Галущенко Г.В. Міжнародні договори України про правову допомогу в цивільних справах і внутрішнє законодавство

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її мета і завдання, дається характеристика об’єкту, предмету та методології роботи, формулюється наукова новизна та викладаються основні наукові положення, які виносяться на захист, а також показано теоретичне і практичне значення дисертації, вказується на її апробацію, публікації та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі  “Структура та  зміст міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах” окремо досліджуються проблеми, пов’язані із структурою та змістом договорів України про правову допомогу в цивільних справах. Вивчається ступінь дослідженості теми дисертації.

Структура та зміст перших укладених Україною угод про правову допомогу не відрізняється від договорів колишнього СРСР в цій сфері, яких було укладено близько 27.  Як і угоди Радянського Союзу договори України про правову допомогу охоплюють широке коло питань, що належать до різних галузей права - цивільного, сімейного, трудового і кримінального.

Маючи певні позитивні моменти, зокрема деталізацію врегульованих відносин, така структура не відповідає сучасному рівню розвитку договірної практики  в сфері взаємної правової допомоги і вимагає перегляду, що вже відбувається.      

Першим міжнародним договором України у цій сфері співробітництва став Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який укладено в жовтні 1992 року. Подальший процес розвитку договірної бази України пов’язаний з укладенням в 1992-1998 роках двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах з Польщею (24.05.93 р.), Литвою (07.07.1993 р.), Молдовою (13.12.1993 р.), Грузією (09.01.1995 р.), Естонією (15.02.95 р.), Латвією (23.05.1995 р.), Монголією (18.06.1995 р.).

Однак, з 1996 року в договірній практиці України почався новий етап розвитку  угод в галузі взаємної правової допомоги. Вперше норми договорів України про правову допомогу, що регулюють питання цивільного та кримінального права, були розподілені. Укладено договори про взаємну правову допомогу у кримінальних справах з Канадою (23.09.1996 р.) та  Сполученими  Штатами  Америки (22.07.1998 р.), угода про екстрадицію з КНР (10.12.1998 р.), договори про правові відносини та правову допомогу в цивільних справах з Республікою Узбекистан (19.02.1998 р.),  Республікою Македонія (10.04.2000 р.), Туреччиною( 24.11.2000 р), Угорщиною               (02.08.2001р.). Парафовано договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах з Румунією, Грецією.

На думку автора дисертації, такий чіткий поділ договорів в галузі взаємодопомоги в цивільних та кримінальних справах є виправданим і повинен зберігатись й надалі.

Основною причиною цього є те, що Україна приєдналась до цілої низки багатосторонніх договорів в сфері кримінально-правового співробітництва, розроблених в рамках Ради Європи.

Виходячи з факту існування цих конвенцій, держави-учасниці  не укладають  двосторонні угоди з аналогічного предмету, а лише визначають особливості застосування тієї чи іншої конвенції у відносинах між конкретними державами.

В той же час з державами, які не є сторонами цих конвенцій, Україна зберігає практику укладення договорів, що охоплюють і цивільні і кримінальні питання, зокрема, 6 квітня 2000 року укладено договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах з Республікою В'єтнам.                 Іншою причиною є те, що предмет і характер норм договорів про правову допомогу в цивільних справах, суттєво відрізняється від договорів в галузі кримінального права, а тому  порядок їх застосування, навіть при наявності деяких спільних принципів, вимагає окремого регулювання.

Загальна потреба удосконалення структури договорів безпосередньо стосується і цивільно-правових положень договорів, які містяться  в  розділах з різними назвами.

Детально розглядаючи на основі порівняльного методу нормативний зміст цивільно-правових положень договорів про правову допомогу дисертант визначає цілий ряд невідповідностей між назвами відповідних розділів, насиченістю їх колізійними нормами, недосконалістю викладення тощо.

 У цьому зв’язку аналізуючи різні погляди на структуру та зміст  договорів про правову допомогу дисертант  звертає увагу на загальну проблему невідповідності назви та змісту таких договорів.  Про це неодноразово вказувалось як в радянській, так і в українській науці, пропонувались різні назви. Однак змоделювати універсальну назву договорів України про правову допомогу, яка б відповідала всім угодам неможливо, перш за все, з огляду на їх різний зміст.

