СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ КЕРІВНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое содержание

Вступ містить обґрунтування актуальності проблеми дослідження та обраного напряму дисертаційної роботи, розкриває її об’єкт, предмет, основну мету, гіпотезу та завдання, методологічні та методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи. Наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації за темою дисертації.

У першому розділі роботи «Теоретико-методологічні основи дослідження проблеми особистісного розвитку керівників загальноосвітніх навчальних закладів у професійній діяльності» викладено теоретико-методологічні засади дослідження проблеми розвитку особистості загалом і керівників загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема; визначено концептуальну модель (соціально-психологічний зміст і показники) особистісного розвитку управлінців-освітян, висвітлено проблеми особистісного розвитку керівників загальноосвітніх навчальних закладів у процесі професійної діяльності.

Констатовано відсутність єдиного підходу до розуміння особистісного розвитку, акцентування дослідників, які працюють у межах різних психологічних підходів, на різних його аспектах: 1) подолання певних суперечностей та внутрішніх конфліктів у власній особистості, які виникають через її внутрішні особливості, що конфліктують із зовнішнім, соціальним середовищем, (А. Адлер, Е. Еріксон, К. Хорні, З. Фройд, К. – Г. Юнг та ін.); 2) функціонування у певній соціальній ситуації, що сприяє розширенню репертуару поведінки шляхом научіння (Дж. Уотсон, Б. Скіннер та ін.), у тому числі, й через спостереження за поведінкою інших людей (А. Бандура та ін.) на основі розгортання певних когнітивних «структур» або «схем», які початково існують в особливому згорнутому стані в людині (Ж. Піаже та ін.); 3) самозміни шляхом індивідуального вибору і конструювання нової соціальної реальності (С. Московічі, А. Тешфел, Р. Харре та ін), в складних умовах виживання в ситуації невизначеності (П.В. Лушин та ін.); 4) зростання як удосконалення себе, самоактуалізація на основі вродженої тенденції особистості до реалізації своїх потенційних можливостей (А. Маслоу, Ф. Перлз, К. Роджерс В. Франкл, Е. Шостром та ін.); 5) формування як надання певної форми, завершеності, породження нового тощо, перспективно спрямований інтегративний процес діяльнісно-особистісного розгортання (Л.І. Анциферова), вдосконалення суб’єктом певної форми життєдіяльності, здатним самостійно здійснювати форми діяльності, що викристалізувалися у ході суспільного розвитку (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.О. Леонтьєв та ін.), що дає підстави розглядати розвиток як самовиховання (І.Д. Бех та ін.); 6) становлення особистості як суб’єкта власної життєдіяльності, який визначає і утримує траєкторію життєвого руху (К.О. Абульханова-Славська, А.В. Брушлинський, О.В. Киричук, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко та ін.); 7) самовизначення (визначення свого місця в житті, усвідомлення своїх інтересів, у тому числі й суспільних) і самоствердження, досягнення особистістю «акме», зумовлене об’єктивними умовами життя людини в суспільстві та її статусно-рольовими, тобто, соціальними характеристиками (Б.Г. Ананьєв, А.О. Реан, В.А. Семиченко та ін.) 8) саморозвиток і саморух як фундаментальна здатність людини стати і бути відповідним дійсності суб’єктом власного життя (Г.С. Костюк та ін.), реалізувати власний потенціал унаслідок розвитку особистості як саморозвитку складної біосоціальної системи, активність якій надає нужда (С.Д. Максименко та ін.), при цьому основним інструментом саморуху є саморегуляція (М.Й. Боришевський та ін.).

Загалом, проведений аналіз соціально-психологічних досліджень з проблеми особистісного розвитку дозволяє розглядати розвиток особистості як соціально детермінований процес її соціалізації в річищі парадигми індивідуального шляху розвитку, що базується на визначенні неповторності й унікальності життєвого шляху кожної особистості (К.О. Абульханова-Славська, Г.М. Андрєєва, О.Г. Брім, Т.М. Титаренко та ін.).

З’ясовано, що розвиток особистості дорослого багато в чому визначає його позиція і власна суб’єктна активність щодо напрямку й можливостей прийняття змін, які стрімко розгортаються в сучасному світі, прагнення людини до постійного самовдосконалення і саморозвитку, збереження й розвитку духовних засад тощо. При цьому варто розрізняти розвиток особистості як поступальний рух уперед і особистісний розвиток як свідому, цілеспрямовану активність особистості із самотворення, із забезпечення цього руху, саморух тощо.

