Ні Вей Юнь Соціальні наслідки реформування систем освіти КНР та України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У вступі дисертації обґрунтована актуальність теми дослідження та охарактеризована ступінь наукової розробки теми, сформульована наукова проблема дослідження, визначена його мета та завдання, окреслено об’єкт та предмет, визначено теоретико-методологічні підходи та методи дослідження, розкривається наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі “Загальноосвітні тенденції стратегії розвитку освіти в умовах формування інформаційного суспільства”, що композиційно складається з преамбули, трьох підрозділів і висновків до розділу, основна увага приділяється розвитку освіти як соціального інституту в сучасному суспільстві, що зумовило в першому підрозділі необхідність проаналізувати основні теоретичні підходи до формування уявлень про інституціоналізацію та соціальний інститут в соціології: Е.Дюркгейма, який розглядав соціальний інститут як систему соціальних норм, що регулюють поведінку людей в суспільстві, а інституціоналізацію як процес, пов’язаний з формуванням та підтримкою структури соціальних відносин; М.Вебера, який поняття інституту пов’язував з поняттям “соціальна організація”; групою таких соціологів як Дж. Мід, Г.Блумер, Дж. Морено, Р. Лінтон та інші, точка зору яких на функціонування соціального інституту пов’язана з формуванням системи стійких взаємних очікувань (експектацій), закріплених в рольових позиціях взаємодій по певному сценарію; та Т.Парсонса, який розглядав соціальний інститут як спосіб формування та відтворення об’єктивної структури соціальних відносин, пов’язаний зі створенням та відтворенням соціальних норм та зразків, закріплених в рольових позиціях. Незважаючи на чимало відмінностей в розумінні  терміну “соціальний інститут” в цих та інших (Д.Сільвермана, Е.Гіденса, З.Баумана, Ю.Габермаса та ін.) соціологічних концепціях, я відмітила декілька загальних рис, що дозволило дати необхідне для подальшого  аналізу освіти робоче визначення соціального інституту. Так саме жодне з визначень освіти як соціального інституту та спроби виявити її інституціональну специфіку класиків світової соціології (Р.Будона, М.Вебера, К.Дженкса, І.Дронкерса, Е.Дюркгейма, М.Кумбса, Я.Маркевича-Ланью, Г.Олпорта, Т.Парсонса, П.Сорокіна, Г.Спенсера, Л.Тангі, С.Чітнеса, Р.Шелдона. Е.Шілза, С.Шукли та ін.), ряду радянських та російських авторів (В.Г.Афанасьєва, В.С.Баруліна, В.Г.Бєлова, І.С.Кона, М.А.Масліна, В.Я.Нєчаєва, Г.В.Осіпова, Ф.Р.Філіпова та ін.), а також  ряду українських соціологів (І.М.Гавриленка, М.П.Лукашевича, О.Л.Скідіна, В.Т.Солодкова, М.В.Туленкова, О.Якуби та ін.) не може претендувати на достатньо повне. Більшість авторів намагаються виділити деякі соціальні функції, що виконує освіта, чи звертають увагу на систему умов, при яких вона може функціонувати, чи на її генезис, чи на її структуру. Виходячи з проведеного в роботі аналізу, узагальнено головні специфічні риси соціального інституту освіти – системи відтворення соціальних відносин, фундаментального засобу соціалізації особистості. По генезису – соціальний інститут освіти – це система, що склалася історично, яка виникла в процесі розподілу праці та пов’язана з появою елементарної матриці: “батьки-діти”, “вчитель-діти”. По відношенню до суспільства інститут освіти виконує такі соціальні  функції: репродуктивну, комунікативну, регулятивну, владно примусову, селективну, стратифікаційну, соціальної мобільності, господарську, інтегративну, рекреативну, дозвільну, продуктивну; а по відношенню до особистості – функцію соціалізації. Завданням  інституту освіти – є розвиток суспільства шляхом навчання, освіти, виховання. Структура системи  освіти складається з наступних рівнів: дошкільна, початкова, середня, позашкільна, вища, післядипломна, безперервна освіта. Базові елементи цієї системи – люди та їх соціальні ролі, навчально-методичні програми, матеріально-технічні засоби навчального процесу, освітні технології.

