| Краткое содержание: | Вступ. Обгрунтовується актуальність, наукова новизна роботи, розкривається її об’єкт, характеризується стан наукової розробки теми дисертації, викладаються мета, основні завдання, методологічні засади дисертаційного дослідження, отримані теоретичні та практичні результати, а також вказується на апробацію та публікацію результатів досліджень.
Перший розділ “Розвиток наукових досліджень проблем пенсійного забезпечення (огляд літератури)” присвячено розгляду основних етапів розвитку наукової думки про пенсійне забезпеченя та аналізу стану теоретичної розробки проблем пенсійного забезпечення в сучасній Україні. Відзначається, що інтенсивність наукових досліджень зумовлювалась реформами пенсійного законодавства.
В 20 - 30 рр. вивченням правової природи соціального забезпечення та соціального страхування займались Н.А.Вігдорчик, Л.В.Забєлін та інші. На той час домінувала теорія соціальних ризиків, за якою особа отримувала право на соціальне забезпечення у випадку настання такої обставини, яку суспільство трактувало як правомірну підставу участі непрацюючого у розподілі колективного продукту.
Розвиток суспільних відносин у сфері соціального забезпечення та галузевого законодавства в 50 - 70 рр. (закони “Про державні пенсії” (1956 р.) ) та “Про пенсії та допомоги членам колгоспів” (1964 р.) ) започаткували поступове формування нової галузі права - права соціального забезпечення. Вагомий внесок у її становлення вніс В.С.Андреєв. Необхідність дослідження специфіки предмета нової галузі зумовила бурхливий розвиток досліджень і в сфері пенсійного забезпечення. В цей період з’являються грунтовні праці правознавців-трудовиків М.Г.Александрова, Є.І.Астрахана, К.С.Батигіна, І.В.Гущина, М.Л.Захарова, І.І.Рибакової, Я.М.Фогеля та інших. В них досліджувались проблеми теорії пенсійних правовідносин, визначалась правова природа пенсії, аналізувалися окремі положення пенсійних законів, порушувалися питання практичного застосування пенсійного законодавства. Вперше була висловлена ідея колективного суб’єкта пенсійних правовідносин (Є.І. Астрахан). Грунтовний теоретичний аналіз пенсійного права як підгалузі права соцільного забезпечення, правових основ розвитку пенсійного забезпечення, видових особливостей пенсійних правовідносин був проведений у підручнику за редакцією М.Л.Захарова (1966 р.) Серед монографічних досліджень потрібно виділити роботу А.Д.Зайкіна (1974 р.), в якій розглянуто загальнотеоретичні та галузеві проблеми пенсійних правовідносин, показано їх взаємозв’язок з економічними відносинами, обгрунтувано підстави класифікації пенсійних правовідносин та подано їх загальну характеристику. В подальшому пенсійний аспект в системі соціального забезпечення розробляли О.Г.Азарова, І.В.Гущин, Р.І.Іванова, А.Є.Козлов, Є.Г.Тучкова, В.Ш.Шайхатдінов, Спеціальні питання загальної частини пенсійного права досліджували В.А.Тарасова та В.К.Субботенко.
Новий етап формування вітчизняної наукової концепції пенсійного забезпечення почався після прийняття Закону України “Про пенсійне забезпечення” (05.11.1991р.). Серед сучасних вітчизняних авторів теоретичним аналізом проблем пенсійного забезпечення займаються Я.І.Безугла, Н.Б.Болотіна, І.В.Зуб, О.Т.Панасюк та інші. У першому вітчизняному підручнику з теорії пенсійного права І.М.Сироти на основі законодавства та практики його застосування викладено правові засади здійснення пенсійного забезпечення в Україні, обгрунтовано поняття пенсії та її видів, подано нове трактування принципів правового регулювання пенсійних правовідносин. Виконано ряд дисертаційних робіт: В.М.Андріїва (теоретичний аналіз інституту “трудовий стаж” у праві пенсійного забезпечення)); Б.І. Сташківа (дослідження юридичних фактів у праві соціального забезпечення)); Б.С.Стичинського (аналіз проблем правового регулювання соціального забезпечення).
