Психологічні чинники готовності особистості до громадської активності : Психологические факторы готовности личности к общественной активности

Краткое содержание

У вступі  обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, міру її наукової розробленості, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, викладено теоретико-методологічні положення, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення.

      У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження психологічної готовності як передумови громадської активності особистості», головна увага приділялась теоретичному аналізу феноменологічної природи готовності, історичному огляду наукових праць та головних напрямків дослідження цього феномену, а також аналізу наукових поглядів на феномен громадської активності особистості, його сутність і спрямованість у контексті філософсько-соціальної та психологічної наукової думки.

          Проблемою готовності до різних видів активності вітчизняні психологи почали займатися з кінця 50-х - початку 60-х років ХХ століття. Вчені по-різному розуміли готовність, наприклад як прагнення людини здійснювати якісь дії (В.І.Даль, Д.М.Ушаков), як певні здібності (Б.Г.Ананьєв, С.Л.Рубінштейн,  М.Д.Левітов), як якість особистості (К.К.Платонов), як   психічний стан (В.М.Мясищев), як ознаку настанови (І.Т.Бжалава, Д.М.Узнадзе), як психологічну умову успішної діяльності (І.Д.Ладанов ).

 Розходження науковців у тлумаченні готовності до активності спричинено декількома факторами: по-перше, існуванням різних напрямків дослідження цього феномену (готовність досліджувалася у рамках біологічної і соціальної форм активності); по-друге, особливостями теоретичних підходів до його визначення: у рамках функціонального підходу, готовність – це короткочасний чи довготривалий стан психіки людини, який характеризується мобілізацією фізичних та психічних сил (В.О. Алаторцев, М.Д. Левітов, Л.С. Нерсесян, В.М. Пушкін та ін.); у рамках особистісного підходу – це прояв комплексу індивідуально-особистісних рис, який є наслідком певної діяльності (К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьєв, Л.І.Божович, Л.С.Виготський, І.С.Кон, Є.Г.Козлов, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, А.Ц. Пуні, В.В. Столін, І.І.Чеснокова, Є.В.Шорохова та ін.); у рамках особистісно-діяльнісного підходу – це прояв особових, особистісних та суб’єктних властивостей і якостей людини у їх цілісності (А.О. Деркач, М.І. Дьяченко, Л.А. Кандибович та ін.).

Аналіз теоретико-методологічних підходів до вивчення феномену готовності дозволив   констатувати   наступне: а) готовність - важлива передумова цілеспрямованої активності, її регуляції, стійкості та ефективності, вона визначається чинниками внутрішнього та зовнішнього порядку, до яких можна віднести загальну активність роботи мозку,  роботу різних систем та органів людського тіла, наявність матеріалів пам’яті, відповідність зовнішньої обстановки; б) готовність має складну динамічну структуру, вона визначається специфікою активності і може бути фізіологічною,  психічною,   фізичною,  психологічною; в) психологічна готовність є відображенням сукупності інтелектуальних, емоційних, мотиваційних та вольових сторін психіки людини, її стан може характеризуватися за такими показниками як ставлення особистості до передбачуваної активності, певні знання, вміння та навички, наявність адекватних вимогам конкретної активності рис характеру. Всі ці компоненти знаходяться між собою у функціональній залежності та виконують роль чинників готовності.

Отже, готовність це активно-дійовий стан особистості, настанова на певну поведінку, змобілізованість сил задля виконання будь-якого завдання, вона зумовлює досягнення результату, визначає успішність активності особистості. Визначення чинників готовності - компонентів її структури залежить від виду активності особистості, змісту цієї активності, цілей, завдань, передбачуваного результату.

Дослідження феномену громадської активності, як форми прояву соціальної діяльності особистості і засіб буття громади відбувається у рамках   філософських (Аристотель, Н. Макіавеллі,  Т. Гоббс, Дж. Локк, Н. Монтеск’є, Г. Гегель, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, І.Фіхте), соціальних (Ю.Хабермас, Е.Геллнер, Ф.Фукуяма, Дж.Александер, Дж.Маклін, Р.Патнам),психологічних концепцій         (К.О. Абульханова-Славська,     В.Г.Асєєв,     О.Г.Асмолов,    Л.С.Виготський,

О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн). 

