Жаровська Г.П. Співучасть у злочині за кримінальним правом України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, охарактеризовані ступінь наукової розробки теми, визначені мета, задачі, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію, структуру і обсяг роботи.

У першому розділі “Кримінально-правовий аналіз ознак співучасті у злочині” розглядається саме поняття співучасті у злочині та подана характеристика її об’єктивних та суб’єктивних ознак, обґрунтовується практичне значення їх правильного визначення для визнання злочинів, вчинених декількома суб’єктами співучастю. Перший розділ складається із двох підрозділів.

У  підрозділ 1.1. “Об’єктивні ознаки” досліджується юридична природа інституту співучасті шляхом аналізу доктринальних визначень суті поняття співучасті та регламентації цього поняття за КК України 2001 р.

В результаті дослідження робиться висновок, що  інститут співучасті є невід’ємною частиною системи норм та інститутів кримінального права. А відтак, його мета і завдання визначаються відповідно до мети і завдань кримінального законодавства. Водночас цей інститут має своє специфічне призначення, яке виражається в наступному. По-перше, його регламентація в законі дає змогу обґрунтувати відповідальність осіб, які самі безпосередньо не вчиняли злочин, але певним чином сприяли його вчиненню. Цим самим і визначається коло діянь, що безпосередньо не передбачені  в нормах Особливої частини КК України, але є суспільно небезпечними і відповідно вимагають кримінально-правового врегулювання. По-друге, інститут співучасті визначає правила кваліфікації дій співучасників. По-третє, напрацьовані критерії дають можливість індивідуалізувати відповідальність і покарання  осіб, що брали участь у спільному вчиненні умисного злочину, відповідно до принципів законності, та справедливості.

Як особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об’єктивними ознаками, що дають можливість встановити наявність співучасті.

Об’єктивні ознаки співучасті – це а) кількісна ознака; б) якісна ознака; в) єдиний злочинний результат для всіх співучасників; г) причинний зв’язок між діями співучасників і єдиним злочинним результатом. Дві останні ознаки є обов’язковими для злочинів з матеріальним складом.

Дисертант доводить, що  співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь дві й більше осіб, причому кожна з них повинна бути наділена ознаками суб’єкта злочину. Саме тому участь декількох осіб в єдиному злочині слід вважати тільки як винну діяльність суб’єктів злочину.

Спільність є об’єктивно-суб’єктивною ознакою. Вона визначає ступінь згуртованості співучасників. Ознакою спільності слід вважати взаємозв’язок дій співучасників, основою якого є функціональний зв’язок, що існує при умисному створенні умов (стадія готування) і безпосередньо при виконанні злочину. Сукупність функціональних зв’язків є показником ступеня згуртованості дій співучасників. Три фактори – сукупність функціональних зв’язків, спільний результат та об’єктивний зв’язок між діяннями і наслідком – характеризують спільність.

Дисертант відзначає, що залежно від характеру наслідків спільність буває двох видів: цілеспрямована та побічна діяльність декількох суб’єктів. Перший вид – це традиційна співучасть з прямим умислом, коли кожний співучасник бажає настання спільного результату. Другий вид пов’язаний з наявністю побічного конкретизованого чи невизначеного наслідку, що знаходиться за межами бажаного – співучасть з непрямим умислом.

У   підрозділі 1.2. “Суб’єктивні ознаки” розглядаються особливості та зміст суб’єктивних ознак злочину, що умисно вчиняється декількома суб’єктами.

 Із суб’єктивної сторони співучасть характеризується умисною формою вини. За своєю структурою умисел співучасника не відрізняється від умислу особи, що вчинила злочин сама без співучасників, а за змістом така відмінність є. Умисел співучасника включає: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру власних діянь, а також суспільно небезпечного характеру  діянь хоча б одного, спільно діючого з ним співучасника; б) передбачення спричинення спільними зусиллями єдиного злочинного результату (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання чи допущення настання спільного злочинного наслідку. Звідси випливає нова якість умислу – його спільність.