Серед вчених-економістів проблемами пенсійного забезпечення займаються Ю.І.Павленко (основні засади здійснення соціальної політики, можливості реформування системи соціального страхування та пенсійного забезпечення в Україні); В.В.Гордієнко, В.І.Міщенко, Б.О.Надточій, В.В.Яценко (економічні аспекти недержавного пенсійного забезпечення).
Ринкова трансформація суспільства актуалізує необхідність реформування пенсійної системи України, а це вимагає нових теоретичних досліджень, перегляду традиційних постулатів теорії пенсійних правовідносин тощо. Деякі пропозиції з цього приводу зроблено автором у своєму дисертаційному дослідженні.
Другий розділ “Право на пенсійне забезпечення: теоретичні основи та правове регулювання” складається із двох підрозділів і присвячений соціальному, юридичному та економічному аспектам права на пенсійне забезпечення, характеристиці його законодавчого регулювання.
У першому підрозділі визначено правову природу пенсійного права особи, його місце у системі соціальних прав людини та особливості механізму реалізації цього права. Основними рисами права на пенсійне забезпечення автор називає наступні: (1) специфічна ознака суб’єкта - довготривалий або постійний характер непрацездатності; (2) особлива підстава виникнення - об’єктивна обставина, через настання якої особа втрачає здоров’я чи засоби для існування та потребує постійного матеріального забезпечення; (3) наявність спеціального зобов’язального суб’єкта - соціального фонду. На основі цих ознак запропоноване визначення поняття права на пенсійне забезпечення (наводиться у висновках). Соціально-економічний зміст права на пенсійне забезпечення полягає у можливості непрацездатної особи отримувати платежі для забезпечення життєвих потреб на рівні не нижче визначеного в державі прожиткового мінімуму; соціально-правовий - у тому, що пенсії є основним джерелом для існування пенсіонера. Пенсійне право є основним життєвим (за характером потреб людини); активним (за способом здійснення); індивідуальним (за суб’єктним складом).
Визначальними умовами пенсійної реформи повинно бути збереження соціально-економічного та правового змісту права на пенсійне забезпечення, а також удосконалення юридичного механізму реалізації цього права.
Законодавчому регулюванню пенсійного забезпечення у сучасний період присвячений другий підрозділ. Основним нормативно-правовим актом, що встановлює право громадян на пенсійне забезпечення і закладає підвалини системи пенсійного законодавства є Конституція України, яка передбачила пенсійні ризики, визначила джерела фінансування та закріпила державний соціальний стандарт для розрахунку розміру пенсії (ст.46). Базовий нормативно-правовий акт - Закон “Про пенсійне забезпечення” визначає правові, організаційні, соціальні умови та механізм реалізації права на пенсійне забезпечення. Пенсійні правовідносини є предметом правового регулювання також спеціальних законів, котрі визначають правовий та соціальний статус працівників окремих професійних категорій. На думку автора, велика кількість спеціальних законів є ознакою недосконалості пенсійного законодавства, а наявність різних пенсійних програм, які забезпечують значні переваги та пільги лише для окремих категорій працівників в межах єдиної державної пенсійної системи, порушує принцип соціальної справедливості. Автор розуміє соціальну справедливість як забезпечувану державою систему рівних організаціно-правових умов для реалізації права на пенсійне забезпечення. У державній пенсійній системі обсяг права на пенсійне забезпечення доцільно визначати лише трудовим внеском особи, що включає загальний трудовий (страховий) стаж особи та її середній дохід протягом всього періоду суспільно корисної діяльності. Зважаючи на істотні відмінності положень основного та спеціальних законів, що регулюють пенсійні правовідносини, запропоновано прийняти єдиний уніфікований закон “Про основні засади пенсійного забезпечення в Україні” та спеціальні закони про організаціно-правові основи державного та недержавного пенсійного забезпечення.
В третьому розділі аналізується теорія пенсійних правовідносин за умов пенсійної реформи.
У першому підрозділі дається визначення поняття пенсійні правовідносини, проаналізовано загальні та спеціальні ознаки цих правовідносин та здійснена їх системна класифікація.
