Данилюк Т.М. Теоретико-прикладные проблемы установления момента окончания преступления

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено зв’язок роботи з науковими планами, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, його наукову новизну, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Загальні засади дослідження проблем встановлення моменту закінчення злочину» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблеми встановлення моменту закінчення злочину в юридичній літературі» проводиться огляд літературних джерел, в яких розглядалися питання встановлення моменту закінчення злочину. Вивчення таких праць дало можливість зробити висновок, що позицій, в яких усі науковці були б одностайними, майже немає. Більшість моментів вчення про закінчений злочин вирішується по-різному. Дискусійними, зокрема, є питання: закінчений злочин є стадією вчинення злочину чи видом злочину? які ознаки є необхідними і достатніми для визначення поняття закінченого злочину? чи стосовно всіх злочинів (в тому числі стосовно необережних та тих, які вчиняються з непрямим умислом) можна використовувати поняття закінченого злочину? та ін.  Низка питань, які мають важливе теоретичне і практичне значення, не отримали належної уваги в літературі, зокрема: про особливості встановлення моменту закінчення всіх видів «ускладнених» злочинів; значення змісту умислу для встановлення моменту закінчення злочинів з різними складами; значення встановлення моменту закінчення злочину для вирішення низки інших кримінально-правових питань, а не лише розмежування стадій вчинення злочину тощо.

            У підрозділі 1.2. «Поняття закінченого злочину та значення його правильного встановлення» досліджується нормативне визначення поняття закінченого злочину, яке наведено у ч. 1 ст. 13 КК, та відповідні наукові дефініції. В підрозділі розглядаються питання: точності визначення поняття закінченого злочину в КК; доцільності вживання поняття закінченого злочину щодо злочинів, які вчиняються через необережність та з непрямим умислом; співвідношення понять «час вчинення злочину» та «момент закінчення злочину»; значення встановлення моменту закінчення злочину. В результаті обґрунтовується, що визначення поняття закінченого злочину в КК потребує певних уточнень. По-перше, очевидно, що в одній статті Особливої частини КК можуть міститися ознаки декількох основних складів злочинів, відтак, видається виправданою практика, яку використовує останнім часом український законодавець, вживаючи уточнення «у статті (частині статті)». По-друге, безперечно, що саме в статті (частині статті) Особливої частини КК передбачаються ознаки складу цього злочину, однак не всі. У статті (частині статті) Особливої частини КК зафіксовано лише специфічні ознаки, які в сукупності відрізняють цей злочин від суміжних злочинів чи протиправних діянь іншого виду. Відтак, було б більш точно, якщо б у ч. 1 ст. 13 КК йшлося не про «ознаки складу злочину, передбаченого у статті Особливої частини КК», а про «передбачені у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК ознаки складу цього злочину». По-третє, щоб злочин вважався закінченим, не обов’язково, щоб діяння містило «усі» ознаки складу злочину. Наприклад, у так званих складах злочинів з альтернативними діяннями для наявності злочину достатньо, щоб було вчинено лише одне з них. Аналогічною є ситуація у злочинах з декількома наслідками тощо. Відтак, було б більш точно, якби у ч. 1 ст. 13 КК слово «усі» замінити словосполученням «необхідні і достатні». З урахуванням цього  пропонується нова редакція ч. 1 ст. 13 КК. Автор також доходить висновку, що застосування поняття закінченого злочину до злочинів, які вчиняються через необережність чи з непрямим умислом, не обґрунтоване. В таких випадках доцільно вживати поняття «наявний злочин…», «відсутній злочин…». Щодо понять «час вчинення злочину» та «момент закінчення злочину», то доводиться, що хоча вони й пов’язані між собою, проте різнопорядкові. Перше має значення для вирішення питання про те, чи досягла особа на час вчинення діяння віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, та питань про дію кримінального закону в часі. Друге – для вирішення на момент проведення офіційної кримінально-правової кваліфікації питання стосовно того, чи є вчинене діяння злочином, а якщо є, то яким – закінченим чи незакінченим.

            Окрім цього, при розгляді значення закінченого злочину пропонується розмежовувати нормативний та фактичний момент закінчення злочину. Нормативний момент закінчення стосується конкретного виду злочину та визначається особливостями закріплення складу такого злочину в кримінальному законі. Він має визначальне значення для правильної кваліфікації дій винного. Фактичне закінчення злочину має місце при вчиненні конкретною особою конкретного злочину і наявне з моменту фактичного припинення винним протиправної поведінки, але не може мати місця раніше від нормативного моменту закінчення такого злочину. Таке розмежування має значення: для точності кримінально-правової кваліфікації – відмежування закінченого злочину від незакінченого; для вирішення питання про добровільну відмову; для правильного призначення покарання; для відмежування співучасті у злочині від причетності до злочину; для визначення меж необхідної оборони.