У системі філософсько-соціальних знань громадська активність розглядається як суспільна активність громадян, спрямована на вирішення питань співіснування громади і держави.  У системі психологічних знань вона   визначається   як прояв діяльнісної природи людини (Л.С. Виготський,  

О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін), як фактор, який зумовлює формування  та  розвиток  людини  як  особистості (В.Г.Асєєв, О.Г.Асмолов, А.О.Деркач, О.М.Леонтьєв, В.С.Мухіна та ін.), як чинник розвитку свідомості, самосвідомості, спрямованості особистості (М.Й.Боришевський, О.В.Васютинський, М.М.Слюсаревський), як властивість особистості (Л.М.Семенюк), як детермінанта суспільно-політичного розвитку (К.Т.Гізатов, А.Б.Міскевич), як чинник політичної участі (Є.А.Ануфрієв, Л.Я.Гозман,Г.Г.Дилигентський, А.В.Клюєв, Є.Г.Комаров, Д.В.Ольшанський, Є.Б. Шестопал).

Різноманітність наукових поглядів щодо феномену громадської активності створює, з одного боку, достатньо широке коло можливостей для її розуміння, а з іншого – виявляє суперечності між накопиченими знаннями та досвідом. Ситуація ускладнюється відсутністю єдиної концепції громадської активності та її загальноприйнятого визначення.

Аналіз наявних поглядів щодо феномену громадської активності дозволив зробити певні висновки: 1) громадська активність – це така характеристика суспільних відносин, що охоплює всі ті сфери життєдіяльності громади, метою яких є досягнення та дотримання прав і свобод особистості, сприяння розвитку громади та її членів, регулювання процесів вироблення, прийняття та реалізації рішень; 2) громадська активність є творчою силою, вона уособлює ініціативний вплив особистості на навколишнє середовище, на інших людей та на себе, спричиняє процеси розвитку як на рівні окремого індивіда, так і на рівні суспільства, вона сама є процесуальною, багаторівневою активністю; 3) громадська активність особистості визначається її громадянською свідомістю та самосвідомістю,  громадянською культурою, громадянськістю як особистісною рисою, зумовлюється системою  різноманітних  психологічних чинників, серед яких особливе місце посідають мотиваційні, ціннісні, когнітивні, індивідуально-типологічні особливості  індивіду; 4) формування зазначених детермінант – чинників громадської активності залежить від особливостей соціальної дійсності, специфіки соціокультурної спадщини,  наявності та якості соціального капіталу у суспільстві.

Отже, громадська активність є складним феноменом, самостійною формою соціальної активності особистості. Вона передбачає  активні громадські дії особистості - суб’єкта суспільних відносин,  спрямовані на перетворення і вдосконалення самої особистості та навколишньої суспільної дійсності.

У другому розділі «З’ясування психологічних чинників готовності особистості до громадської активності у контексті діяльнісного підходу» обґрунтовано правомірність дослідження громадської активності як діяльності, досліджено структуру громадської активності, визначені психологічні чинники, які зумовлюють готовність особистості до відповідної поведінки.

Громадську активність особистості ми розглядаємо як діяльність. Підстави для такого розгляду визначаються декількома факторами: по-перше, феноменологічною природою поняття, по-друге - його змістовним, структурним наповненням та механізмами реалізації.

Дослідження феноменологічної природи активності  дозволило констатувати наступне: 1. Первинне значення терміну «активність», який має латинське походження, - «діяльнісний». Це значення і зараз використовується в англомовному варіанті, де терміном  „activity”  позначається як активність, так і діяльність. 2. Активність - принципова властивість живої матерії, форми прояву якої залежать від рівня організації цієї матерії. На рівні соціальної форми руху матерії активність перетворюється у соціальну, рух перетворюється у діяльність. 3. Активність особистості визначають як форму прояву діяльності, яка детермінована образом себе як суб’єкта подій, що сталися чи мали б статися у дійсності; вона відображається у вольових актах, самовизначенні та самоспрямованості, характеризується тим, що людина підіймається над стандартом, реалізує неординарні зусилля для здійснення суспільно завданої мети. У даному випадку активність від просто біологічної підіймається до рівня конкретних свідомих дій людини і набуває статусу поведінки або діяльності.

Аналіз змістовного наповнення довів, що громадська активність – це процесуальна активність,  якій притаманні власні цілі, механізми реалізації та певний результат. Суб’єктом громадської активності може виступати як окремий індивід, так і громада. Об’єктом виступає система суспільних, суспільно-владних відносин у всіх її формах прояву. Мета громадської активності у глобальному розумінні визначається бажанням досягти високого рівня розвитку громадянського суспільства, а значить, високого рівня життя спільноти та кожного окремого громадянина. Результатом громадської активності є наступне: досягнення рівноваги між громадянським суспільством та державою; досягнення порозуміння між владою та громадою; здійснення впливу на вироблення та прийняття суспільно важливих рішень; реалізація прав та свобод громадян; створення сприятливих умов для становлення та розвитку особистості.

