрорівні здійснюється індивідуальна реабілітація, котра ґрунтується на власній активності в реалізації своєї життєвої стратегії.

Підкреслена важливість  співвідношення інституціонального та індивідуального рівнів в соціальній реабілітації. Зовнішня активність через відсутність власне особистої активності пригнічує волю людини, робить її залежною від зовнішніх обставин. Однак, відсутність зовнішньої допомоги іноді зводить власні зусилля людини нанівець, породжує невпевненість, і невирішуваність ситуації.

Значущим аспектом у соціальній реабілітації виступає середовищний рівень. Середовищну реабілітацію запропоновано розглядати як вплив соціального оточення, того соціального середовища, яке охоплюється межами соціальної спільноти, соціальної групи, друзів, сім’ї, тим соціальним фоном, котрий дає можливість індивіду перейти до самоорганізації свого власного життя в період соціальної реабілітації.

У реабілітаційній діяльності виділено два типи процесів: реабілітація як повне відновлення потенціалу людських здатностей; реабілітація як відновлення можливостей (фізичних, правових, матеріальних, професійних, економічних, політичних, культурних та інших), щоб зайняти певне соціальне становище в соціальному просторі, спрямоване на оволодіння соціальним статусом. Для відновлення як здатностей, так і можливостей необхідно бажання індивіда та підтримка соціального оточення. Таким чином, проблемами соціальної реабілітації є проблеми і індивіда, і соціуму. Для переходу індивіда чи соціальної групи з маргінального стану до адекватно ідентифікованого статусу необхідний певний соціальний час.

Виокремлено три основні стратегії в реабілітаційній діяльності: повна активність особистості при мінімальній активності соціуму; активні зусилля соціуму для повернення індивіда в суспільне та соціальне життя; споживацька позиція (індивід покладається лише на надходження дотацій від держави).

Означено три типи соціальної реабілітації: соціальна реабілітація як адаптація й реадаптація людини в соціумі; соціальна реабілітація як ресоціалізація людини в соціумі; власне соціальна реабілітація як соціалізація людини.

У розділі підкреслюється, що знання елементів та їх регуляція значною мірою впливають на вирішення самої проблеми соціальної реабілітації, а ефективність реабілітаційної діяльності залежить від визначення її механізмів.

Якщо розглядати поняття “механізм”, як сукупність проміжних стадій та станів, які відбуваються в якомусь явищі чи процесі, то соціальна реабілітація представляє собою проміжний стан, період між втратою та відновленням якихось певних функцій. З іншого боку, “механізм” визначається як система, улаштування, що визначає порядок якогось виду діяльності, тобто механізм соціальної реабілітації постає певною системою улаштування соціально-реабілітаційної діяльності, що включає:

–            самоорганізаційні процеси, які передбачають соціальну діяльність особистості, персоніфіковані процеси опредмечування продуктивних здібностей індивіда, зорієнтовані на досягнення результатів, що відповідають власним інтересам та інтересам інших людей. Механізмом соціально-реабілітаційної діяльності виступає власна активність індивіда та активність тих суб’єктів, що були задіяні а соціально-реабілітаційному процесі;

–            процеси інституціональної взаємодії, що становлять комплекс заходів, спрямованих на створення та забезпечення умов для соціальної інтеграції депривованих категорій населення, а також тих індивідів та соціальних груп, що переживають кардинальні зміни діяльності або соціального оточення, відновлення їх соціального статусу. Механізмом соціальної реабілітації виступають організація, координація та контроль за всіма ланками реабілітації. Цей тип розглядається як власне реабілітація;

–            процеси функціональної взаємодії, спрямовані на ресоціалізацію, ідентифікацію та самоідентифікацію індивіда чи соціальної групи в соціальному оточенні, так як основною категорією, що підлягає функціональному підходу соціальної реабілітації, є соціально вразливі, які через соціальні наслідки зазнали порушення здоров’я, що привело до обмеження життєдіяльності людини та необхідності її соціального захисту. Соціальна недостатність при цьому являє собою соціалізацію порушення чи обмеження життєдіяльності й відображає наслідки для індивіда: культурні, соціальні, економічні. Види соціальної недостатності: обмеження фізичної незалежності, здатності займатися звичною діяльністю, обмеження економічної діяльності, здатності до інтеграції в суспільство.

