Літінас І. Правове регулювання відносин України та ЄС у сфері здійснення інвестицій

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність та ступінь дослідженості проблеми, визначаються мета та основні завдання дослідження, його методологічна база, розкрито зв'язок роботи з відповідними науковими програмами, її наукова новизна, теоретичне та практичне значення, дається характеристика використаних джерел.

У першому розділі “Правові передумови становлення відносин між Україною і ЄС у галузі інвестування” дано аналіз розвитку міжнародно-правового співробітництва між ЄС і Україною, розглядаються його сучасні правові засади, які визначають способи правового регулювання співробітництва загалом.

Підвалини для установлення відносин між Україною і ЄС були закладені ще наприкінці 80-х років Радянським Союзом, що підписав з ЄС низку договорів. Після здобуття Україною незалежності вона здійснила певні кроки до зближення з ЄС. У 1994 р. був підписаний базовий документ – Угода про партнерство і співробітництво.

Угода про партнерство і співробітництво містить норми, що регулюють основи взаємин між Україною і Європейським Союзом. В роботі показано, що загальне публічно-правове значення положень Угоди полягає в тому, що Україна зобов'язалася приєднатися до низки міжнародних конвенцій, участь у яких не тільки піднімає престиж України на міжнародній арені, але і так само підвищує шанси на майбутню інтеграцію України  в ЄС і готує її до вступу у СОТ. Ці обставини неминуче відбиваються на інвестиційному кліматі і сприяють залученню європейського капіталу в Україну.

Норми УПС мають також важливе приватноправове значення, оскільки:

а) зближення законодавства дозволяє звести до мінімуму можливі колізії в правовідносинах за участю іноземного елемента ;

б) у випадку виникнення колізії, проблема може бути вирішена

на рівні світових стандартів;

в) справедливий захист прав всіх учасників відносин означає належний рівень захисту інвестицій.

В дисертації зазначається, що УПС не завжди чітко регулює сферу інвестиційних відносин. У Розділ IV, присвячений регулюванню іноземного інвестування, були штучно включені положення, що не мають прямого відношення до цього питання, наприклад, про режим в'їзду і виїзду, умови праці. Переважна більшість положень про інвестування є нормами “м'якого права”, тобто чіткого механізму і термінів їхнього виконання Сторонами не встановлено. Як правило, ці положення УПС вимагають прийняття додаткових актів про їхню імплементацію.

В роботі підкреслюється, що регулювання інвестиційних відносин між Україною та ЄС здійснюється різними способами. До них належать укладання міжнародних угод, діяльність спільних органів, прийняття

у відповідності з міжнародними зобов'язаннями заходів на національному рівні та на рівні ЄС.

Правове регулювання інвестиційних відносин здійснюється таким чином:

- суб'єкти міждержавних відносин – Україна і ЄС – укладають генеральну угоду, що регулює принципи співробітництва в цілому (Угода про партнерство і співробітництво 1994 р.);

- суб'єкти, виходячи з положень УПС, укладають двосторонні і багатосторонні угоди з конкретних вузьких питань, які стають частиною національного законодавства України і застосовуються для врегулювання інвестування.

На основі УПС засновуються органи співробітництва, які приймають акти, що стосуються інвестиційної діяльності.

Інституційний механізм регулювання в сфері інвестицій доповнює систему угод. В міжнародній правовій літературі інституційний механізм визначають як сукупність міжнародних органів, міжурядових конференцій і органів міжнародних організацій, тобто як складну багаторівневу структуру. Загальним для них є те, що усі вони є формами об'єднань держав. Усі ці види міжнародних об'єднань являють собою інститути міжнародних відносин, що доповнюють один одного.

Між Україною і ЄС застосовується такий вид взаємодії в рамках

інституційного механізму як міжнародні органи. З моменту набрання чинності Угоди про партнерство і співробітництво 1994 р. було засновано органи, визначені статтями 85-88 і 90-92 УПС:

Рада з питань співробітництва;

Комітет з питань співробітництва;

Комітет парламентського співробітництва.