В другому підрозділі проаналізовані сучасні особливості соціальних відносин в сфері освіти, яка з інструменту невиробничої сфери перетворилася в один з найважливіших факторів всього виробничо-соціального комплексу, займає привілейоване становище серед тих засобів, які може використати людство для вирішення глобальних проблем. Розглядаються та аналізуються наступні особливості соціальних відносин в освіті, які не знаходять прямих аналогів в інших інститутах: соціальний інститут освіти інтегрує своєрідність відносин всіх соціальних структур суспільства; колективний учень за діями одного вчителя дає оцінку всім, хто підпадає під цей соціальний статус; в процесі освіти приймають участь люди з якісно відмінною чуттєвою організацією, з великою різницею в рівнях свідомості, знання, життєвого досвіду; учасники соціальних відносин взаємодіють як в інтересах освіти, так і виховання, яке сприймається соціологічно, з ним пов’язується реалізація всіх можливостей впливу на особистість учня; важливою домінантою соціальних відносин виступає соціальна (учбова) група як первинна структура соціальної організації освіти та існуючої системи.

В третьому підрозділі “Удосконалення системи освіти в контексті соціокультурної політики розвинених країн” головну увагу зосереджено на тому, що в розвинених країнах освітня політика стає все більш важливою частиною соціальної стратегії, для досягнення успіху в якій в цих країнах прагнуть назавжди відмовитися від командно-адміністративних підходів та використовувати законодавчо-демократичні, які передбачають структурну перебудову системи освіти, модернізацію змісту та методів навчальної та виховної роботи, встановлення нових форм зв’язку між освітою та сферою праці. Проте важко знайти країну, в якій  не виникало б незадоволення станом освіти та діями реформаторів.    

У другому розділі “Тенденції розвитку системи освіти в КНР та Україні” розглядаються передумови освітньої реформи в КНР та її специфіка в умовах ринкової економіки, а також особливості освітнього простору та тенденції реформування системи освіти в Україні в трансформаційний період. Зазначається, що становлення та еволюція систем освіти в КНР та Україні відбуваються під впливом як внутрішньо системних, так і зовнішніх, позасистемних факторів, з котрими не можна не рахуватись при аналітичному порівнянні. До внутрішньосистемних можна віднести ті з факторів саморозвитку цілого і вдосконалення його частин, які ініціюються його суб’єктами і, як правило, орієнтовані на можливості і резерви самої системи, однак не давали (і не могли дати!) потрібного ефекту, оскільки були штучно ізольовані від загального русла освітнього прогресу, досягнень європейського і світового співтовариств. І як тільки в процесі демократизації суспільства бар’єри були подолані, почався бурхливий процес впливу на систему освіти зовнішніх факторів. Позасистемні фактори можна звести до трьох основних груп: це становище в державі – політичні, економічні, соціальні умови, моральні цінності, традиції; тенденції світового соціального розвитку; магістральні шляхи розвитку світової системи освіти.

Розглянуто етапи реформування системи освіти КНР протягом ХХ століття, які по суті є різними ступенями його модернізації. Створення КНР призвело до організації єдиної централізованої уніфікованої системи освіти, що фінансується та контролюється державою, чому сприяла націоналізація приватних навчальних закладів, відокремлення релігії від школи, введення жорсткого ідеологічного контролю, уніфікація програм та підручників, державний розподіл випускників ВНЗ. Це було практично копіювання радянської освітньої системи, а отже, розвиток китайської освітньої системи відбувався під впливом радянського досвіду. Тому системи освіти СРСР та КНР мали більше схожого, ніж відмінного, особливо в структурі та змісті навчання. Проте маоїстська концепція традиційного конфуціанського уявлення про навчальний заклад як знаряддя політичної влади, адміністрування та тоталітарний контроль над системою освіти, внутрішньопартійна боротьба та криза народного господарства, культури та освіти внаслідок “великої пролетарської культурної революції” призвели до фактичного руйнування освітньої системи КНР та значного наступного відставання в освіті та науці від розвинених країн світу. І тільки етап модернізації, курс на створення “соціалістичної ринкової економіки”, політика “відкритих дверей” та “соціалістичної системи освіти з китайською специфікою” намітили стратегічний курс на створення до кінця ХХ століття безперервної багаторівневої, повнокомплексної системи освіти. Реформа направлена на підвищення економічної самостійності ВНЗ, надання їм більших можливостей у вирішенні внутрішніх проблем, розробці програм та методик навчання, виборі навчальних посібників. Здійснюється реформа системи управління освіти. Однак перебіг освітніх реформ гальмується інертністю управлінських структур на місцях, необґрунтованістю ряду експериментів і рішень, не відпрацьованістю багатоканального багаторівневого фінансування, недостатньою кількістю добре підготовлених вчителів і викладачів, і багато чим іншим.

