Дмитрук Д.А. Соціокультурні чинники прийняття політичних рішень (проблеми, структура, моделі)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано зв’язок роботи з плановими науково-дослідницькими темами, визначено мету та завдання роботи, викладено наукову новизну результатів дослідження та їх практичну значущість, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи вивчення політичного рішення» висвітлено та узагальнено багатоаспектні концепції політичного рішення, які становлять першооснову дослідження політичного рішення в сучасній соціологічній парадигмі.

Загальну систему координат, в якій має вивчатися політичне рішення, задає концепція Т. Парсонса, яка дозволяє пояснити та розкрити особливості, структуру та механізми прийняття політичного рішення як конкретного прояву соціальної дії. Політичне рішення, як і „дія” у теорії Т. Парсонса, характеризується цілеспрямованістю, суб'єктивним значенням і більш-менш виразною мотивацією та є інтенційною формою реалізації політичної поведінки.

Важливу методологічну роль у сучасній науковій теорії політичного рішення також відіграють системний підхід до вивчення політики та розробка концептуальних основ функціонування політичної системи загалом, що здійснювалися не тільки Т. Парсонсом, а й Д. Істоном, Г. Алмондом та іншими дослідниками 1950–1970‑х рр. Проблеми прийняття політичного рішення також знайшли відображення в наукових розвідках «теоретиків конфлікту», зокрема в роботах Р. Дарендорфа, Л. Козера, Ч. Р. Мільса,         Д. Локвуда, Р. Коллінза, М. Манна. Ці вчені довели, що метод стратифікації та ієрархічної організації в соціальних системах відіграють ключову роль в епістемологічних розвідках феноменів соціології.

Розгляд політичних рішень у системі координат теорії П. Бурдьє дозволив проаналізувати політичні рішення через призму габітусу як внутрішньої схеми, закладеної в кожному агенті, схему, за якою він може сприймати політичну діяльність інших і виробляти власні політичні рішення. За твердженням П. Бурдьє, політичні дії та рішення завдячують своїм існуванням габітусу більшою мірою, ніж свідомо засвоєним правилам та нормам.

Концептуальні підходи до аналізу факторів, що впливають на прийняття політичних рішень, закладені також у сучасних емоційно-раціональних моделях, в яких детально розробляються показники та параметри структури політичного рішення. Їх можна розділити на два великі кластери. До першого кластера належать концепції, в основі яких лежать принципи формалізації ідеальних моделей прийняття рішень та їх нормативної оптимізації. До цієї групи входять концепція  „обмеженої раціональності” (Г. Саймон та ін.), „концепція мереж” (Д. Ноук, П. Річардсон та ін.), „динамічного циклу” (Дж. Андерсон, Б. Дженкінс та ін.) та „організаційного інституціоналізму” (Дж. Марч, Дж. Оксен та ін.). Другий кластер підходів базується на принципах адекватного емпіричного відображення реальних систем та процесів прийняття політичних рішень з наступним розкриттям їх глибинних механізмів та внутрішніх взаємозв’язків. Він практично поєднує  „біхевіористську модель” (Г. Лассуел, Д. Лернер та ін.), „модель загальної раціональності” (К. Ерроу, Е. Даунс та ін.), „інкременталістську модель” (Ч. Ліндблом, Е. Вудхауз та ін.) та „концепцію групової репрезентації” (Р. Даль, Ф. Шміттер та ін.).

Огляд основних теорій та підходів до аналізу природи політичного рішення як об’єкта міждисциплінарних досліджень засвідчив доцільність вивчення політичного рішення в рамках структурно-діяльнісної концепції, що уможливило розгляд політичного рішення через діалектичну єдність та взаємодію дихотомії „діяльність – структура”, яка вже стала традиційною для сучасної соціологічної науки.

Як особливий феномен соціального життя політичне рішення конституюється двома способами – діяльністю (дією) і структурою. Структура в цьому випадку подається як сукупність соціальних взаємодій або відносин між суб'єктами.

Під цим кутом зору політичне рішення визначається як різновид або одинична форма осмисленого (усвідомленого) суб'єкт-об'єктного зв'язку в суспільстві, за допомогою якого суб'єкт  орієнтує свою поведінку на поведінку інших суб'єктів, у т.ч. у відповідь на їхні реакції, очікування, повідомлення тощо. Загальна структура політичного рішення розкривається через модуси ідеального і реального  виділення зовнішніх та внутрішніх орієнтацій, суб'єктних і об'єктних компонентів,  які впливають на політичний вибір.

