Поняття міжнародно-правової відповідальності



Каталог авторефератов / ЮРИДИЧЕСКИЕ НАУКИ / Международное право; Европейское право



  • скачать файл:
Название:
Поняття міжнародно-правової відповідальності
Альтернативное Название: Понятие международно-правовой ответственности
Тип: Статья
Краткое содержание:

14.1. Поняття міжнародно-правової відповідальності


 


За визначенням Комісії міжнародного права ООН міжнародно-правова відповідальність (МПВ) — це всі види правовідносин, що виникають в рамках міжнародного права в результаті міжнародно-правового діяння держави, незалежно від того, чи обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, яка вчинила протиправне діяння, і державою, яка безпосередньо постраждала, або ж вони розповсюджуються також на інших суб’єктів міжнародного права і, незалежно від того, чи сконцентровані вони на зобов’язані винної держави відновити в правах державу, яка постраждала, і стягнути нанесені їй збитки (шкоду) чи охоплюють також право самої держави, яка постраждала, або інших суб’єктів міжнародного права застосувати до держави, яка винна, будь-яку санкцію, допустиму міжнародним правом.


 


Відповідальність держав охоплює ті наслідки, які те чи інше міжнародне-протиправне діяння може мати згідно норм МП в різних випадках, наприклад, наслідки діяння в плані збитку (шкоди) і відповідних санкцій.


 


Основні риси МПВ:


 


1) реалізується в міжнародних правоохоронних відносинах між державою-порушницею з одного боку, і державою (державами) жертвою з другого боку;


 


2) виникає в наслідок здійснення міжнародного правопорушення;


 


3) полягає в застосуванні до держави-порушниці міжнародного права примусових заходів;


 


4) пов’язана з негативними наслідками для правопорушника;


 


5) має за мету забезпечення міжнародної законності і міжнародного правопорядку.


 


Норми МП, які регулюють походження, зміст і реалізацію МПВ складають окремий інститут. Цей інститут є переважно звичаєвим. В кінці 50-х років було розпочато кодифікацію норм МПВ, яку не завершено і сьогодні.


 


МПВ є єдиним інститутом і не знає галузевого поділу.


 


Основні принципи МПВ:


 


1 ) принцип відповідальності стосовно всіх міжнародно-правових діянь держави;


 


2) принцип, який визначає суб’ єктів таких діянь;


 


3) принцип, який визначає умови наявності міжнародно-правових діянь;


 


4) принцип незастосування внутрішнього права для визначення наявності цих діянь.


 


Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності


 


Підстави виникнення МПВ поділяються на:


 


а) нормативно-правові;


 


б) фактичні.


 


Нормативно-правові підстави МПВ – це сукупність юридично обов’язкових міжнародно-правових актів, на основі яких певна поведінка або утримання від дій кваліфікується як міжнародне правопорушення і, в силу яких суб’ єкт міжнародного права повинен нести міжнародно-правову відповідальність.


 


В проекті статей про відповідальність Комісії Міжнародного Права зазначено "Діяння держави може бути кваліфіковане як міжнародно-протиправне лише на підставі міжнародного права. На таку кваліфікацію не може вплинути кваліфікація цього ж діяння як правомірного згідно внутрішньодержавного права".


Якщо немає заборони певної дії чи утримання від дій, юридична відповідальність, за невеликими винятками (про що говориться нижче), недопустима.


 


Нормативно-правові підстави визначають межу потенційно можливої відповідальності.


 


Джерелами МПВ є правомірні, юридично дійсні міжнародні договори і міжнародні звичаї; рішення міжнародних організацій і міжнародних органів, які у відповідності з нормами міжнародного права (і в першу чергу, статутами цих організацій) мають юридично-обов’ язковий характер; правосудні рішення міжнародних судів і арбітражів (консультативні висновки не є такими); односторонні міжнародні зобов’ язання держави, які не є засобом введення в дію (для цієї держави) чинних або щойно створених норм міжнародного права.


 


 


Норми МПВ починають функціонувати при наявності певних юридичних фактів, якими є лише міжнародні правопорушення. Міжнародні правопорушення є фактичною підставою виникнення МПВ.


 


МП визначає конкретні ознаки МПВ, а також обставини, які звільняють правопорушників


 


від МПВ.


 


До міжнародного правопорушення веде свідома, неспровокована поведінка. Якщо суб’ єкт володів свободою волевиявлення в процесі відповідних дій (чи утримання від дій) спровокована поведінка також може бути фактичною підставою міжнародно-правової відповідальності.


 


Дії або утримання від дій не можуть бути міжнародним правопорушенням, якщо вони не мають всіх ознак правопорушення. Не вважаються міжнародними правопорушеннями:


 


а) недружні акти;


 


б) злочинні вчинки фізичних осіб проти міжнародного права (злочини міжнародного характеру);


 


в) спірні ситуації.


 


Недружній акт – це така поведінка держави, яка наносить шкоду та суперечить інтересам іншої держави, але не порушує норм міжнародного права. МП не забороняє недружніх актів. Заборона існує на морально-політичному рівні. Недружній акт надає можливість іншим державам застосовувати до держави, яка вдалася до недружнього акту, заходи у відповідь в порядку реторсії.


 


Недружніми актами є: надмірне обмеження прав іноземних фізичних і юридичних осіб, націоналізація іноземної власності, підвищення митних податків відносно товарів певної держави


 


чи групи держав, інші дії.


 


Злочинні вчинки фізичних осіб проти міжнародного права – це такі дії фізичних осіб, які порушують норми міжнародного права, і тому заборонені нормами внутрішньодержавного права Таку заборону держави включають в свої кримінальні кодекси (закони). Боротьба з такими правопорушеннями передбачена нормами міжнародного права, але фізична особа підлягає кримінальному покаранню в національних судових установах.


 


Злочинними вчинками фізичних осіб проти міжнародного права є: виготовлення і продаж іноземної валюти і цінних паперів; виготовлення, придбання, зберігання з метою збуту і збут наркотичних засобів без спеціального на те дозволу, глум над символікою іноземної держави тощо.


При спірних ситуаціях держави ще не порушують норми міжнародного права, але інтереси однієї держави страждають від поведінки вищих посадових осіб іншої держави. На цьому етапі сторони не несуть міжнародно-правової відповідальності, але вони зобов’ язані вдатися до мирних засобів виходу із ситуації. Відмова виконати це зобов’ язання є міжнародним правопорушенням.


 


Приклади: територіальні спірні ситуації, питання спадкоємства при поділі держави на кілька незалежних держав тощо.


 


14.2. Ознаки міжнародного правопорушення


 


Ознаками МПВ є об’єктивні елементи його складу, до яких відносять:


 


а) об’ єкт правопорушення;


 


б) протиправну поведінку;


 


в) шкоду (збиток);


 


г) причинно-наслідковий зв’ язок між протиправною поведінкою (утриманням від дій) і збитком (шкодою);


 


д) вина правопорушника.


 


Відсутність хоч би однієї із вказаних ознак ставить питання щодо наявності правопорушення.


 


Об’єкт правопорушення поділяється на:


 


- безпосередній об’ єкт – те з приводу чого створена норма міжнародного права;


 


- реальний об’ єкт – порушена норма міжнародного права;


 


- загальний об’ єкт – міждержавні відносини.


 


Основним елементом міжнародного правопорушення є протиправна поведінка -


 


протиправні дії або бездіяльність держави, яка веде до невиконання або незалежного виконання її міжнародних зобов’язань. Основними формами протиправної поведінки держави є:


 


а) недотримання органами держави її міжнародних зобов’ язань, яке проявляється в порушенні прав інших держав і міждержавних організацій;


 


б) недотримання органами держави її міжнародних зобов’ язань, яке проявляється в порушенні прав фізичних і юридичних осіб;


 


в) недотримання органами держави її міжнародних зобов’ язань, яке виникає в зв’ язку з самочинними діями фізичних і юридичних осіб;


 


г) недотримання органами держави її міжнародних зобов’ язань, яке виникає в зв’ язку з протиправною діяльністю на її території органів інших держав і міждержавних організацій.


