Ржевська В.С. Право держави на самооборону в світлі розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми дослідження, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, окреслено об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано застосовані в роботі методи, розкриті наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про ступінь відображення результатів дисертації у наукових доповідях і публікаціях автора.

Перший розділ "Поняття права держави на самооборону: формування та сучасний стан" присвячений історії зародження, становлення та розвитку в міжнародному праві інституту права держави на самооборону, розгляду теоретичних підходів науки міжнародного права до визначення місця і функції досліджуваного інституту в системі сучасного (від 1945 р.) міжнародного права та окресленню кола джерел інституту.

Розгляд історичних форм правового обмеження збройного насильства в міжнародних відносинах, що їх намагалася запровадити юридична наука від стародавніх часів і до ХХ ст. вказує на взаємодію в цій сфері двох основних тенденцій. Найдавніша з них полягала у ставленні до правомірної війни як до наслідку правопорушення супротивника, засобу примусу до відповідальності; вона знайшла відображення в концепції справедливої війни "bellum justum", яку розробляли в своїх творах отці церкви, а пізніше – Ф. Вітторіа, Ф. Суарес, А. Джентілі, Г. Гроцій, І.А.Іллін, І.Мозер та ін.. Друга тенденція, яка остаточно оформилася в ХІХ ст., дивиться на застосування збройної сили як на одне з основних прав держави, прояв і підтвердження державного суверенітету. Ця остання тенденція покладена в основу міжнародно-правового інституту права самозбереження. В теорії розрізнення між інститутами справедливої війни і самозбереження може бути проведене на тій підставі, що справедлива війна має на меті підтримку правопорядку в цілому через відновлення якогось конкретного порушеного права, в той час як самозбереження опікується виключно захистом національної безпеки та міжнародної правосуб'єктності держави, в тому числі від ймовірної загрози посягання. Міжнародно-правове регулювання союзницьких зобов'язань чи надання військової допомоги іншим державам не пов'язувалося, як правило, з інститутами справедливої війни або права самозбереження. Незважаючи на те, що важливою рисою інституту права самозбереження, внаслідок його зв'язку з інститутом т. зв. основних прав держави, визнавалася неприпустимість будь-яких договірних обмежень реалізації суб'єктивного права на застосування збройної сили, в ХІХ ст. спори великих держав призвели до поступового вироблення звичаєвих правових принципів, покликаних встановити умови здійснення цього права. Найвідомішою з таких справ є американо-британський спір з приводу обставин та наслідків загибелі судна "Кароліна" (1837 р.) р.), від якого, згідно з офіційною зовнішньополітичною доктриною цих держав і поглядами багатьох науковців Західної Європи і США, бере початок інститут "самооборони за загальним міжнародним правом". Дисертант дійшов висновку, що міжнародно-правові інститути справедливої війни та права самозбереження держав можуть розглядатися як історичні попередники сучасного інституту права держав на самооборону, хоча слід визнати, що їх детальна розробка в юридичній науці справила мінімальний вплив на реальність міжнародних відносин. Ті норми і принципи, які мали б слугувати для обмеження свавільного застосування державами збройної сили на практиці використовувалися під час військових конфліктів для виправдання й обгрунтування державних інтересів супротивників.

