| Краткое содержание: |
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Наприкінці ХХ ст. забезпечення дотримання прав людини стало проблемою всього світового співтовариства, перетворилося на основне питання більшості гуманітарних форумів, на яких неодноразово підкреслювалось, що “держави мають обов’язок, незалежно від їх політичних, економічних та культурних систем, заохочувати і захищати всі права і основні свободи людини”). Це означає, що права і свободи людини стали предметом міжнародної турботи і вони вже не можуть визначатися виключно характером та рівнем розвитку даного конкретного суспільства.
Україна, котра у 1991 році вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт права, повинна була зважати на зазначену тенденцію розвитку міжнародних стосунків. Особливості її геополітичного положення визначили пріоритетність європейського вектора розвитку її політики. Просування України до єдиного європейського простору почалося зі вступу до Ради Європи, яка представляє для нашої держави особливий інтерес, оскільки допомагає молодим країнам Центральної та Східної Європи вирішувати нагальну для них проблему гармонізації національного законодавства з європейським правом. А це є для України обов’язковою передумовою реалізації її стратегічних завдань — вступу до ряду важливих міжнародних організацій, таких, як Світова організація Торгівлі, Європейський Союз, Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі, Міжнародна торговельна палата та інших. Сказане доводить потребу ґрунтовного дослідження багатогранного співробітництва України з Радою Європи, початком якого стали державні зобов’язання, набуті під час вступу до неї.
Іншими вагомими аргументами на користь актуальності обраної теми є існування нового юридичного феномена — європейського права, яке розширено використовується мільйонами людей, залучених у відносини з участю європейських співтовариств та поява нових вимог до державних службовців і юристів-практиків, зумовлених розбудовою власної правової держави і вже згаданою новою роллю України на міжнародній арені. Зазначені обставини зробили глибокі знання з міжнародного права для цих категорій осіб обов’язковою умовою їх професійного зростання та суттєво змінили вимоги до процесу професійної підготовки фахівців з юриспруденції, державного будівництва, управління персоналом та інших галузей знань. Все це поставило на порядок денний низку нових завдань як теоретичного, так і практичного спрямування. За таких умов дослідження зобов’язань України щодо прав людини у зв’язку зі вступом до Ради Європи та наукова оцінка стану їх виконання дозволить заповнити прогалину, яка утворилася у вивченні важливих для держави питань її міжнародно-правової діяльності, а також стане ще одним кроком до вирішення проблем програмної перебудови юридичної освіти згідно з вимогами часу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація відповідає декільком пріоритетним напрямкам, визначеним Концепцією розвитку юридичної науки і освіти в Україні) для “Міжнародного права та порівняльного законодавства”, зокрема таким, як реалізація міжнародних стандартів у галузі прав людини, Україна і міжнародні організації, міжнародно-правові аспекти участі України в загальноєвропейському процесі, проблеми співвідношення норм внутрішнього і міжнародного права.
Робота виконана в рамках загальної проблеми “Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика” (номер державної реєстрації — 0194UO16317) та відповідно до “Програми наукових досліджень Запорізького юридичного інституту МВС України на 1997-2000 рр.”
Обрана тема цілком узгоджується із загальними напрямками, розкритими в розробленій Інститутом законодавства Верховної Ради України Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки). Зокрема, з трьох конкретних завдань держорганів, визначених на найближче десятиліття Концепцією на такому з напрямків, як “Національне законодавство та міжнародне право”, для вирішення двох, а саме: аналіз та порівняльні дослідження норм міжнародного права та національного законодавства, а також імплементація міжнародно-правових норм у національне законодавство, може бути використаний матеріал третього та четвертого розділів підготовленої дисертації.
Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному аналізі зобов’язань України щодо забезпечення прав і основних свобод людини, набутих у зв’язку з її членством у Раді Європи, сучасного стану та проблем, пов’язаних з їх виконанням. Досягти поставленої мети автор має намір через вирішення таких конкретних завдань:
здійснити критичний аналіз (як вихідний пункт дослідження) стану наукової розробки проблеми прав людини в Україні із з’ясуванням її невирішених та дискусійних питань;
визначити відповідність чинного українського законодавства Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі — Євроконвенції з прав людини) на прикладах окремих положень, що стосуються громадянських прав;
проаналізувати законотворчу роботу та правозастосовчу діяльність державних органів щодо забезпечення прав і основних свобод людини;
дослідити динаміку виконання взятих зобов’язань та з’ясувати існуючі в цій ділянці проблеми, запропонувати можливі заходи щодо подолання перешкод, які виникають на цьому шляху.