 


Види протиправної поведінки:


 


а) діяльність або бездіяльність законодавчих органів (прийняття нормативного акту, який суперечить міжнародним зобов’язанням держави; неприйняття необхідного закону; невідміна закону, який суперечить міжнародним зобов ‘язанням держави тощо);


 


б) діяльність або бездіяльність виконавчих органів влади (протиправна, всупереч міжнародним зобов’язанням, поведінка внутрішньодержавних органів і посадових осіб;


 


протиправна поведінка органів зовнішніх зносин; протиправна поведінка осіб із збройних сил тощо).


 


в) діяльність або бездіяльність судових органів (відмова в судочинстві; заборона доступу іноземців в національні суди; тривалість розгляду судової справи; судове рішення, в порушення міжнародних зобов’ язань держави; явно несправедливе рішення; помилка суду, яка привела до порушень міжнародних зобов’ язань держави тощо);


г) дії державних органів поза межами їх компетенції (дії посадової особи всупереч отриманим директивам; дій посадової особи в порушення внутрішньодержавного права, які породжують міжнародно-правову відповідальність тощо);


 


д) бездіяльність державних органів в зв’ язку з протиправною поведінкою приватних осіб, політичних партій і громадських організацій (бездіяльність при вчиненні замаху на честь і гідність іноземної держави – образа прапору, замах на представника іноземної держави, організація збройних загонів в підтримку заколоту тощо).


 


Протиправна діяльність або бездіяльність наносить шкоду (збитки) іншим суб’єктам міжнародного права. Види збитків:


 


- матеріальні (майнові втрати, від територіальних до упущеної вигоди);


 


- нематеріальні (обмеження державного суверенітету, зазіхання на честь і гідність держави).


 


В залежності від характеру та об’ єму збитку, визначається об’ єм, форма і вид міжнародно-правової відповідальності.


 


Між протиправною поведінкою суб’ єкта міжнародного права і збитком (шкодою) повинен бути причинно-наслідковий зв’язок. Держава не може вважатися правопорушником, якщо не встановлено причинно-наслідкового зв’ язку між її діями і збитком. В сучасному МП не має конкретних нормативних положень, які регулюють порядок встановлення причинно-наслідкового зв’язку, тому на практиці встановлення і обґрунтування таких зв’язків відбувається з врахуванням конкретних обставин кожного міжнародного правопорушення.


 


Вина – це неправомірно реалізована воля держави-правопорушниці, яка реалізується в протиправній поведінці її органів. Форми вини:


 


а) умисел;


 


б) необережність.


 


На випадок умислу держава навмисно порушує свої міжнародні зобов’язання (здійснює акт агресії, передає ядерну зброю іншій державі, застосовує хімічну, бактеріологічну (токсичну) зброю тощо).


 


У разі необережності держава порушує міжнародні зобов’язання через їх неналежну реалізацію відповідними органами (не забезпечена надійна охорона дипломатичного представництва і стався замах на дипломатичне представництво тощо).


 


Презумпція доведення вини в міжнародному праві покладена на потерпілого суб’ єкта.


 


Враховуючи складність встановлення вини в міжнародному праві, суперечну практику її доведення і обґрунтування, Комісія міжнародного права не включила в проект статей про відповідальність держав вину як необхідну ознаку правопорушення.


 


14.3. Класифікація міжнародних правопорушень


 


В українській науці міжнародного права міжнародно-правові порушення за характером наслідків та ступеням небезпечності поділяють на три основні види:


 


- найтяжчі міжнародні злочини;


 


- серйозні міжнародні правопорушення;


 


- ординарні міжнародні правопорушення.


Ординарні міжнародні правопорушення випливають з недодержання умов партикулярних норм міжнародного права. Вони зачіпають інтереси окремих держав і народів. Для них характерно відсутність зафіксованих ознак, так як вони виводяться в кожному конкретному випадку з відповідних міжнародних зобов’ язань. Вони завжди мають локальний, партикулярний характер. Шкода розповсюджується лише на потерпілу державу.


 


Приклади: невиконання або неналежне виконання міжнародних договорів в галузі економічного, науково-технічного, культурного і т.п. співробітництва.


 


Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного товариства. Безпосередньо не ставлять під загрозу мир і безпеку держав і народів, але впливають на їх стабільність. Як правило такі правопорушення охоплюють цілу галузь міжнародного права і зривають виконання багатосторонніх міжнародних угод із значною кількістю учасників.


 


Приклади: отруєння радіоактивними речовинами повітряного, морського і космічного простору (заборонено Договором 1963 р. про заборону випробовування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою і Договором 1967 р.), поширення ядерної зброї (всупереч Договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї і відповідно поновлених в договірному порядку міжнародних зобов’ язань) тощо.


 


Найтяжчі міжнародні злочини – це такі міжнародні правопорушення, які ставлять під загрозу знищення існуючий міжнародний порядок, зачіпають права і інтереси всього світового товариства, як правило, здійснюються з неправомірним застосуванням збройних сил, інших неправомірних примусових заходів, ставлять під загрозу існування держави тощо. При найтяжчих міжнародних правопорушеннях їх ознаки мають чітке міжнародно-правове визначення. Найтяжчі міжнародні правопорушення завжди порушують основні принципи міжнародного права.


 


В силу об’ єму негативних наслідків при найтяжчих міжнародних злочинах, їх небезпеки для світового товариства, їх ще називають злочинами проти людства.


 


В Статуті Нюрнберзького міжнародного воєнного трибуналу (ст. 6) і Статуті Токійського міжнародного воєнного трибуналу (ст. 5) зроблено узагальнену класифікацію злочинів проти людства на три групи:


 


1. Злочини проти миру: планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни або війни на порушення міжнародних договорів, угод чи запевнень, участь у загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-яких із згаданих вище дій.


 


Такі злочини прямо заборонені Паризьким пактом 1928 р. (пакт Бріана Келлога), Статутом ООН, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) від 14 грудня 1974 р. "Визначення поняття агресія", іншими міжнародно-правовими актами.


2. Воєнні злочини: порушення законів та звичаїв війни, зокрема, вбивства, знущання, вивезення в рабство чи з іншою метою цивільного населення окупованої території; вбивства військовополонених чи знущання над ними; вбивства заручників; пограбування громадської або приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, та інші злочини.


 


Кваліфікація категорій воєнних злочинів міститься в Гаазьких конвенціях 1907 р. про закони і звичаї війни, Женевському протоколі 1925 р. про заборону хімічної і бактеріологічної зброї, Женевських конвенціях 1949 р. про захист жертв війни і Додаткових протоколах (І і ІІ) до них, Гаазькій конвенції 1954р. про захист культурних цінностей на випадок збройного конфлікту тощо.


 


3. Злочини проти людяності: вбивства, знищення, перетворення на рабів, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення; переслідування з політичних, расових чи


 


релігійних мотивів з метою здійснення або у зв’ язку з будь-яким злочином, незалежно від того, були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де їх було вчинено чи ні. Найнебезпечнішими злочинами проти людяності є:


 


а) геноцид – дії що чиняться з наміром знищити цілком або частково національну, етнічну, расову або релігійну групу шляхом вбивства членів такої групи, заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або спричинення розумового розладу членів такої групи; навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на цілковите або часткове фізичне її знищення; заходи, розраховані на те, щоб запобігти дітородінню у середовищі такої групи; насильна передача дітей з однієї групи в іншу (Конвенція 1948 р. про попередження злочину геноциду і покарання за нього);


 


б) злочини колоніалізму: колоніальні анексія, позбавлення незалежності, збройних захват


 


тощо;


 


в) екоцид – злочинний вплив на навколишнє середовище, який викликає незворотні зміни, зникнення фауни і флори, загибель людей;


 


г) збройні втручання, позбавлення держави незалежності та ін.