Ефективність реабілітаційної діяльності залежатиме від активності об’єкта та значною мірою від адекватності усвідомлення себе в новій соціальній ролі в новому соціальному середовищі для засвоєння нового соціального статусу, самоідентифікації та ідентифікації, а також соціальної відповідальності посадових осіб, що займають певний соціальний статус та діють згідно з вимогами їх службового та громадянського обов’язку. Соціальна реабілітація як адаптація чи реадаптація до нових соціальних умов може мати як короткочасний характер, так і продовжуватися в часі.

У розділі описано методичні підходи до дослідження соціальної реабілітації, в основу покладено системний та конструктивістський підходи, подано основні соціологічні категорії, що використовуються в роботі, та характеристику соціально-депривованих категорій населення. Виокремлено абсолютну та відносну депривацію, типи депривації: економічну, психічну, організмічну, етичну, соціальну і представлено їх характеристику. Під депривацією розуміється позбавлення чи недостатність умов, необхідних для нормального життя. Поняття соціальної депривації застосовано в роботі до тих груп населення, котрі обмежені в людських правах і не в змозі вести повноцінне життя.

В основу нормативних актів українського законодавства щодо депривованих груп населення покладена концепція абсолютної, а не відносної соціальної депривації. Тому соціально вразливими позначені ті категорії населення, які внаслідок об’єктивованих обмежень (хвороба, інвалідність, ув’язнення) зазнали депривації. Підкреслено, що поняття “соціальна депривація” значно ширше за поняття “соціальна вразливість”, оскільки пов’язане ще і з психологічним типом особистості.

У третьому розділі – “Особливості соціальної реабілітації соціально-депривованих та соціально вразливих категорій населення” – проаналізовано специфіку соціальної реабілітації різних типів соціально-депривованих категорій населення, а саме: хронічно хворих дорослих, які  перебували на стаціонарному лікуванні в лікарні; інвалідів  та хворих дітей, що перебували на санаторно-курортному лікуванні; ув’язнених жінок, що відбували покарання в місцях позбавлення волі, – та можливість застосування механізмів соціальної реабілітації як способів інтеграції й оптимального функціонування індивідів і соціальних груп у соціальному житті; зроблено спробу емпіричного визначення основних стратегій соціальної реабілітації.

Стратегії, типи та механізми соціальної реабілітації сформовано на основі розробленої концептуальної моделі соціальної реабілітації та емпіричних результатів дослідження соціально-депривованих категорій населення.  Особливості соціальної реабілітації дорослих, що мають досвід хвороби хронічного чи ускладненого характеру, ґрунтуються на дослідженні соціальних проблем пацієнтів Одеської обласної лікарні, які звернулися по лікарську допомогу у зв’язку з тимчасовою втратою здоров’я.  Серед респондентів 65,5% намагалися лікуватися самостійно доступними засобами, преш за все це літні люди віком від 56 років і старші, за соціальним статусом в основному пенсіонери. Однак люди і середнього віку (64,8%), і молодь віком до 30 років (61,3%) намагаються вирішити проблеми зі здоров’ям самостійно доступними засобами.  Надання допомоги хронічно хворим здійснюється переважно на мікрорівні, допомога надходить від найближчого оточення: членів сім’ї, близьких родичів – 68,1%, друзів – 17,9%. Середовищна реабілітація, яка має велике значення в емоційному, психологічному спрямуваннях особистості, надає впевненості у вирішенні ситуації є обмеженою. Інституціональну підтримку мають 10% респондентів. Для основної категорії хронічно хворих обґрунтовується доцільність власне соціальної реабілітації як соціалізації, а для тих, хто спровокованою хворобою отримали інвалідність, відповідно  реабілітація як ресоціалізація у новому статусі інвалідів.