Розвиток інституту права держави на самооборону в міжнародному праві ХХ століття відбувався в зв'язку зі становленням принципу незастосування сили або загрози силою як імперативної норми міжнародного права. Саме завдяки проголошенню і поступовому закріпленню цього принципу право держав на самооборону постає як самостійний інститут міжнародного права, відмінний від попередніх концепцій обмеження застосування військової сили. Тут слід наголосити, що утвердження принципу незастосування сили або загрози силою в звичаєвій формі розпочалося в період між І та ІІ світовими війнами, тому зростає наукова цікавість відповідної міжнародно-правової практики держав у 1920-ті - 1930-ті рр. У дисертації досліджені договірна практика за вказаний період (Женевський протокол 1924 р., Рейнський гарантійний пакт 1925 р., Паризький (Бріана-Келлога) пакт 1928 р., Конвенція про визначення агресії 1933 р., укладена за ініціативою СРСР та інш.) та рішення Ради Ліги Націй щодо законності застосування збройної сили сторонами військових конфліктів напередодні розв'язання ІІ світової війни (японо-китайського 1931 - 1933 рр., італо-ефіопського 1935 - 1936 рр., радянсько-фінського 1939 - 1940 рр.). Процес становлення в міжнародному праві заборони агресивної війни в зазначений період супроводжувався визнанням за державами права на самооборону як найважливішого випадку, коли застосування збройної сили допускається міжнародним правом. Природнім чином постало питання про обмеження юридичних підстав для самооборони: або шляхом укладання відповідної міжнародної конвенції (т. зв. доктрина "жорстких критеріїв"), або через рішення авторитетного міжнародного органу, який при виникненні спору на власний розсуд визначатиме, чи були дії держави правомірною самообороною, чи злочинною агресією (т. зв. доктрина "гнучких критеріїв"). У період між двома світовими війнами доктрина "жорстких критеріїв" виявилася малопопулярною – договори засвідчують прагнення більшості великих держав зберегти в новій системі гарантій міжнародного миру інститут основного права самозбереження, зручний для маніпулювання на власну користь. Промовистими в цьому плані є застереження, зроблені до пакту Бріана-Келлога його договірними сторонами: держави користувалися свободою визначення підстав для реалізації права на самооборону, залежно від сфери їх національних інтересів, окремо застерігаючи, що це право незалежне від будь-яких договірних обмежень. Щодо практики міжнародних органів, Рада Ліги Націй, розглядаючи спори, пов'язані з порушеннями миру, принагідно виявила тенденцію до звуження кола підстав реалізації права на самооборону. Принаймні Рада намагалася відмежувати його від явних зловживань і визнавала порушницями пакту Бріана-Келлога держави, які застосували зброю першими (Італія, СРСР). Однак ці рішення Ради Ліги Націй не можуть вважатися достатньо авторитетними, адже їх виконання не було забезпечене і вони відверто ігнорувалися всіма учасниками подій. Найбільш вагомий приклад застосування міжнародними органами норм інституту права держав на самооборону, визнаних державами до 1945 року, становлять рішення міжнародних трибуналів над військовими злочинцями Другої світової війни. Відтак, вироки Нюрнберзького та Токійського військових трибуналів можуть бути використані для того, щоб оптимально визначити зміст звичаєвих норм міжнародно-правового інституту права держав на самооборону, які склалися до Другої світової війни, адже на момент ухвалення вироків саме ці норми вважалися чинними. Трибунали керувалися звичаєвими нормами, виробленими справою "Кароліни" – положенням про "негайну невідворотну необхідність" як про підставу для самооборони, але надали вузьке тлумачення цієї норми, зокрема визнали, що зосередження військ на державному кордоні само по собі не створює підстав для реалізації права на самооборону. На погляд дисертанта, найсуттєвішим зрушенням у розвитку інституту права на самооборону в період між двома світовими війнами слід вважати встановлення залежності між реалізацією державами цього права й ефективністю універсальної організації колективної безпеки. Відтоді інститут права на самооборону в міжнародному праві міцно пов'язаний з системою юридичних гарантій міжнародного миру і безпеки. Як першочергова мета самооборони став розглядатися примус до відповідальності за порушення державою своїх міжнародних зобов'язань щодо незастосування сили. Це має бути правовий примус, який здійснюється небагатьма членами світового співтовариства, але від імені та заради добробуту всіх.

У 1945 р. Статут ООН у договірній формі закріпив (ст. 2. п. 4) принцип незастосування сили або загрози силою. Стаття 51 Статуту з одного боку визнала за державами "невід'ємне право" на самооборону, а з іншого – закріпила умови реалізації цього права в рамках нової універсальної системи колективної безпеки: збройний напад як єдину підставу для самооборони, обов'язок невідкладно повідомляти про заходи, вчинені в порядку самооборони, Раді Безпеки ООН, узгодження права на самооборону з повноваженнями Ради Безпеки ООН щодо підтримки міжнародного миру й безпеки. Безпосередньою причиною появи в тексті Статуту ООН саме такої редакції ст. 51 була потреба визначити відносини між ООН та регіональними системами колективної безпеки, які утворилися напередодні ухвалення її Статуту. Внаслідок включення після 1945 р. в інститут права держави на самооборону також права на військову допомогу і позбавлення військових союзів держав наступальної мети виник новий інститут міжнародного права – право на "колективну оборону". У другій половині ХХ століття центральне місце в розвитку інституту права держави на самооборону займає розробка та ухвалення міжнародних документів, які уточнювали чи розкривали зміст його норм. Серед цих документів слід відзначити  "Декларацію принципів міжнародного права" 1970 р. і "Визначення агресії" 1974 р., ухвалені Генеральною Асамблею ООН, а також Проект статей про відповідальність держав Комісії міжнародного права ООН, над яким вона працювала з 1956 по 2001 р. Рада Безпеки ООН, внаслідок застосування права вето США або СРСР, до 1990 року не приймала резолюцій, які могли б мати важливе значення для розвитку досліджуваного інституту, натомість Міжнародний Суд ООН застосовував у своїй практиці норми міжнародного права, які регулюють здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, і надав їх тлумачення (справи "Протока Корфу" 1949 р. і особливо "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р.).