На стан та реформування системи освіти в Україні впливають власні фактори – енергійне державотворення, процес національного відродження, різкий поворот в економіці до ринкових відносин та інші. В 90-ті  роки ХХ та на початку нового тисячоліття в розвитку системи освіти спостерігались як позитивні, так і негативні тенденції: неухильно зростала кількість як державних, так і недержавних навчальних закладів; з середини 90-х років припинилось зменшення контингенту тих, хто навчався у ВНЗ, і почалося його неухильне зростання; системі освіти вдалося зберегти авторитет як на міжнародній арені, так і в українській громаді; цінність освіти, особливо вищої, в молодіжному середовищі продовжує залишатися однією з найвищих життєвих цінностей, конкурс у ВНЗ продовжує зростати.

Проте, слід не забувати, що в ці роки спостерігалось хронічне недофінансування системи освіти, руйнувалась її матеріально-технічна база, намітились тенденції втрати доступності вищої освіти для дітей робітників, жителів невеликих міст та сіл, віддалених від культурних центрів, де зосереджені ВНЗ. Основними причинами гальмування реформ є також недостатній кадровий потенціал ВНЗ і недостатній рівень професіоналізму управлінських кадрів. Отже, реформування системи вищої освіти в КНР та Україні повинно будуватися на основі  національних традицій, духовності, менталітету, культури, особливостях цих країн, але з урахуванням зарубіжного досвіду.

У третьому розділі “Схожість і відмінності соціальних проблем та наслідків освітніх реформ в КНР та Україні” зазначено, що всі проблеми світової освіти властиві сьогодні і КНР і Україні, проте мають достатньо яскраво виражену специфіку, яка базується не стільки на історичному минулому, традиціях, скільки в своєрідності викликів часу, що продукують ці країни. На основі досягнень сучасної соціології та соціального управління, керуючись матеріалами існуючої нормативно-законодавчої бази двох країн, даних їх державної статистики та соціологічних опитувань, контент-аналізу періодичних видань КНР та України, офіційних партійно-державних документів та статей в китайських періодичних виданнях, а також публікацій китайських науковців (Гао Ці , Го Цінзя, Ду Юйхуна, Лі Веньчжана, Му Гогуана, Тянь Хойшена, Хуан Яолуна, Цзінь Іміна, Юань Чженьго та ін.), російських (Бергера Я.М., Боревської Н.Є., Островського А.В., Портякова В.Я. та ін.), українських (Ленського П., Пазюри Н. та ін.) про стан та соціальні проблеми освітньої системи КНР, та вищеназваних українських дослідників про стан та соціальні проблеми системи освіти України зроблено висновок, що завдання реформування освіти в КНР та Україні на сучасному етапі не тільки  зустрічається з серйозними труднощами, а мають власну специфіку. Ставка на “свободу освітнього вибору” призвела до відходу від шаблону в освіті, появі різноманітних типів загальноосвітніх шкіл і ВНЗ, програм, навчальних планів, але, разом з тим, обумовила поділ навчальних закладів на масові та елітні і протиставила їх. В умовах зростаючого глибокого соціально-економічного поділу населення, а, тим самим, складу учнів і студентів, це породжує сукупність складних моральних, психологічних, політичних, соціальних проблем. Разом з тим, враховуючи  специфіку освітньої системи в КНР та Україні, відбувається її адаптація до нових соціально-економічних умов, а також їх інтеграція в європейський та світовий освітній простір.