В галузевій літературі (А.Д.Зайкін, Р.І.Іванова, Є.Є.Мачульська, А.Є.Пашерстник, М.І.Полупанов, В.А.Тарасова) специфічною ознакою пенсійних правовідносин називають їх соціальну аліментарність. Автор, зважаючи на 1) факт сплати працівниками внесків до Пенсійного фонду; 2) обумовленість розміру трудових пенсій минулими заробітками пенсіонера; 3) виникнення права на трудову пенсію не лише через непрацездатність особи, але і за наявності трудового (страхового) стажу, заперечує соціальну аліментарність як ознаку пенсійних правовідносин щодо забезпечення трудовими пенсіями. Аліментарними є лише правовідносини щодо забезпечення соціальними пенсіями.
Визначальним критерієм класифікації пенсійних правовідносин є пенсійні ризики. За їх характером пенсійні правовідносини можна поділити на правовідносини щодо забезпечення пенсіями в разі старості, інвалідності, втрати годувальника. Поява двох систем пенсійного забезпечення (державної та недержавної) зумовить відповідну класифікацію пенсійних правовідносин. Вони відрізнятимуться суб’єктами, формою участі у них громадян, підставами виникнення тощо.
У другому підрозділі проаналізовано поняття, ознаки та види суб’єктів пенсійних правовідносин; визначено зміст пенсійної правосуб’єктності.
Управомоченою стороною пенсійних правовідносин є непрацездатна фізична особа. Зважаючи на майже повну ідентичність підстав і механізмів пенсійного забезпечення громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, запропоновано використовувати в національному пенсійному законодавстві для позначення суб’єкта права на пенсійне забезпечення термін фізична особа (а не громадянин). Автор заперечує існування спеціальної пенсійної правоздатності. Основним елементом пенсійної правосуб’єктності є пенсійна дієздатність (не тотожна цивільній), умови настання якої передбачені пенсійним законодавством та диференціюються в залежності від виду пенсійних правовідносин.
За правовою природою пенсія за вислугу років є виплатою, що надається особі в разі втрати професійної працездатності (настання професійної старості), тобто є різновидом пенсії в разі старості, що зумовлює недоцільність її виокремлення в базовому пенсійному законі. В дисертації обстоюється думка про економічну та соціальну обгрунтованість переведення пільгового пенсійного забезпечення в рамки професійних пенсійних програм в системі недержавного пенсійного забезпечення. Пенсійна реформа зумовить появу нових суб’єктів пенсійних правовідносин. Одним із основних зобов’язальних суб’єктів в системі недержавного пенсійного забезпечення виступатиме недержавний пенсійний фонд, створений роботодавцем для пенсійного забезпечення працівників.
У третьому підрозділі досліджується поняття, правова природа, ознаки та класифікація пенсії як об’єкта пенсійних правовідносин; її співвідношення з соціальними допомогами; аналізується національне та зарубіжне законодавство (Росія, Польща) з питань визначення мінімального та максимального розмірів пенсії. Два принципи - гарантованість мінімального пенсійного забезпечення і відповідність рівня пенсійного забезпечення трудовому внеску особи - відображають двоїстий характер пенсії. Пенсії є неаліментарними, опосередковано платними та відносно еквівалентними соціальними виплатами. У дисертаційному дослідженні запропоновано визначення поняття “пенсія” (наводиться у висновках). Автор вважає виправданим переведення соціальної пенсії в систему державних допомог.
У четвертому підрозділі аналізується зміст суб’єктивних прав та обов’язків суб’єктів пенсійних правовідносин та юридичний механізм забезпечення суб’єктивного права на пенсію. Суб’єктивне право на пенсійне забезпечення включає наступні можливості суб’єкта права на пенсію: (1) вимагати відповідних дій уповноважених органів, які здійснюють пенсійне забезпечення (органу соціального захисту чи (і) Пенсійного фонду); (2) самостійно вчиняти дії щодо реалізації цього права; (3) звертатися за захистом до держави у випадку його порушення. “Належне виконання обов’язку” уповноваженими суб’єктами пенсійних правовідносин включає: (1) призначення пенсії відповідного виду та розміру (якісний показник); (2) призначення та виплата пенсії у визначені в законодавстві строки (кількісний показник).