Огляд розвитку інституту права на самооборону в міжнародному праві ХХ ст. показує, що діюча редакція ст. 51 статуту ООН дозволяє дивитися на сучасний інститут права держави на самооборону як на взаємозв'язок різнорідних і подекуди суперечливих елементів. Хоча радикальні зміни в принципах організації міжнародного правопорядку призвели до переосмислення більшістю вчених попередніх надбань юридичної науки щодо обмежень збройного насильства, проте теорії справедливої війни і права самозбереження продовжують впливати на визначення цілей самооборони держав і на тлумачення норм цього інституту. Текст статті 51 Статуту ООН відображає взаємодію елементів обох цих концепцій. З одного боку, характеристика права на самооборону як "невід'ємного" вказує на зв'язок із інститутом основного права самозбереження та правом на самооборону, яким воно визнавалося згідно з застереженнями держав до Пакту Бріана-Келлога. З іншого боку, в системі права Статуту ООН і як відповідь на порушення принципу незастосування сили або загрози силою реалізація права на самооборону являє собою примусовий захід, вживаний до порушника миру не лише в інтересах безпосередньої жертви збройного нападу, але й у загальних інтересах світового співтовариства.

Переходячи до визначення місця й функції інституту права держави на самооборону в системі сучасного міжнародного права, дисертант аналізує основні підходи, які сформувалися в науці міжнародного права щодо вирішення цієї проблеми. На погляд дисертанта, переваги кожного з них можуть бути використані для вироблення спільного методологічного підходу, який би враховував зв'язок інституту права держави на самооборони як з інститутом міжнародного злочину агресії, так і з міжнародною правосуб'єктністю держави. Такий підхід розроблений дисертантом із застосуванням поняття "право на захист", під яким в юридичній науці розуміють: а) правомочність у складі суб'єктивного права, яка полягає у можливості застосувати відносно правопорушника заходи примусового впливу (В.П. Грибанов), або б) окреме суб'єктивне право на застосування примусу, що виникає у носія права лише в момент правопорушення і реалізується в раках спеціального охоронювального правовідношення (А.П. Сергеєв, Ю.К. Толстой і інш.). Обидва ці напрямки підкреслюють, що характер фактичних заходів захисту, які можуть бути вжиті на основі права на захист, завжди зумовлений не лише характером протиправного посягання, а й характером суб'єктивного права, що захищається. Право держави на самооборону, отже, може розглядатися як право на захист, підставою до реалізації якого виступає вчинений проти держави збройний напад і яке утворюється з відповідних правомочностей, що входять до складу інших суб'єктивних прав держави – на суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність. Виключна риса права на самооборону – можливість вжити засоби захисту, які виражаються у застосуванні збройної сили – зумовлюється саме характером і значенням названих суб'єктивних прав держави, які підлягають захисту в такий спосіб. У цій якості суб'єктивне право держави на самооборону, дійсно, є невід'ємною складовою міжнародної правосуб'єктності держави, як її відображено в сучасному міжнародному праві, але реалізовується лише в рамках правовідношення, створеного юридичним фактом – збройним нападом на державу.