Для досягнення мети і завдань дослідження використовувалися такі методи, як історичний, порівняльний, системно-структурного, логіко-юридичного та документального аналізу тощо. Історичний підхід дозволив простежити зміни, які відбулися в структурі та напрямках діяльності Ради Європи з моменту її утворення до сьогодення, а також розвиток відносин України з цією організацією. Метод системно-структурного аналізу у взаємодії з порівняльним були використані для класифікації наукових досліджень, присвячених вивченню прав людини, і дали змогу з’ясувати ступінь наукової розробки даної проблематики. Цими ж методами автор скористався для класифікації зобов’язань України перед Радою Європи і з’ясування динаміки та стану їх виконання. Методами логіко-юридичного і документального аналізу в роботі виявлялася відповідність чинного законодавства України вимогам євростандартів у галузі прав людини. Всі методи застосовувались у їх тісному взаємозв’язку. Підґрунтям для проведеного наукового пошуку стали принципи об’єктивності, конкретності, істинності тощо.
При написанні дисертації були проаналізовані міжнародно-правові норми з питань прав людини, зокрема, Євроконвенція з прав людини, Протоколи до неї, практика Європейського Суду з прав людини та документальні матеріали поточної роботи керівних органів Ради Європи. Велику увагу було приділено Висновку №190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи, оскільки саме в ньому обумовлені зобов’язання нашої держави, що випливають із Статуту Ради Європи. Щільному аналізу був підданий і великий масив поточного законодавства України: від Конституції до підзаконних актів. В аспекті теми була опрацьована значна кількість правової літератури, довідкових джерел та деякі матеріали національної правозастосовчої практики.
Об’єктом дослідження визначені правові аспекти міжнародної діяльності України в межах європейського співробітництва в галузі прав та свобод людини, що зумовлені членством України в Раді Європи.
Предметом дослідження є українське законодавство, спрямоване на виконання зобов’язань щодо прав людини, визначених у Висновку №190 (1995), та його відповідність євростандартам.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є першою в теорії міжнародного права спробою комплексного аналізу зобов’язань України щодо прав людини, набутих у зв’язку з її членством у Раді Європи, сучасного стану їх виконання та проблем, пов’язаних з гармонізацією національного законодавства з європейським у галузі прав людини.
Результатом проведеного дослідження є ряд нових висновків і положень, які відбивають його наукову новизну, а саме:
висновок про те, що вступ України до Ради Європи та розвиток співробітництва з нею стимулювали лібералізацію законодавства держави, наслідком чого стало уникнення найбільш суттєвих розбіжностей між європейськими і українськими нормами права в галузі забезпечення прав людини;
висновок про активну теоретичну розробку проблематики прав людини українськими та зарубіжними юристами, розширення кола досліджуваних питань, підвищення інтересу до європейського регіонального механізму захисту прав людини як складової ефективного його використання в Україні;
систематизований розгляд стану та динаміки виконання членських зобов’язань України перед Радою Європи на підставі їх наукової класифікації, з’ясування факторів, що гальмують їх своєчасне виконання, та формулювання рекомендацій щодо їх усунення;
положення про доцільність збереження більш звичної (порівняно із судом присяжних) для національного права форми залучення представників громадськості до здійснення правосуддя — інституту народних засідателів;
висновок про необхідність докорінного реформування системи юридичної освіти та створенню обов’язкової для всіх юристів-практиків системи підвищення кваліфікації, а також організації правової просвіти громадян України, складової частини підготовки державних службовців і громадян України в цілому до реалізації своєї оновленої правосуб’єктності в істотно змінених політичних, соціально-економічних та правових умовах;
положення про доцільність розширення переліку прав людини і громадянина, які підлягають прямому кримінально-правовому захисту від зловживань представників публічної влади, за рахунок включення до нього права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання;
висновок про більш помірковану позицію держави щодо церкви, досягнення у відносинах з нею конструктивності та виваженості, що поліпшило ситуацію із забезпеченням свободи світогляду і віросповідання в Україні.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки дисертації можуть бути використані як рекомендації при здійсненні законотворчої роботи по вдосконаленню законодавства, спрямованого на захист прав і свобод людини, а також розробки правового механізму їх забезпечення. Насамперед це стосується матеріалів третього та четвертого розділів дисертації.