В дисертації обгрунтовано доцільність запровадження фінансової відповідальності Пенсійного фонду перед пенсіонерами у випадку несвоєчасного проведення перерахунку. Важливим елементом механізму реалізації пенсійних прав, на думку автора, є законодавче закріплення єдиного державного соціального стандарту (соціального контролю рівня забезпечення в державі) - прожиткового мінімуму (замість трьох встановлених: межі малозабезпеченості, мінімального споживчого бюджету, прожиткового мінімуму).
Предметом вивчення п’ятого підрозділу є правові підстави виникнення, зміни та припинення пенсійних правовідносин. Елементами пенсійного фактичного складу є: об’єктивні факти, волевиявлення особи та рішення компетентного органу про призначення пенсії. Об’єктивні факти - це передбачена юридичними нормами сукупність конкретних соціальних обставин, необхідних для виникнення в особи права на отримання пенсії. Автор розрізняє: (1) абсолютно об’єктивні факти, що не залежать від волі суб’єкта (стать, вид пенсійної непрацездатності) та зумовлюють вид пенсійних правовідносин; (2) відносно об’єктивні, що пов’язані з волевиявленням особи (трудовий (страховий) стаж) та визначають обсяг пенсійного права особи. Пенсійна реформа зумовлює переосмислення категорії трудового стажу як підстави виникнення пенсійних правовідносин. Дисертант приходить до висновку, що визначальним юридичним фактом, який обумовлює право особи на пенсію є не трудовий, а страховий стаж особи. Страховий стаж є відносною подією. В роботі обгрунтовується доцільність підвищення вимоги щодо сумарної кількості страхових періодів як підстави виникнення права на пенсійне забезпечення. На думку автора, спеціальний страховий стаж визначатиме право на пільгове пенсійне забезпечення поза державною пенсійною системою.
Спираючись на положення Конституції України (ст.46) та медичні наукові дослідження, автор пропонує відмовитись від пенсійного віку як пенсійного юридичного факту, заливши його як правовстановлюючий юридичний факт у правовідносинах щодо забезпечення соціальними пенсіями. Держава встановить мінімально необхідний страховий стаж для виникнення права на пенсію та закріпить відповідний механізм розрахунку розміру пенсії, а особа, набувши мінімально необхідного страхового стажу, самостійно вирішуватиме можливість звернення за пенсією.
У сфері недержавного пенсійного забезпечення зовнішнім проявом волевиявлення сторін (пенсійного фонду та вкладника) може стати пенсійний договір. Його зміст складатимуть пенсійні ризики, настання яких обумовлюватиме у особи-учасника виникнення права на пенсію, істотні умови застосування пенсійної програми та реалізації пенсійного права особи. Укладення пенсійного договору має стати першим елементом юридичного фактичного складу у сфері недержавного пенсійного забезпечення.
Четвертий розділ “Організаційно-правові основи реформи пенсійного забезпечення в Україні”, що складається із трьох підрозділів присвячений теоретичним основам фінансування національної системи пенсійного забезпечення і розгляду зарубіжного відповідного досвіду.
У першому підрозділі проаналізовано природний, економічний, соціальний, юридичний та міжнародний аспекти і ознаки принципу страхового захисту непрацездатних. Характерною ознакою соціального страхування є фінансування пенсійного забезпечення за рахунок страхових внесків, а також тісний взаємозв’язок між розмірами страхових внесків і обсягом соціальних послуг. Автор виділяє ряд особливостей соціального страхування, які істотно відрізняють цей інститут від однойменного цивільно-правового (наводяться у висновках). Пенсійне страхування є видом соціального страхування. Вітчизняне пенсійне законодавство передбачає дві форми пенсійного страхування: обов’язкову, яка відіграє головну роль, і добровільну. Перша є структурною частиною системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, роль держави у якій полягає в: (1) створенні належного організаційно-правового механізму реалізації права на пенсійне забезпечення і (2) гарантуванні, в т.ч. і фінансуванні пенсійного забезпечення в межах прожиткового мінімуму тих непрацездатних, котрі не змогли з певних причин заробити пенсію відповідного рівня.