У сфері визначення джерел інституту права на самооборону в сучасному міжнародному праві під час "холодної війни" з'явилося і досі зберігається протиставлення концепцій "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", викликане проблемою співвідношення звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, в тому числі – тих, які сформувалися в період між світовими війнами, з договірними нормами Статуту. Міжнародний Суд ООН (справа "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа", 1986 р.) запропонував найбільш авторитетний і широко відомий підхід до рішення цієї проблеми – у визначенні міжнародно-правових обмежень на реалізацію права на самооборону провідна роль відводиться звичаєвим нормам. Ті норми, які сформувалися на основі договірних положень Статуту ООН, співвідносяться зі звичаями, які існували до Статуту, за принципом "закон наступний скасовує попередній". Відтак можна зробити висновок, що сучасний інститут права держав на самооборону являє собою комплекс взаємопов'язаних звичаєвих і договірних норм; у випадку виявлення між ними суперечностей першорядну роль в усуненні цих суперечностей відіграє не форма існування норми, а встановлена ієрархія норм міжнародного права. В останнє десятиліття ХХ ст. одним з проявів загальної кризи правових гарантій міжнародної безпеки стало критичне ставлення до сучасної ієрархії норм міжнародного права, поширилися намагання вивести нові норми міжнародного права з протиправної практики держав. Тому важливими чинниками, що впливають на розвиток інституту права держав на самооборону, стають вдосконалення технічних засобів ведення війни та нові загрози для міжнародної безпеки.

У другому розділі "Структура інституту права держави на самооборону в сучасному міжнародному праві" аналізуються зміст норм сучасного міжнародного права, що визначають підстави та межі реалізації суб'єктивного права на самооборону, соціально-історичні чинники, які вплинули на їх розвиток у другій половині ХХ ст. та практика їх застосування Міжнародним Судом ООН і Радою Безпеки ООН у згаданий період.

            Огляд правових джерел та доробку науки міжнародного права різних країн дозволяє умовно, в цілях проведення дослідження, виокремити в структурі сучасного інституту права держав на самооборону дві групи норм міжнародного права, відповідно до характеру врегульованих ними відносин: а) норми, які визначають підстави реалізації права на самооборону; б) норми, які визначають межі здійснення права на самооборону. Суперечки в науці міжнародного права між концепціями "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", які досягли піку в 60-ті рр. ХХ ст. під впливом "Карибської кризи", мали за предмет передусім першу групу норм – визначення підстав для самооборони. Рушійними силами цих спорів щодо розвитку інституту права держав на самооборону були два фактори з міжнародного життя: значні зміни в засобах ведення війни, передусім поява ядерної зброї, та виникнення нового типу міждержавного протистояння – "холодної війни", яка була оголошена, але не велася в традиційному розумінні. Стала напруга в міжнародних відносинах час від часу знаходила свій вираз у локальних конфліктах. Втручання в такі конфлікти великі держави мотивували, серед іншого, спираючись на власне розуміння права на самооборону.