Змістом інтелектуального моменту умислу співучасників є взаємна узгодженість дій співучасників. Умовою узгодженості є поінформованість, обізнаність співучасників про основні елементи і фактори, що утворюють склад злочину. При цьому співучасть – це не будь-яка спільна діяльність, спрямована на вчинення злочину і здійснювана умисно двома чи більше суб’єктами, а лише та, яка характеризується наявністю між співучасниками  узгодженості дій – змови.

 В результаті проведеного дослідження, дисертант стверджує, що змова виділяє співучасть серед інших  злочинних проявів. Вона може бути попередньою, чи виникнути під час вчинення злочинного діяння, але обов’язковою умовою повинна бути згода на вчинення злочину з іншою особою (особами), причому до закінчення злочину.

Автор зазначає, що умисна спільність є необхідною суб’єктивною ознакою співучасті. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце згода на вчинення конкретного злочину, вона знаходить своє вираження в спільності дій співучасників, що проявляється в поінформованості. Обмін інформацією означає не що інше, як взаємний психологічний зв’язок, щонайменше між двома особами. Саме тому в дисертації обстоюється думка про те, що співучасть неможлива при односторонньому суб’єктивному зв’язку. Автор вважає, що наявність двохстороннього суб’єктивного зв’язку між виконавцем та  іншими співучасниками є необхідним елементом узгодженості поведінки співучасників. Від стійкості такого зв’язку залежить ступінь зорганізованості, узгодженості дій співучасників.

Автор зазначає, що співучасть можлива не лише за прямого, а й за непрямого умислу. В таких випадках йдеться про настання побічних наслідків і про психічне ставлення до них, бажаний результат залишається осторонь кримінально-правового інкримінування. Дисертант вказує, що непрямий умисел за співучасті можливий при вчиненні тих злочинів, де допускається прямий і непрямий умисел (злочини з матеріальним складом, в яких мета не передбачена як обов’язкова ознака). У формальних складах злочину, а також у випадках, де мета прямо вказана в диспозиції статті чи виплив із змісту діяння, співучасть можлива тільки з непрямим умислом.

На основі одержаних результатів про поняття та ознаки співучасті робиться висновок, що в ст.26 КК України 2001 р. є вади в частині повторного використання терміну “умисно” та відображення у визначенні одних і тих же факторів під двома найменуваннями “участь…у вчиненні злочину”. Таке кримінально-правове формулювання суперечить правилам законодавчої техніки. Тому автор пропонує наступне визначення співучасті: “Співучастю у злочині є умисне спільне вчинення злочину декількома суб’єктами”.

У другому розділі “Питання кваліфікації злочинів як таких, що мають ознаки співучасті” досліджуються підстави поділу співучасті на форми та види, визначаються загальні та специфічні критерії їх розмежування, що суттєво при вирішенні питання кваліфікації злочинів вчинених у співучасті.

У  підрозділі 2.1.  “Кваліфікація співучасті у формі злочинної групи”, досліджуються підстави поділу спільної злочинної діяльності на форми та види. Дисертант зазначає, що форма і вид співучасті – взаємопов’язані категорії, вони характеризують співучасть у цілому, виокремлюючи її окремі сторони. Форма співучасті характеризує об’єктивну сторону злочину, його зовнішній прояв; вид співучасті – суб’єктивну сторону злочину, характеристику конкретної форми, яка не тільки дає змогу виділити різновид однієї і тієї самої форми, а й впливає на ступінь зорганізованості співучасників. Оскільки форма будь-якого явища повинна розглядатись у діалектичній єдності з його змістом, а змістом співучасті є не тільки спільність дій співучасників, а й умисний характер їх поведінки, спрямований на вчинення умисного злочину, то відповідно вид співучасті  дає можливість виділити додаткові характеристики форми.

Дисертант відзначає, що в якості підстав виділення та розмежування співучасті на форми та види слід брати спосіб взаємодії співучасників та ступінь узгодженості й організованості їх дій.  Чим вищий ступінь узгодженості дій співучасників, тим небезпечніша дана спільна злочинна діяльність. Автор вважає, що співучасть існує у формі злочинної групи та злочинної організації. Різновидами злочинної групи є: група осіб, група осіб за попередньою змовою.

