ДОВІРА ЯК ПРОЯВ АФІЛІАТИВНОЇ ПОТРЕБИ ОСОБИСТОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотези, завдання, розкрито теоретико-методологічні засади та методи дослідження, висвітлено наукову новизну й практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – “Проблема зв’язку довіри та її провів в реалізації афіліативної  потреби особистості в юнацькому віці” – висвітлюється історія питання, оцінюється рівень розробленості досліджуваної проблеми в науковій літературі, аналізуються науково-методологічні підходи до вивчення даної проблеми, визначається сутність поняття довіри та її психологічні особливості, описується структурно-функціональна модель та розкриваються особливості розвитку довіри в юнацькому віці.

У дисертаційній роботі розглядається міждисциплінарний підхід до трактування поняття довіри, що, в першу чергу, має глибоке філософське підґрунтя. Сама ідея закладена у співвідношенні індивідуального і загального у системі “людина–світ”. Філософи розглядають суть довіри з точки зору родового начала (І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шелінг, Г. Гегель) або індивідуального начала (М. Штірнер, Ф. Ніцше). Екзистенціалісти (С. К’єркегор, Х. Ортега-і-Гасет, Ж.П. Сартр, А. Камю) наголошують на абсолютизації довіри до себе і довіри до світу, що часто призводить до певних переживань і тим самим визначає людську суб’єктність. Феноменологи (Е. Гуссерль та ін.) та представники герменевтики (П. Рікер, Х.-Г. Гадамер) ототожнюють довіру з вірою, що є онтологічною основою пізнання світу. Безпосередньо проблема довіри знайшла своє місце у працях Р. Емерсона, який протиставляє довіру до світу і довіру до себе як різноспрямовані тенденції.

Представлений християнсько орієнтований підхід до трактування довіри як телеологічної категорії. Розкривається сутність довіри з точки зору соціологічного підходу. Довіра як етична категорія моралі належить до певного стану свідомості, що робить її (довіру) одним з регуляторів моральних взаємовідносин, активною внутрішньою силою, яка здійснює дієвий вплив на практичну діяльність людей.

Проблема довіри знаходить своє відображення у психологічній науці як фундаментальна основа психічного життя людини (Е. Еріксон), як проблема авторитету (М. Кондратьєв, А. Хараш), у контексті розробки проблеми соціально-психологічного навіювання (В. Бєхтєрєв, В. Куліков, К. Платонов, Б. Поршнєв,        І. Шварц), у площині проблеми значущих інших (В. Князєв,    О. Кронік, К. Кронік, Є. Хорошилова, Н. Шкопоров), у працях, присвячених феномену дружби                 (Л. Гофман, І. Кон, В. Лосєнков, А. Мудрик, І. Полонський), у контексті міжособистісної взаємодії (М. Дойч, А. Донцов), як феномен внутрішньогрупових відносин (Л. Комарова) та інші. З метою виявлення сутнісних ознак довіри була обґрунтована структурно-функціональна модель довіри в юнацькому віці (рис. 1). Вона відображає структуру даного феномена, що включає довіру до себе і довіру до інших як різновид довіри до світу. Визначаються формально-динамічні характеристики довіри (міра, вибірковість, парціальність) та умови її виникнення (безпека і значущість). Вказані соціально-психологічні функції довіри, які випливають з цілісної взаємодії зі світом та об’єднуються у внутрішні установки особистості. “Презумпція взаємності” у довірчих стосунках передбачає повну взаємну довіру між людьми, що визначається рівнем прояву довіри до себе і до інших, а також ступенем саморозкриття у міжособистісному спілкуванні. Індивідуальна позиція партнерів щодо ставлення до себе і до інших дозволяє сформувати певний тип довірчих (недовірчих) відносин між ними.