Особливості соціальної реабілітації інвалідів ґрунтуються на дослідженні соціальних проблем тих, хто перебував на санаторно-курортному у спинальному санаторії ім. М.Н. Бурденка м. Саки.  В єдності інституціональних державних (у тому числі медичних) та сімейних практик передбачалася оцінка їх сукупного впливу на соціальне самопочуття постраждалих і на різноманітність стратегій медичної та соціальної реабілітації.

Емпірично, на основі оцінок інвалідів, представлено, що 63% респондентів позбавлені постійного медичного догляду. Тільки 20% респондентів відзначають, що регулярно отримують путівки для лікування від відділу соціального забезпечення. Відвідування інвалідів працівниками соціальної служби відзначили лише 15% респондентів і зазначили, що допомогу вони надають “слабку”, а про реальну конкретну допомогу ніхто з респондентів не вказав. Вплив середовищного оточення на соціальну реабілітацію інвалідів визначався через категорію “ставлення”. Основним осередком піклування про інвалідів залишається сім’я, про що відзначило 90% респондентів. Майже у 20% інвалідів відсутні повсякденні зв’язки з виробничими колективами, друзями, і це, власне, та частина соціально вразливої категорії населення, що підтверджує низький рівень середовищного впливу.

Вивчення особистісних факторів саморегулювання здоров’я свідчить, що  20% респондентів сумніваються у власній силі волі і духу в боротьбі з недугою, тримаються тільки завдяки власним зусиллям і щоденним заняттям 20% респондентів. Самостійно лікуються 82% опитаних, при цьому вони покладають на державу свої сподівання щодо підвищення пенсій та отримання пільг та спеціальної медичної допомоги. Серед опитаних інвалідів 10% становлять ті, кого можна віднести до групи самотніх, соціально виключних.

Показано, що для категорії людей з особливими потребами можуть застосовуватися з урахуванням концептуальної моделі різні типи соціальної реабілітації в залежності від початкового наявного статусу з необхідністю диференційованого визначення стратегій, що ґрунтуються на інституціональному підході при залученні механізмів соціальної реабілітації як процесів інституціональної та функціональної взаємодії щодо реабілітаційної діяльності.

Обґрунтовано, що основним типом соціальної реабілітації інвалідів доцільною є соціальна реабілітація як адаптація чи реадаптація до нових соціальних умов, що може мати як короткочасний характер, так і продовжуватися в часі. Тільки третина інвалідів, завдяки  самоорганізації та маючи інституціональну підтримку, підлягає  власне реабілітації, реалізуючи навички, вміння та успішну життєву сратегію, покладаючись на повну власну активність при мінімальній активності соціуму.

Соціальна політика щодо інвалідів впродовж століть була заснована на принципах їхньої ізоляції в  спеціальних закладах та матеріальної компенсації. При такій системі реалізується догляд за інвалідами та задоволення їх особливих потреб, однак, у першу чергу, під кутом зору здорових членів суспільства. Таким чином, щоб інваліди не виключалися із суспільства і не перетворювалися в об’єкти турботи та піклування, соціальний захист повинен реалізовуватися як захист прав людей з інвалідністю.

Особливості соціальної реабілітації дітей у санаторно-курортному закладі полягали у вивченні показників, які вказують на  узгодженість медичного та соціального комфорту, соціалізацію дитини, її самореалізацію та соціального самопочуття у рекреаційному закладі. Основним завданням дослідження стало вивчення механізму соціальної реабілітації, як процесу взаємодії трьох соціальних інститутів: педагогічного, медичного, адміністративного. Дитина після перебування в тимчасовій групі у санаторії повертається в минулий статус і своє безпосереднє оточення, і саме стадія відновлення здоров’я в санаторії, що залежала від способів реабілітаційного впливу, формує стан, ідентифікує з подальшим статусом – хворий/здоровий, а залежно від інституціонального впливу далі в процесі життєтворчості та життєдіяльності формує мережу соціальних ролей, ідентифікуючись із ними через можливість включення в певні соціальні групи. Саме недостатня увага суспільства до соціально-депривованих груп, зокрема дітей з організмічною депривацією, позбавляють їх можливості доступу до навчання у спеціальних навчальних закладах професійно-технічного спрямування, які сприяють соціально-реабілітаційним процесам у сучасному суспільстві, але й останніми десятиліттями такі заклади зменшуються за кількістю.