Група осіб, що утворює співучасть є простою формою. Її особливістю є мінімальний обсяг суб’єктивного зв’язку спільно діючих осіб. Спільність умислу як показник досягнення згоди, необхідної для наявності самої співучасті, може встановлюватися безпосередньо перед або в процесі самої співучасті, але обов’язково до його закінчення.

Теоретичний аналіз та дані судової статистики засвідчили, що наявність групи осіб можлива при вчиненні будь-яких умисних злочинів, проте на практиці дані злочини частіше зустрічаються як злочини юрби. Дисертант що співучасть у формі злочинної групи – це головним чином співвиконавство, тобто приєднання однієї особи до злочинної діяльності, яку вже розпочато іншими особами.

Група осіб за попередньою змовою, як правило, нетривалого строку існування, оскільки умисел і змова співучасників виникають на вчинення одного конкретного злочину, що базується на певній ситуації і реалізується в одному бажаному злочині. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що злочинна група, яка діє за попередньою змовою, може мати місце як у співвиконавстві, так і у формі співучасті з розподілом ролей.

Групу осіб за попередньою змовою, на думку дисертанта, слід визнати як злочинну групу осіб за попередньою змовою, стихійно створену, без чіткого планування деталей злочину і конкретизації ролей співучасників.

Автор вважає, що організована група – це штучно створений у чинному законодавстві інститут, в якому відсутні формалізовані критерії, оскільки вони багато в чому співпадають як із ознаками групи осіб, що діють за попередньою змовою, так із ознаками злочинної організації.

На думку дисертанта, для підвищення ефективності та конструктивності кримінального законодавства недоцільно передбачати організовану групу як різновид співучасті. Співучасть існує у формі злочинної групи, а у випадках наявності ознак структурованості (ієрархічності) та спеціальної мети створення – заняття злочинною діяльністю – слід визнавати співучасть у формі злочинної організації

У підрозділі 2.2. “Кваліфікація співучасті у формі злочинної організації” зазначається, що злочинна організація – це зорганізована група особливого типу, наділена специфічними ознаками, метою створення якої є заняття злочинною діяльністю. Оскільки вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів є видом злочинної діяльності й відповідно звужує мету створення злочинної організації, тому для ширшого тлумачення даного поняття метою створення злочинної організації дисертант пропонує вважати заняття злочинною діяльністю. На думку автора, діяльність злочинної організації характеризується: а) “спеціалізацією діяльності”, причому вона залежить від належності керівника організації та більшості її членів до тієї чи іншої етнічної групи; б) розподілом “сфер впливу”, що визначаються як суто географічними чинниками, так і безпосереднім об’єктом злочинного посягання; в) встановленням певних взаємовідносин між конкретними злочинними угрупованнями, що визначається необхідністю використання “можливостей” кожної із таких груп.

Для злочинної організації, як правило характерна корислива спрямованість, що включає: а) наявність корисливого мотиву та спеціальної мети злочинної діяльності, тобто прагнення протиправного збагачення за рахунок державного чи приватного майна, безоплатного обернення його на свою або іншої особи користь, одержання неконтрольованого державою прибутку, субсидій, кредитів, тощо; б) вчинення інших (не з корисливих спонукань) злочинів (вбивство, тілесні пошкодження, підробка документів тощо) під час злочинної діяльності організації у зв’язку із необхідністю досягнення саме кінцевої мети такої діяльності, тобто вчинення корисливих злочинів або полегшення їх вчинення (створення відповідних умов), а також усунення “конкурентів”.

