ТЕОРЕТИКО –МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ЛЮДИНИ : ТЕОРЕТИКО –МЕТОДОЛОГИЧНИ ПРИНЦИПЫ ИССЛЕДОВАНИЯ ПСИХИЧЕСКИХ СОСТОЯНИЙ ЧЕЛОВЕКА

Краткое содержание

Вступ містить обґрунтування актуальності проблеми дослідження та обраного напряму дисертаційної роботи; розкриває її об’єкт, предмет, мету, гіпотезу, завдання, теоретико-методологічні основи та методи; висвітлює наукову новизну, теоретичне і практичне значення результатів дослідження; наводить дані про апробацію матеріалів роботи та публікації за темою дисертації.

У першому розділі „Наукове обґрунтування процедур розробки системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів людини” розглянуто еволюцію системних поглядів на природу психіки в психологічній науці та становлення в ній системного підходу; розкрито внесок Л.Виготського в розробку та реалізацію методології систематизації психологічних знань; проаналізовано методологічні аспекти системного підходу в сучасній психології; обґрунтовано реалізовані здобувачем процедури розробки системних теоретико-методологічних засад дослідження психічних станів.

Виявлено, що у психологічній науці можна виділити два напрямки системного пізнання, які перебувають на різних рівнях розвитку: 1) досить довгий і продуктивний процес висунення системних ідей про природу психіки; 2) досить обмежене через відсутність загальновизнаної методології використання загальнонаукового системного підходу в конкретних психологічних дослідженнях. Процес розвитку системних поглядів на психіку в світовій та вітчизняній психології пов’язують найбільшою мірою з такими іменами, як Аристотель, Р.Декарт, Ч.Дарвін, К.Бернар, Г.Гельмгольц, І.Сєченов, І.Павлов, О.Ухтомський, В.Бехтерєв, З.Фрейд, Ч.Шерингтон, Е.Торндайк, В.Келер, Л.Виготський, У.Кеннон, Ж.Піаже, М.Басов, Г.Олпорт, П.Анохін, М.Бернштейн, О.Лурія, Б.Ананьєв, С.Рубінштейн, О.Леонтьєв та впливом системних ідей з механіки (образ „машини”), біології (модель „організм-середовище”), фізики (поняття „поле”), культурології (поняття „знакова система”). При цьому, як правило, не згадується модель „відкритої системи” Л.Берталанфі, одного з піонерів розробки системного підходу.  Символом же  системності ХХ ст. проголошується принцип гомеостазу, який цей вчений піддавав критиці, а не висунутий ним ще в 30-ті роки загальнобіологічний принцип „іманентної активності психофізичного організму”, що ліг в основу його теорії організму як відкритої системи.

Провідними ідеями системної концепції людини Л.Берталанфі є ідея про активність індивіда навіть у стані відсутності зовнішніх подразників (внутрішньо активна та відкрита для зовнішнього світу система) та ідея про символічну діяльність як основу суто людської поведінки. Тобто він (як і слідом за ним Г.Олпорт, А.Маслоу, К.Роджерс, Ж.Піаже та ін.) відстоював новий гуманістично орієнтований психологічний підхід до людського організму та особистості, в якому схема „стимул-реакція” повинна поступитися ідеї про саморозвиток індивіда як активної системи.

До конкретних спроб здійснення системного психологічного пізнання можна віднести структурно-рівневий підхід до вивчення психіки, який має досить довгу історію. Спочатку відбувся розвиток його передумов, тобто окремо структурних та рівневих уявлень про психіку: у філософії (Платон, Аристотель, Ф.Аквінський, Р.Декарт, І.Кант, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, Г.Гегель, А.Бергсон, Л.Клагес, М.Шелер, Н.Гартман, О.Кро, Г.Гофман, Р.Тиле та ін.), у фізіології (І.Сєченов, Х.Джексон, Ч.Шерингтон, І.Павлов, А.Аствацатуров, Г.Мегун, Д.Олдз, Ю.Конорські, Т.Візел та ін.), у психології (С.Холл, Д.Болдуїн, В.Вундт, У. Гамільтон, Е.Титчинер, Х.Еренфельс, М.Вертгеймер, В.Келер, К.Кофка та ін.). Згодом – еволюція структурно-рівневої концепції від абстрактно-філософської схеми до генетичної і суто психологічної теорії (Т.Рибо, П.Жане, Ж.Піаже, З.Фрейд, Д.Узнадзе, Л.Виготський, М.Бернштейн, О.Леонтьєв, О.Запорожець та ін.).