Матеріали дослідження також можуть стати у нагоді в процесі викладання курсів міжнародного права (розділи “Міжнародне право з прав людини”, “Міжнародні організації”, “Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права”), теорії держави та права (розділ “Права людини і правова держава”), конституційного права України (розділ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”).
Матеріалом, що міститься в роботі, та її основними положеннями і висновками можна скористатися у процесі підготовки нового навчального курсу “Європейське право з прав людини”, який доцільно включити до навчальних планів юридичних вузів та факультетів України, а також при створенні нового вузівського підручника “Права людини”.
Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана здобувачем самостійно, всі сформульовані в ній положення та висновки обґрунтовані на підставі особистих досліджень. З 11 праць — двоє тез опубліковані у співавторстві, а саме: “Дотримання міжнародно-правових стандартів прав людини у Конституції України (на прикладі права на свободу та особисту недоторканість)” (авторська участь — 50%) та “Нелегали — найгостріша з проблем міграційної політики України” (авторська участь — 50%).
Апробація результатів дисертації. Оприлюднення результатів дослідження відбулося у виступах автора на таких конференціях: міжнародних — “Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом” (Інститут законодавства Верховної Ради України, м.Київ, жовтень 1998 р.), “Проблеми вдосконалення законодавства та практика його застосування з урахуванням прогнозу злочинності” (Луганський інститут внутрішніх справ, м.Луганськ, травень 1999 р.); республіканській — “Всеобщая декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине” (Луганський інститут внутрішніх справ, м.Луганськ, квітень 1999 р.), де вони здобули позитивну оцінку фахівців права.
Результати дослідження автор використовував у навчальній та науково-дослідній роботі з курсантами та слухачами Запорізького юридичного інституту МВС України.
Публікації. З теми дослідження автором опубліковано одинадцять праць, в тому числі вісім статей у фахових виданнях, а також троє тез доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура роботи. Структурно дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які об’єднують 11 підрозділів, висновків (обсяг — 192с.). В тексті наводиться список використаних нормативно-правових актів та спеціальної літератури (обсяг — 642 джерела), а також додатки (обсяг — 60с.).
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується актуальність обраної для дослідження теми, її зв’язок з науковими планами, темами, програмами, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, їх апробація.
У першому розділі — “Наукова розробка проблематики прав людини”, який складається з двох підрозділів 1.1. “Внесок вітчизняних юристів у вивчення проблеми забезпечення прав людини” та 1.2. “Роботи зарубіжних науковців щодо європейського регіонального механізму захисту прав людини”, досліджується ступінь вивченості проблематики прав людини вченими-юристами. Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з 1995 р. до сьогодення, тому і аналіз публікацій даної проблематики проводиться в межах цього періоду. У другому підрозділі хронологія дослідження дещо розширена (аналізуються публікації з кінця 80-х — початку 90-х рр. до нинішнього часу), проте це переконливо обґрунтовується об’єктивними причинами.
Враховуючи універсальний характер прав людини, систематизація наявних праць українських юристів проводилася одночасно за 2-3-ма узгодженими між собою класифікаційними ознаками. Внаслідок цього вони були розподілені по таких групах: публікації посадових осіб (як правило керівників) центральних та місцевих органів державного апарату; праці спеціалістів певних галузей юриспруденції, які займаються “внутрішнім” правом; праці юристів-міжнародників. В самостійну групу було відокремлено роботи тих правознавців, які досліджують процес гармонізації українського законодавства в галузі прав людини з міжнародними і, зокрема, євростандартами.