З’ясувавши природу, основні ознаки та складові суспільної небезпеки злочинної організації, дисертант визначає критерії розмежування даної форми співучасті. У роботі наголошується, що злочинна організація – згуртоване об’єднання трьох і більше осіб (або злочинних груп чи їх представників), що створене для заняття злочинною діяльністю, діє протягом тривалого часу і становить особливу небезпеку. Злочинна організація має такі основні ознаки: а) наявність чітко визначеної ієрархічної організаційно-управлінської структури, очолюваної організатором, розподілу ролей та системи планування злочинної діяльності, що забезпечують конспірацію та одержання незаконних прибутків на постійній основі; б) зорганізованість – стабільність складу, система взаємовідносин, методів і способів вчинення злочинів, жорстка внутрішньогрупова дисципліна, заснована на принципах влади і підкорення, продумана система забезпечення безпеки організації (розвідка, контррозвідка, охоронні групи). Чим більший обсяг вказаних функцій, тим більш зорганізована і небезпечна злочинна організація; в) обов’язковою ознакою злочинних організацій корисливої спрямованості є наявність та використання корумпованих зв’язків у різних ланках державного апарату; г) спільне використання певних коштів чи інших засобів, необхідних для функціонування злочинної організації,

Дисертант вважає, що при характеристиці організованої групи слід виключити з її структури ознаку стійкості, оскільки вона є оціночною категорією, в яку різні автори вкладають різний зміст, що неприпустимо в правозастосуванні. Тому стійкість не може виступати як диференційна ознака злочинної організації. У роботі також наголошується, що саме за вказаними ознаками і слід розмежовувати злочинну організацію від інших форм співучасті.

У третьому розділі “Проблеми розмежування діянь співучасників та їх кримінально-правова  характеристика” досліджуються підстави класифікації та  ознаки розмежування діянь співучасників на види з урахуванням особливостей форм та видів діяльності співучасників при вчиненні умисного злочину.

У підрозділі 3.1. “Класифікація співучасників  і її підстави”, зробивши історіографічний огляд наукової розробки та законодавчого закріплення поділу співучасників на види, дисертант зробив висновок про те, що законодавець не завжди уявляє мету формалізації видів співучасників, і тому або надто широко (Уложение о наказаниях 1845 р.), або надто вузько (КК УРСР 1926 р.) подає їх перелік. Усе залежить від того, якою мірою діє репресивний апарат держави, наскільки законодавець прагне посилити чи ослабити власне судовий розсуд.

Дисертант зазначає, що в основу поділу співучасників на види повинен бути покладений об’єктивний критерій. Підставою при цьому виступає є функціональна роль співучасників, характер виконуваних ними дій, а також ступінь їх участі у вчиненні злочину. Мета такого розмежування  –  дати більш точну юридичну оцінку діям кожного співучасника, визначити обсяг його внеску в досягнення злочинного результату і винести справедливе покарання, яке б відповідало характеру і ступеню небезпеки вчиненого діяння. В роботі наголошується, що характер і ступінь участі у злочині – категорії взаємопов’язані як дві її характеристики – з якісної  і кількісної сторін, а тому будь-якому якісному співвідносне кількісне. Автор, досліджуючи проблему суміщення ролей при вчиненні злочину, дійшов до висновку, що при суміщенні ролей не може застосовуватися принцип поглинання, такі діяння повинні бути відображені при кваліфікації. А кваліфікувати діяння слід за відповідними частинами ст.27 та за статтею Особливої частини КК України і це відповідно повинно бути враховане судом при призначенні покарання. Тільки в такому разі повною мірою буде відображено характер і ступінь участі кожного із співучасників у спільно вчиненому злочині. Автор пропонує внести відповідні рекомендації для судової практики постановою Пленуму Верховного Суду України.

У підрозділі 3.2. “Виконавець” зауважується, що виконавець – ключова ланка в ланцюжку співучасті, а головне – обов’язкова. Він реалізує задум всіх співучасників, що й зумовлює його центральне місце. В роботі зазначається, що поняття “виконавець злочину” є відносним, оскільки стосується лише злочинів, вчинених у співучасті. Якщо злочин вчиняється однією особою, ставити питання про його роль і функції немає сенсу, оскільки йдеться про суб’єкт злочину.