Л.Виготський у своїй праці „Исторический смысл психологического кризиса” (1927) виступив як розробник методології системного аналізу психологічних знань задовго до офіційного визнання системного підходу загальнонауковою методологією. Так, учений побудував своє дослідження розвитку поняттєво-категоріального апарату психології на основі принципу нероздільності понять системності та історизму, який пізніше увійшов у „золотий фонд” загальнонаукового системного підходу та класичні засади сучасних системних принципів та методів у психологічній науці.

Б.Ломов, здійснивши найбільш послідовну спробу методологічного узагальнення досвіду системного пізнання у вітчизняній психології, наполягав услід за Л.Виготським, що системне дослідження будь-якої психологічної проблеми повинно починатися зі систематизації та класифікації накопичених знань, але не запропонував практичних засобів їх здійснення. У сформульованих ним шести принципах системного дослідження психічних явищ простежується наступність щодо класичних теоретичних засад загальнонаукового системного підходу.

Успішну спробу методологічного обґрунтування власної практики застосування системного підходу в сучасній психології через вибір і опис психологічних об’єктів з метою систематизації та класифікації наукових даних про них здійснив В.Ганзен. Розділяючи загальні методологічні принципи системного підходу і розглядаючи його перш за все як інструмент для побудови системних описів, найважливішими завданнями системних психологічних досліджень він визначив аналіз (виокремлення із середовища; визначення складу, структури, функції, інтегральних характеристик, системоутворювальних факторів, взаємозв’язків із середовищем) та синтез (створення моделі, підвищення рівня абстрактного опису) цілісних психологічних об’єктів як систем. Що стосується функцій системних описів, то автор виокремлює, поряд з пояснювальною та прогностичною, їх головну функцію – інтегрувати та узагальнювати інформацію про об’єкт пізнання.

Здійснена нами спроба розробки системних теоретико-методологічних засад вивчення проблеми психічних станів людини базувалася на системних методологічних принципах Л.Берталанфі, Л.Виготського, Б.Ломова та В.Ганзена, у відповідності до яких були визначені конкретні процедури цього дослідження: 1) історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан”  як моделі відповідного психічного явища, 2) розробка системних теоретико-методологічних засад вивчення психічних станів через системно-логічний аналіз та синтез поняття „психічний стан”, його повного обсягу, 3) системний опис упорядкованих груп психічних станів людини, які характеризують екстравертовану та інтровертовану свідомість людини в нормі та патології.

У другому розділі „Історико-психологічний аналіз становлення системного поняття „психічний стан” як моделі відповідного явища психіки” розглянуто існуючі підходи до історико-психологічного аналізу поняттєво-категоріального апарату психологічної науки та обґрунтовано власну схему історико-психологічного аналізу поняття „психічний стан”; проаналізовано процес становлення системного поняття про психічний стан людини в донауковій, філософській та науковій  психології.

Виявлено, що в літературі відсутній історико-психологічний аналіз процесу становлення системного поняття про психічний стан людини в контексті розвитку поняттєво-категоріального апарату психології. Уперше в радянській психології порушуючи проблему психічних станів людини і торкаючись її історичного аспекту, М.Левітов не ставив собі за мету простежити еволюцію поняття „психічний стан”. Він обмежився ілюстрацією самого факту вживання цього терміну спочатку Аристотелем, а потім окремими психологами ХIХ та першої половини ХХ століть (У.Джемс, Т.Рибо, К.Ушинський, М.Ланге, О.Лазурський, С.Рубінштейн, А.Смірнов, П.Iванов), не узагальнюючи їх судження про природу психічного стану. У наступних монографіях, присвячених проблемі психічних станів людини, історичний аналіз або не проводиться (Ю.Сосновікова), або повторює логіку історичного екскурсу М.Левітова (О.Прохоров).