У санаторно-курортних закладах ослаблюються вимоги до результативності навчання, і це може формувати споживацьку позицію при тривалому перебуванні у санаторії, тому важливою постає проблема майбутнього цих дітей не тільки з погляду їхнього здоров’я, а й можливості їх самозабезпечення та самореалізації. Таким чином, соціальну реабілітацію хворих дітей варто розглядати як повернення індивіда в попередньо набутий соціальний статус після перебування в тимчасовій групі – перехід від тимчасового до постійного соціального статусу індивіда.

 Стратегіями у соціально-реабілітаційної діяльності за такою схемою виступає власна активність індивіда та активність тих суб’єктів соціально-реабілітаційної діяльності, які були задіяні в самому соціально-реабілітаційному процесі. Основним типом є реабілітація як соціалізація. За таких умов може здійснюватися успішно медична, професійна, трудова соціально-реабілітаційна діяльність особистості, що ґрунтується на застосуванні механізмів інституціонального із залученням функціонального підходів.

Показано, що особливості соціальної реабілітації жінок, що перебувають у місцях позбавлення волі, відзначаються неоднорідністю їхніх життєвих перспектив після відбуття покарання. Емпірично визначено чотири фактори  жіночої кримінальності, близьких за своєю характеристикою: особистісно-середовищна кримінальність (кримінальність як стиль життя), спонтанно-ризикована девіантність кримінального характеру, спонтанно-фрустраційна девіантність із деструктивною спрямованістю, спонтанна юнацька девіантність.

Дослідження показало різнорідність засуджених жінок за багатьма параметрами життєзабезпечення, за системою ціннісних орієнтацій, за мірою включеності в кримінальне середовище. Було виділено три типологічні групи засуджених жінок, що відрізняються способами організації власного життя, зокрема гендерно незрілий, неадаптований тип (20%), маскулінно-адаптований тип (37%), активно-діяльний, фемінінно орієнтований тип (41%). Показано, що для гендерно незрілогого типу характерна низька соціальна включеність, найменша спрямованість на сім’ю й погане засвоєння типово жіночих побутових ролей. Цю групу характеризує прагнення перекладати на інших вирішення своїх проблем або сподівання на природній хід подій. Вибір ними ризикованих засобів вирішення власних проблем зумовлений великою мірою їхньою соціальною незрілістю. В той же час з трьох виділених груп саме маскулінно-адаптований тип характеризує відносно високий рівень включеності в соціальне середовище, у тому числі виробниче й сімейне. Представники цього типу орієнтовані на маскулінну стратегію поведінки і після відбуття покарання мова може йти про відновлення старого соціального статусу. З погляду повернення в соціум активно-діяльний тип достатньо складний. Перш за все тому, що жінки переоцінюють власні можливості та можуть відмовлятися від зовнішньої підтримки, сподіваючись тільки на себе.

Таким чином, для повернення цієї категорії соціально-депривованих в соціум доцільними є тип реабілітації як ресоціалізації, тобто як процес формування нових соціальних якостей, що потребує зовнішнього контролю, та власне реабілітації як процес відновлення попереднього соціального статусу за умов допомоги в перенавчанні та працевлаштуванні на основі самоорганізації об’єкта та уваги з боку різних соціальних інституцій, тобто використання механізму інституціональної взаємодії.

За результатами дослідження робиться  висновок, що в процесах соціальної реабілітації при тривалому перебуванні в тимчасовому статусі ув’язнених можна виокремити різні стратегії для подальшого життєзабезпечення жінок.