Кожна з перелічених груп має свої особливості. Так, для більшості публікацій першої групи — це невеликий їх обсяг (в основному це газетні та журнальні статті). До того ж, оскільки права людини для авторів робіт даної групи (Карпачева Н., Потебенько М., Станік С., Стефанюк В., Тарасюк Б. та ін.) не є основним предметом дослідження, а лише ілюструють позитивні зрушення у формах і методах роботи очолюваних ними органів під впливом демократичних перетворень, що відбуваються в державі, то марно шукати у згаданих публікаціях їх розгорнуті характеристики.
Праці юристів-галузевиків відрізняє більша різноманітність видів. Крім статей, в цій групі є монографії, підручники, збірники документів, збірки наукових праць, матеріали конференцій. Їх особливістю є те, що автори цих праць (Забігайло В., Марцеляк О., Панкевич І., Рабінович П., Савенко М., Скакун О., Тимченко Л., Тодика Ю. та ін.) питанням прав людини приділяють увагу через дослідження тенденцій розвитку в новому правовому полі окремих інститутів “своєї” галузі права.
В окремі підгрупи виділені роботи тих дослідників, які вивчають права людини як самостійний предмет у межах тієї чи іншої групи або покоління прав (Антонюк З., Маринович М., Римаренко Ю., Тимченко Л., Шульга М. та ін.), а також тих, хто відстежує процес гармонізації українського законодавства в галузі прав людини з міжнародними і, зокрема, європейським правовим нормам (Буроменський М., Денісов В., Забігайло В. та ін.).
Самостійні характеристики отримали в дисертації і праці юристів-міжнародників, які теж мають свою галузеву спеціалізацію. Серед тих, хто займається міжнародним публічним правом, з точки зору предмета дисертаційного дослідження, найбільш цікавими виглядають роботи, присвячені вивченню діяльності міжнародних організацій (Дем’яненко І., Дроздов С., Ісакович С., Новіцькі М., Мармазов В., Піляєв І. та ін.) так само, як і власно правам людини: динаміці їх становлення і сучасному розвитку (Акуленко В., Денисов В., Заблоцька Л., Шишкін В. та ін.), відповідності національних правових норм міжнародним (Буроменський М., Бритченко П., Денісов В., Довгерт А., Опришко В. та ін.), міжнародно-правовій відповідальності держав за порушення прав людини (Гусейнов Л. та ін.).
Аналіз існуючих у вітчизняній юриспруденції публікацій дає підстави стверджувати, що зацікавленість дослідників тематикою прав людини має динамічний характер, що засвідчується зміною пріоритетів у виборі різноманітних аспектів її вивчення. Так, якщо у публікаціях 1995-1999 рр. переважали роботи, присвячені проблемі скасування смертної кари, то для сьогодення характерним є збільшення дослідницького інтересу до судово-правової реформи та перебудови роботи органів прокуратури, які стали наріжним каменем удосконалення національного механізму захисту прав людини. Проте інтереси вітчизняних юристів не обмежуються вищезгаданими питаннями. Становлення інституту прав людини та історія розвитку національних установ, які займаються захистом прав людини, досвід діяльності їх зарубіжних аналогів цікавлять дослідників анітрохи не менше, ніж інші аспекти цієї проблематики.
Проведений аналіз виявив надто малу питому вагу фундаментальних досліджень як самого національного механізму захисту прав людини, так і його адаптації до вимог євростандартів — нагального завдання України після її вступу до Ради Європи.
Вивчення робіт зарубіжних науковців щодо європейського регіонального механізму захисту прав людини проведено за видами публікацій. Дисертантом послідовно схарактеризовані збірники міжнародних документів, монографії провідних фахівців у галузі прав людини (Гомьєн Д., Ентіна М.Л., Зваак Л., Карташкіна В., Лукашевої Е., Лукащука І., Харрис Д. та ін.), навчальні та навчально-методичні видання, серед яких перший вузівський підручник з прав людини, а також чисельні статті.
Проаналізована зарубіжна юридична література привела дисертанта до таких висновків. Під впливом демократичних революцій, що відбулися в 1989-1990 рр. в країнах Центральної та Східної Європи, та їх прагнення вступити до Ради Європи, а також зустрічного руху з боку цієї організації відбулася помітна активізація дослідження юристами європейського регіонального механізму захисту прав людини. Позитивною тенденцією цього процесу стало збільшення кількості навчальних, навчально-методичних та науково-методичних видань і, особливо, поява на теренах пострадянського простору першого фундаментального вузівського підручника з прав людини, випущеного Російською академією наук. Висловлено думку про доцільність проведення аналогічної роботи і в нашій державі, для організації чого необхідно прийняти відповідне урядове рішення.