Співвиконавство – участь у виконанні об’єктивної сторони складу злочину. Ознаками співвиконавства за будь-якою форми злочинної діяльності є хоча б часткове виконання кожним співучасником об’єктивної сторони складу злочину. Співвиконавство можливе або у формі послідовної чи поетапної діяльності, або у вигляді паралельних дій двох чи більше співвиконавців, кожний з яких виконує свою частину об’єктивної сторони складу злочину. Юридичного значення дані форми співвиконавства не мають. На думку дисертанта, для відмежування співвиконавства і пособництва слід враховувати характерні особливості елементів складу злочину, що є результатом певних прийомів законодавця, що описує той чи інший склад злочину.

Посередній виконавець – це своєрідний спосіб виконання об’єктивної сторони складу злочину, коли як інструмент злочину використовується людина. Автор наголошує, що людина може бути засобом злочину в руках іншої особи лише внаслідок слабкої волі, омани чи інтелектуальних помилок. Дисертант пояснює посереднє виконавство а) причинами, закладеними в самому безпосередньому виконавці (неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності); б) помилкою безпосереднього виконавця в основних елементах, що утворюють об’єктивну сторону злочину, якщо помилка спричинена посереднім виконавцем; в) фізичним чи психічним примусом, що змусило безпосереднього виконавця діяти поза його волею; г) особливими відносинами між посереднім виконавцем і виконавцем, в силу яких перший має можливість здійснювати вплив на волю другого, тобто відносинами влади.

Отже, виконавцем злочину повинна визнаватися не тільки особа, яка безпосередньо виконує об’єктивну сторону складу злочину, а й особа, що спричиняє суспільно небезпечні наслідки через посередництво осіб, котрі не можуть бути суб’єктами злочину чи діють невинно або з необережності.

У підрозділі 3.3. “Організатор” – розглядаються особливості форм та видів діяльності організатора злочину, проблема відмежування організатора від інших видів співучасників.

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов висновку, що організатор злочину – це особа, яка об’єднала і координує соціально небезпечну поведінку декількох суб’єктів злочину для досягнення спільного результату і планує вчинення злочинів при підготовці чи виконанні. Організатором є також особа, яка створила злочинну групу чи злочинну організацію або координувала її діяльність, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організувала приховування злочинної діяльності злочинної групи чи злочинної організації.

Для аналізу сутності функцій організаторської діяльності істотне значення має класифікація видів даних функцій за їх змістом: 1. Організація: а) злочину (злочинів); злочинної групи чи злочинної організації; в) приховування злочинної діяльності групи чи злочинної організації; г) фінансового забезпечення злочинної діяльності. 2. Координація: а) підготовки чи вчинення злочину (злочинів); б) діяльність злочинної групи чи злочинної організації. Така класифікація дає змогу більшою мірою приділяти увагу викриттю організаторів та керівників злочинів (злочинних груп), які переховуються за іншими співучасниками або перебувають межами безпосереднього вчинення конкретних злочинів.

Оскільки процес координації пов’язаний з реалізацією організаторських функцій в уже організованій злочинній структурі, шляхом застосування координуючого впливу, то, на думку дисертанта, не має сенсу розділяти дані поняття на законодавчому рівні, оскільки й на практиці, як правило, одна особа (організатор) виконує ці функції.

У дисертації зазначається, що лідер злочинної групи і її організатор не є ідентичними фігурами і не є окремим видом співучасників. Лідер – це  або поняття кримінології або додаткова характеристика організатора, підбурювача чи пособника. Межа між кримінологічним і кримінальним поняттями лідерства є межею між генератором ідей, що продукує злочинні наміри і передає їх особам, які мають об’єктивні й суб’єктивні можливості виконати їх, і мінімальними активними діями лідера щодо втілення цих намірів у життя. Кримінально-правові заходи впливу щодо лідера можливі лише за наявності в його діях ознак об’єктивної сторони складу злочину. Вся попередня діяльність знаходиться за межами  кримінального закону, вона є кримінологічно значимою, знання про неї дає змогу створити портрет типового лідера, спрогнозувати його діяння. Автор пропонує наступну класифікацію лідерів: а) лідер-організатор – активний учасник злочинної групи, де він співвідносний з будь-яким видом співучасників; б) тіньовий лідер – “генератор ідей”.  Його діяння не охоплюються межами кримінального права.