Всі вони наділені повноваженнями з прийняття актів. Такі акти

є другою складовою частиною інституційного механізму. Міжнародно-правове регулювання доповнюється механізмом зближення українського законодавства з правом ЄС. Це пов'язано з тим, що для цілей реалізації вимог УПС в Україні приймаються норми національного законодавства, що разом з нормами двосторонніх угод регулюють діяльність у сфері інвестицій. Охопити нормами міжнародних договорів всі аспекти процесу інвестування абсолютно неможливо. Саме тому для успішного здійснення інвестування важливо щоб системи національних законодавств були близькі, не суперечили одна одній в принципових питаннях. Як спосіб врегулювання відносин у сфері інвестицій механізм зближення законодавств функціонує в такий спосіб:

- Суб'єкти на міждержавному рівні укладають угоди, у яких передбачається зближення галузевого законодавства Сторін (УПС 1994 р.).

- Сторони приводять у відповідність з визначеними стандартами норми свого галузевого законодавства.

- Іноземні інвестори на території сторін здійснюють господарську діяльність на підставі національного законодавства приймаючої Сторони, що відповідає взаємоузгодженим принципам і стандартам.

У такий спосіб й забезпечується дворівневе правове регулювання інвестиційної діяльності між Україною та ЄС – на міжнародному та національному рівнях.

У другому розділі “Механізм міжнародно-правового регулювання інвестиційних відносин між Україною та ЄС” розкриваються питання, пов'язані з визначенням поняття механізму міжнародно-правового регулювання інвестиційних відносин та з характеристикою його складових елементів у формі міжнародного договірного та інституційного механізмів.

Аналізуючи процес регулювання інвестиційних відносин між Україною та ЄС, автор прийшов до висновку, що сукупність міжнародно-правових засобів та методів впливу на ці відносини складає механізм міжнародно-правового регулювання в сфері інвестиційної діяльності, який складається з міжнародного договірного та інституційного механізмів.

Співробітництво між Україною і Європейським Союзом відбувається на засадах сформованого міжнародного договірного механізму, який як система продовжує розширюватися. На чолі системи знаходиться Угода про партнерство і співробітництво 1994 р., суб'єктами якої є Україна з одного боку, та ЄС і держави-члени, як єдине ціле, - з іншого. Цей документ є основним і найбільш загальним не тільки з точки зору його політичного значення, але і з погляду на його зміст. УПС установлює стабільні політичні відносини, закріплює можливості розширення зв'язків між Україною та ЄС. Це Угода, положення якої мають еволюційний характер. В роботі відмічається, що схожі угоди ЄС підписало з більшістю країн СНД (Україна стала першою). У преамбулах цих угод визначається, що держави СНД прагнуть до поступового зближення з ЄС. Відсутні будь-які посилання на мету членства в ЄС або на участь у процесі європейської інтеграції.

УПС встановлює базові положення для двостороннього співробітництва. У багатьох питаннях вона залишає Україні можливість визначати взаємини з ЄС та державами-членами на двосторонній основі і поглиблювати їх самостійно.

Важливими є положення про захист інвестицій. Їх містить Розділ 7 УПС “Економічне співробітництво”. Ст.52 (3) виділяє сфери співробітництва. Це - промислова кооперація, заохочення інвестицій, державні поставки. У ст.54 УПС, сформульованій саме як заохочення і захист інвестицій, викладено напрямки співробітництва: підписання двосторонніх угод про взаємний захист інвестицій між державами – членами ЄС та Україною; підписання угод про усунення подвійного оподаткування; створення сприятливих умов для залучення інвестицій в економіку України; формування стабільної і незалежної законодавчої бази в сфері регулювання підприємницької діяльності; обмін інформацією про закони й адміністративну практику в сфері інвестицій; обмін інформацією про можливості інвестування, зокрема під час проведення виставок, ярмарків, торгових тижнів та інших заходів.

У дисертації підкреслюється, що світова практика застосування двосторонніх угод для регулювання взаємних інвестицій дуже поширена:

за даними Центру ООН з транснаціональних корпорацій на кінець 90-х років було укладено більш ніж 600 міжнародних угод з питань інвестицій. Такі угоди мають на меті низку цілей. По-перше, завдяки такій угоді кожна з держав, що ЇЇ уклала, одержує можливість забезпечити реалізацію прав своїх громадян і юридичних осіб в іншій країні. По-друге, для іноземного інвестора з будь-якої країни, що, безсумнівно, ризикує, принципово важливо, щоб держава, яка приймає інвестиції, надавала належний захист і забезпечувала безпеку капіталовкладень. Наявність таких гарантій не тільки у внутрішньому законодавстві, але й у міжнародній угоді розглядається як прагнення приймаючої держави забезпечити максимальне збереження іноземної власності і не вживати заходів для її примусового вилучення. По-третє, договірне регулювання дає гарантію застосування передбаченого угодою режиму незалежно від того, які зміни законодавства можуть відбутися в майбутньому. Слід також відмітити, що норми міжнародного права користуються пріоритетом над нормами внутрішньодержавного права: як правило в законах про іноземні інвестиції передбачено, що у випадку, коли положення міжнародного договору суперечить внутрішньодержавній нормі, підлягає застосуванню положення міжнародного договору.