 


Комісія міжнародного права в проекті статей про міжнародну відповідальність запропонувала іншу класифікацію міжнародних правопорушень: "Ст. 19. Міжнародні злочини і правопорушення:


 


1 . Діяння держави, яке порушує міжнародне зобов’ язання, є міжнародним протиправним діянням, незалежно від об’ єкту порушеного зобов’ язання.


 


2. Міжнародне протиправне діяння, яке виникло в результаті порушення державного міжнародного зобов’ язання, настільки основоположною для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного товариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним товариством в цілому, складає міжнародний злочин.


 


3. З дотриманням п.2 і у відповідності з діючими нормами міжнародного права міжнародні злочини можуть, зокрема, виникати внаслідок:


a) тяжкого порушення міжнародних зобов’ язань, яке має основоположне значення для забезпечення міжнародного миру і безпеки, такого, як зобов’ язання, яке забороняє агресію;


 


b) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основоположне значення для забезпечення права народів на самовизначення, такого як зобов’ язання, яке забороняє встановлення чи збереження силою колоніального панування;


 


c) тяжкого і масового порушення міжнародного зобов’ язання, яке має основоположне значення для захисту людської особистості, таких, як зобов’ язання, які забороняють рабство, геноцид, апартеїд;


 


d) тяжкого порушення міжнародного зобов’язання, яке має основоположне значення для захисту навколишнього середовища, такого як, зобов’ язання, яке забороняє масове забруднення атмосфери або морів.


 


4. Будь-яке міжнародне-протиправне діяння, яке не складає міжнародного злочину у відповідності з п.2, є міжнародним правопорушенням".


 


14.4. Підстави звільнення від міжнародно-правової відповідальності


 


МП передбачає випадки, коли поведінка суб’єкта, яка не відповідає міжнародним зобов’ язанням, може не бути визнана порушенням. Не допускається існування таких обставин, які звільняють суб’єкта МП від відповідальності за порушення імперативних норм (jus cogens).


 


Обставини, що виключають виникнення МПВ поділяють на:


 


а) ті, що є результатом вольових дій, реалізації права (згода, заходи у відповідь і самооборона);


 


б) обставини, що склалися не залежно від волі суб’ єкта (неподолана сила, непередбачуваний випадок, форс-мажор, стихійне лихо, стан необхідності).


 


А)


 


Згода однієї держави на поведінку іншої держави, яка не відповідає її міжнародним зобов’ язанням щодо першої, виключає протиправність другої в межах отриманої згоди. Згода повинна бути чітко виражена до здійснення відповідних дій. Виключається тиск, помилка, підкуп чи насильство над тим, хто дає згоду. Згода не знімає відповідальності щодо третьої держави. (ст. 29 проекту Комісії)


 


Правомірні дії однієї держави у відповідь на неправомірні дії іншої (контрзаходи, здійснення міжнародно-правових санкцій) можуть привести до порушень. Заходи у відповідь не підлягають МПВ. Правомірні дії у відповідь повинні відповідати принципу пропорційності і режиму міжнародної відповідальності. Виключені збройні репресалії, позаправові заходи у відповідь, які не пов’ язані з конкретним правопорушенням, заходи не потерпілої сторони.


 


Дії держави не протиправні, якщо вони є законними заходами самооборони згідно зі ст. 51 Статуту ООН. Самооборона може застосовуватись лише у відповідь на збройний напад після вжиття заходів Радою Безпеки ООН (ст. 34 проекту Комісії). При самообороні необхідно дотримуватися принципу пропорційності.


            Сохранить


Міжнародний Суд ООН і 1965 р. щодо дій в Нікарагуа і проти Нікарагуа зазначив: "правомірність реакції на агресію залежить від критеріїв необхідності і пропорційності заходів, застосованих в рамках законної оборони".


 


Б)


 


Протиправність діяння держави, не відповідаючи її міжнародному зобов’ язанню, виключається, якщо це діяння було викликано непереборною силою або непередбаченою зовнішньою подією, яка не піддавалась контролю держави.


 


2. Пункт 1 не застосовується, якщо держава, про яку йдеться, сприяла виникненню ситуації матеріальної неспроможності." (Стаття 31 проекту Комісії).


 


На увазі маються природні явища (землетрус, епідемії, повені і т.п.) або про непередбачувана діяльність людей (катастрофа на атомній електростанції, знищення об ‘єкту іноземної власності на території держави і т.п.), при яких держава позбавлена можливості упередити негативні наслідки або проявити волю, щоб змінити ситуацію.


 


МП має особливе ставлення до стану необхідності. Держави надто часто посилаються на стан необхідності як на причину недотримання міжнародних зобов’ язань. Тому посилання на стан необхідності можливе лише при наявності таких факторів:


 


- небезпеки (неминучої), яка загрожує життєвим інтересам держави;


 


- виключної ситуації держави, в якій вона інакше себе не могла вести;


 


- тимчасового характеру вимушеної поведінки.


 


Неможливе посилання на стан необхідності, якщо можливість такої ситуації передбачено міжнародним договором можливість такої ситуації, та дії держави не визнані виправданими, або, якщо держава сама сприяла створенню стану необхідності.


 


14.5. Суб’єкти міжнародно-правової відповідальності


 


Основним суб’ єктом МПВ є держава. Крім того, суб’ єктами МПВ можуть бути міжнародні (міжурядові) організації та інші суб’ єкти міжнародного права.


 


Держава несе безпосередню відповідальність за дії своїх органів законодавчої, судової і виконавчої влади. Це правило розповсюджується на поведінку органів адміністративно-територіальних підрозділів, якщо вони діяли в такій якості, а також на органи, які не відносяться до вказаних структур, але уповноважені внутрішньодержавним правом здійснювати певні прерогативи державної влади, якщо вони діяли в такій якості.


 


Не розглядається як поведінка держави:


 


а) поведінка особи або групи осіб, які діяли в самостійній якості, а не від імені держави;


 


б) поведінка органу однієї держави на території іншої держави не розглядається, як дії останньої;


 


в) поведінка органу міжнародної організації на території держави;


 


г) поведінка органу повстання на території держави.


 


В залежності від участі в міжнародному правопорушенні виділяють:


 


- держави – основні учасники міжнародного правопорушення;


 


- держави-співучасники;


 


-          держави, які сприяли злочину.


-          Як суб’єкт МПВ міжнародна організація відповідає за правопорушення, яких вона допустилась діючи в рамках своїх установчих документів, та, особливо, в тих випадках, коли вона вийшла за межі статутних повноважень.


-           


-          14.6. Види і форми міжнародно-правової відповідальності


-           


-          МПВ реалізується в конкретних видах і формах.


-           


-          Види МПВ:


-           


-          - політична (нематеріальна);


-           


-          - матеріальна.


-           


-          Але чіткої межі між двома видами МПВ не існує.


-           


-          Форми нематеріальної МПВ:


-           


-          - сатисфакція,


-           


-          - ресторація,


-           


-          - обмеження суверенітету,


-           


-          - обмеження юрисдикції держави і т.п.


-           


-          Сатисфакція – задоволення нематеріальних вимог для відшкодування збитку нанесеного честі і гідності держави. Сатисфакція може бути:


-           


-          а) простою (висловлення офіційного співчуття; принесення вибачення; визнання неправомірності вчинених дій; дезавуювання дій представника держави і т.п.);


-           


-          б) надзвичайною (тимчасове обмеження суверенітету і правоздатності держави; здійснення влади органами іншої держави; контроль за використанням наукового потенціалу і т. п.).