Шляхи вирішення правових спорів були запропоновані, з одного боку, практикою Міжнародного Суду ООН, яка надала авторитетне тлумачення діючих норм міжнародного права, а з іншого – через ухвалення міжнародних конвенцій, які мали на меті уточнення звичаєвих міжнародно-правових норм. Відтак було підтверджено, що, хоча розвиток міжнародних відносин здатний спричинити появу нових звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, загальний зміст ст. 51 Статуту ООН та запроваджених нею обмежень на здійснення права на самооборону залишатиметься без змін. Так, Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р. визначив: 1) збройний напад на державу залишається єдиною підставою для реалізації права на самооборону; 2) поняття збройного нападу в сучасному міжнародному праві розкривається через звичаєві норми, які визнаються кодифікованими у ст. 3 документу "Визначення агресії" 1974 р.; 3) надання військової допомоги "третіми державами" в порядку реалізації права на колективну оборону можливе лише на користь держави, яка стала безпосередньою жертвою збройного нападу і за її заявою. Визнання "негайної невідворотної необхідності" підставою для самооборони "за загальним міжнародним правом" відіграло свою роль у становленні інституту права держави на самооборону і відмежуванні його від права самозбереження. Проте в сучасному міжнародному праві, після 1945 р., право держав на самооборону і необхідність являють собою цілком різні інститути. Необхідність, відповідно до Проекту статей про відповідальність держав, не може бути виправданням для відступу від норм jus cogens, в тому числі – від принципу незастосування сили або загрози силою. У той самий час право на самооборону визнається винятком із зазначеного принципу; таким чином, в сучасному міжнародному праві необхідність не може розглядатися як підстава реалізації права на самооборону. Дисертант аналізує аргументи, які висловлювалися в науці міжнародного права за і проти законності "запобіжної самооборони" (anticipatory self-defence) від загрози збройного нападу, а також щодо можливості включення в інститут права на самооборону права на захист власних громадян, які перебувають за кордоном ("гуманітарну інтервенцію stricto sensu"), і приходить до висновку, що обидва ці явища не мають нічого спільного з реалізацією права на самооборону відповідно до вимог сучасного міжнародного права. Цікавий можливий шлях розвитку інституту права на самооборону являє собою, на погляд дисертанта, прийняття нових міжнародних конвенцій або уточнень до конвенцій діючих, які стосувалися різних дискусійних аспектів здійснення права на самооборону (заборона застосування сили проти цивільних літаків, що порушують повітряний простір держави, через внесене у 1983 р. доповнення до Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р., врегулювання питання звільнення власних громадян, які стають в іншій країні заручниками у Міжнародній конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. тощо), не виходячи за межі Статуту ООН та основних принципів міжнародного права. Отже, в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки залучати до участі в цих конвенціях якомога більше держав. Комісія Міжнародного Права ООН, працюючи над Проектом статей про відповідальність держав, надала ряд тлумачень норм міжнародного права щодо реалізації державами права на самооборону (наприклад, відмінність між інститутами права на самооборону та необхідності), але свідомо ухилилася від того, щоб запропонувати вирішення найбільш спірних питань, як-от зміст принципу пропорційності відсічі нападові у відношенні до самооборони держав. Згідно з цим звичаєвим принципом дії, вжиті в порядку самооборони, повинні бути розумно співрозмірні за обсягом нападові і не можуть заподіяти нападникові більше шкоди, ніж заподіяно ним при нападі. Спеціальне значення принципу пропорційності, яке почало використовуватися щодо самооборони держав в 90-ті роки ХХ століття, полягає у додержанні норм гуманітарного права, передусім – захисті цивільного населення від лиха війни, якнайбільш повному застосуванні положень Женевських конвенцій. Уточнення змісту цього принципу є важливою складовою розвитку міжнародно-правових обмежень засобів і методів ведення війни. Характерна для кінця ХХ століття проблема у практичному застосуванні принципу пропорційності – так званий collateral damage, або "побічна шкода", під якою маються на увазі жертви серед цивільного населення внаслідок невірного влучення зброї. З тлумаченням принципу пропорційності пов'язані також проблеми створення гарантій проти застосування ядерної зброї та регулювання міжнародним правом застосування так званих видів "несмертельної зброї", тобто психологічної, інформаційної тощо. Міжнародний Суд ООН в консультативній ухвалі 1996 р. визначив, що діюче міжнародне право не забороняє застосування ядерної зброї при реалізації права на самооборону, якщо створена загроза для існування держави. Відсутність у сучасному міжнародному праві заборони застосування ядерної зброї залишається, таким чином, значною прогалиною в регулюванні самооборони держав та у системі правових гарантій міжнародного миру в цілому. Розробка правових засад застосування "несмертельної зброї", передусім заходів інформаційного впливу на автоматизовані системи та електронні комунікаційні мережі, поки що відбувається в науці, а не в позитивному міжнародному праві. За прогнозами, використання цих нових видів зброї при реалізації права на самооборону здатне спричинити суттєві зміни в системі міжнародно-правових гарантій миру і безпеки та принципах міжнародного гуманітарного права: наприклад, зникне різниця між військовими і цивільними об'єктами, які можуть користуватися однією електронною мережею, зменшиться міжнародно-правове значення державної території як об'єкту нападу і захисту тощо. Тому, на погляд дисертанта, розвиток видів "несмертельної зброї" відповідає зобов'язанням держав згідно з принципом пропорційності, але не означає меншої жорстокості ведення військових дій.