У другому розділі — “Становлення Ради Європи та набуття Україною статусу члена організації” простежуються історія створення, структура, мета, напрямки діяльності Ради Європи та шлях нашої держави до неї, аналізуються зміст та динаміка виконання її зобов’язань щодо прав людини.
Підкресливши першість Західної Європи у створенні регіональної системи міжнародних організацій, яка сприяла б розвитку міжнародного співробітництва у різних галузях сучасного життя, здобувач нагадує, що першою з них стала Рада Європи, яка з моменту свого заснування значну увагу приділяла підтриманню на належному рівні захисту прав і свобод людини та їх подальшому розвитку. З часом цей напрямок діяльності Ради Європи став пріоритетним. Через характеристику принципів роботи основних елементів сформованої інфраструктури організації та основних напрямків її діяльності автор показав, чим було викликано прагнення України до здобуття статусу члена цієї впливової регіональної організації.
Шлях нашої держави до Ради Європи автор дослідження поділяє на декілька етапів. Перший тривав з 14 липня 1992 р. — дати подання заявки на вступ в організацію — до 16 вересня 1992 р. — моменту надання Верховній Раді України статусу “спеціального гостя” в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Другий розпочався 23 вересня 1992 р., коли Комітет Міністрів доручив ПАРЄ підготувати рекомендації з приводу поданої Україною заявки на вступ, і закінчився 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів провів на підставі підготовленого ПАРЄ Висновку №190(1995) щодо вступу України до Ради Європи офіційну процедуру її прийняття в члени організації. Третій — найбільш відповідальний етап входження у демократичне, європейське співтовариство держав, — розпочавшись 9 листопада 1995 р., триває ще й зараз. На цьому етапі Україна повинна якнайшвидше активно втілювати в життя все заплановане згідно з досягнутими під час вступу домовленостями, доводячи, що гідна набутого статусу члена Ради Європи і цінує її визнання як партнера, здатного на майбутню повноцінну інтеграцію в інші впливові європейські структури.
Обсяг роботи був визначений у двох пунктах Висновку №190(1995), де зібрано 57 зобов’язань — ціла перспективна програма дій, спрямована на послідовне входження України у загальноєвропейський правний простір. Аналіз даної програми дисертант почав зі структуризації її змісту, критерієм класифікації для якої обрав строк, відведений на виконання зобов’язань. Внаслідок цього у програмі виділені 2 групи: 1) зобов’язання, які Україна повинна виконати або в момент вступу, або протягом року після нього; 2) ті, на виконання яких передбачалися більш тривалі строки. Для частини зобов’язань другої групи строки були обмежені певним часом, для інших — вони чітко не визначені.
Далі аналізувалася динаміка виконання взятих зобов’язань. В основу методики підрахунків автор поклав декілька критеріїв, зокрема, вектор спрямування законодавчої роботи (зовнішній чи внутрішній) узгоджувався з її змістом: для зовнішнього вектора — підписання чи ратифікація міжнародних угод, для внутрішнього — прийняття законів чи розробка законопроектів. Подальша диференціація проводилася спочатку за ознакою фактичного виконання (тобто, що планувалося і що де-факто зроблено), а вже потім і за строками ( 1) виконання у строк; 2) виконання зобов’язань із запізненням, з розподілом строків затримки а) до півроку, б) від півроку до одного року, в) більше ніж на 1 рік; 3) зобов’язання, що опрацьовуються).
Результати описаної методики підрахунків свідчать, що стан справ з підписанням і ратифікацією Євроконвенцій суттєво відрізняється за рівнем і за строками виконання зобов’язань. Для підписання міжнародних угод показник вчасно виконаних зобов’язань дорівнює 94,12% із незначним відставанням лише по одному з пунктів, в той час як для ратифікації належні строки дотримані лише по третині (31,25%) міжнародних документів. При цьому майже для половини з них (43,75%) — було допущено запізнення більш ніж на півроку. Серед ратифікованих угод у порівнянні з підписаними вшестеро вища (68,75% проти 11,76%) питома вага тих, що запізнилися, при цьому доля зобов’язань з тривалішими строками запізнень досягає 12,5%. Загальну позитивну динаміку ратифікації погіршують деякі тіньові сторони, зокрема відсутність правового механізму застосування ратифікованих євроконвенцій та інших міжнародних угод, без якого вони залишаються просто декларацією.