-           


-          Ресторація – відновлення державою-порушником попереднього стану певного матеріального об’ єкту (відновлення якості питної води, яка потерпіла від діяльності держави порушника тощо).


-           


-          Як форма політичної відповідальності застосовується виключення з міжнародної організації або_призупиненням прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародних організаціях.


-           


-          Матеріальна МПВ наступає, коли порушення пов’ язано з нанесенням матеріальної шкоди. Форми матеріальної МПВ:


-           


-          - репарація;


-           


-          - реституції;


-           


-          - субституції.


-           


-          Репарація – відшкодування суб’єктом-порушником матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами тощо.


-           


-          За рішенням Кримської конференції 1 945 р. Німеччина зобов’ язувалась відшкодувати СРСР збитки в 20 млрд. дол. В 1996 р. Міжнародний Суд ООН прийняв рішення про виплату США Ірану компенсації в 131 млн. дол. за збитий в 1988 р. пасажирський літак.


-           


-          При надзвичайній репарації держава-порушник обмежується в правах розпоряджатися власними матеріальними ресурсами.


-           


-          Реституція – повернення державі-жертві правопорушення в натурі майна, незаконно вивезеного з її території державою-порушником або її співучасником.


-           


-          Таке повернення може здійснюватися у формі реституції in integrum, коли не тільки відновлюється попередній стан, а й несуться витрати пов’ язані з цим (звільняється захоплена територія, виводяться війська, техніка, демонтуються установки і т. п. за рахунок держави-порушниці).


-           


-          Різновидом реституції є субституція, яка полягає в заміні неправомірно знищеного або пошкодженого майна, будинків, художніх цінностей, транспортних засобів тощо на рівноцінні.


-           


-          14.7. Відповідальність міжнародних організацій


-          Відповідальність міжнародних (міжурядових) організацій має особливості, які випливають з її правосуб’ єктності. МП визнає, що міжнародні організації є суб’ єктами МПВ і суб’ єктами міжнародних домагань.


-           


-          Відповідальність міжнародних організацій передбачена в їх статутах та в ряді універсальних міжнародних договорів.


-           


-          МПВ міжнародних організацій наступає в разі порушення її органами статутні зобов’ язань, чинних норм загального міжнародного права чи норм внутрішнього права організації.


-           


-          Міжнародним організаціям властива як політична, так і матеріальна відповідальність.


-           


-          Політична відповідальність міжнародної організації можлива у разі прийняття дискримінаційного рішення, з обмеженням державного суверенітету як членів, так і держав-нечленів організації; порушення положень угоди про штаб-квартиру, неправомірне застосування збройних сил тощо.


-           


-          Матеріальна відповідальність міжнародної організації може мати два результати: 1 ) безпосередню відповідальність;


-           


-          2) солідарну відповідальність міжнародної організації і держав-членів.


-           


-          Міжнародна організація несе відповідальність за протиправну поведінку своїх виконавчих органів і персоналу.


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


2. Поняття міжнародного правопорушення


 


 


Міжнародне правопорушення являє собою складне правове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнародного правопорушення розглядається міжнародно-протиправне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у якому є ознаки (елементи) складу міжнародного правопорушення.


Міжнародне правопорушення характеризують такі основні ознаки:


— міжнародна суспільна небезпека;


— протиправність;


— причинно-слідчий зв'язок між протиправним діянням і шкідливими наслідками, що наступили;


— карність.


Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завдати шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються міжнародним правом.


Протиправність правопорушення обумовлена порушенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються права інших суб'єктів.


'Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою ознакою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'ясувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне правопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або виявляється інша причина, відповідальність даного суб'єкта не наступає.


Карність є правовим наслідком, закономірним результатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права встановлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.


У міжнародному правопорушенні, подібно внутрішньодержавному, виділяється склад міжнародного правопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залучаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодержавному праві.


До складу міжнародного правопорушення входять:


— об'єкт міжнародного правопорушення — це ті блага матеріального або нематеріального характеру, на якізазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний правопорядок, система міжнародних відносин, що склалася, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнародний правопорядок, установлені міжнародними зобов'язаннями);


— об'єктивна сторона міжнародного правопорушення — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта міжнародних відносин, який порушує міжнародно-правові зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відповідальність. Як і у внутрішньодержавному праві діяння міжнародно-протиправного характеру може виражатися зовні у формі як дії (активне поведінка правопорушника), так і у формі бездіяльності (невиконання суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);


— суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі автори відносять до числа суб'єктів міжнародного правопорушення інших суб'єктів міжнародного права, зокрема міжнародні організації або інші підприємства, організації і навіть окремих індивідів, що вчинили міжнародно-протиправні діяння. На цій підставі вони розширюють коло міжнародних правопорушень, про що більш докладно буде говоритися нижче.


Вважається, що при вчиненні міжнародного правопорушення зазначеними суб'єктами, за винятком міжнародних організацій, в остаточному підсумку відповідальність усе ж буде нести держава:


а) держава буде нести міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу у разі прийняття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями даної держави (наприклад, при обнародуванні законодавчого акту про одностороннє обмеження прав іноземців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);


б) держава найбільш часто несе міжнародну відповідальність за діяння своїх виконавчих органів (міністерств і відомств, армійських і поліцейських під розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть


за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);


в) міжнародна відповідальність держави може мати місце і внаслідок порушення її міжнародних зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно ж, питання відповідальності держави за дію своїх


судових органів є дуже складним, адже загальновідомо, що невід'ємною рисою суверенної і демократичної держави є повага незалежності і самостійності судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважаючи на свою незалежність від інших гілок єдиноїдержавної влади і підпорядкування тільки закону, суди є органами держави, тому їхнє поводження розглядається в міжнародній практиці як поводження


самої держави;


г) держава несе міжнародну відповідальність за протиправне поведінку її адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції (мається на увазі


діяння її посадових осіб). Причому держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті обставині, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід було чинити або слід було вчини


ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплене положення, відповідно до котрого держава «не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання нею договору»;


д) держава несе міжнародно-правову відповідальність, якщо її фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на права й інтереси іншої держави, що охороняються міжнародним правом, — за незабезпечення захисту цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, життя і здоров'я представників іноземної держави, на честь і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконання своїх зобов'язань із забезпечення прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, покликаних захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних організацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.


Водночас у доктрині складається думка, що міжнародна відповідальність міжнародної організації грунтується на її правосуб'єктності і безпосередньо випливає з неї. Ця відповідальність носить специфічний характер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони залежать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнародних організацій.


Відповідальність міжнародної організації може виникнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутрішнього права організації), так і загальних норм міжнародного права. Не знімається питання про відповідальність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.


В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних організацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН передбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культури і т.д.). У відповідності зі статтями V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна організація, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у відношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.


Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але міжнародна доктрина, як правило, не використовує розподіл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто використовують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконструйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обов'язковий елемент складу правопорушення в них відсутня. Мова йде про так звану «відповідальність незалежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, зброєю масового знищення, повітряними силами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).


 


 


 


3. Види міжнародних правопорушень


 


 


У доктрині і практиці міжнародного права міжнародні правопорушення не мали чіткого розподілу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їхнього виділення починалися. Так, наприклад, у Декларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятій з ініціативи Росії в зв'язку з геноцидом вірменів у турецькій Османській Імперії, це діяння кваліфікувалося як «злочин проти людства і цивілізації». До другої половини XX сторіччя міжнародна доктрина починає підрозділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжнародних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які порушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апартеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство та ін.).


Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержало шляхом закріплення в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, що є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією про судове переслідування і покарання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких передбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських країн осі індивідуально або в якості членів організації, вчинили ці злочини.


Подальший розвиток поняття «міжнародний злочин» одержало у статті І Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року; статті І Конвенції про незастосування терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; статті І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; статті 5 Визначення агресії, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей же історичний період намічається тенденція до визнання в якості міжнародного злочину застосування державою першою ядерної зброї.


Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопорушеннями.


Комісія висловила також попередню думку про наслідки зазначеного розподілу міжнародно-правових діянь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може виступати будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення — тільки безпосередньо постраждала держава.


Претензія може бути пред'явлена державі у вигляді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права — «у вигляді присвоєння державі поведінки, що представляє собою порушення міжнародного зобов'язання, коли в наявності є основні ознаки міжнародного правопорушення».


Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий розподіл міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнародних правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:


1. Міжнародні злочини;


2. Злочини міжнародного характеру;


3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).


Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинення, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.


Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.


Міжнародні злочини:


— здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями;


— здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;


— зазіхають на міжнародний мир і безпеку,


— загрожують основам міжнародного правопорядку;


— спричиняють відповідальність держави як суб'єкта


міжнародного права і персональну кримінальну відпо


відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод


ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо


нальної) юрисдикції.


Під злочином міжнародного характеру розуміють діяння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом; підробка грошових знаків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.


Злочини міжнародного характеру:


— торкаються інтересів двох або декількох держав, юридичних осіб і/або громадян;


— здійснюються окремими фізичними особами поза зв'язком із політикою держави;


— спричиняють персональну відповідальність пра


вопорушників у рамках національної юрисдикції-


Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх зизна-чала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.


Міжнародні делікти:


— не носять характеру злочинів і не мають суспільної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру;


— можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами міжнародних правовідносин, що порушують положення розпоряджень міжнародно-правових норм;


— спричиняють відповідальність суб'єктів, що може виражатися у формі самообмежень, які випливають у результаті офіційного визнання протиправності поведінки суб'єкта.


 


 


 


 


 


 


 


 


4. Види і форми відповідальності


 


 


Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і нематеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.


Політична відповідальність, як правило, супроводжується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.


Найбільш поширеними формами політичної відповідальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинення членства або виключення із міжнародної організації декларативні рішення.


Сатисфакція (задоволення) як форма політичної відповідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідності іншої держави.


Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну правопорушенням):


— офіційне вираження жалю або співчуття;


— приношення вибачень;


— приношення запевнень у тому, що подібні акції не повторяться в майбутньому;


— карне покарання винних осіб;


— видання нормативного акту з визнанням своєї провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в майбутньому;


 


— посилання спеціальної делегації в ображену державу;


— вшанування постраждалої держави шляхом підняття прапора постраждалої держави в столиці держави-деліквента, або віддання їй честі військовим формуванням з артилерійським салютом або виконанням її державного гімну, або сполученням того


й іншого і т.п.


Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.


Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.


Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фашистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася значної частини своєї території, але на частині, що залишилася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.


Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного судового органу або організації, що визнають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням.


Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і покликана покласти на винну державу обов'язок загладити цей збиток, заподіяний правопорушенням.


Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.


Під репараціями (від лат. reparatio— відновлення) — розуміють відшкодування державою-порушницею заподіяної нею шкоди.


Історично свій початок репарації беруть від інституту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному граві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладене «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною державою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відвертого грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Версальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені сучасним міжнародним правом. Фактично, на зміну контрибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідальності держав, застосовувані в даний час.


Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправомірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають правомірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний потерпілій державі, був доведений.


При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.


Реституція являє собою відшкодування правопорушником матеріального збитку в натурі (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.).


Різновидом реституції виступає субституція — заміна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.


 


 


 


 


 


 


 


5. Обставини, що виключають відповідальність держав


 


 


Відповідно до загальних принципів міжнародної відповідальності держав усяке міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оцінити позицію, що склалася в доктрині міжнародного права, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.


Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з виконання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє протиправне діяння держави.


Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:


— згода держави;


— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;


— форс-мажор і непередбачений випадок;


— лихо;


— стан необхідності;


— самооборона.


У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить:


«Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння, що не відповідає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на територію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).


Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.


Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:


— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;


— згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;


— згода повинна передувати вчиненню дії;


— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави.


Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:


— управочинена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.);


— згода управочиненої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).


Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).


Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відповідає цьому зобов'язанню.


При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встановити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року.


Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей.


Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній небезпеці.


Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку формально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.


Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.


Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.


Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином:


«Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли:


а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози і


б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні якого існує зазначена обставина».


Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:


— абсолютно винятковий характер ситуації, на яку посилається держава;


— неминучість характеру небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави і його населення:


— неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;


— в обов'язковому порядку тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.


Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме:


— міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права;


— міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;


— держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.


З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цінність правової регламентації цієї ситуації, що представляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на стан необхідності.


Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.


Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».


Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:


— наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює винятково серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментарю Комісії міжнародного права;


— самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки;


— Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено про вжиті заходи самооборони;


— такі заходи не торкаються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.


Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що піддалася збройному нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена


Статутом ООН система колективної міжнародної безпеки. Більш докладне освітлення самооборони як одного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.


6. Санкції в міжнародному праві


Загальновизнано, що кожна держава має право охороняти свої інтереси всіма припустимими міжнародним правом засобами, у тому числі заходами примусового характеру. Однією з форм примусу в міжнародному праві є міжнародно-правові санкції.


У історичній ретроспектив! санкції спочатку застосовувалися в порядку самодопомоги. Але в міру становлення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу» була викликана створенням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх неналежним чином. Таким чином, виступаючи в якості елемента правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові заходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом. Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.


Санкції мають своїми цілями:


— припинення правопорушення;


— відновлення порушених прав;


— забезпечення відповідальності правопорушника.


Слід зазначити такі особливості застосування санкцій:


— застосовуються тільки санкції, дозволені міжнародним правом;


— вони не можуть нести превентивний (попереджувальний) характер, тому що їхньою метою є захист і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжнародного права;


— міжнародно-правовими санкціями визнаються


лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на правопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт


у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпадаючі за формою з такими, санкціями не є.


У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважають їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусовими заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:


— санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих), що застосовуються до правопорушника, у той час як відповідальність може виступати у формі самообмежень правопорушника;


— санкції, як правило, передують реалізації заходів відповідальності і виступають у якості своєрідної передумови її виникнення: адже метою санкцій є припинення міжнародного правопорушення, відновлення порушених прав і забезпечення здійснення відповідальності;


— санкції застосовуються в процесуальному порядку, відмінному від порядку здійснення міжнародно-правової відповідальності;


— санкції є правом потерпілого і виражаються тільки у формах, властивих цим правомочностям. Тому їхнє застосування не залежить від волі правопорушника;


— підставою застосування санкцій є відмова припинити неправомірні дії і виконати законні вимоги потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на різних підставах.


У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:


— індивідуальні — коли санкції застосовуються однією потерпілою державою;


— колективні — коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. Вважається загальновизнаним, що характером міжнародно-правових санкцій володіють саме колективні заходи, що передбачаються главою VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру або акту агресії.


У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:


— санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;


— санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.


Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона.


Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливе, упереджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.


Міжнародна практика включає багато форм реторсій, застосовуваних до держави-порушника:


— підвищення мит на товари з цієї держави


— уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою;


— встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;


— підвищення податкових платежів;


— націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;


— так звані політичні реторсії: всілякі обмеження, установлювані для дипломатів і громадян цієї держави (обмеження пересування територією держави перебування, обмеження в правах громадян держави-порушника), а також заходи, що свідчать про незадовільний стан міждержавних відносин (відкликання дипломатичного представника з держави-порушника; оголошення співробітників дипломатичного представництва цієї держави persona non grata; скасування запланованих державних візитів керівників і т.д.).


Репресалії — це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.


У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:


— ембарго — заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника;


— бойкот — заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;


— заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розташованих на своїй території;


— вилучення своїх внесків із банків держави-порушника.


Серед форм репресалій виділяються так звані політичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; невизнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).


