ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ: РЕКОНСТРУКЦІЯ ЗА ТВОРАМИ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність вивчення психологічної структури українського національного характеру, висвітлено сутність і стан проблеми, сформульовано мету, гіпотезу, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено його теоретичні основи і методи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів, публікації, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Теоретичні підходи до вивчення українського національного характеру” присвячено питанням історії становлення і сучасним інтерпретаціям поняття “національний характер”, з’ясуванню його сутності та місця в поняттєвому апараті етнопсихології. Аналізуються основні концепції вивчення національного характеру, піддаються критичному розглядові уявлення вітчизняних мислителів минулого  і сучасних науковців про український національний характер.

На основі аналізу літературних джерел показано, що поняття характеру використовується для опису, зіставлення та порівняння психологічних особливостей різних народів ще з античних часів (Ксенофонт, Платон, Гіппократ, Стратон, Тиціан та ін.), тоді як сам термін “національний характер” з’явився тільки з виходом на арену історії людства нових її суб’єктів – націй (К.А. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск’є, Д. Юм та ін.).

Початок теоретико-аналітичному осмисленню поняття “національний характер” поклали німецька школа “психології народів”(В. Вундт, І.Г.Гердер, М. Лацарус, Г. Штейнталь) та французька школа “психології мас” (Ґ. Лебон, С. Сігеле, Ґ. Тард). Водночас ці школи та концепції, які пізніше постали на їх ґрунті, надмірно розширили межі даного поняття, що призводить до втрати його психологічної специфіки, нівелювання епістемологічних функцій і поступового витіснення з наукового обігу.

Для уточнення поняття національного характеру останнє корисно зіставити із загальнопсихологічним поняттям “характер”. Здійснивши таке зіставлення, переконуємося, що попри спільну феноменологічну основу ці поняття різняться за змістовими обсягами і тому було б недоречно намагатися штучно підвести поняття “національний характер” під його загальнопсихологічний відповідник. Водночас при уточненні доволі  розмитих меж поняття “національний характер”  цей відповідник може слугувати своєрідним орієнтиром-обмежувачем.

З огляду на зазначене вище національний характер визначається в дисертації як вибудувана на темпераментальній основі відносно стійка конфігурація (структурна організація) певних психологічних рис, що репрезентують емоційно-вольову сферу тієї чи іншої етнонаціональної спільноти і, втілюючись у мотивах соціальної поведінки, виконують регулятивні функції. Поняття національного характеру розглядається як елемент системи етнопсихологічних понять, у якій найширшим є поняття “психологічний склад нації (етносу)”. Під психологічною структурою національного характеру розуміється ієрархічно упорядкований набір певних комплексів характерологічних рис, кожний з яких, у свою чергу, має власну внутрішню структуру.

Аналізуються основні перспективи власне наукового дослідження національного характеру, які окреслилися  в працях представників шкіл “психології народів” та “психології мас”. У подальшому ці теоретичні перспективи тією чи тією мірою зреалізувались у найвпливовіших концепціях емпіричного дослідження національного характеру, а саме в концепції “базової особистісної структури” (А. Кардинер, Р. Лінтон) та в концепції “модальної особистості” (К. ДюБуа, А. Інкелс, Д. Левінсон), зумовивши їх як сильні, так і слабкі сторони.

У роботі висловлюється сумнів, щодо продуктивності притаманних  найвпливовішим концепціям емпіричного дослідження національного характеру намагань віднайти якийсь один (“середній”) або кілька типів особистості, котрі б повноцінно репрезентували національний характер. На противагу таким намаганням пропонується розглядати національний характер як характер етнонаціональної спільноти в цілому, що має певні особистісні проекції,  які своєрідно накладаються на  традиційно виокремлювані (наприклад, за критерієм інтроверсії – екстраверсії) типи особистості, однак не  збігаються із цими типами. Це змінює кут зору дослідження: спочатку потрібно реконструювати національний характер як певну змістово-структурну цілісність, а вже потім вичленовувати його індивідуально-типологічні варіанти, особистісні видозміни.

Завершується перший розділ детальним розглядом уявлень про український національний характер, що склалися протягом ХІХ – ХХ ст. У цей період в основному сформувався й усталився той перелік характерологічних рис, що вважається притаманним українському народові. Проте, як засвідчує здійснений аналіз, ці суто умоглядні уявлення є в сукупності, по-перше, суперечливими, по-друге, доволі хаотичними, без- або квазісистемними. Розроблення проблеми досі перебуває, по суті, на донауковому рівні. Отже, гострою видається необхідність підведення під студії з питань українського національного характеру більш надійного (емпірично верифікованого) фактологічного підґрунтя.

У другому розділі “Методологічні засади реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури” окреслено парадигмальні підстави методологічної переорієнтації досліджень національного характеру, обґрунтовано вихідні методологічні позиції, покладені авторкою в основу вивчення українського національного характеру за творами художньої літератури, описано авторську методику дослідження, проаналізовано його проміжні (отримані в ході розроблення та апробації методики) результати.

На початку розділу характеризується нинішній парадигмальний зсув у психологічній науці, головний зміст якого становить зміна природничо-наукової парадигми на гуманітарну. Підкреслюється, що в сучасному вигляді гуманітарна парадигма не означає відмови від досягнень природничо-наукової парадигми і виключає різке протиставлення якісних дослідницьких стратегій кількісним. Результати якісного аналізу цілком можуть бути представлені в кількісному вигляді, даючи підстави для теоретичних узагальнень більш високого рівня.

Методологічні основи реконструювання українського національного характеру за творами художньої літератури визначаються, виходячи з положень, сформульованих у працях В. Лекторського, С. Максименка,  М. Cлюсаревського, Р. Харре, А. Юревича. Зокрема, в основу дисертаційної роботи покладено запропоновану М. Cлюсаревським ідею просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження, реалізація якої дала змогу побудувати відповідну модель дослідницького процесу (рис). У межах цієї моделі як взаємодіючі у просторі й часі суб’єкти розглядаються письменники, експерти-літературознавці і сам дослідник-психолог.