І все ж таки, з огляду на більшість угод та сучасний напрямок розвитку договірної практики України в галузі правової допомоги в цивільних справах автором запропоновано таку назву - Договір про відносини в сфері  правової допомоги в цивільних  справах та застосування норм цивільного, цивільного процесуального законодавства. Ця назва по-перше, охоплює всі врегульовані договором цивільно-правові питання та відображає сучасні тенденції виокремлення в міжнародних договорах про правову допомогу норм цивільного та кримінального права. По-друге, підкреслює, що договір регулює не саму правову допомогу, а саме відносини, пов’язані з її наданням. По-третє, термін цивільні справи охоплює питання шлюбно-сімейних та трудових правовідносин, на що має бути зроблена відповідна посилка в договорі. І на кінець, не дивлячись на те, що колізійна норма регулює відносини лише з допомогою матеріально-правової, до якої вона відсилає, немає жодних підстав не розглядати уніфіковані в договорі колізійні норми, як засіб регулювання відносин сторін шляхом визначення закона, що підлягає застосуванню.

Підсумовуючи перший розділ роботи автор пропонує структуру договору про правову допомогу в цивільних справах, яку на його думку доцільно було б використовувати при розробці відповідних проектів, та визначає загальні тенденції розвитку структури та нормативного змісту договорів про правову допомогу, зокрема: 

Загальний підхід

- виділення  в окремі угоди правову допомогу в цивільних справах та правову допомогу в кримінальних справах;

 У сфері кримінально-правового співробітництва

- відмова від укладення договорів про правову допомогу з країнами, які є учасниками відповідних конвенцій Ради Європи в цій галузі. Належний рівень правової допомоги забезпечуватиметься за допомогою двосторонніх протоколів, які визначатимуть особливості застосування тієї чи іншої конвенції;

- з державами, які не є учасниками згаданих конвенцій укладення відповідних двосторонніх договори;

- обмеження предмету договорів про правову допомогу в кримінальних справах за рахунок врегулювання окремих інститутів.

У сфері цивільно-правового співробітництва

- включення до договорів широкого кола уніфікованих колізійних норм. Більшість діючих для України договорів колишнього СРСР та перші угоди нашої держави взагалі не містять або містять досить обмежену кількість колізійних норм.

- поєднання в договорах питань матеріального та процесуального права;

- виділення з розділу про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах в окрему частину або договір питань визнання та виконання судових рішень;

- з набуттям Україною членства у Гаазькій конференції з міжнародного приватного права (орієнтовно перше півріччя 2002 року) та приєднанням до цілого ряду розроблених в її рамках конвенцій з питань цивільного права та процесу ( наша держава вже стала стороною Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 1970 року та Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 1965 року), структура та нормативний зміст договорів про правову допомогу у цій сфері потребуватиме суттєвих змін.

У другому розділі дисертації “Співвідношення норм міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах  та внутрішнього законодавства” досліджуються особливості норм договорів про правову допомогу в цивільних справах, співвідношення договорів про правову допомогу в цивільних справах та внутрішнього законодавства, механізм реалізації норм договорів про правову допомогу в цивільних справах у  внутрішньому законодавстві.

Договір про правову допомогу у цивільних справах, як і будь-який міжнародний договір України укладається державою і стороною його виступає тільки держава. Процедура укладення зазначених договорів регламентується нормами Закону України “Про міжнародні договори України” та нормами міжнародного публічного права (наприклад, Конвенцією 1969  року про право міжнародних договорів тощо). Причому без одночасного дотримання норм як внутрішнього, так і міжнародного права укласти дійсний договір не можливо.

На думку автора, особливістю договорів про правову допомогу в цивільних справах є те, що вони містять норми, які не мають за основну мету регулювати відносини між державами-сторонами договору. Норми згаданих договорів регулюють відносини між суб’єктами різних національно-правових систем, тобто відносини, що є предметом внутрішнього права. Це дозволяє їм більш органічно увійти в національні правові системи. Саме тому відсилка до таких норм не змінює ні суб’єктів, ні характеру врегульованих відносин. При цьому  суб’єктивні права та обов’язки для суб’єктів національного права  формулюються у вигляді внутрішніх колізійних норм.