            Історія всіх збройних конфліктів другої половини ХХ століття засвідчує, що значення другої групи норм, які визначають межі здійснення права на самооборону, поступово зростає, а в очах громадськості цей аспект завжди посідає першорядне місце. Саме складність визначення й додержання принципу пропорційності є найбільш промовистим свідченням обмежених можливостей застосування військової сили як засобу захисту права. Як наслідок, постає питання про обсяг і характер повноважень міжнародного органу, який би провадив оцінювання дій держав при здійсненні ними права на самооборону і робив це на основі чинних норм міжнародного права. Статут ООН та "Визначення агресії" наділяють відповідними повноваженнями Раду Безпеки ООН. Однак в діяльності цього органу існують щонайменше дві проблеми: процедура прийняття рішень, яка підкорена інтересам міжнародної політики п'яти постійних членів, та відносно невисока увага Ради до міжнародного права. Хоча Рада застосовує міжнародне право, бодай і з певними особливостями, проте досвід її роботи протягом 50 років спонукав багатьох вчених вважати Раду органом сили, а не права. Тому, в тих випадках, коли застосування кимось із постійних членів права вето перешкоджає Раді прийняти резолюцію, пропонувалися як альтернатива звернення до Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду. Резолюції Генеральної Асамблеї відображають позицію більшості держав-членів Організації. Водночас будь-які спроби використовувати Асамблею як противагу Раді Безпеки означають очевидне порушення норм положень Статуту ООН, які встановлюють розмежування їх компетенцій. Міжнародний Суд надає найбільш авторитетні тлумачення міжнародного права, а крім того, є найбільш безстороннім органом. Він володіє, окрім цього, засобом впливу на поведінку сторін у спорі до винесення остаточного рішення – призначенням тимчасових заходів захисту прав сторін (interim measures of protection). Однак реалізація Судом цих повноважень залежить від юрисдикційних обмежень, доброї волі сторін і згоди в Раді Безпеки ООН.

Третій розділ "Міжнародно-правова практика здійснення права на самооборону після завершення холодної війни (в період 1990-2001 рр.)" містить аналіз напрямків впливу, який  особливості реалізації державами права на самооборону в час 1990-2001 рр. справили на функціонування як універсальної, так і регіональних систем колективної безпеки.; в розділі досліджено нові форми діяльності ООН та регіональних міжнародних організацій з підтримки міжнародного миру й безпеки, які мають непрямий зв'язок з реалізацією державами права на самооборону у вказаний період; розглянута міжнародно-правова позиція України після набуття нею незалежності щодо реалізації державами права на самооборону.

На початку 1990-х років завдяки завершенню радянсько-американського протистояння у "холодній війні" виникла ілюзія, що нарешті Рада Безпеки ООН зможе до кінця реалізувати закладений в ній потенціал мобілізації зусиль світового співтовариства на відсіч агресорові. При визначенні правових підстав для надання військової допомоги Кувейту і звільнення його від окупації Іраком, командування коаліційними збройними силами в Перській затоці мало намір здійснити військові дії лише на підставі права на колективну оборону. Генеральний Секретар ООН Х. Перес де Куельяр намагався скористатися можливістю для підсилення ООН і провести майбутню операцію як санкцію Ради Безпеки ООН до порушника миру. Таким чином, складності з визначенням міжнародно-правової основи для операції "Буря в пустелі" породили нову форму рішення Ради – так звані резолюції-уповноваження (authorization resolutions), якими Рада закликає держав-членів "вжити всіх необхідних заходів" для припинення порушення міжнародного миру і безпеки. Але час показав, що нездолані прагнення великих держав до світової гегемонії чи, принаймні, до збереження своїх непорушних сфер впливу, залишаються гальмом ефективності роботи Ради. Практика резолюцій-уповноважень значно частіше використовувалася для врегулювання внутрішніх гуманітарних криз, ніж у міждержавних конфліктах. Вчені почали звертати увагу на брак заходів контролю за імплементацією цих резолюцій і взагалі – за діяльністю Ради. Так постала ідея обмеження діяльності Ради Безпеки і контроль над нею з боку Міжнародного Суду ООН. У свою чергу, держави – сторони збройних конфліктів (Республіка Боснія і Герцеговина, Союзна Республіка Югославія, Руанда) почали звертатися до Міжнародного Суду в тих випадках, коли вважали, що рішення Ради порушує міжнародне право, або бачили, що Рада неспроможна прийняти рішення. Міжнародний Суд не заперечив можливості ухвалення ним рішення, докорінно відмінного від позиції Ради, але не стверджував також, що його рішення здатне кардинально змінити позицію Ради щодо якогось міжнародного конфлікту. У жодній справі, яка була протягом 90-х років порушена в Суді з приводу незаконного застосування сили, ще немає рішення за суттю.