Методологічні засади досліджень поняттєво-категоріального апарату психології, як було виявлено, розробив Л.Виготський. Найбільш послідовними його продовжувачами в цьому напрямку, на наш погляд, слід вважати М.Роговіна та М.Ярошевського, які розвинули, конкретизували методологічні ідеї попередника та реалізували свої підходи у відповідних історико-психологічних дослідженнях, які детально аналізуються в дисертації. Історико-психологічний аналіз процесу становлення системного поняття „психічний стан” ми проводили за власною схемою (простеження розвитку поняття про психічний стан у донауковій, філософській та науковій психології через аналіз, інтеграцію та узагальнення відповідної наукової інформації), у створенні якої використали методологічні розробки цих учених.

Виявлено, що існують три основні наукові погляди на рівень психічного розвитку первісних людей, а звідси і рівень їх психологічних спостережень (донаукової психології, яка відображена у віруваннях, забобонах, прикметах, міфах тощо, тобто в усній народній творчості): 1) теорії їх психічної примітивності (Ч.Дарвін, А.Фергюсон, А.Кондорсе, Л.Морган, Ф. Енгельс, С.Токарєв та ін.), 2) теорії „дикуна”–філософа (Е.Тайлор, Ш.Бросс, Е.Дюркгейм, З.Фрейд та ін.), 3) теорії інтуїтивно-містичного стану їх психіки (Л.Леві-Брюль, Л.Шредер, Р.Отто, О.Мень та ін.).

Прихильники цих точок зору по-різному бачать джерело різноманітних міфів, релігійних учень, в яких відображені містичні переживання первісних людей та їхні уявлення про людську душу та її стани. Ми поділяємо думку О.Меня, що не рефлексія і не „філософія” керувала первісними людьми, а ірраціональна інтуїція, завдяки якій вони відчували та переживали і свою душу з її різноманітними станами, і єдиного Творця (первинний монотеїзм). У біблійній антропології, яка зафіксована в Старому Завіті як інтеграторі всіх духовних цінностей дохристиянського світу (Єгипту, Індії, Вавилону, Ірану, Греції), уперше, на відміну від язичницьких міфів, розводяться поняття про тіло, душу з її станами та дух.

Виділене в донауковий період поняття душі з її станами було предметом філософського осмислення протягом усього розвитку античної філософії (Емпедокл, Анаксагор, Сократ, Демокрит, Платон, Аристотель, Гіпократ, Епікур, стоїки, Гален, Тертуліан, неоплатоніки, Августин), яка зробила значний внесок у формування категоріального апарату психології (душа, темперамент, афект, здібності, фантазія тощо). Знаменно, що саме в цю епоху Аристотель започаткував як системне мислення в психології, так і загальний системний рух у науці. Неодноразово підкреслюючи нероздільність станів душі та їх суб’єкта, він створив концепцію рівневої організації життєвих функцій (три різні „душі”), що стала початком системного психофізіологічного розуміння природи людини, людської психіки з її станами, яке не мало продовження аж до ХVІІ ст.