Фактично шляхом укладення договорів про правову допомогу в цивільних справах держави у своїх відносинах та  в частині урегульованих договором питань виключають застосування внутрішніх колізійних норм до правовідносин з “іноземним елементом”.

Дисертант вважає, що норми договорів про правову допомогу у цивільних справах є самоздійснюваними, оскільки мають достатньо конкретний зміст, а тому здатні при певних умовах, породжувати права та обов’язки для фізичних та юридичних осіб і на відміну від інших норм міжнародного права, можуть виступати юридичною підставою для індивідуальних правозастосуючих актів суду.

У цьому зв’язку в роботі розглядається доктрина самоздійснюваних норм і автор робить висновок, що враховуючи різні погляди на проблему самоздійснюваності норми, визначальним у цьому питанні має бути суд. Хоча аналіз судової практики України свідчить,  що суди не проводять різниці між самоздійснюваними та не самоздійснюваними нормами.

В результаті дослідження дисертант визначає основні риси норм міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах: специфічний спосіб утворення; подвійна природа; конкретність змісту; специфічний характер дії; стабільність змісту; автономний характер.

Суб’єкти національного права отримують свій статус на підставі норм внутрішнього законодавства і підпорядковуються владі конкретної держави. І якщо їх поведінка регулюється нормами міжнародного права то це здійснюється завдяки санкціонуванню нормами національного права.

В той же час питання імплементації норм міжнародних договорів про правову допомогу у внутрішньому законодавстві дуже тісно пов’язано з проблемою співвідношення міжнародного та національного права. У зв’язку з цим, в дисертаційному дослідженні ці два питання розглядаються одночасно.

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного  права є однією з центральних в теорії і над нею працюють вчені юристи багатьох країн. Однак, не дивлячись на велику чисельність праць, присвячених цій проблемі, в теоретичному і, особливо, практичному плані вона не повністю вирішена і зберігаються суттєві розбіжності в трактовці як окремих її аспектів, так і в самому теоретичному вирішенні її в цілому.

Розглядаючи основні доктринальні підходи до питання співвідношення  міжнародного і національного права та на підставі аналізу чинного законодавства  автор робить висновок, що на сьогоднішній день в Україні немає примату норм міжнародного права над національним законодавством. Отже колізійні норми договорів України про правову допомогу в цивільних справах не мають переваги над відповідними нормами внутрішнього законодавства. 

Однак, ефективна дія договорів про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах можлива лише за наявності відповідного механізму забезпечення реалізації норм згаданих договорів у внутрішньодержавній сфері.

В науці проблемі санкціонування дії норм міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві присвячено значну кількість праць, які досліджуються автором з метою визначення різних способів приведення в дію колізійних норм договорів про правову допомогу у цивільних справах у внутрішньому законодавстві.

З огляду на те, що положення договорів про правову допомогу в цивільних справах формулюються достатньо повно і спрямовані на урегулювання відносин між суб’єктами різних країн, найбільш оптимальним способом  їх імплементації на думку дисертанта є  безпосередня дія після набуття чинності внаслідок акту ратифікації та опублікування.

В Україні відповідно до статті 9 Конституції України та положень Закону України “Про міжнародні договори України”, міжнародні договори про правову допомогу в цивільних справах  після відповідної процедури трансформації стають частиною національного законодавства. При застосуванні норм згаданих договорів треба звертатись до загального принципу  lex specialis derogat generali.

Всі укладені Україною договори про правову допомогу в цивільних справах передбачають обов’язковість подальшої ратифікації, що відповідно до  статті 7 Закону України “Про міжнародні договори” є підставою для подання договору на ратифікацію Верховною Радою України.

Однак, навіть за відсутності у договорі про правову допомогу положення про ратифікацію, він не зможе набути чинності без відповідної згоди парламенту України, оскільки зачіпає основні права та свободи людини (стаття 7 Закону України “Про міжнародні договори”).

