СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ СТАНОВЛЕННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНЬОГО ЮРИСТА В ПРОЦЕСІ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено сутність проблеми та стан її вивчення, визначено об'єкт, предмет, мету, гіпотези, завдання дослідження, теоретико-методологічну основу, наведено дані про апробацію роботи, її структуру й обсяг.

У першому розділі – "Соціально-психологічні умови й чинники формування комунікативної культури студентів юридичних навчальних закладів" – аналізуються загальні поняття, характеризуються особливості формування комунікативної культури студентів, обґрунтовується необхідність її цілеспрямованого розвитку на етапі навчання у юридичному навчальному закладі. Поняття комунікативної культури упрозорюється у філософському, культурологічному, соціологічному, соціально-психологічному вимірах. Тобто, комунікативна культура розглядається як умова й передумова ефективності професійної діяльності, показник професійної компетентності та професійного самоудосконалення (Б. М. Андрушків, Г. М. Артюр, В. Г. Афанасьєв, О. Б. Зверінцев, О. М. Зімічєв, Д. П. Кайдалов, Л. М. Кроль, П. М. Керженцев, В. І. Курбатов, М. Мескон, А. П. Панфілова, Г. Х. Попов та ін.), визначаються чинники ефективної комунікації (Н.В.Бахарєва, Ю. М. Ємельянов, Р. Л. Кричевський та ін.), здійснюється аналіз суспільно-психологічних аспектів комунікації (Л. М. Карамушка, Н. Л. Коломінський, Р. Х. Шакуров та ін.).

Особлива увага приділяється в наукових дослідження сутності професійної комунікативної культури: так, аналіз методологічних проблем культури спілкування здійснюється в роботах К. О. Абульханової-Славської, О. О. Бодальова, Л. П. Буєвої, М. С. Кагана, С. Д. Максименка, О. М. Леонтьєва, Б. Ф. Ломова й інших. У працях Г. О. Балла, В. М. Галузяка, А. Б. Добровича, М. М. Заброцького, В. О. Кан-Каліка, Я. Л. Коломінського, М. Н. Корнєва, С. О. Мусатова, Л. Е. Орбан-Лембрик, Т. М. Титаренко, Н. В. Чепелєвої, Ю. М. Швалба, Т. К. Чмут, Т. С. Яценко розкриваються різні аспекти професійної культури спілкування.

"Комунікативна культура" є проявом особистості. Загалом культура – це універсальна система спілкування людей на всіх рівнях (В. С. Біблер, Г. В. Дьяконов, О. В. Мудрік, В. В. Рижов, Є. С. Мерлін, Л. В. Жемчугова, Т. Г. Якушева). Культура спілкування – система, що історично розвивається, своєрідна програма людської поведінки. Ці „програми” не успадковуються, вони транслюються чи передаються від покоління до покоління завдяки вихованню, освіті, через знання, літературу, мистецтво (К. Гірц, Е. Тейлор, Д. Шнейдер).

Комунікативна культура майбутніх юристів розглядається як система внутрішніх ресурсів, які необхідні для створення ефективної комунікації у певному колі ситуації особистісної взаємодії. Отже комунікативна культура – сукупність спеціальних комунікативних якостей особистості, здібностей, знань, умінь, навичок завдяки яким, індивід попереджує виникнення психологічних труднощів й прогнозує результативність міжособистісної і професійної взаємодії.

Загалом комунікативна культура особистості є проявом особистісної рефлексії, інтеріорізованим досвідом загальнолюдської культури, що й зумовлює індивідуальну своєрідність особистості. Комунікативна культура є стимулом до самореалізації, адже опосередковує відношення до життя, тобто, усвідомлений пошук себе, бажання й потреба у самостворенні, ціннісне ставлення до свого життя й спільноти. На особливості прояву комунікативної культури, як особистісної властивості впливають тривожність–емоційна стійкість, флексибільність–ригідність, екстравертованість–інтровертованість (Творогова Н. Д.), діалогічність свідомості й рефлексія (Л. С. Виготський), особистісна рефлексія (І. Н. Семенов, С. Ю. Степанов), особистісні смисли, мотиви (С. В. Васьковська), інтегральне самоставлення (В. В. Столін), емпатія (H. Rausch, E. S. Bordin), конформність (R. B. Cattell, P. Kline), особливості самосприйняття особистості й унаслідок цього почуття самотності, диференційні емоції (К. Ізард, В. К. Вілюнас, Ф. Е. Василюк).

Проте основу її формування складає досвід людського спілкування на рівні мікро- й макрогрупи. Так чи так, основними джерелами комунікативної культури є досвід. Загалом досвід – це основа когнітивного компоненту комунікативної культури особистості як суб'єкта комунікації. Разом із тим реальне існування різних форм спілкування, запозичених із різних етнічних культур, перехід з одного культурного середовища до іншого, може призвести до стану когнітивного дисонансу. А це породжує протиріччя між знаннями норм спілкування в різних формах спілкування і тим способом, що пропонує ситуація конкретної взаємодії. Усе це спричинює індивідуально-психологічний бар’єр у взаєминах. Особистість виключається з простору спілкування. Виникає поле внутрішньої психологічної напруги, непорозуміння.