Значно гіршою в аспекті, який нас цікавить, є стан законотворчої роботи внутрішнього спрямування. Проведений аналіз свідчить, що із запланованих до прийняття 23 законів, фактично прийнято менше половини — 10 (43,47%). Решта ще чекає своєї черги в ранзі законопроектів. За тривалістю запізнень цією групою зобов’язань перевершені всі можливі “рекорди”, бо 3 з 10 законів (тобто 33,33%) відстали з виходом у світ один — майже на 3, а два інших — майже на 4,5 роки. Лише половина (52,2%) законопроектів, які ще чекають своєї черги на прийняття, були своєчасно подані до Верховної Ради, третина з них (30,44%) — уже на стадії розробки запізнилася більш ніж на півроку. Аналізуючи стан та динаміку законотворчої роботи внутрішнього кола дії, здобувач дійшов до висновку, що в ній існують значно більші порівняно з ратифікацією міжнародних угод проблеми щодо строків прийняття нових законів. Але тут відповідальність за невчасне виконання зобов’язань разом з парламентаріями мають розподілити урядові структури, бо нерідко саме вони зривають заплановані терміни підготовки нових законів.
Дослідником проведена ще одна класифікація зобов’язань, ознакою для якої стала їх спрямованість на вдосконалення діяльності органів держапарату з метою сприяння забезпеченню прав людини. Її результати не менш цікаві, ніж попередні: більше половини державних зобов’язань (56,14%) спрямовані на вдосконалення діяльності правоохоронних органів, тобто пов’язані із правозастосуванням. Це лише підтверджує, що більшість проблем із забезпеченням прав людини в Україні породжується або недосконалістю, або повною відсутністю окремих ланок чи інститутів механізму правового захисту прав людини, які давно існують у багатьох демократичних країнах Європи і витримали випробування часом.
Автором роботи обстоюється теза, що набуття Україною статусу члена Ради Європи значно активізувало законотворчу діяльність держави, визначивши пріоритетне її спрямування на гармонізацію національного законодавства з європейським правом у галузі забезпечення прав людини. Виконання державних зобов’язань, перебуваючи під пильною увагою моніторингового комітету Ради Європи, в цілому характеризується позитивною динамікою. Проте це не означає відсутності проблемних моментів у його розвитку. Найгострішим з них є порушення визначених Висновком №190(1995) ПАРЄ строків виконання такої групи зобов’язань, як розробка і прийняття нових нормативних документів, що підтверджує існуючий на даний час перелік “заборгованостей” України перед Радою Європи.
У третьому розділі — “Критерії оцінки стану виконання набутих зобов’язань” з’ясовується, якого прогресу досягнуто Україною у справі виконання її зобов’язань перед європейською спільнотою по якісних показниках, тобто з точки зору змісту взятих на себе обов’язків. Аналіз проводився з використанням таких критеріїв оцінки, як роль судової влади та прокуратури у сфері захисту прав людини, реформування юридичної освіти, умови в місцях позбавлення волі та умови реалізації громадянами права на свободу світогляду і віросповідання, бо вони, на думку здобувача, з позиції нагальних завдань сьогодення є найбільш значимими.
Оцінюючи прогресивні зрушення за першим критерієм, дисертант приділив увагу найболючишим питанням належного функціонування органів судової влади — принципам організації та діяльності судової системи, її структуруванню, питанням участі народу у здійсненні правосуддя, матеріально-технічному та кадровому забезпеченню судів тощо. Всі вони розглядалися як елементи триваючої в країні судово-правової реформи, яка обумовлена конституційними положеннями, що відповідають вимогам євростандартів. Проте на даний момент найбільшою проблемою є вичерпаність строків, відведених на реформування системи правосуддя, і відсутність виваженої концепції проведення судово-правової реформи, що засвідчено і “малою” судовою реформою, яка нещодавно відбулася в державі.