Після ратифікації договору про правову допомогу сторони обмінюються ратифікаційними грамотами або їх депонують. Місце обміну ратифікаційними грамотами та час після якого угода набуде чинності визначається текстом  договору.

Точна дата набуття чинності договором про правову допомогу в цивільних справах має особливо важливе значення. Так,  рішення суду однієї з держав по цивільній  справі визнається і виконується іншою стороною, як правило, при умові, що воно винесено стосовно правовідносин, які виникли після набуття договором чинності. Крім цього, з часу набуття чинності договором про правову допомогу в цивільних справах  припиняється дія інших договорів, зокрема, тих, що діють в порядку правонаступництва.

Автор дисертації дотримується думки, що особливе і без перебільшення важливе значення в процесі трансформації норм міжнародного договору про правову допомогу в цивільних справах займає опублікування.

Вимога опублікування договорів випливає з  важливого принципу права, визнаного цивілізованими націями, який полягає в тому, що - “закон не зобов’язує, якщо він не опублікований” (non obligat lex nisipromulgata).

Слід зазначити, що проблема опублікування договору про правову допомогу в цивільних справах має велике значення у практиці держав, як з точки зору забезпечення його реалізації у внутрішнє законодавство так і в контексті взаємодії з національним правом. Це підтверджується навіть тим, що в більшості держав питання процедури публікації міжнародних договорів врегульовані на законодавчому рівні.

В Україні  питання опублікування міжнародних договорів про правову допомогу регулюється розділом 4 Закону України “Про міжнародні договори”, який передбачає їх оприлюднення у газеті, відомостях Верховної Ради України та у зібранні діючих міжнародних договорів України. Але на практиці норми цього закону не виконуються і тексти таких договорів не публікуються.

 Згода Верховної Ради на обов’язковість для України договору про правову допомогу в цивільних справах завжди формулюється у вигляді закону про ратифікацію або приєднання. Це дає підставу застосовувати до такого закону п.5 ст.94 Конституції України та положення ст.57 Конституції України.

Таким чином, дисертант робить висновок, що лише після офіційного оприлюднення, чинні міжнародні договори про правову допомогу в цивільних справах повинні вважатись частиною національного законодавства України. А тексти згаданих договорів видається за необхідне оприлюднювати в офіційних друкованих органах поряд з опублікуванням закону про ратифікацію.

Окремо в роботі розглядаються особливості дії на території України колізійних норм договорів колишнього СРСР про правову допомогу. Аналізуючи практику оформлення правонаступництва України за договорами про правову допомогу колишнього СРСР, дисертант визначає, що найбільш вдалим шляхом є узгодження цього питання з іншою стороною за договором. Це надає можливість врахувати особливе місце договорів про правову допомогу в системі міжнародних договорів держави, як таких, що безпосередньо торкаються прав і свобод людини;  чітко визначає застосовність того чи іншого договору; виключає можливість одностороннього застосування договору.      

Позитивне вирішення питання про правонаступництво України щодо договорів колишнього СРСР про взаємну правову допомогу мало, на думку дисертанта, два основні наслідки. По-перше, за відсутності власної договірно-правової бази це дало можливість забезпечити належне врегулювання міжнародно-правовими засобами відносин України з іноземними країнами у сфері правової допомоги в цивільних справах. По-друге, ці договори стали відправною точкою, з якої почалась робота, пов’язана із створенням власної договірно-правової бази з питань взаємної правової допомоги.

Однак, в практичному плані виникли значні проблеми щодо застосування норм таких договорів. Відповідно до чинного законодавства України   лише  згода Верховної Ради України на обов’язковість міжнародного договору є єдина передбачена умова, з якою пов’язується юридична дійсність  договору у національному праві. Лише такі договори розглядаються як частина національного законодавства України і застосовуються у відповідному порядку, а угоди оформлені в порядку правонаступництва до цієї категорії не відносяться.

З метою розв’язання проблеми, автор пропонує внести зміни до Закону України “Про правонаступництво України”, в яких вказати, що міжнародні договори, правонаступництво щодо яких оформлено в установленому порядку, є частиною національного законодавства України. Така норма може розглядатись в якості особливої форми виразу “згоди” Верховної  Ради України, в контексті статті 9 Конституції України,  на обов’язковість цивільно-правових норм договорів про правову допомогу колишнього СРСР.