Світова практика знає два методи фінансування пенсійного забезпечення - перерозподільчий та накопичувальний. Першому відповідає солідарний принцип побудови пенсійної системи, коли активна частина населення фінансує не власні майбутні пенсійні виплати, а пенсії, які виплачуються попередньому поколінню працівників - сьогоднішніх пенсіонерів. Другий базується на принципі індивідуальної відповідальності, коли кожна особа протягом трудового періоду сплачує страхові внески, які акумулюються на її персоніфікованому рахунку, з якого вона у майбутньому отримуватиме пенсію. Зваживши переваги та недоліки цих методів, а також соціальну функцію пенсійних систем, автор обстоює думку, що в основі державної пенсійної системи повинен лежати перерозподільчий метод, а накопичувальний доцільно використовувати лише в рамках додаткових і, як правило, добровільних пенсійних систем.
Другий підрозділ присвячено вивченню правових основ діяльності Пенсійного фонду України, джерел фінансування та проблем його реформування. Побудова ринкової моделі пенсійного страхування викликає необхідність реформи Пенсійного фонду у двох аспектах: 1) розмежування джерел фінансування як способу накопичення засобів, достатніх для забезпечення пенсійних гарантій; 2) закріплення способів та напрямків використання акумульованих коштів.
Правову природу зборів на пенсійне страхування визначають специфічні ознаки: ці збори виступають джерелами фінансування лише пенсійних виплат, тісно пов’язані із пенсійними ризиками і мають опосередковано компенсаційний характер. Підставою для визначення розмірів зборів на загальнообов’язкове пенсійне страхування повинен бути заробіток працівника, обмежений мінімальною та максимальною величиною. Остання обумовлена наявністю в державі працівників з різко диференційованими доходами, а також необхідністю стимулювання недержавного пенсійного страхування і може визначатись рівнем середнього заробітку в державі.
Предметом вивчення третього підрозділу є теоретичні аспекти та шляхи практичного застосування системи недержавного пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне забезпечення означатиме перерозподіл відповідальноссті за пенсійне забезпечення між усіма суб’єктами пенсійних правовідносин: державою (як гарантом реалізації права на пенсійне забезпечення), працівником (як майбутнім пенсіонером) та роботодавцем (як споживачем робочої сили працівника). Найпоширенішим інститутом недержавного пенсійного забезпечення є недержавні пенсійні фонди - юридичні особи, створені роботодавцями з метою акумулювання коштів для пенсійного забезпечення працівників. Всі недержавні пенсійні фонди можуть бути відкриті (доступні для всіх суб’єктів) і закриті (корпоративні). Професійні пенсійні системи (які формуються за ознакою приналежності їх суб’єктів до певної професійної групи) можуть реалізовуватись лише через корпоративні пенсійні фонди, які створюватимуться роботодавцем або групою роботодавців з метою додаткового пенсійного забезпечення осіб, які перебували у трудових відносинах з цим роботодавцем (роботодавцями) за певною професійною ознакою.
) Відомості Верховної Ради СРСР. - 1956. - ¹15. - Ñт.313 ) Відомості Верховної Ради СРСР. - 1964. - ¹29. - Ñт. 340. ) Андріїв В.М.. Трудовий стаж за законодавством України: Автореф. дис....канд. юрд. наук: 12.00.05. / Національний університет ім.Т.Шевченка. -Київ, - 1997. - 18с. ) [4]) Сташків Б.І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення: Автореф. дис.....канд. юрд. наук / Національний університет ім. Т.Шевченка. - Київ, 1997. - 19с. Стычинский Б.С. Проблемы совершенствования правового регулирования социологического обеспечения граждан: Автореф.дисс..... канд. юрд. наук : 12.00.05. /Укр. юрд. академия. - Харковь, 1992. - 19 с. |