Слід звернути увагу на те, що невизнання має декілька1" основних форм:


— відмова держави визнавати юридичну чинність договорів і угод, укладених у результаті неправомірного застосування сили, або таких, що суперечать загальновизнаним принципам міжнародного права;


— відмова визнавати протиправний режим, що прийшов до влади в даній державі;


— відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли в результаті неправомірних дій влади держави-порушника (наприклад, невизнання територіальних змін, що відбулися в результаті агресії), та ін.


Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид санкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупиненні або припиненні нею дипломатичних і/або консульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автоматичного розірвання відносин консульських.


Особливим видом санкцій є самооборона, що знаходить вираження в застосуванні до правопорушника збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відповідь на збройний напад.


У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:


— необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, що не є актом агресії (наприклад, примусові заходи у відношенні повітряних і морських суден, що вторглись на


територію держави);


— самооборона від агресії — це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і, насамперед, за Статутом ООН.


Між цими видами самооборони існують відмінності:


— при необхідній обороні дії правопорушника не носять систематичного характеру, має місце епізодичний характер правопорушення, що не має за мету розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «разовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту застосування збройної сили;


— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступенем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнародну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнародних організацій, належать: призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації; виключення порушника з міжнародного спілкування; колективні збройні заходи для підтримки міжнародного миру і безпеки. Призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародній організації, частіше усього здійснюється в таких формах:


— позбавлення права голосу держав, що не виконують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у1999 році Україна поряд із деякими іншими державами була позбавлена права голосу в Генеральній


Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'язань перед цією міжнародною універсальною організацією);


— позбавлення права представництва в організації (відмова в обранні в органи організації, відмова в запрошенні на конференції, що проводяться в її рамках і т.д.);


— позбавлення права на одержання допомоги, що надається в рамках цієї організації;


— тимчасове призупинення членства в міжнародній організації;


— виключення з членів міжнародної організації.


Виключення порушника з міжнародного спілкування виражається в більш широкому спектрі заходів, що застосовуються до нього вже за рамками міжнародної організації, але по її рекомендації. Таке виключення може бути виражене в повному або частковому розірванні економічних, політичних, військових і інших відносин, розірванні дипломатичних і консульських відносин, припиненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.


Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнародному праві є винятковим заходом, застосовуваним тільки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнародному миру і безпеці.


Санкції збройного характеру повинні застосовуватися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжнародна практика застосування колективних заходів показує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного збройного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.


Можливість застосування колективних збройних заходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організації американських держав (ОАД), Ліги арабських держав (ЛАД) та інших регіональних організацій.


Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосовуватися в двох формах:


— окремими державами від імені і за спеціальними повноваженнями ООН;


— спеціально утворюваними збройними силами ООН.


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


4. Поняття, види і форми відповідальності в міжнародному праві.


 


 


Відповідальність узагалі - це, в персональному плані, здатність суб'єкта суспільних відносин відповідати за свої дії. У суспільному плані - це захід впливу на суб'єкта суспільних відносин у зв'язку з його якимись діяннями. Це оцінка поведінки в суспільстві. Залежно від сфери діяння суб'єкта суспільних відносин, відповідальність може носити різний характер - суспільний, особистий, юридичний. У свою чергу, юридична відповідальність може бути адміністративною, цивільною, карною або іншою, в тому числі й міжнародною. Проте це вже буде відповідальність суб'єкта права.


Поняття міжнародно-правової відповідальності можна визначити як юридичний обов'язок суб'єкта міжнародного права, який допустив правопорушення, ліквідувати наслідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту. Поняття відповідальності в юриспруденції невіддільне від поняття обов'язку або зобов'язання. Тому можна вважати, що в загальному плані міжнародно-правова відповідальність - це юридичні наслідки, що настали в результаті порушення суб'єктом міжнародного права його міжнародного правового зобов'язання.


Міжнародно-правова відповідальність - це необхідна юридична властивість міжнародної правосуб'єктності суб'єкта міжнародного права, і вона відображає його деліктоздатність.


Виходячи з цього, можна констатувати, що міжнародно-правова відповідальність може розглядатися як засіб, що сприяє дотриманню міжнародного права, як інструмент міжнародно-правового регулювання і стимулятор функціонування норм міжнародного права.


Норми, що регулюють питання міжнародно-правової відповідальності, об'єднані в інститут відповідальності, який є одним із найстаріших у міжнародному праві. В останні десятиліття цей інститут зазнав певних змін. З'явилися нові види міжнародно-правової відповідальності: за агресію, за відмову надання незалежності колоніальним народам, за геноцид та ін. Разом із тим, деякі види відповідальності, що існували раніше, зникли (наприклад, контрибуція).


Міжнародно-правова відповідальність може мати місце тільки в тому випадку, коли є факт наявності міжнародного правопорушення. У зв'язку з цим поняття міжнародного правопорушення потребує певної юридичної кваліфікації. Юридична кваліфікація міжнародного правопорушення передбачає встановлення ряду конкретних юридичних фактів:


- існування (наявність) конкретної норми міжнародного права (або звичаю), положення якого порушене;


- існування (наявність) поведінки (дії або бездіяльності), яку можна поставити за вину конкретному суб'єкту міжнародного права;


- настання (наявність) шкідливого результату;


- безпосередній зв'язок між поведінкою конкретного суб'єкта міжнародного права і протиправними наслідками, що настали (тобто встановлення вини суб'єкта).


Саме така процедура, що закінчується встановленням вини, є обов'язковою при інкримінуванні суб'єкту міжнародного права його вини і притягненні його до міжнародно-правової відповідальності.


Таким чином, міжнародне правопорушення - це дія або бездіяльність суб'єкта міжнародного права, що порушує його зобов'язання з міжнародного права і зумовлює міжнародно-правову відповідальність.


Всі правопорушення, що зумовлюють міжнародно-правову відповідальність, можна класифікувати на міжнародні делікти (незначні правопорушення) і міжнародні злочини (особливо небезпечні правопорушення).


Міжнародні делікти вельми різноманітні і, через свою незначи-мість, як правило, не ведуть до тяжких наслідків. Інша справа з міжнародними злочинами. Вони частіше за все складають значну небезпеку для миру і безпеки народів, і через це сучасне міжнародне право приділяє їм особливу увагу. До міжнародних злочинів належать:


- акти агресії;


- акти насильницької колонізації;


- геноцид (дії щодо знищення нації, етнічної групи, народності. У 1948 р. під егідою ООН ухвалена Конвенція про попередження геноциду);


- апартеїд - примусове насильницьке роздільне проживання (мало місце в ПАР);


- застосування засобів масового знищення людей та ін.


Міжнародно-правова відповідальність може виражатися у вигляді політичної і матеріальної відповідальності. Кожна з них має свої форми вираження. До форм політичної відповідальності відносяться: сатисфакція, санкції, ресторації, реторсії, репресалії, а також заходи, що здійснюються ООН на підставі статей 41, 42 Статуту ООН, аж до застосування збройних сил.


Сатисфакція являє собою вимушений обов'язок винної сторони вибачитися, висловити співчуття з приводу того, що трапилося, запевнення в тому, що подібне не повториться, покарати конкретних винуватців. Процедура сатисфакції передбачає публічність здійснення подібних заходів і супроводжується спуском державного прапора біля посольства потерпілої сторони, виконанням її державного гімну і публікацією про це в офіційному друкованому органі.


Санкції виражаються у вживанні стосовно винної сторони примусових заходів, спрямованих на те, щоб якось її обмежити або покарати.


Ресторації виражаються у примусі винної сторони відновити попередній порушений нею стан.


Реторсії виражаються у прийнятті потерпілою стороною дієвих заходів у відповідь на хоча і правомірні, але недружні дії. Наприклад, виселення дипломатичних представників держави, яка припустилася недружньої заяви або вчинила недружній акт стосовно дипломатичних представників потерпілої сторони.