В епоху Відродження, як показав наш аналіз, вагомий внесок у розширення поняття про психічні стани людини зробив італійській натурфілософ Б.Телезіо, розвиваючи нові, у порівнянні з середньовічним раціоналізмом, погляди на людину з її особистим потенціалом. Дуже цікавою виглядає система психофізіологічних уявлень про головні людські пристрасті (радість, плач, суперечки та фізичне зусилля в праці) одного з титанів епохи Відродження – Леонардо да Вінчі, який прагнув пізнати цілісну природу людини. Проблему афектів як тілесних станів, що регулюють психічне життя людини, інтенсивно розробляв у XVII столітті Р.Декарт  у контексті своєї принципово нової філософської концепції, в якій фігурують на рівних правах: тіло (організована за законами механіки система-автомат), душа (особлива субстанція, що складається з таких явищ свідомості, як думки) та Бог (об’єднуюча їх третя субстанція). Нідерландський філософ-матеріаліст Б.Спіноза, прирівнюючи психічні стани людини  до матеріальних об’єктів, намагався, користуючись геометричним аналізом, упорядкувати їх на основі одного з принципів матеріалістичного детермінізму.

Найбільш вагомий внесок не тільки в утвердження фундаментального поняття про психічні стани людини (у порівнянні з панівними вузькими поняттями про афекти та пристрасті), а й у системне їх бачення зробив один з піонерів наукової психології У.Джемс. Його наукова спадщина є прикладом наступності філософської та наукової психології, а найкращим визначенням психології як науки він вважає таке, яке пов’язує її предмет з описом та тлумаченням станів свідомості як безперечним первинним конкретним фактом внутрішнього досвіду кожної людини. Учений детально аналізує природу психічних станів: особистісність, мінливість, безперервність, вибірковість тощо. Інші сучасні У.Джемсу зарубіжні психологи (В.Вундт, Е.Титченер, Ф.Брентано) лише торкалися психічних станів (частіше за все емоційних) у контексті інших психічних явищ, але не ставили собі за мету глибоке їх вивчення.

Інтроспективні дослідження процесу мислення, здійснені психологами вюрцбурзької школи (О.Кюльпе, А.Майєр, I.Орт, Н.Ах, А.Мессер, К.Бюлер та ін.), виявили, що людина не може відтворити свій процес мислення, а тільки свої переживання особливих психічних станів у процесі мислення. Фігурують, але детально не аналізуються такі психічні стани, як незадоволеність, пасивність, апатія тощо в контексті людської мотивації та переживань у структурно-динамічній теорії особистості К.Левіна. Представник функціональної психології Е.Клапаред  аналізував роль різних афективних станів людини у її адаптивній поведінці. Присутні психічні стани (афективно-спонукальні) в запропонованій англійським психологом Мак-Дауголлом  структурі психіки людини.

Важливе місце поняття про психічні стани посідає в об’єктивній психології А.П’єрона, який під явним впливом рефлекторної теорії I.Павлова висунув концепцію про такі дві фундаментальні та нероздільні здатності людини, як здатності відчувати зовнішні впливи і діяти, здійснюючи практичний контакт з навколишнім світом. Найбільш відомі представники психоаналітичної школи (З.Фрейд, А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Е.Фромм та ін.) у своїх концепціях людської особистості приділили багато уваги психічним станам, але, як правило, патологічним.

Мотиваційні стани психологічно здорової особистості, що активно самореалізує себе, стають головним об’єктом вивчення представників гуманістичної психології: Г.Олпорта, А.Маслоу, К.Роджерса. Вихідним положенням екзистенціалістської психології, яка нерозривно пов’язана з філософськими вченнями С.К’єркегора, Е.Гуссерля, К.Ясперса, М.Ґайдеґера, можна вважати положення про те, що людина не тільки живе, але й переживає, тобто постійно переходить з одного психофізіологічного стану в інший. Звідси метою екзистенціалістськи орієнтованого психолога виступає не експериментальне вивчення людини, а розуміння її психічного світу (станів) в усій його цілісності.

Серед вітчизняних учених, які працювали в цей період і зробили внесок у розвиток проблеми психічних станів, слід назвати І.Сєченова, К.Ушинського, І.Павлова та В.Бехтерєва. Особливий інтерес становлять дуже цікаві й цілком відповідні сучасним системним принципам ідеї В.Бехтерєва про природу людської свідомості з її станами та підходи до об’єктивного дослідження її рівневої структури, системоутворювальних факторів та функцій. Мається на увазі перш за все його цілісне розуміння свідомості людини як явища, що об’єднує, зв’язує всі її психічні процеси, переживання, стани і при цьому не є їхньою механічною сумою, з одного боку, та їхнім епіфеноменом, з другого боку, а є системним суб’єктивним проявом психіки.