Узагальнюючи результати теоретичного аналізу літератури (Л.І. Анциферова, Г.О. Балл, М.Й. Боришевський, Л.Ф. Бурлачук, П.П. Горностай, О.В. Киричук, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, В.В. Москаленко, С.Л. Рубінштейн, В.А. Семиченко, Т.М. Титаренко, П.Р. Чамата, К. – Г. Юнг та ін.), у роботі виокремлено декілька загальних атрибутивних ознак процесу розвитку особистості, амбівалентність яких зумовлює напруженість і внутрішню суперечливість процесів її розвитку: 1) ускладнення, розгортання певних структур і набуття їх нових якостей, водночас, зі згортанням певних психічних процесів і функцій; 2) диференційованість і, разом з тим, інтегрованість, цілісність усіх аспектів розвитку; 3) відкритість, біфуркація, відсутність жорсткої віднесеності до певного, раніше визначеного масштабу, критерію, зразка, еталона тощо і, водночас, становлення досить усталеного ціннісного ставлення, спрямованості на певні сфери діяльності; 4) неперервність й наступність, коли особистість розглядають як зумовлений попередніми стадіями розвитку результат існування в минулому, разом з тим, із прогнозуванням власного розвитку в майбутньому через цілепокладання, тобто прогнозування власних досягнень, життєвих ситуацій, умов існування, особливостей взаємодії з іншими людьми тощо; 5) типовість, що визначається рольовими приписами щодо особливостей поведінки й життєдіяльності особистості відповідно до її соціального статусу, і, водночас, унікальність вираження, автентичність, зумовлені суб’єктною активністю, саморегуляцією, самоактуалізацією, самоефективністю і самодостатністю тощо.

Встановлена амбівалентність атрибутивних ознак особистості дозволяє поставити питання про рушійні сили саморозвитку особистості як процес подолання взаємозалежних зовнішніх і внутрішніх суперечностей: а) через суперечності між різними підсистемами особистості; б) амбівалентні ставлення до різних аспектів дійсності; в) втручання середовища (зовнішні стимули), що зумовлюють порушення рівноваги; життєві кризи особистості; г) суперечливі стосунки особистості зі світом та іншими людьми; д) узгодження суперечливих тенденцій у ставленні людини до себе і до об’єктів довкілля через дію психологічних захистів (насамперед, сублімацію); є) суперечності, пов’язані з усвідомленням невідповідності реального рівня вдосконалення тому, який передбачений індивідом тощо.

Визначено основні характеристики людини, що розвивається, які можна поділити на 2 категорії: 1) просторово-часові – вектор і рівень розвитку; темп розвитку тощо; 2) енергетичні – імпульс до розвитку і потенціал розвитку.

Показано, що розвиток особистості є складним процесом, прогресивний чи регресивний напрям якого в цілому можна оцінювати в таких сферах: ціннісно-мотиваційна сфера (ступінь орієнтації людини на саморозвиток, духовні цінності, розвиток мотивів самопізнання й саморозвитку тощо); когнітивно-афективна сфера (ступінь широти і диференціації життєвого простору, сприйняття його як простору вільного пересування, когнітивна складність, сформованість позитивного глобального самоставлення, автентичність самопрезентації тощо; конативно-регулятивна сфера (особистісна активність, інтернальний локус контролю, рефлексивність, асертивність поведінки тощо).

Обґрунтовано тісний взаємозв’язок і взаємовплив особистісного та професійного розвитку загалом і для керівників загальноосвітніх навчальних закладів (надалі – ЗНЗ), зокрема. Висвітлено соціально-психологічний контекст управлінської діяльності керівників ЗНЗ (Л.М. Карамушка, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.В. Третьяченко та ін.), яка має як загальні (творчий характер; висока інформативна насиченість; висока психологічна ціна через персональну відповідальність за результати діяльності, водночас, із хронічним дефіцитом часу, постійним ризиком тощо), так і специфічні особливості (специфічність мети, об’єкта, результатів діяльності, що вимагає від керівників ЗНЗ бути взірцем особистості, яку вони прагнуть виховати у підростаючих поколінь).

На основі теоретичного аналізу літератури (Г.М. Андрєєва, Л.М. Карамушка, Н.Л. Коломінський, Р.Х. Шакуров та ін.) та практики управлінської діяльності керівників ЗНЗ виявлено ряд організаційно-управлінських та соціально-психологічних проблем, що можуть зумовити утруднення як у якісній реалізації управлінських функцій, так і в особистісному розвитку керівників освіти, і пов’язані з: а) трансформацією освітньої парадигми в умовах соціально-економічних змін; б) небезпекою викривлення головної місії школи (навчання, виховання і розвиток вільної особистості, здатної до саморозвитку), переважною орієнтацією ЗНЗ на отримання прибутку як першочергове завдання, через недостатнє фінансове і матеріально-технічне забезпечення освітньої галузі;
в) амбівалентною позицією, яку займають керівники ЗНЗ у структурі управління в освіті, що зумовлює певну обмеженість у самостійному прийнятті ними управлінських рішень та ін.

Показано, що ці та інші фактори можуть спричинити призупинення професійного зростання і особистісного розвитку; інтолерантність, неприйняття думок, відмінних від власних, появу «комплексу загрози авторитету»; жорстку фіксацію на професійній позиції управлінця, неправомірне розширення уявлень про міру впливу на життя інших людей тощо (Л.Е. Орбан-Лембрик, В.Е. Пахальян, В.А. Семиченко, Ю.М. Швалб, Т.С. Яценко та ін.) і, тим самим, необхідність сприяння особистісному розвитку керівників ЗНЗ.

Загалом, суть авторської концепції полягає у:

1) твердженні про специфіку особистісного розвитку керівників ЗНЗ як суб’єктів професійної діяльності;