В роботі зазначається, що інституційний механізм регулювання відносин в інвестиційній сфері між Україною і ЄС являє собою тріаду взаємозалежних органів, створення яких передбачено УПС, та систему актів, що приймаються цими органами. Їхня мета, структура, внутрішні зв'язки відповідають вимогам існуючих відносин. В роботі показано, що цей механізм не є специфічним і галузевим, а охоплює всю систему міждержавних відносин, передбачених Угодою.

УПС є основним нормативним актом, який регулює створення Ради

з питань співробітництва, Комітету з питань співробітництва і Комітету парламентського співробітництва. Вона містить вихідні норми як матеріального так і процедурного характеру. На їхній підставі приймалися інші акти. Міжнародні акти були прийняті для регулювання діяльності органів у повному складі на час сесій. Національним правом та правом ЄС урегульована діяльність Української і Європейської частин їхніх колегіальних органів, які функціонують у міжсесійний період.

В роботі зазначається, що головною вадою в діяльності інституційного механізму є відсутність у спільних органів компетенції на прийняття обов'язкових рішень з питань співробітництва, що значно послаблює його вплив на поглиблення співпраці між Україною та ЄС.

Що стосується контролю за виконанням положень Угоди про партнерство і співробітництво, то це завдання є найбільш яскравим прикладом взаємодії договірного й інституційного механізмів: на підставі першого створений другий, котрий у свою чергу, контролює функціонування першого.

Третій розділ “Вплив положень права ЄС, що регулюють інвестування, на національне право України” присвячений аналізу взаємодії права ЄС та інвестиційного законодавства України, а також з'ясуванню правових передумов для поглиблення інтеграції України в ЄС.

Найважливішою умовою для зміцнення економічних зв'язків між Україною і Європейським Союзом є зближення існуючого і майбутнього законодавства України із законодавством ЄС. Відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво Україна зобов'язана вживати заходів щодо забезпечення того, щоб законодавство поступово наблизилося до європейських стандартів. В роботі показано, що ефективність дії міжнародного права залежить від внутрішньодержавного механізму реалізації норм міжнародного права. У Декларації про державний суверенітет України було зафіксовано положення про визнання Українською РСР пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Таким чином, Українська РСР визнала примат загальновизнаних норм міжнародного права, а не пріоритет усіх договірних норм. До загальновизнаних норм прийнято відносити принципи міжнародного права, викладені в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970 р., у Заключному акті НБСЄ 1975 р., Загальній Декларації про права людини і т.д. Трохи пізніше в Законі України “Про дію міжнародних договорів на території України” було закріплене положення про те, що підписані і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства. Те ж саме положення є в тексті ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України”. Крім того в багатьох документах зафіксоване правило “примата”, відповідно до якого у випадку, якщо міжнародним договором України, прийняття якого здійснено було у формі закону, встановлені інші правила, ніж передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

У 1996 р. була прийнята Конституція України, у якій закріплене положення про те, що діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Аналіз усіх цих норм дозволяє зробити висновок про те, що в Україні існують правові передумови для забезпечення нормального функціонування міжнародного права шляхом імплементації його норм у національне право. Закони і Конституція України містять подібні по змісту норми, які можна тлумачити таким чином:

а) міжнародні договірні норми виконують свої функції тільки ставши частиною національного законодавства України;

б) міжнародні договірні норми стають обов'язковими для держави

і її суб'єктів тільки у випадку, якщо верховний законодавчий орган (Верховна Рада) належним чином ратифікує (схвалить, дасть згоду на обов'язковість) даний міжнародний договір;

в) в ієрархічній піраміді норм українського права норми міжнародних договорів (ратифікованих Верховною Радою) займають проміжне положення між Конституцією і законами. Конституція має найвищу юридичну силу, потім йдуть міжнародно-правові норми. З цього випливає, що договір, який суперечить Конституції, може бути укладений і ратифікований після внесення змін у Конституцію, а не навпаки. В роботі зазначається, що процедура внесення змін у Конституцію дуже складна як Україні, так і в інших країнах. Якщо тільки договір не має надто принципового значення для держави, чиїй Конституції він суперечить, то внесення змін навряд чи буде розпочато.