Велику увагу психічним станам у ХХ ст. приділяли такі радянські психологи, як П.Блонський, М.Басов, Д.Узнадзе, В.Мясищев, М.Левітов, які своїми ідеями та дослідженнями значно збагатили психологічну науку. Це гіпотеза П.Блонського) про процес розвитку психіки через зміну її станів та їх аналіз (задоволення, незадоволення, страх, тривога, туга, щастя та ін.). Це і психологічна теорія діяльності М.Басова, в якій ідеться про внутрішній фон як загальну установку особистості, що характеризує в кожний конкретний момент її психічний стан. Це і теорія установки Д.Узнадзе, яку він розумів як особливий психічний стан суб’єкта, що виникає при умові наявності потреби і необхідної для її задоволення ситуації. Це і теорія особистості В.Мясищева, в якій поняття про психічний стан існує дуже органічно. Це і зроблена М.Левітовим (1964) перша відправна спроба опису складного психологічного поняття „психічний стан”, яку, при всіх її достоїнствах, не можна вважати повною та системною.

У третьому розділі „Розробка системного поняттєвого апарату вивчення психічних станів людини” проаналізовано методичні засади побудови системних описів у вітчизняній психології; обґрунтовано правомірність розглядання психічного стану як складного, цілісного, поліструктурного та поліфункціонального об’єкта системного психологічного дослідження; представлено авторську спробу системного опису компонентного складу, структури, функцій психічного стану та систематизації обсягу поняття „психічний стан”; розглянуто стани базової свідомості як системно-інтеграційні характеристики психічних станів.

Як показав наш аналіз, велику теоретичну і практичну цінність становлять спроби розробки та впровадження конкретних принципів і методів системного вивчення цілісних психологічних об’єктів, спрямовані на одержання їх системних описів таких учених, як Б.Ананьєв, Б.Ломов, А.Крилов, В.Ганзен, Г.Суходольський, Н.Непомнящая, В.Шадриков та ін. Найбільші практичні можливості в цьому плані має розроблена й апробована В.Ганзеном універсальна технологія конструювання системних описів у психології, яка складається з методологічного обґрунтування вибору їх об’єкта, характеристики логіко-математичної основи та методів їх побудови у вербальній, геометричній, аналітичній та комбінованій формах. Можливими об’єктами системного психологічного дослідження вчений називає не тільки окремі компоненти психіки (психічна реакція, процес, функція, стан тощо), психіку або особистість в цілому, а й множини психічних процесів, станів, властивостей тощо, стосовно яких треба вирішувати завдання класифікації, упорядкування, систематизації, тобто системного опису.

Проведений аналіз сучасного розуміння природи психічного стану (визначення М.Левітова, В.Мясищева, С.Рубінштейна, К.Гуревича, Ю.Сосновікової, Є.Ільїна, А.Леонової, Т.Немчина та ін.) підтвердив одностайність усіх авторів у визнанні її системності, але жодна із запропонованих ними структур цього психічного явища не відповідає методологічним вимогам системного підходу і не може стати моделлю для його системного аналізу, опису та експериментального дослідження.

З метою одержання такої моделі ми, спираючись на загальнометодологічні принципи системного підходу, загальні принципи систематизування психологічних знань та технологію системних описів В.Ганзена, розробили і застосували власну системну процедуру дослідження, яка включає такі етапи: вибір об’єкта та формулювання завдання в термінах системного підходу; вибір зрізу дослідження, який дозволяє одержати найбільш повний набір характеристик психічного стану як системного об’єкта; структурний аналіз та синтез компонентного складу психічного стану як системи; функціональний аналіз та синтез компонентного складу психічного стану з допомогою психологічного пентабазису В.О.Ганзена (воля, афект, мислення, перцепція, свідомість).