В той же час, видається необхідним враховувати те, що в процесі трансформації норми міжнародного договору не втрачають своєї системної приналежності і зберігають автономне становище у внутрішньому праві.  Тому при розв’язанні колізії норми міжнародного договору України про правову допомогу в цивільних справах та внутрішнього закону дисертант вважає, що суди повинні  виходити з наступних принципів:

- в силу  статті 9 Конституції України трансформований  договір про правову допомогу в цивільних справах є частиною національного законодавства України;

- положення договору про правову допомогу в цивільних справах не мають переважної сили над національним законодавством;

- договір про правову допомогу в цивільних справах після трансформації у національне законодавство не втрачає свого міжнародно-правового характеру, що треба враховувати при його застосуванні та тлумаченні;

- регулюючи правовідносини за участю іноземних фізичних та юридичних осіб конкретної держави (держав) договір про правову допомогу в цивільних справах діє як lex specialis по відношенню до внутрішнього законодавства;

- застосування договору про правову допомогу в цивільних справах  в суді, у випадку колізії з внутрішніми законами,  не відміняє останніх, а лише виключає у даному конкретному спорі їх застосування.

- відмова суду застосувати у випадку протиріччя з внутрішніми нормами, колізійних положень договору про правову допомогу в цивільних справах буде порушувати як норми національного законодавства, так і міжнародного права.

У третьому розділі дисертації “Колізійні норми договорів України про правову допомогу в цивільних справах” розглядаються  особливості колізійних норм договорів про правову допомогу та здійснено їх комплексний аналіз відповідно до структури договорів (питання особистого статусу, право власності, зобов’язання, спадкове право, шлюбно-сімейні правовідносини).

Дослідивши різні підходи до самого поняття колізійної норми та її місця у міжнародному приватному праві дисертант визначає ряд особливостей колізійних норм міжнародних договорів України про правову допомогу в цивільних справах, які суттєво відрізняють їх від загальноприйнятих ознак колізійної норми.

Предметом детального дослідження роботи є колізійні норми договорів України про правову допомогу в цивільних справах, які розглядаються відповідно до структури договорів та відповідні норми внутрішнього законодавства нашої держави та ряду інших країн. Особлива увага приділяється колізійним нормам проекту Цивільного кодексу України. Важливим моментом роботи є також дослідження колізійних норм договорів разом із положеннями щодо компетенції установ юстиції.

Розглянувши колізійні норми щодо особистого статусу, які обрали основними прив’язками закон громадянства та закон постійного місця проживання автор відзначає  моменти, які на його думку потребують уточнення та доопрацювання. Зокрема у питанні правосуб’єктності фізичної особи пропонується максимально розширити коло суб’єктів, на яких розповсюджуються відповідні колізійні норми (включити до них осіб без громадянства, біженців), формулюючи положення щодо правоздатності виходити з того, що колізійні норми мають стосуватись лише питання її виникнення та припинення, а не змісту; намагатись комплексно регулювати правовий статус особи, включаючи норми щодо правоздатності та дієздатності; розглядаючи питання дієздатності передбачити можливість відступу від загальної колізійної прив’язки у питаннях укладення угоди та заподіяння шкоди на території України; формулюючи колізійні норми щодо визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною основний акцент робити на підстави та правові наслідки такого визнання.

Стосовно визнання безвісно відсутнім чи оголошення померлим автор  визнає за доцільне закріплення в договорах можливості визначення компетентних установ як за ознакою громадянства, так і за клопотанням зацікавлених осіб. Зараз більшість угод закріплюють одну з цих ознак, що створює проблеми при застосуванні відповідних норм. 