Доповідь Генерального Секретаря ООН Б. Бутроса Галі "Порядок денний для миру", в числі багатьох інших новацій, створила передумови для тіснішої співпраці між ООН та регіональними організаціями з питань безпеки, не роблячи різниці між організаціями, утвореними на основі глави VIII Статуту ООН, і організаціями колективної самооборони, що діють на основі права, підтвердженого ст. 51 Статуту ООН. Найбільше цим зближенням скористалася НАТО. Оголошуючи багатоаспектну реформу, НАТО, проте, ухилилася від внесення змін до власного установчого договору, за яким вона залишається організацією колективної самооборони. Дисертант приходить до висновку, що оформлення нових напрямків діяльності НАТО в її стратегічних концепціях не може розглядатися як внесення змін до Північноатлантичного договору шляхом створення нових міжнародно-правових звичаїв, тому що відповідна практика НАТО виступає порушенням зовнішніх обмежень, накладених ст.52 Статуту ООН і нормами jus cogens сучасного міжнародного права.

Узагальнення дисертантом різноманітних поглядів і коментарів, висловлених щодо міжнародно-правової оцінки терористичних актів 11 вересня 2001 року в США, засвідчує: після цих трагічних подій в сучасній юридичній науці здобула розповсюдження думка, що масштабні терористичні акти можуть бути прирівняні до збройного нападу на державу і слугувати підставою для реалізації права на самооборону, але потрібно виробити для цього міжнародно-правові критерії. Але такий підхід, на погляд дисертанта, руйнує всі засади права міжнародної безпеки і міжнародного гуманітарного права, яке склалося у міждержавних відносинах. Чинне міжнародне право в цій галузі передбачає визначеність учасників збройного конфлікту; війна з тероризмом – це самооборона, звернена "в нікуди", проти невизначених або дуже відносно визначених осіб/ угруповань, які володіють величезними матеріальними засобами, легко ховаються, пересуваються, не приймали ніяких міжнародно-правових зобов'язань щодо застосування сили, уникають контролю з боку національних урядів, чи то пак самі контролюють національні уряди. Тому визнання законності боротьби з міжнародним тероризмом військовими засобами, яке відбулося після жахливого потрясіння, викликаного терактами 11 вересня 2001 року, не повинно виключати можливості індивідуальної відповідальності за терористичну діяльність перед Міжнародним Кримінальним Судом.

У період 1998-2000 років виникла форма застосування збройної сили, проміжна між запобіжною самообороною і здійсненням резолюцій-уповноважень Ради Безпеки ООН: застосування сили після того, як Рада Безпеки визнає ту чи іншу ситуацію загрозою для міжнародного миру й безпеки (резолюція Ради Безпеки 1199 (1998) оголосила загрозою для міжнародного миру ситуацію в Косово, резолюція 1368 (2001) – терористичні акти). Загроза миру не є тотожною актові агресії, але така практика виникла саме через те, що держави, налаштовані на військове вирішення проблеми, не мають ніяких шансів домогтися схвалення резолюції, що безпосередньо уповноважує їх на застосування сили – їй перешкодить вето.

Міжнародно-правова позиція України щодо реалізації державами права на самооборону полягає, згідно з офіційними документами в сфері зовнішньої політики та політики безпеки, в додержанні положень ст. 51 Статуту ООН та послідовному зміцнені Ради Безпеки ООН як гаранта міжнародного миру й безпеки. В дійсності ставлення нашої держави до окремих суперечливих випадків застосування сили державами диктується політичними чинниками і радше залежить від міркувань політики, ніж від приписів міжнародного права. "Хартія про особливе партнерство України з НАТО" 1997 р. формалізувала основи для співробітництва з Північноатлантичним Альянсом в усіх сферах його діяльності, за винятком саме реалізації права на колективну оборону відповідно до ст. 5 Вашингтонського договору. проте Хартією передбачений кризовий консультативний механізм у випадку, коли Україна відчуватиме пряму загрозу для своєї територіальної цілісності, політичної незалежності або безпеки; аналогічний механізм консультацій встановлює  україно-російський договір про основи відносин 1997 р. Особливі відносини України з НАТО є непрямим свідченням, що Україна визнає нову стратегію НАТО і принципи взаємодії ООН з регіональними організаціями у справі миротворчості, як вони сформульовані в "Порядку денному для миру". Адже без їх визнання таке співробітництво не було б можливе. Разом з тим операція НАТО в Косово навесні 1999 р., яку Україна засудила лише частково,  явилася порушенням не лише Статуту ООН і установчого договору НАТО, але і ряду положень Хартії про особливе партнерство України з НАТО. Оголошуючи в червні 2001 року про свій намір вступити до НАТО, Україна водночас підтримала ініціативу Європейського Союзу щодо створення ним власних сил швидкого реагування, хоча відомо, що створення цих військових підрозділів викликає незадоволення вищого керівництва НАТО. На універсальному рівні, під час головування на 52-й сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1997 р. та членства в 2000-2001 рр. у Раді Безпеки ООН, Україна виступала за зміцнення авторитету Ради Безпеки ООН і підвищення рівня довіри до неї, компенсуючи у такий спосіб компромісний характер своєї політики безпеки на регіональному рівні. Отже, у визначенні міжнародно-правової позиції України щодо реалізації державами права на індивідуальну та колективну самооборону першорядну роль відіграє пошук зовнішніх гарантій для власної національної безпеки. Відношення України до випадків реалізації іншими державами права на самооборону в 90-ті роки ХХ ст. стало складовою політики нашої держави щодо інтеграції до європейських структур та участі у вирішенні питань безпеки на універсальному рівні.