Репресалії виражаються у вжитті насильницьких дій, можливо, неправомірних, у відповідь на неправомірні насильницькі дії з метою відшкодування заподіяних збитків. У випадку опору винної сторони при застосуванні репресалій допускається застосування сили. Наприклад, затримання українськими прикордонниками російського рибальського сейнера в Таганрозькій затоці у відповідь на подібні дії російських прикордонників.


Заходи, що вживаються ООН на підставі ст. 41 Статуту ООН, виражаються у заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН і виключають використання збройних сил. До таких заходів можуть зараховуватись: повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, розрив дипломатичних відносин.


Заходи, які вживаються ООН на підставі ст. 42 Статуту ООН, виражаються в заходах, що вживаються Радою Безпеки ООН, спрямованих на усунення загрози миру і безпеці.


Відомі випадки застосування політичної відповідальності у формі обмеження суверенітету. Наприклад, щодо Німеччини і Японії після Другої світової війни.


До форм матеріальної відповідальності належать: реституція, репарація, а також абсолютна відповідальність.


Реституція виражається у примусі винної сторони відновити порушений матеріальний стан потерпілої сторони.


Репарація виражається у примусовому відшкодуванні заподіяних збитків. Таке відшкодування може здійснюватися у грошовій або натуральній формі.


Абсолютна відповідальність виражається в необхідності відшкодування заподіяних збитків незалежно від конкретної наявності провини у завчасно обумовлених розмірах (наприклад, у результаті загибелі багажу пасажирів затонулого судна). При цьому не виключена кримінальна відповідальність безпосередніх винуватців. До абсолютної відповідальності також відноситься виплата компенсації за шкоду, заподіяну повітряними або космічними об'єктами на поверхні Землі. Таку відповідальність, зокрема, встановлює ст. 2 Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (1972 p.).


У міжнародних договорах розмір абсолютної відповідальності зазвичай обумовлюється заздалегідь, незалежно від розмірів конкретно заподіяної шкоди. У зв'язку з цим абсолютну відповідальність іноді називають об'єктивною.


Поряд із зазначеними видами міжнародно-правової відповідальності можлива також і міжнародна кримінальна відповідальність. Проте до суб'єктів міжнародного права вона не застосовується. її застосування може мати місце тільки щодо індивідів.


У цілому інститут міжнародно-правової відповідальності є найбільш загальним у системі сучасного міжнародного права, й на основі його положень визначається відповідальність суб'єктів у різних галузях міжнародного права.


Незважаючи на те. що інститут міжнародно-правової відповідальності є одним із найстаріших у міжнародному праві, норми його поки що не кодифіковані. Поки що немає міжнародно-правової о акта універсального характеру, який регламентував би питання міжнародно-правової відповідальності в масштабі всього сучасного міжнародного права. У цих умовах в окремих галузях ухвалені спеціальні правові акти у цій сфері. Прикладом цього може служити згадувана раніше Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічним об'єктом (1972 p.).


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


 


15.1. Поняття і характерні особливості міжнародно-правових санкцій


 


Міжнародно-правові санкції (МПС) — це правомірні примусові заходи, які застосовують суб’єкти міжнародного права для припинення міжнародного правопорушення, відновлення прав потерпілих суб’єктів і виконання правопорушником зобов’язань внаслідок відповідальності, яка виникла у відповідь на правопорушення.


 


МПС не є лише формою міжнародно-правової відповідальності, адже міжнародно-правова відповідальність – це обов’язок відновлення порушених прав та відшкодування, а міжнародно-правові санкції – це засіб, з допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування.


 


МПС є формою дозволеного примусу в міждержавних стосунках. Примусові заходи можуть бути санкціоновані і несанкціоновані.


 


Несанкціоновані примусові заходи застосовуються до виникнення міжнародно-правової відповідальності як реакція на недружні акти, ситуації, неподолану силу, конфліктні ситуації. Більшість таких правомірних заходів із виникненням міжнародно-правової відповідальності набувають характеру МПС


 


Право на примусові заходи належить кожному суб’єкту міжнародного права. Держави реалізовують це право індивідуально, колективно і за допомогою міжнародних організацій.


 


Застосування санкцій – односторонній процес. Суб’єкт, який застосовує санкцію не може бути стороною-правопорушницею.


 


МПС можуть бути застосовані лише у відповідь на правопорушення. В цьому їх різниця від неправомірного застосування сили в міжнародних відносинах і від правомірних превентивних примусових заходів.


 


Підставою для застосування санкцій є не стільки факт міжнародного правопорушення, скільки відмова виконати міжнародні зобов’ язання по ліквідації наслідків такого правопорушення.


 


Схема застосування МПС:


 


 


 


В сучасному МП сформувався особливий інститут застосування міжнародно-правові санкції. Норми цього інституту забезпечують порядок примусового відновлення первинних (тобто таких, що функціонували до правопорушення) правових відносин, а якщо це неможливо, то заміни їх на адекватні. Вони забезпечують відшкодування збитків, які наступила в результаті правопорушення і відмови добровільно виконати зобов’язання щодо відшкодування. Кінцева мета міжнародно-правових санкцій відновлення безперебійно функціонуючого механізму міжнародно-правового регулювання.


 


15.2. Типи і види міжнародно-правових санкцій Типи МПС:


 


1) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами в порядку самодопомоги;


 


2) міжнародно-правові санкції, які здійснюються державами з допомогою міжнародних організацій.


 


Кожному із типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій, форми і способи їх застосування.


 


Санкцій, які здійснюються державами в порядку самодопомоги:


 


а) самооборона;


 


б) репресалії;


 


в) реторсії;


 


г) розрив дипломатичних і консульських відносин;


 


д) невизнання.


 


Реторсії – примусові заходи у відповідь, які ведуть до обмеження таких інтересів держави-порушниці; які не охороняються міжнародним правом. Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб’ єкта, але в межах, допустимих міжнародним правом.


 


Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні ж обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни рівної кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в’їзду в країну або відміна візиту делегацій тощо.


 


Репресалії – це правомірні примусові заходи, які чиняться з метою відновлення порушених прав і направлені на обмеження або ліквідацію прав іншої держави у відповідь на її неправомірну поведінку.


 


Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням. Репресалії повинні відповідати нанесеним збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх відшкодування.


 


Правомірними є лише політичні і економічні репресалії: позбавлення обмеження дипломатичних привілеїв і імунітету офіційних представників держави-порушниці; ембарго; бойкот; секвестр майна тощо. Найбільш відчутними формами репресалій є розрив торгівельно-економічних відносин з державою-порушницею і її повна економічна ізоляція.


 


Розрив дипломатичних і консульських відносин є самостійним видом МПС.


 


Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з розривом консульських відносин. Крім того можливе призупинення дипломатичних і консульських відносин як більш м’яка форма впливу на державу-порушницю.


 


Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі вона не є МПС, бо застосовується не у відповідь на міжнародне правопорушення.


 


Самооборона – це дії по відношенню до держави-правопорушниці, які мають збройний примусовий характер. Виділяють дві форми самооборони:


 


- необхідна оборона;


 


- самооборона від агресії.


 


Необхідною обороною є захист збройними силами від зазіхань іноземної держави на недоторканність державного кордону, її воєнним вилазкам, які ще не можна кваліфікувати як акт агресії (заслання військово-розвідувального літака на територію держави-жертви, захід військових суден у територіальні води такої держави тощо).


 


 


При необхідній обороні бажане попередження про можливість її застосування, якщо держави-порушник не припинить порушення. Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще об’єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним (порушення територіальної недоторканності із-за аварії чи помилки). Застосування збройної сили в таких випадках не є правомірним.


 


Право на самооборону від агресії – суверене право кожної держави, адже агресія є найтяжчим міжнародним правопорушенням. Але й при його реалізації необхідно дотримуватись принципу пропорційності.