На відміну від договорів колишнього СРСР, договори України про правову допомогу досягли певного рівня уніфікації в сфері майнових правовідносин. Всі договори визначають, що правовідносини щодо нерухомого майна регулюються законом місця його знаходження. Стосовно рухомого обирається критерій законодавства сторони, на території якої майно знаходилось в момент коли мала місце дія або інші обставина, що стали підставою виникнення чи припинення  права власності. Спеціальна колізійна норма деяких договорів визначає також, що правовідносини щодо майна, яке є предметом угоди, визначаються місцем її укладення, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Однак в результаті дослідження виявилось ряд недоліків у зв’язку з чим автор пропонує у договорах комплексно вирішувати питання права власності на рухоме майно, включати в угоди положення щодо правил кваліфікації майна та відображати в окремій колізійній нормі специфіку реєстрації права власності на транспортні засоби.

Крім цього, доцільним є включення до всіх договорів колізійної норми, яка визначає законодавство, що застосовується до прав та обов'язків сторін за угодою. Така норма міститься в угодах з Польщею, Молдовою, Македонією. Зміст відповідної колізійної норми, на думку дисертанта, повинен виходити з принципу “автономії волі”.

Регулюючи питання зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди договори обрали критерій, який відповідає внутрішнім колізійним нормам держав-учасниць договорів і передбачає, що застосовується законодавство країни, на території якої мала місце дія або інша обставина, що стала  підставою для вимоги про відшкодування збитків. У випадку одного громадянства потерпілого і заподіювача шкоди договори пропонують застосовувати закон громадянства ( Польща, Узбекистан) або закон суду ( Литва, Естонія).

Проте необхідно відмітити, що положення щодо зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди договори формулюють досить розмито у зв’язку з чим  пропонуємо максимально чітко визначити об’єм відповідної норми обравши за основу права та обов'язки сторін зобов’язання. У разі співпадіння громадянства потерпілого і заподіювача збитків, вважали б за доцільне обрати колізійну прив’язку лише до закону громадянства, що враховує особисту природу деліктних зобов’язань.

Питання спадкового права досить детально врегульовані в договорах про правову допомогу України, що пояснюється великим значенням інституту спадкування у міжнародному приватному праві.

Основними колізійними нормами відповідних розділів договорів є ті, які визначають право, що застосовується до спадкових правовідносин. Всі без виключення договори виходять з так званого “дуалістичного принципу”, тобто поділу майна, що успадковується на рухоме та нерухоме. В той же час, стосовно заповідача договори містять два критерія - громадянство та останнє постійне місце проживання.

Аналізуючи обидва критерія автор вважає, що в теоретичному плані вони обгрунтовані. Однак, видається, що майнові відносини спадкування більш тісно пов’язані з останнім постійним місцем проживання спадкодавця. Вони включені в систему майнових відносин країни проживання спадкодавця і тому регулюються її системою права.

Без перебільшення чи не найважливіше місце серед колізійних норм договорів про правову допомогу, присвячених спадковим правовідносинам, займають норми стосовно заповіту, які містяться майже в усіх договорах. В той же час, коло відносин, пов’язаних із заповітом окреслюється договорами по різному.

Регулюючи питання заповіту договори не містять норм щодо його видів. Це пояснюється тим, що українське законодавство передбачає лише один вид заповіту - зроблене спадкодавцем в установленій формі розпорядження своїм майном на випадок смерті. Але законодавством ряду країн, зокрема, Угорщини, визначаються і інші види - спільні заповіти, спадкові договори тощо.

Аналіз відповідних норм договорів дозволяє дисертанту запропонувати максимально розширити спеціальне регулювання договорами питань пов’язаних із заповітом для того, щоб  обмежити застосування спадкового статуту. Зокрема, в усіх договорах регулювати питання здатності до складання заповіту, наслідки недоліків волевиявлення, дійсності заповіту з точки зору його змісту та ін.; для визначення дієздатності заповідача використовувати формулу - громадянство на момент волевиявлення; забезпечувати закріплення у договорах великої кількості альтернативних колізійних прив’язок, що сприятиме режиму максимальної дійсності форми заповіту. 

Велике практичне значення, пов’язане з теоретичним, має закріплення в договорах норм, які визначають долю виморочного майна.

Всі без виключення договори, як і у питаннях спадкування, виходять з принципу поділу виморочного майна на рухоме та нерухоме і визначають, що рухоме майно передається державі громадянства спадкодавця, а нерухоме - державі місця його знаходження.