У висновках узагальнюються результати дослідження і висловлюються рекомендації щодо їх можливого практичного впровадження у зовнішньополітичній діяльності України. Відзначається, що в сучасній системі правових гарантій миру й безпеки інститут права на самооборону має подвійне призначення: захищати міжнародний мир як загальнолюдську цінність і водночас захищати національну безпеку і суверенітет держави. Закріплене в сучасному міжнародному праві розуміння права держав на самооборону як визнаної за державою можливості застосовувати збройну силу з виключною метою відсічі протиправному збройному нападові, спрямованому проти неї або проти іншої держави, виходить з уявлення про міжнародний конфлікт як міждержавне протистояння, зміст якого складають відносно передбачувані дії регулярних армій і сторони якого піддаються чіткому визначенню. Навіть тоді, коли небезпека для однієї держави походить з території іншої, але створюється неурядовими збройними формуваннями, зміст дій, які становлять реалізацію права на самооборону, залишається той самий. Самооборона завжди за суттю є актом реалізації публічно-владних повноважень держави, які полягають у застосуванні її збройних сил проти іншої суверенної держави. У сучасному світі традиційне уявлення про учасників і перебіг міжнародного конфлікту змінилося: найбільш небезпечними для міжнародного миру визнані загрози, які створюються недержавними угрупованнями. Система правових гарантій міжнародного миру та безпеки, що склалася на основі зобов'язань держав відповідно до Статуту ООН та імперативних норм міжнародного права, болісно реагує на ці зміни. Великі держави прагнуть у власних інтересах розширити міжнародно-правові рамки для самооборони, постає питання про роль неправомірної практики у зміні діючих норм позитивного права. Однак разом з тим послаблення обмежень, встановлених міжнародним правом для реалізації права на самооборону, означає відкриття широкого простору для зловживань цим суб'єктивним правом і безкарних порушень принципу незастосування сили та загрози силою. Оскільки інститут права на самооборону є важливим елементом системи правових гарантій міжнародного миру і безпеки, практика реалізації цього права з порушеннями відповідних обмежень дається взнаки на розвиткові всієї системи міжнародного права. А саме – заперечується на практиці також принцип суверенної рівності держав, тому що наймогутніші у військовому плані держави утверджують свою безпеку за рахунок прав решти, включаючи можливість безборонного втручання у внутрішні справи і вчиненням агресії під виглядом самооборони. Ймовірно в майбутньому, в зв'язку з розвитком нових видів озброєнь та якісно новими загрозами для міжнародного миру й безпеки, з'являтимуться нові, звичаєві або договірні режими, всередині єдиного інституту права держав на самооборону, проте вони матимуть невелике значення якщо їм не відповідатиме активна правозастосовча практика  компетентних міжнародних органів – Ради Безпеки ООН і Міжнародного Суду ООН. Тому більша частина рекомендацій щодо зовнішньої політики України стосується створення ефективного міжнародного механізму тлумачення і застосування норм міжнародного права, які розвиватимуться найближчим часом і регулюватимуть відповідь держав на нові загрози міжнародному мирові й безпеці, передусім – на терористичні акти. Підгрунтям для такого механізму, на погляд дисертанта, повинне стати узгоджене прийняття рішень Радою Безпеки ООН та Міжнародним Судом ООН, з тим, щоб збільшити авторитет міжнародного права в діяльності Ради і підвищити ефективність наказів Суду про призначення тимчасових заходів захисту прав сторін, зокрема у збройних конфліктах.