 


Невизнання може стосуватись результатів, ситуацій викликаних неправомірними діями держави-порушниці. Форми невизнання:


 


- відмова держави визнати дійсність міжнародного договору укладеного під тиском чи з іншими порушеннями передбаченими нормами міжнародного права;


 


- невизнання неправомірних територіальних змін;


 


- невизнання фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде до ізоляції такої держави тощо.


 


Санкції, які здійснюються з допомогою міжнародних організацій:


 


- призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації;


 


- відмова в членстві;


 


- позбавлення можливості міжнародного співробітництва з іншими суб’ єктами міжнародного права (повний або частковий розрив економічних відносин, призупинення засобів зв’ язку);


 


- колективні збройні заходи (демонстрації, блокади, застосування збройних сил організацій).


 


Призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організацій, може бути добровільним або у формі санкції. При добровільному призупиненні членства держави, вона не пориває міжнародною організацією юридичного зв’ язку.


 


При призупиненні прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації у формі санкції активна діяльність держави в міжнародній організації примусово припиняється. Воно можливе у формі позбавлення голосу за такі дії:


 


- несплату внесків;


 


- несплату внесків в одному з головних органів організації;


 


- несплату внесків лише в головних органах організації;


 


- несплату внесків в усіх органах організації;


 


- за порушення міжнародних не фінансових зобов’ язань;


 


- за порушення статутних не фінансових зобов’ язань.


 


Позбавлення права на представництво в органах міжнародної організації може бути у


 


формі:


 


- недопущення держави-правопорушниці до роботи в цих органах;


 


- не обрання її представників в такі органи;


 


- не запрошення на їх засідання, наради, конференції.


 


Позбавлення права на отримання допомоги може бути у формі припинення фінансової, технічної, гуманітарної, економічної, культурної, медичної та іншої допомоги.


 


Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі заборони на прийняття в організацію або виключення з неї.


 


 


 


Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою:


 


- розрив економічних зносин;


 


- розрив військового співробітництва, транспортного зв’ язку (морського, повітряного, залізничного, телефонного, телеграфного, радіозв’ язку і т.д.);


 


- розрив можливих політичних зносин та ін.


 


Колективні збройні заходи здійснюються на універсальній основі (в рамках ООН) і регіональними міжнародними організаціями (наприклад, НАТО, ЛАД, ОАЕ).


 


15.3. Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій


 


В МП функціонує комплекс норм, що визначають умови правомірності застосування санкцій. В цілому їх можна розподілити на такі групи:


 


1. Норми, що визначають правомірний початок застосування міжнародно-правових санкцій.


 


Діючі норми міжнародного права вимагають, щоб застосуванню міжнародно-правових санкцій передували спроби мирного врегулювання конфлікту. Лише при порушенні миру, актах агресії інших збройних нападах дозволяється негайне застосування міжнародно-правових санкцій.


 


Важливою вимогою для застосування міжнародно-правових санкцій є попередження про можливість такого застосування. Попередження повинно бути у формі, прийнятній в дипломатичній практиці (нота, заява, виступ державного представника і т.п.).


 


Практика застосування міжнародно-правових санкцій визнає такі форми початку МПС: 1 . З моменту здійснення правопорушення, якщо йдеться про збройний напад чи інший акт


 


агресії.


 


2. Коли вичерпані спроби мирного врегулювання конфлікту.


 


3. Якщо правопорушення припинено, але правопорушник відмовляється виконати обов’ язки, що випливають з міжнародно-правової відповідальності по рішенню потерпілої сторони, але після застосування мирних засобів вирішення спорів.


 


4. В разі застосування міжнародно-правових санкцій міжнародними організаціями у відповідності з їх Статутами і спеціальними постановами, які вступили в силу. Такі постанови можуть передбачати:


 


а) негайне застосування санкцій;


 


б) застосування санкцій з певної дати;


 


в) негайне застосування частини санкцій і, у разі опору, застосування санкцій в повному об’ ємі;


 


г) застосування санкцій при певних обставинах тощо.


 


5. На випадок застосування міжнародно-правових санкцій в порядку самодопомоги, держава-жертва правопорушення визначає початок такого застосування.


 


ІІ. Норми, що визначають компетенцію по застосуванню санкцій.


 


Якщо санкції здійснюються в рамках міжнародної організації, то слід діяти у відповідності з її статутом з дотриманням вимог як матеріальних норм, так і процедури застосування санкцій.


 


Компетенція держав щодо застосування МПС визначається в міжнародних договорах універсального, регіонального і партикулярного характеру.


 


Ш. Норми, що визначають об’єкт застосування санкцій.


Об’ єктом застосування санкцій можуть бути лише правопорушники: суб’ єкт, який здійснив правопорушення, його співучасники і його посібники. Застосування санкцій не повинно зашкодити третім суб’ єктам, не учасникам міжнародного правопорушення.


 


В межах міжнародної організації можна застосовувати санкції лише щодо держав-членів цієї організації. Винятком з цього правила є ситуація, коли держава-не член організації порушує імперативну норму, обов’ язкову для всіх суб’ єктів, не залежно від їх членства в організації.


 


Всі суб’ єкти міжнародного права мають право застосовувати санкції щодо агресора.


 


ГУ. Норми, що визначають умови пропорційності міжнародно-правових санкцій.


 


Принцип пропорційності вимагає щоб інтенсивність, об’ єм і характер застосування МПС відповідали об’ єму і характеру нанесеної правопорушенням шкоди, були необхідними для ліквідації негативних наслідків.


 


У. Норми, які визначають умови, припинення застосування санкцій. Застосування санкцій припиняється із досягненням певної мети:


 


- зупинення правопорушення,


 


- визначення міра відповідальності правопорушника,


 


- отримана згода на добровільне відшкодування шкоди,


 


- виконання інших зобов’ язань.


 


Якщо застосування санкцій визначається, певним строком, їх здійснення припиняється по закінченні визначеного строку.


 


15.4. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій


 


Механізм застосування МПС складається з двох компонентів:


 


- міжнародно-правового (конвенційного) механізму;


 


- міжнародного організаційного (інституційного) механізму.


 


Міжнародно-правовий механізм застосування МПС складають:


 


- договірні норми;


 


- звичаєві норми;


 


- рішення міжнародних органів і організацій.


 


Інституційний механізм застосування МПС включає:


 


- держави,


 


- організації,


 


- органи (комітети, комісії, судові органи).


 


При самостійних діях держава, крім норм міжнародного права, реалізує комплекс національно-правових норм. Як правило, національне законодавство більшості держав передбачає порядок реалізації примусових заходів щодо інших суб’ єктів міжнародного права.


 


Діяльність, групи держав по застосуванню санкцій, крім загальних принципів і норм міжнародного права, регулюється спеціальною угодою між ними.


 


Застосування інституційного механізму міжнародних органів і організацій може обмежуватись лише міжнародним рівнем або реалізація МПС поєднується з національно-правовою.


 


 


 


 


 


 


 


 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ




Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Гигиенические особенности формирования и оптимизация физико-химических условий внутренней среды сильвинитовых сооружений Селиванова Светлана Алексеевна
Научное обоснование гигиенических рекомендаций по контролю и снижению загрязнения питьевой воды цианобактериями и цианотоксинами Кузь Надежда Валентиновна
Научно-методическое обоснование совершенствования экспертизы профессиональной пригодности подростков с дисплазией соединительной ткани Плотникова Ольга Владимировна
Научные основы гигиенического анализа закономерностей влияния гаптенов, поступающих с питьевой водой, на иммунную систему у детей Дианова Дина Гумяровна
Обоснование критериев токсиколого-гигиенической оценки и методов управления риском для здоровья, создаваемым металлосодержащими наночастицами Сутункова Марина Петровна

ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)