 У цьому зв’язку пропонуємо зберегти основним критерієм поділ майна на рухоме і нерухоме та виходити з того, що держава є спадкоємцем виморочного майна, а не оволодіває ним як безхозним та не намагатись уніфікувати умови переходу майна державі.

У питаннях шлюбно-сімейних відносин договори про правову допомогу містять широке коло норм, які охоплюють укладення шлюбу, його розірвання та визнання недійсним, усиновлення, опіки та піклування, правововідносин батьків і дітей, особистих та майнових правовідносин подружжя. За допомогою цього досягається певна правова стабільність та однаковість судової практики у цій категорії справ при збереженні розбіжностей в матеріальному праві договірних сторін.

Більшість договорів про правову допомогу у питаннях укладення шлюбу охоплюють колізійні норми щодо умов його укладення та форми.

Стосовно умов укладення шлюбу договори обрали єдиний колізійний критерій - громадянство. На думку автора, обраний критерій закону громадянства є вірним, оскільки якщо lex personalis пов'язувати з lex domicil, то правовий статус особи буде значно легше змінюватись ніж при lex patriae. До того ж, такий підхід виключає небезпеку фіктивної зміни доміцилія з метою укладення шлюбу чи його розірвання, що може бути заборонено за законом справжнього доміцилія.

Договори України про правову допомогу містять колізійні норми щодо форми укладення шлюбу. Обрана колізійна норма є ідентичною у всіх договорах - законодавство Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб.

Обрання такого колізійного критерію видається вірним, хоча дисертант пропонує також  використовувати альтернативну прив’язку lex patriae будь-кого з подружжя.

Особливе місце займають шлюби, які укладаються в дипломатичних чи консульських представництвах однієї держави на території іншої. Договори України про правову допомогу не містять норм щодо таких шлюбів, хоча на можливість їх укладення вказує стаття 196 Кодексу про шлюб та сім’ю України та численні консульські конвенції. Проект нового Цивільного кодексу навіть містить окрему статтю, що стосується цього питання (Укладення шлюбу в посольствах і консульствах).

Договори про правову допомогу регулюють також питання розірвання шлюбу та визнання його недійсним.

В цілому обрання договорами колізійної прив'язки до закону громадянства при розірванні шлюбу є виправданим, відповідає нормам договорів щодо його укладення та передбачає, що врахування матеріальних умов розірвання шлюбу, які містяться в праві іноземної держави, значно полегшує визнання розірвання в цій державі. Договори визначають також колізійну прив’язку у разі різного громадянства подружжя, містять норми щодо визнання шлюбу недійсним, регулюють питання компетенції установ юстиції.

У питаннях розірвання шлюбу та визнання його недійсним автор  пропонує виходити з того, що необхідно чітко розподілити колізійні норми з правилами визначення компетенції; при визначенні часової характеристики належності подружжя до громадянства при розірванні шлюбу, обрати момент подання заяви; у випадку різного громадянства подружжя, що розривають шлюб, передбачити широку схему альтернативних колізійних прив'язок, не обмежуючись лише територіальним критерієм; формулюючи юрисдикційні правила з цих питань  поєднувати принцип громадянства з територіальним; питання визнання рішень про розірвання шлюбу  вирішувати на підставі загальних норм про визнання та виконання судових рішень без виділення в окрему норму; у відповідних положеннях договорів використовувати термін “недійсність шлюбу”, а в колізійних нормах відсилати до закону, що діяв при його укладенні;  визначити закон, що застосовується до правових наслідків визнання шлюбу недійсним.

У зв'язку із збільшенням кількості шлюбів між громадянами України та іноземцями, особливе значення набувають норми договорів про правову допомогу, що регулюють правовідношення між батьками та дітьми.

Аналізуючи обрані колізійні прив'язки можна відзначити, що громадянство видається більш вдалою, з огляду на стабільність ознаки громадянства, порівняно з місцем проживання. До того ж вона забезпечує саме захист інтересів дитини, що є основним в цих правовідносинах. Недоліком відсилки до закону місця проживання є і те, що можлива ситуація коли в сім'ї, всі члени якої мають одне громадянство і спільно проживають за кордоном, відносини між батьками та дітьми будуть визначатись іноземним для них законом.