Політичне рішення є конкретним проявом соціальної дії та політичної поведінки, тому ініціюючою стороною політичного рішення завжди виступає суб'єкт – активний учасник і носій суб'єктивності, який характеризується певними потребами, інтересами, мотивами, соціальним становищем (сукупністю соціальних позицій, які займає в системі соціальних зв'язків). Із цих позицій політичне рішення розглядається як прояв індивідуальної або колективної поведінки політичних акторів. Воно формується з урахуванням системи не лише політичних взаємовідносин у системі влади та з приводу влади, а й з урахуванням особливостей соціального та культурного середовища, сукупності іманентних характеристик соціальних суб’єктів.

Здійснений аналіз дав можливість визначати політичне рішення як сформульовані суб'єктом завдання і спосіб діяльності, поведінки, яку має здійснити об'єкт управління.

Виділено три основні структурні компоненти політичного рішення (універсальні системні утворення): 1) соціальні суб'єкти (агенти, гравці, актори), які вступають в 2) соціальну взаємодію (суб’єкт-об’єктні зв’язки), яка детермінується і опосередковується 3) системою цінностей, норм і правил. Усі соціальні взаємодії опосередковуються культурними цінностями, нормами і правилами, символічними та іншими засобами комунікації тощо. В той же час політичне рішення виступає результатом перетину різних соціокультурних детермінант: особистісних, культурних, соціально-організаційних координат поведінки.

Такий підхід дає підстави відносити політичне рішення до соціокультурних явищ, які мають розглядатися і досліджуватися з позицій соціокультурного підходу: тобто, в найширшому соціокультурному контексті з врахуванням усіх доступних для соціологічного аналізу чинників соціокультурного характеру.

Термін «політичне рішення» є збірним поняттям, утвореним в результаті кон'юнкції, воно несе в собі всі істотні властивості дії, що є вихідною одиницею аналізу будь-якого соціального феномену, а, з іншого боку, має специфічні ознаки соціальної активності, характерні перш за все для суб'єктів політичного життя. Соціальний механізм дії політичних рішень забезпечується такими компонентами: спеціальними директивними, контролюючими, нормозабезпечуючими соціальними інститутами, станом масової свідомості, наявністю ціннісно-нормативної поведінкової реакції індивідів та груп на різні соціокультурні зразки та артефакти, політичною організацією суспільства, враховуючи як лінійну, так і нелінійну залежність між ними.

У другому розділі «Механізм соціокультурної детермінації політичного рішення» виявлено, охарактеризовано та різнобічно розкрито структурні елементи механізму соціокультурної детермінації політичного рішення.

Процес прийняття політичного рішення як класичний прояв соціальної дії розглядається як цілераціональний вид діяльності. Цілераціональною можна вважати дію, яка (1) передбачає свідому постановку і реалізацію цілей, (2) спирається на оптимальне з точки зору суб'єкта співвідношення цих цілей і засобів їх досягнення і (3) передбачає використання суб'єктом адекватних його цілям засобів і методів.

При цьому закладена цілераціональність розкривається як з точки зору соціального середовища, спільноти, суспільства, так і з точки зору конкретного агента, групи інтересів (груп тиску), що, у свою чергу, робить рішення ірраціональним та неадекватним для інших соціальних груп, а подекуди й ворожим, таким, що несе загрозу їх соціальному статусу та ресурсам. Тому визначення політичного рішення як цілераціонального виду діяльності не є вичерпним з точки зору пояснення самого процесу прийняття рішення та існування варіативності поведінки суб’єктів дії, що зумовлює наявність широкого простору для інтерпретації значної низки детермінант, які можуть впливати на процес прийняття рішень у ситуації невизначеності, якою є ситуація вибору однієї з не менш як двох альтернатив при прийнятті політичного рішення. Тому можна стверджувати, що для змістовного аналізу суб’єктів, які приймають рішення, важливим є, як мінімум, ще один аспект – аспект культури.

Застосування метасистемного підходу до визначення структури культури дозволило виділити окремі підсистеми, які, в той же, час є об’єктами культурної регуляції політичної діяльності. На цій основі було зроблено припущення, що через культуру як метасистему соціальної дії опосередковуються ключові процеси прийняття політичних рішень.

Сутність культурного компонента соціокультурної детермінації полягає в універсальній здатності культури відтворювати минулу або конструювати нову діяльність через ті компоненти і підсистеми, які обслуговують визначені ланки та сторони процесу прийняття рішень:

-         на когнітивно-символічному рівні культура впливає на інформацією і її сенс;

-         на соціорегулюючому рівні вона формує норми цінності, значення, смисли тощо;

-         на рівні конструювання вона визначає способи проектування діяльності через культурні матриці, штампи, фільтри та еталони;

-         на організаційно-технологічному рівні культура забезпечує раціональну  технологізацію політичних рішень (процедури, технології, операції, засоби);

-         на предметно-організаційному рівні культура сприяє об’єктивації суб’єктивної діяльності, формуючи моделі поведінки (традиції та інновації, звичаї і ритуали), а також типові ситуації вибору;

-         на рефлексивному рівні організації через культуру утворюють різні способи рефлексивної роботи (саморефлексія, взаєморефлексія, подвійна рефлексія тощо).