У підрозділі 1.3. «Загальні правила встановлення моменту закінчення злочину» обґрунтовується, що для встановлення нормативного моменту закінчення певного виду злочину має значення: 1) конструкція об’єктивної сторони його складу; 2) це простий склад злочину чи складний. А відтак, для встановлення нормативного моменту закінчення злочину має значення виділення складів злочинів з урахуванням обидвох критеріїв, а саме: простого та складного формальних складів; простого та складного матеріальних складів, які своєю чергою поділено на підвиди. Доводиться недоцільність виділяти: момент закінчення «усіченого» складу злочину (момент закінчення злочину в такому випадку визначається як при вчиненні злочину з формальним складом); момент закінчення злочину з «матеріально-формальним» складом (в такому випадку має місце ситуація, що в одній статті (частині статті) закріплено декілька (як мінімум по одному) складів злочинів з матеріальним та формальним складом, які законодавець розглядає як альтернативні). При вирішенні питання про фактичний момент закінчення злочину важливе значення має встановлення таких моментів: 1) злочин є простим чи ускладненим; 2) зміст та спрямованість умислу винного.

У підрозділі 1.4. «Відмежування закінченого злочину від незакінченого» автор аналізує висловлені в літературі підходи до відмежування закінченого злочину від незакінченого. Доводиться, що основне питання, від відповіді на яке залежить вирішення названої проблеми: закінчений злочин – це стадія злочину чи його вид? У роботі обґрунтовується, що закінчений злочин є окремим видом злочину, має відмінний від готування до злочину та замаху на злочин склад, а відмінність у змісті їх елементів та ознак і визначає різницю між ними. Визначальні (необхідні і достатні) ознаки складу закінченого злочину передбачені у статті (частині статті) Особливої частини КК. Визначальні ж ознаки складу незакінченого злочину випливають зі змісту ст. 14, 15 КК України. Аналізуються зміст елементів та ознак «складу закінченого злочину», «складу готування до злочину», «складу замаху на злочин».

Розділ 2. «Встановлення моменту закінчення злочину з формальним складом» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. «Встановлення моменту закінчення простого злочину з формальним складом» розмежовуються поняття «простий склад злочину» та «простий злочин». Для визнання складу злочину формальним слід встановити, що суспільно небезпечний наслідок не є його обов’язковою ознакою. Для визнання складу простим формальним визначальне значення має, щоб у ньому було закріплено лише одне одиничне діяння. Тобто, таке діяння не повинно бути складним, складатися по суті з двох чи більше діянь. Стосовно ж того, одномоментне воно чи тривале, то ця ознака має значення не для визначення виду складу злочину, а для встановлення виду злочину. Окрім цього, враховується, що поряд з діянням, як ознаки об’єктивної сторони формального складу злочину, можуть виступати: місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка. З цього переліку ознак для визнання складу простим чи складним важливе місце має насамперед спосіб вчинення злочину, адже він може містити ознаки самостійного злочину. Відтак, простим формальним складом пропонується вважати такий, в якому як ознаку об’єктивної сторони передбачено одне безальтернативне суспільно небезпечне діяння, спосіб його вчинення не утворює складу іншого злочину, а суспільно небезпечний наслідок не є обов’язковою ознакою такого складу. Стосовно ж простого злочину з формальним складом, то він матиме місце у випадку реального вчинення винним одиничного, одномоментного діяння, яке як безальтернативне передбачене у статті (частині статті) КК або ж одного з альтернативних передбачених таких діянь, у спосіб, використання якого не утворює складу іншого злочину. При цьому визначальне значення має не склад такого злочину (простий він чи складний), а реальна кількість вчинених особою діянь (одне), характер цього діяння (одиничне), тривалість його в часі (одномоментне) та в який спосіб воно вчинене (використання такого способу не повинно утворювати складу іншого злочину). За загальним правилом простий злочин з формальним складом слід визнавати закінченим з моменту вчинення передбаченого у КК діяння. З врахуванням цих положень аналізується положення постанов Пленуму Верховного Суду України, у яких визначаються момент, з якого слід визнавати закінченими злочини, відповідальність за вчинення яких передбачена у ст. 201, 209, 297, 304, 314, 318, 319 КК та ін. Робиться висновок, що навіть визначення моменту закінчення простого злочину є в окремих випадках неоднозначним через використання в КК віддієслівних іменників, які в одних випадках трактуються як похідні від дієслів доконаного виду (наприклад, термін переміщення у ст. 201 КК), в інших – недоконаного (наприклад, термін задоволення у ст. 153 КК). Підтримується позиція, що проблеми використання віддієслівних іменників у КК потребують подальшого дослідження, і що «можливо, що у майбутньому формулювання диспозицій статей Особливої частини КК України слід буде кардинально змінити для того, щоб їх зміст був чітким, загальнозрозумілим, і не створював зайвих проблем для кваліфікації злочинів».