г) договір, ратифікований Україною у формі закону, має більшу юридичну силу, аніж національний закон. Це означає, що певний “примат” усе-таки є. В дисертації підкреслюється, що можливо в даному випадку варто говорити не про примат міжнародного права над національним, оскільки обидва джерела норм уже національні, а про примат однієї національної норми законодавства над іншою в залежності від джерела походження. І те й інше джерела - договір або закон - створюють держави, однак якщо закон держава створює самостійно, то підписуючи договір вона бере на себе зобов'язання і ці зобов'язання, виходячи з принципу pacta sunt servanda, роблять договірну норму сильнішою за юридичною силою.

В дисертації зазначається, що особливо важливим є питання щодо способів зближення законодавства, передбачених в Угоді про заснування ЄС і в угодах ЄС з країнами Центральної та Східної Європи.

Вимоги щодо зближення законодавства держав-членів ЄС закріплені в ст.3 (l), ст. 94-97 Угоди про заснування ЄС. Способи, діючи в ЄС, віддзеркалюються у вибірковій і базовій гармонізації, а також у взаємному визнанні норм, що діють у державах-членах. У ст.51 УПС мова йде про зближення законодавства. Тут зближення визначається як приблизна адекватність українського законодавства праву ЄС. Україна зобов'язалася вжити заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством Співтовариства. У п.2 ст.51 дано перелік галузей, в яких очікується зближення законодавства.

Процес зближення законодавства здійснюється на практиці системою органів, які керуються нормами національного права, прийнятими на підставі й на виконання УПС. В роботі зазначено, що важливою проблемою на шляху інтеграції України в Європейський Союз буде проблема зближення законодавства. Ступінь відповідності національних законодавчих норм прийнятим у ЄС правилам і нормам стане критерієм при ухваленні рішення про готовність України до підписання у майбутньому угоди про асоціацію.

В дисертації підкреслено, що головною передумовою для укладення Україною угоди про асоціацію з ЄС варто вважати повномасштабну реалізацію УПС. Стратегія України щодо приєднання до ЄС повинна складатися з розрахунку своїх сил і можливостей при максимальному використанні зовнішніх факторів, досвіду сусідніх країн – аплікантів на вступ у ЄС.

Аналізуючи позицію ЄС щодо розбудови своїх відносин з Україною, можна дійти висновку, що ЄС особливо зацікавлене у розширенні правової бази для співпраці з Україною у сфері інвестиційної діяльності. Про це свідчать положення прийнятої Європейською Радою Стратегії по відношенню до України, яка розглядається в роботі. В цьому документі, який визначив перспективи розвитку стосунків Європейського Союзу та держав-членів цього об'єднання з Україною, особливий наголос зроблено на співробітництві у сфері інвестиційної діяльності. Воно розцінюється як передумова просування економічних реформ в країні та поглиблення співпраці України з Європейським Союзом.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження і показано, що процес розвитку правових відносин між Україною та ЄС у сфері інвестиційної діяльності призвів до створення механізму міжнародно-правового регулювання цих відносин. Він забезпечує відповідний вплив за допомогою правових засобів на цю важливу сферу економічної діяльності. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС визначає правові засади функціонування договірного та інституційного механізмів як елементів єдиного механізму міжнародно-правового регулювання відносин сторін в сфері інвестицій. З метою підвищення ефективності діяльності цього механізму необхідним є надання більших повноважень спільним органам, створеним на базі УПС. Велике значення для заохочення інвестицій має сумлінне виконання сторонами своїх зобов'язань щодо Угоди. Для поліпшення інвестиційного клімату Україна здійснює зближення свого інвестиційного законодавства з правом ЄС. Прийняття Спільної стратегії ЄС по відношенню до України свідчить про особливу зацікавленість цієї організації у розширенні співробітництва з Україною у сфері інвестицій як передумови просування економічних реформ в країні.