Аналогічно до здійсненого структурування культурного компонента моделі соціокультурної детермінації політичних рішень були виділені сфери соціальної взаємодії та їх характеристики, що включають основні види діяльності, пов’язані з процесами формування та прийняття політичних рішень і здатними безпосередньо впливати на політичне рішення.

Передумови і чинники соціальної взаємодії визначають взаємне сприйняття суб'єктів і їх спільне цілепокладання, вольове рішення. Їх зміст обумовлений, перш за все, базовими потребами суб'єктів у досягненні загальної мети і результатів спільної діяльності на основі ухвалення або позитивного сприйняття один одного. В цьому контексті ми можемо говорити про перцептивну і стратегічну сфери соціальної взаємодії суб’єктів прийняття політичного рішення. Одиницями аналізу політичного рішення на цьому рівні виступають моделі, образи, взірці та цілі суб'єктів. Саме в перцептивній сфері створюються і закріплюються конвенціональні основи взаєморозуміння, що передають схожі вказівки всім учасникам взаємодії. Стратегічна сфера вироблення рішень і постановки конкретних цілей обумовлюється спроможністю до спільного цілепокладання і ціледосягнення, комунікацією та обміном індивідуальними цілями і виробленням загальної стратегії.

На основі визначених складових культурної детермінанти діяльності суб'єктів можна виділити ще дві сфери соціальної взаємодії: ціннісно-нормативну (обмін ціннісними орієнтаціями і очікуваннями) і інформаційно-обмінну (обмін значущою інформацією між суб'єктами). Призначення ціннісно-нормативної сфери полягає, з одного боку, в підтримці і зміцненні соціального становища взаємодіючих суб'єктів, а з іншого, – в орієнтації цих суб'єктів на певні культурні цінності. Одиницями аналізу даної сфери є різні культурні зразки (норми, цінності, ідеї, стереотипи і ін.). Вони виконують функції регуляції і ціннісної орієнтації поведінки суб'єктів, що ухвалюють рішення.

Соціальна організація виступає системоутворюючим чинником ще двох сфер соціальної взаємодії – рольової (статусно-рольової), змістом якої є обмін соціальними ролями і рольовими експектаціями між суб'єктами, і ресурсно-забезпечуючої, що включає матеріальні і символічні об'єкти, засоби діяльності, що опосередковують та забезпечують процес взаємодії людей. Тут одиницями аналізу виступають соціальні ролі і ресурси учасників взаємодії. Виділені нами одиниці аналізу політичного рішення для кожної з охарактеризованих сфер соціальної взаємодії дозволяють сформулювати власний ряд емерджентних якостей соціальної структури, що включаються у процеси формування та прийняття політичних рішень: образи і цілі; культурні зразки (норми, цінності, ідеї, стереотипи тощо); соціальні зразки; соціальні ролі; ресурси (як зовнішні, так внутрішні).

У дисертації соціокультурні чинники пропонується розглядати не через замкнену систему «суспільство»/«група» з визначеними конкретними межами, а як сукупність діючих індивідів. У такому разі місцеположення та статус суб’єкта, який приймає політичні рішення в соціальному просторі, визначається по відношенню до більш чи менш стабільно розподілених ресурсів та обмежень у сукупності інших суб’єктів. Місцеположення/статус суб’єкта прийняття політичного рішення в соціальній структурі диференціює інтереси з урахуванням конкретних обставин та визначених культурних меж.

Спираючись на розуміння сутності соціокультурного підходу, закладене П.Сорокіним, Т. Парсонсом, Н.І. Лапіним та ін., було зроблено висновок, що соціокультурна детермінація  процесів ухвалення рішень загалом, особливо в умовах суспільства, що трансформується, проявляється через посередництво соціогрупового (структурного), ціннісно-культурного та діяльнісного компонентів, кожен з яких є суттєвим фактором при виборі політичного рішення та набуває вияву як на рівні формальних та неформальних соціальних структур та інститутів, так і на рівні життєвих стратегій соціальних акторів та суб’єктів, що ухвалюють рішення. Соціокультурна детермінація процесів ухвалення політичних рішень може розглядатися як своєрідна емерджентна якість, що виникає та характеризує життєздатність суспільства, його внутрішні можливості подальшого саморозгортання.

На основі викладеного сформульовано таке визначення соціокультурної детермінації політичних рішень: соціокультурна детермінація в контексті прийняття політичних рішень визначає вектори та межі формування можливих суспільних змін з найбільш вірогідним ефектом та результатом цілеспрямованого політичного впливу.