Громадська активність особистості визначається системою різноманітних чинників зовнішнього та внутрішнього характеру. За основними  положеннями біхевіористського підходу - це потреби; за теорією функціональних систем П.К.Анохіна -  це наявність певних матеріалів пам’яті, відповідної мотивації, відповідної обстановки; за теорію «поля»  Курта  Левіна – це вольові якості особистості; за когнітивними теоріями – це знання, вміння та навички громадської дії, за діяльнісним підходом – це готовність; за  теорією   соціального капіталу Р. Патнама – це соціокультурні надбання, які впливають на формування характеру, цінностей особистості та визначають особливості  її громадської поведінки.

Потреби є передумовою активності особистості, але за генетичним трактуванням мотивації О.М. Леонтьєва,  передумова ще не є причиною, яка діє регулярно, особливо це стосується специфічних людських потреб, які пов’язані з усвідомленням суспільного обов’язку та соціально важливих цілей діяльності. Тут, разом з потребами, на перший план виступають позитивне ставлення, знання, вміння та навички, цінності особистості, вольові та емоційні особливості, певні риси характеру. Ці чинники характеризують готовність, складають її структуру.

Структура готовності до громадської активності складається з таких компонентів: а) мотиваційний   компонент  (його  у  цьому   випадку ми визначаємо     як     позитивне     ставлення    до   такої     форми    активності);

б) когнітивний компонент (знання про сутність, зміст, спрямованість та цілі громадської діяльності, вміння реалізовувати цю діяльність, навички громадської взаємодії, громадської участі); в) емоційно-вольовий компонент (відчуття відповідальності, прояви емпатії, довіри у взаєминах, впевненість у досягненні успіху, у власних силах); г) ціннісний компонент (пріоритети цінностей незалежності, свободи, волі, активного та продуктивного життя, добробуту інших, цінностей відповідальності, чесності, сміливості у думках та вчинках); д) необхідні для  здійснення  громадської  активності риси характеру (відповідальність, активність, самостійність, незалежність, чесність, ретельність та ін.).

Чинники готовності до громадської активності, які визначаються нами як її складові, формуються під впливом чинників зовнішнього середовища. Соціальне середовище є відображенням історичного, соціально-політичного, культурного життя спільноти. Воно акумулює у собі досвід багатьох поколінь, є вмістилищем соціокультурних традицій, норм, правил поведінки. За концепцією соціального капіталу, громадська активність особистості і спільноти залежить від традиційних форм суспільного існування та життєдіяльності: на тій території, де історично склалася традиція соціальної небайдужості, взаємодопомоги, громадської участі, готовність особистості та спільноти до громадської активності буде вищою, ніж там, де цієї традиції не було, чи вона не була достатньо розвинута. 

З метою з’ясування особливостей впливу психологічних чинників на готовність особистості до громадської активності, на підставі висловлених припущень, ми провели емпіричне дослідження готовності до громадської активності представників студентської молоді південного та західного регіонів України. Вибір регіонів дослідження зумовлений декількома причинами: по-перше, особливостями історичного, соціально-політичного розвитку на цих територіях; по-друге,  даними про громадську активність в зазначених регіонах.

  У третьому розділі «Емпіричне дослідження психологічних чинників  готовності особистості до громадської активності» висвітлено стратегічні шляхи, організація і побудова емпіричного дослідження, описано його методи, обґрунтовано доцільність вибору контингенту досліджуваних, викладено та проаналізовано результати дослідження психологічних чинників, які зумовлюють готовність особистості до громадської активності та особливості їх впливу на таку готовність студентської молоді південного та західного регіонів України.

   У сучасній науці проблематика дослідження чинників громадської активності особистості включена  у різні теоретико-методологічні  контексти. Аналіз наявних теоретичних підходів та створеного на їх базі інструментарію засвідчив відсутність єдиних методів їх вимірювання. Загалом у вирішенні цього питання перевагу надають методу опитування (інтерв’ю, анкетування) та психодіагностичному методу.

Метод анкетного опитування використовувався нами для дослідження ставлення особистості до громадської активності; знань, вмінь та навичок громадської дії; рівня довіри людини до різноманітних інституцій суспільства (мотиваційний, когнітивний компоненти готовності). Психодіагностичний метод допоміг дослідити особливості емоційно-вольової та ціннісної сфер особистості (емоційно-вольовий та ціннісний компоненти готовності), а також з’ясувати риси характеру, які визначають громадську активність особистості.