Сказане змушує нас узяти до уваги, що досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної культури особистості. З одного боку, він соціальний і включає інтеріоризовані норми й цінності культури, з іншого боку – індивідуальний, оскільки ґрунтується на індивідуальних комунікативних здібностях і психологічних подіях, пов'язаних із спілкуванням у житті особистості. Динамічний аспект цього досвіду складає процеси соціалізації й індивідуалізації, реалізовані у спілкуванні, що забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність його реакцій на ситуацію спілкування і їхня своєрідність. У спілкуванні особливу роль грає оволодіння соціальними ролями спілкування.

Окрім цього, слід зауважити, що становлення комунікативної культури майбутнього юриста тісно пов'язане із процесом розуміння текстової інформації. Серед найважливіших проблем розуміння слід виокремити такі: проблема об’єкта розуміння, його механізмів, етапів, рівнів; проблема суб’єкта розуміння й ситуації розуміння; проблема результатів розуміння, його особистісних й міжособистісних ефектів.

Найчастіше розуміння визначається установками, що мають у себе пізнавальну позицію, а також цінності суб’єкта розуміння. Традиційно розуміння пов’язується з особистісним засобом осмислення людиною самої себе й світу (М. Вебер, П. Л. Бергер, Г.-Ґ. Ґадамер, М. Мамардашвілі, М. Гайдеґґер). Проблема інтерсуб’єктивності порушується завдяки аналізу тексту як “трансформуючого поля смислів”, що виникає на перетинанні автора й читача (М. М. Бахтін, Г.-Ґ. Ґадамер, М. Б. Ямпольський). Найчастіше розуміння розглядається як процес й результат функціонування інтерпретаційних схем, або стереотипів (Г. М. Андрєєва, В. В. Знаков, О. О. Бодалев, Т. Шибутані); як процес формування понять та впливів на нього ситуацій спілкування, виявлення рівнів, стратегій (Л. С. Виготський, Дж. Брунер, Т. В. Корнілова, Е. Стоунс).

Тобто, комунікативна культура є необхідною умовою успішної реалізації спеціаліста. Утім комунікативна культура майбутнього юриста постає як властивість особистості, що інтегрує комунікативні знання, цінності, досвід, реалізація яких дозволяє досягати взаєморозуміння між суб'єктами правоохоронної діяльності й вирізняє наступні компоненти: культура почуттів, культура мислення, культура мовлення і культура здоров'я. Отже комунікативна культура є основою цілісної професійної культури юристів.

У другому розділі – "Експериментальне дослідження соціально-психологічних чинників становлення комунікативної культури майбутніх юристів" – обґрунтовано принципи організації експериментальної частини дослідження, представлено методичний апарат, умови проведення експериментальної роботи, психологічний аналіз результатів дослідження.

Констатувальний етап дослідження включав два етапи:

1. Виявлення особливостей субкультури студентів майбутніх юристів, юристів-практиків; сформованості їх комунікативної діяльності.


2. Експериментальне визначення специфіці розуміння й взаєморозуміння суб'єктів правничої діяльності.

Задля реалізації першого етапу дослідження, визначення специфіці субкультури правників було застосовано:

1)      методику О. І. Моткова "Життєве призначення" з метою виявлення життєвих орієнтувань та особливостей їх здійснення;

2)      методику дослідження життєвих смислів Д. О. Леонтьєва для виявлення найсуттєвіших категорій життєвих смислів (альтруїстичних, екзистенцій них, гедоністичних, самореалізації, статусні, комунікативні, когнітивні);

3)      методику Н.Д.Творогової "Техніка спілкування".

У межах другого етапу констатувального експерименту визначення особливостей розуміння текстової інформації здійснювалося за допомогою структурно-смислового аналізу (Н.В.Чепелєва) - виявлялися семантичні параметри, що є показниками співвідношення між основними смисловими темами, а також фонові методики задля виявлення особливостей професійного мислення, сприйняття та розуміння інформації.. Основними семантичними параметрами є: з’ясування мікротеми тексту, як смислового утворення, що дозволяє розкрити смислову тему тексту або його частки, уособлює глибину розкриття смислової теми в цілому; співвідношення смислових й текстових елементів надає уявлення про обсяг смислового полю; особливості розвитку теми у смисловому просторі представляє тематичну розкиданість тексту; специфіка переходів від однієї смислової теми до іншої виявляється у тематичній розірваності тексту; наявність переходів смислових рівнів (рефлексивного, теоретичного, фактологічного) відтворює рівневу розірваність тексту; насиченість тексту змістовими наповненнями, смисловими елементами утворює семантичну щільність.