Автор дотримується думки щодо можливості  також використання в якості альтернативної прив'язки - права країни, більш сприятливого для дитини. У разі закріплення цієї норми відпаде необхідність закріплення спеціальної норми щодо правовідносин між позашлюбною дитиною та батьками;

Деякі договори про правову допомогу виокремлюють питання аліментних зобов'язань, при цьому встановлюючи різні колізійні норми для  дітей та батьків, що на думку автора є абсолютно вірним і заслуговує на увагу.

Розглядаючи питання аліментних зобов'язань необхідно також зазначити, що у цій сфері існує цілий ряд міжнародних конвенцій, участь України у яких могла б значно удосконалити застосування відповідних норм (Конвенція ООН про стягнення аліментів за кордоном від 1956 року, Гаазька конвенція про визнання та виконання судових рішень щодо аліментних зобов'язань від 1973 року, Гаазька конвенція про право, що застосовується до аліментних зобов'язань  від 1972 року та ін.).  

Важливе значення, особливо в останні часи, набули колізійні норми договорів про правову допомогу, які  регулюють питання усиновлення.

Аналіз колізійних норм договорів щодо усиновлення дозволяє зробити висновки, що  у цих питаннях можливо було б поєднати застосування колізійної прив'язки до закону громадянства усиновителя під час подання клопотання стосовно порядку та умов усиновлення та до закону усиновлюваного стосовно обмежень, можливих вимог його особистого закону щодо  згоди усиновлюваного, компетентного органу тощо;  відповідні норми щодо усиновлення необхідно також розповсюджувати і на зміну, скасування і визнання усиновлення недійсним; у питаннях юрисдикції доцільно обрати критерії, що відповідають колізійним нормам.

 Договори  визначають також колізійні норми, які застосовуються до особистих і майнових правовідносин подружжя. Особливий зміст ці норми набули останнього часу, коли в нашій державі майнові стосунки подружжя зазнали суттєвих змін.  Значно збільшився обсяг об'єктів права приватної власності громадян,  почали виникати складні питання власності на майно осіб, які стали підприємцями або вклали свої кошти в ті чи інші господарські товариства. Для регулювання цих відносин дисертант пропонує використовувати закон громадянства подружжя, а критерій спільного місце проживання застосовувати лише у разі неспівпадіння громадянства. У випадку відсутності спільного місця проживання застосовувати закон суду; враховуючи специфіку правовідносин щодо нерухомого майна, вважаємо за доцільне закріплювати в договорах спеціальну колізійну норму, яка передбачатиме, що майнові стосунки подружжя щодо нерухомого майна визначаються законодавством його місця знаходження.

Окремо регулюються правовідносин між опікуном (піклувальником) та особою над якою встановлена опіка або піклування, обов’язок прийняти опікунство чи піклування.

За загальним правилом, встановленим договорами, у справах про опіку та піклування застосовується законодавство держави громадянином якої є особа, яка потребує опіки чи піклування.Однак, згадана колізійна прив'язка розщеплюється в залежності від конкретних питань опіки чи піклування, зокрема правовідносини між опікуном або піклувальником та особою над якою встановлена опіка чи піклування визначаються законодавством Договірної Сторони, орган якої встановив опіку чи піклування.

Здійснивши комплексний аналіз вищезгаданих норм дисертант пропонує  у питаннях опіки та піклування застосовувати закон громадянства особи, яка потребує опіки чи піклування; передбачати окрему колізійну норму, що відсилає до закону громадянства опікуна чи піклувальника у визначенні обов’язку прийняти опікунство /піклування/; включати в договори спеціальну колізійну норму щодо правовідносин між компетентною установою та опікуном (піклувальником) і особою, яка перебуває під опікою (піклуванням); у питаннях компетенції поєднувати ознаки громадянства особи, відносно якої виноситься рішення та її місця проживання; передбачати норму щодо можливості призначення опікуном або піклувальником громадянина іншої договірної сторони, якщо він проживає на території країни, де буде здійснюватись опіка чи піклування.