Дисертант акцентує увагу на тому, що організатор - це різноплановий причинний фактор. Його поведінка, крім інших ознак, – це одне чи декілька підбурювальних діянь, одне чи кілька пособницьких діянь і тому його діяння завжди пов’язані з вчиненням злочину багатьма зв’язками. Автор вважає, що “подвійна” участь у вчинені злочину не повинна спрощувати кваліфікацію  і має бути врахована судом при визначенні покарання.

У підрозділі 3.4. “Підбурювач” подана кримінологічна характеристика підбурювання, здійснено аналіз та класифікацію способів схилення до вчинення злочину.

На основі змістовного аналізу термінів автор вважає слушним те, що законодавець змінив термін “підмовник” на “підбурювач”. Адже суть підбурювання – схилити іншу особу до вчинення злочину умовляннями, підкупом, погрозою, примусом чи іншим шляхом. Перераховані способи підбурювання свідчать, що термін “підмовник” був досить вузьким, а “підбурювач” більш точно означає “підмовити або примусити будь-яку особу вчиняти певні протиправні дії”.

Аналіз способів схилення до вчинення злочину актуалізує питання про вичерпний перелік цих способів. Автор вважає за необхідне провести їх класифікацію. Пропонується для поділу способів схилення використовувати за критерій характер дій (ступінь впливу на волю підбурюваного). За даним критерієм вони поділяються на примушувальні та переконувальні. Відрізняються ці два способи вольовим аспектом свідомості підбурювача і підбурюваного: при переконанні він прихований; при примусі вольовий вплив і вольова деформація підбурюваного яскраво виражені. До примушувальних способів автор пропонує віднести погрози, фізичний і психічний примус, вимогу у вигляді наказу, розпорядження і доручення. До переконувальних –умовляння, підкуп, прохання та обіцянку вигоди.

Дисертант пропонує вдосконалити чинне кримінальне законодавство, ч.4 ст.27 КК України, в частині подання вичерпного переліку способів схилення особи до вчинення злочину і закріпити його наступним чином: “Підбурювачем є особа, яка погрозою, фізичним чи психічним примусом, вимогою у вигляді наказу чи доручення, або  умовлянням, підкупом, проханням, обіцянкою вигоди схилила іншого співучасника до вчинення злочину”.

У підрозділі 3.5. “Пособник” зазначається, що це особа, дії якої мають допоміжний характер. Основною функцією пособника є докладання своїх зусиль до діяльності іншого (інших) після виникнення у них наміру на вчинення злочину, надаючи при цьому суттєву допомогу в його вчиненні. Допоміжна функція – зміцнити уже наявну рішучість, додати впевненості до намірів інших співучасників довести задумане до логічного завершення.

Способи пособництва з об’єктивної сторони диференціюються за: а) ознакою інтелектуального сприяння – поради, вказівки, заздалегідь обіцяне приховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину і предметів, здобутих злочинним шляхом, та заздалегідь обіцяне придбання і збут майна, здобутого злочинним шляхом; б) ознакою фізичного сприяння вчиненню злочину – надання учасникам необхідних засобів чи знарядь, усунення перешкод, створення необхідних умов.

Щодо питання розмежування порад і вказівок як двох самостійних способів пособництва автор пропонує в основу диференціації даних способів взяти для порад – рекомендації, а для вказівок – настанови. Отже, сприяння порадами слід визнавати передачу відомостей і рекомендацій в переконувальній формі при відсутності явного вольового впливу на свідомість іншої особи. Під вказівками слід розуміти передачу відомостей і настанов, які виражаються у примусовій формі з явним вольовим впливом на свідомість іншого.

Дисертант, провівши дослідження не обіцяного заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, пропонує вважати його одним із способів пособництва, якщо особа, що вчиняє такі дії, умисно створює умови для переховування, усвідомлюючи при цьому, що на її підтримку розраховують інші співучасники. Адже систематичність вчинення таких дій подає реальну надію злочинцю на подальше сприяння його вчинкові. Автор пропонує внести  відповідне доповнення до ч.5 ст.27 КК України.