Здобувач зазначає наявність аналогічної ситуації з реформуванням органів прокуратури. Питання дотримання строків в цьому сенсі не стоїть так гостро, як із судовою реформою. Але тут існують не менш складні проблеми, пов’язані зі скасуванням двох успадкованих з радянських часів “прокурорських” функцій: загальним наглядом за дотриманням законності та здійсненням прокуратурою попереднього слідства, бо саме ці питання стали предметом зобов’язань України перед Радою Європи.
Аналіз сучасної ситуації навколо прокурорських повноважень переконливо свідчить, що внаслідок змін, які відбулися в суспільстві під впливом демократичних реформ, діяльність органів прокуратури у сфері здійснення загального нагляду фактично співпадає з функціями Конституційного Суду України, Президента, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органів виконавчої влади та суду. Це дає підстави стверджувати, що захищати свої права мешканці України можуть тепер цілком успішно і без допомоги працівників прокуратури. Але, враховуючи уповільненість темпів проведення судово-правової реформи, особливості національної правосвідомості громадян України та інші чинники, автор висловлюється за такий варіант реформування прокуратури, який би дозволив зберегти основну частину її законоохоронного потенціалу, накопиченого під час існування загального нагляду. В роботі відстоюється теза, що наближення прокуратури України до рівня високодемократичних зарубіжних інституцій треба здійснювати з урахуванням наших реалій, щоб приживляння універсальних правозахисних ідей в український контекст відбулося безболісно й сприймалося у живій структурі нашого суспільства як його природний елемент.
Аналіз стану виконання зобов’язань України щодо перебудови роботи пенітенціарної системи засвідчив з одного боку відповідність чинного законодавства держави, що забезпечує діяльність цих установ, вимогам євростандартів, а з другого — значне відставання України від розвинених європейських країн за умовами утримування ув’язнених і матеріально-технічним оснащенням місць позбавлення волі. На підставі його результатів дисертант висловлює конкретні пропозиції і робить висновок, що пенітенціарна реформа вимагає не окремих рішень, а системи узгоджених між собою і об’єднаних об’єктивними потребами пенітенціарного процесу заходів таких, як національна пенітенціарна доктрина, закони про пенітенціарну політику і пенітенціарну систему, про постпенітенціарні заходи, про довічне ув’язнення і порядок його відбування тощо.
Автор роботи доводить, що ефективність реформаторських перетворень, що відбуваються в різних сферах життя українського суспільства, значною мірою залежить від докорінної перебудови системи юридичної освіти та організації правової просвіти громадян, покликаних забезпечити належну підготовку учасників цього процесу до кардинальної зміни своєї правосуб’єктності та до її реалізації в нових політичних, соціально-економічних, світоглядних умовах та правовому полі.
У четвертому розділі — “Відповідність чинного законодавства України Європейській конвенцій про захист прав та основних свобод людини (на прикладі деяких громадянських прав)” йдеться про ступінь узгодження норм національного законодавства, покликаного забезпечити особі захист таких її основних прав, як право на життя, право на свободу та особисту недоторканість і право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання з вимогами Євроконвенції.
Автор наголошує на широкому розумінні змісту права на життя і розглядає його забезпечення у двох провідних аспектах: 1) як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на життя з боку держави, її представників, або приватних осіб; 2) як право особи на вільне розпорядженням своїм власним життям. Перший із них пов’язаний із застосуванням зброї та питанням про смертну кару. Співставлення чинних в Україні правил та практики застосування зброї з вимогами п.2 ст.2 Євроконвенції свідчить, що тут суперечок немає. Питання про скасування смертної кари до недавнього часу було одним із чи не найбільш проблемних зобов’язань України перед Радою Європи, тому дисертант звернув особливу увагу на процес його виконання й оцінив внесок кожної з гілок державної влади в остаточне його розв’язання, підкресливши вирішальну роль у цьому Конституційного Суду України.
Другий аспект права на життя стосується законодавчого дозволу або заборони на аборти та проведення евтаназії. За обома згаданими чинниками законодавство України умовно відповідає вимогам Євроконвенції.
