Мономіф як психологічна передумова формування української ментальності

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об'єкт, предмет, основну мету, завдання роботи, сформульовано гіпотезу, розкрито теоретико-методологічні основи й методи дослідження, його наукову новизну, теоретичне й практичне значення, представлено дані щодо апробації та впровадження результатів дослідження та публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – "Теоретичні засади дослідження проблеми формування ментальності" – розкрито сутність і специфіку феномену ментальності, здійснено історичний аналіз досліджень цього явища в зарубіжній та вітчизняній психології, проаналізовано в контексті герменевтичного підходу основні джерела формування ментальності, теоретично обґрунтовано особливості мономіфу як однієї з передумов творення ментальності.

Представлений у розділі аналіз науково-психологічних джерел засвідчив, що до класичного розуміння феномену ментальності належать уявлення про неї як про колективну свідомість етносу, змісти якої утворилися в результаті культурного досвіду його представників. Зокрема, акцентуються ідеї про специфічність змістів ментальності в певні історичні періоди (Л. Леві-Брюль) і їхнє формування на основі реконструювання узагальнених ранніх картин світу різних цивілізацій (М. Блок, Л. Февр). Сучасні теорії ментальності визначають цей феномен через свідомість, мислення, розумову діяльність, які спираються на єдність процесів раціональної рефлексії та інтуїтивного умовиводу (М. Л. Смульсон, Ю. М. Швалб). Ведуться дослідження щодо природи вбудованості ментальності в життєвий досвід представників етнічної спільноти. Так, широкого вжитку отримали ідеї генетичної передачі ментальності (О. Ю. Кульчицький, І. К. Пантін) та соціокультурні теорії передачі ментальних змістів через провідні історії етносу (Б. Рогофф, Н. В. Чепелєва). Відзначається неоднозначна дослідницька позиція й стосовно вмісту свідомих (О. Ребер, Дж. Чаплін) та несвідомих (О. Я. Гуревич, О. Ю. Кульчицький) компонентів ментальності. У дисертації феномен ментальності розглядається як невербальна, досеміотична складова особистого досвіду, що становить специфічний для певної етнічної спільноти смисловий слід архаїчного переживання від "читання" об'єктів зовнішньої реальності, який вбудовано до складу особистого досвіду шляхом переповідання домінуючих історій представниками етносу від покоління до покоління і який задає етносу розгорнуті в часі й просторі інтерпретаційні рамки для його взаємодії з реальністю доти, доки він буде підтриманий домінуючими історіями. У сучасних історіях людство підтримує ментальні уявлення та закріплює базову структуру сприймання дійсності. В конкретні історичні періоди змінюється сюжетне наповнення історій, а глибинні змісти значимих текстів залишаються сталими. У такий спосіб сучасні представники етносу реконструюють ментальну модель світосприймання, відчувають етнічну приналежність, стають адаптованими до подій реальності в межах цієї моделі. На початку дослідження зазначеної проблеми були виділені провідні соціокультурні джерела формування ментальності: географічне середовище (І. М Грабовська, Р. О. Додонов), мова (К. Клакхон, Г. В. Плеханов, Г. Уілер), події соціальної історії в межах певної етнічної спільноти. Зазначені передумови ментальності розглядаються в контексті теорії постмодернізму, структуралізму й герменевтичного підходу в якості певних рівнів тексту, що набувають власної інформаційної значимості за умови наявності суб'єкта-інтерпретатора. Аналіз теоретичних джерел дозволяє констатувати, що в процесі читання повідомлень оточуючої дійсності представники певного етносу творять уявлення про свою територію, історію, традиції та формують специфічний стиль ставлення до зовнішньої реальності, який з часом визначає ментальні особливості етносу. Наприклад, сприятливі умови клімату, безпека, різноманітність та мальовничість географічного ландшафту сучасної України сприяли формуванню характерних для української етнічної спільноти рис інтровертованості, чуттєвості, кордоцентризму (М. В. Гримич). У ході подальшого дослідження проблеми була сформульована та обґрунтована ідея мономіфу як типової моделі творення провідних історій, що задає базове текстове розуміння дійсності. Мономіф належить до провідних психологічних джерел формування ментальності й становить сукупність загальних сюжетів ранніх міфів, їхніх структурних компонентів, які використовуються свідомістю в процесі конструювання й розуміння соціальної реальності. У першому розділі розкрито природу взаємозв'язку цих двох феноменів, згідно з якою переповідання та організація провідних змістів колективного досвіду етносу відбувалися за допомогою міфів. Внаслідок антропоморфізму архаїчної свідомості сюжети міфу сприймалися людством у якості дійсних подій, реальних історій. У такому контексті прадавній міф є рівнозначним до наративу сучасної особистості та виконує аналогічні йому функції: смислоутворюючу, впорядковуючу, розвиваючу, програмуючу й таку, що конституює його автора (рід, плем'я). Вирізняючись в різних культурах власним оформленням міфів (внаслідок різної організації буття), ці змісти апріорі стосуються універсальних загальнолюдських тем, наприклад: утворення світу, устрій світу, кінець світу; пошук людиною свого місця в світі. Накопичення провідних змістів ранніх міфів у світоглядній системі людства породжує мономіф, що ілюструє рис. 1.