            У підрозділі 2.2. «Встановлення моменту закінчення ускладненого злочину з формальним складом»  виділяються такі види ускладнених злочинів з формальним складом: 1) триваючі; 2) продовжувані; 3) складені; 4) з альтернативними діяннями; 5) з декількома обов’язковими діяннями. Кожен з цих видів ускладнених злочинів з формальним складом має особливості встановлення як нормативного, так і фактичного моменту його закінчення, які досліджено та зроблено відповідні висновки. Виходячи з загальних засад, аналізуються підходи до визначення в постановах Пленуму Верховного Суду України, наукових джерелах та судовій практиці при розгляді конкретних справ, моменту закінчення злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачено у ст. 146, 203, 222, 393, 407 КК та ін.

У підрозділі 2.3. «Значення змісту умислу та ступеня його конкретизації для встановлення моменту закінчення злочинів з формальним складом»  підтримується позиція, що злочини з формальним складом можуть бути вчиненими тільки з прямим умислом. Зміст умислу при вчиненні таких злочинів полягає в усвідомленні суспільно небезпечного характеру вчинюваної дії й у бажанні вчинити цю дію. Доводиться, що для правиль­ного вирішення питань встановлення моменту закінчення злочину важливе значення має: 1) зміст (спрямованість) умислу; 2) ставлення особи до інших (окрім суспільно небезпечного діяння) об’єктивних ознак, яке випливає зі змісту закону та фактичне таке ставлення; 3) ступінь конкретизації умислу стосовно як суспільно небезпечного діяння, так й інших об’єктивних ознак складу злочину (наприклад, предмета).

Розділ 3. «Встановлення моменту закінчення злочину з матеріальним складом» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Встановлення моменту закінчення простого злочину з матеріальним складом» автор виходить з того, що матеріальними складами слід вважати як ті, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони яких кримінальний закон визнає конкретний суспільно небезпечний наслідок, так і ті, де такою ознакою визнається небезпека настання певних наслідків. Простим одиничним злочином з матеріальним складом пропонується вважати передбачене КК суспільно небезпечне, винне, одиничне діяння (дію або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину, що призвело до настання одного суспільно небезпечного наслідку. При цьому, як і для злочину з формальним складом, немає значення чи такий наслідок є безальтер­нативним для складу злочину, чи настав один з альтернативних наслідків. За загальним правилом такий злочин слід вважати закінченим з моменту настання цього наслідку. В підрозділі констатується, що проблеми зі встановленням моменту закінчення злочинів певного виду обумовлені, як правило, недосконалістю термінології при побудові статей КК України («загибель людей» – однієї чи двох і більше; «одержання доходу» – валового чи чистого, «матеріальна шкода» – реальні збитки чи також упущена вигода тощо). В підрозділі розглядаються позиції щодо моменту закінчення злочинів, відповідальність за вчинення яких передбачена у ст. 115, ст. 185, ст. 186, ч. 2 ст. 203, ч. 2 ст. 222 КК та ін. Пропонується уточнити момент закінчення окремих видів злочинів, у порівнянні з тим, як це викладено в постановах Пленуму Верховного Суду України чи вважається загальноприйнятим, а саме: момент закінчення вбивства, крадіжки, грабежу тощо.

У підрозділі 3.2. «Встановлення моменту закінчення ускладненого злочину з матеріальним складом» виділяються такі види злочинів: 1) продовжуваний; 2) складений; 3) з кількома альтернативними наслідками; 4) з кількома обов’язковими наслідками; 5) матеріальний склад з кількома суспільно небезпечними діяннями. Визначаються особливості встановлення нормативного та фактичного моменту закінчення названих видів злочинів. Аналізуються підходи до визначення в постановах Пленуму Верховного Суду України, наукових джерелах та судовій практиці при розгляді конкретних справ, моменту закінчення злочинів таких видів. 

У підрозділі 3.3. «Значення змісту умислу та ступеня його конкретизації для встановлення моменту закінчення злочинів з матеріальним складом» доведено, що правильність кваліфікації залежить, як і при вчиненні злочину з формальним складом, від: 1) змісту (спрямованості) умислу; 2) ставлення особи до інших (окрім суспільно небезпечного діяння) об’єктивних ознак, яке випливає зі змісту закону, та фактичне таке ставлення; 3) ступеня конкретизації умислу. Визначення моменту закінчення злочину залежить насамперед від виду прямого умислу, котрий, як відомо, ділиться на визначений, невизначений, альтернативний. При визначеному умислі злочин вважається закінченим з моменту досягнення «достатнього» для вчинюваного злочину наслідку. При невизначеному умислі слідчо-судова практика йде шляхом: 1) кримінально правової оцінки таких діянь, виходячи з результату (суспільно небезпечного наслідку), який фактично настав; 2) кваліфікації діянь як замаху лише на найменш тяжкий злочин, який охоплювався невизначеним умислом, у випадках, якщо і такий результат не настав з причин, що не залежать від волі винного. Аналогічно вирішується питання і при альтернативному умислі: відповідальність настає за той із декількох злочинних результатів, який передбачав і бажав винний, і який фактично настав.