Відповідність чинного законодавства України рівню вимог Євроконвенції на прикладі права на свободу та особисту недоторканість досліджувалася з урахуванням динаміки його розвитку і лише по тих аспектах, на яких найчастіше концентрує свою увагу Європейський Суд з прав людини. Результатом аналізу правових норм, котрі передбачають порядок взяття під варту або здійснення затримання особи, яка підозрюється у скоєнні злочину, став висновок, що існуючий в Україні кримінальний процес зберігає ухил в обвинувачення. У роботі наводяться приклади певних позитивних зрушень щодо підвищення процесуальних гарантій забезпечення прав людини, які вже відбулися і продовжують відбуватися в українському законодавстві, хоч і не так швидко, як того вимагають зобов’язання України перед Радою Європи. Але здобувач зазначає їх недостатність і обґрунтовує необхідність встановлення в новому КПК заборони на скасування виправдувального вироку та постанови про припинення кримінальної справи за реабілітуючими обставинами, які вже набрали законної сили, за винятком випадків наявності у справі нововиявлених обставин. Висловлюється також пропозиція про встановлення для суду обов’язку одночасно з постановленням виправдувального вироку визначати розмір належної особі компенсації. Автором обстоюється теза, що це буде корисним як для всіх зацікавлених осіб, так і для держави в цілому, бо наблизить українське законодавство до вимог європейських правових норм.
Право на свободу пересування та вільний вибір місця перебування і проживання порівняно з двома попередньо розглянутими є досить простим за своїм змістом, проте воно не є абсолютним, а тому питання з його винятками вирішується не так легко, як зі змістом. У роботі розглядаються обмеження даного права, які встановлені для іноземців і для громадян України. Реалізація останніми згаданого права ускладнена існуванням інституту прописки та внутрішніх паспортів, що не скасовані і дотепер, як і відповідальність за порушення правил їх оформлення.
Аналіз нових нормативно-правових актів, які стосуються системи прописки, дає підстави стверджувати, що сучасному законодавству України притаманний дуалізм: з одного боку відбувається пом’якшення паспортного режиму в державі, з другого — посилюється адміністративна відповідальність за допущення проживання без прописки. Проте загальна тенденція, яка склалася щодо системи прописки, створює реальні передумови її реформування: заміни прописки з її дозвільним характером на повідомну реєстрацію.
Дисертант відзначає й інші недостатньо врегульовані питання реалізації права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, зокрема: відсутність однозначного (для провідних галузей права) поняття “місце проживання”, встановлення певних його обмежень не законами, як того вимагає Протокол №4 до Євроконвенції, а підзаконними актами, а також відсутність прямого кримінального захисту цього права від зловживань публічних посадових осіб.
Для подальшого наближення України до високих вимог євростандартів у справі забезпечення прав та свобод людини вносяться такі пропозиції:
у новому Кримінальному кодексі України систематизувати норми, спрямовані на захист прав людини, об’єднавши їх в окремий розділ “Злочини, що посягають на права і свободи людини і громадянина”;
принципово змінити структуру Особливої частини нового КК України, поклавши в її основу принцип верховенства прав людини, для чого розподілити її на такі розділи: І — “Злочини, що посягають на права і свободи людини і громадянина”; ІІ — “Злочини проти інтересів суспільства”; ІІІ — “Злочини проти держави”, IV — “Злочини проти міжнародного правопорядку”;
доповнити ст.302 Проекту Цивільного кодексу України частиною третьою такого змісту:
“Місцем проживання визнається місце (приміщення), де громадянин постійно або переважно проживає як власник, за договором найму (піднайму), договором оренди або на інших підставах, передбачених законодавством України (житловий будинок, квартира, службове житлове приміщення або спеціалізований будинок (гуртожиток, готель, будинок-інтернат для інвалідів, ветеранів, спеціальний будинок для одиноких та престарілих громадян), а також інші житлові приміщення)”.
) Див.: Документы Венской Всемирной конференции по правам человека.— A/CONF.157./dc/1/.Add/ — 1.1993.— 24 June.— P.6. ) Тацій В., Шемшученко Ю. Концепція розвитку юридичної науки і освіти в Україні // Право України.— 1994.— №1-2.— С.3-6. ) Див.: Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки.— К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1997.— 122с. |
