Особливості Екологічної свідомісті в умовах наслідків техногенної катастрофи

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми, актуальність та доцільність дослідження, показано, що наслідки техногенної катастрофи, якою була Чорнобильська атомна аварія, загострили актуальність розбудови екологічної психології, зокрема, ґрунтовного вивчення екологічної свідомості. Дослідження психологічних наслідків катастрофи визначається у контексті життєвого шляху людини, у системних проявах адаптивного процесу і саморегуляції у змінених умовах існування. Залучається методологічна основа діяльнісного підходу до з’ясування особистісного сенсу психології подій на життєвому шляху людей під впливом екологічної катастрофи.

Визначається об’єкт та предмет дослідження, формулюється мета і завдання дисертаційної роботи, а також науково–теоретична і практична значимість дослідження, положення, що виносяться на захист.

Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ СВІДОМОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ. Здійснено теоретичний аналіз наукових уявлень і підходів до вивчення категорії свідомості з методологічних позицій діяльнісного підходу в психології. Свідомість у теорії діяльності визначається як специфічна форма життєдіяльності людини, продукт її взаємин з об'єктивною дійсністю. Свідомість у своїй безпосередності, за визначенням О.М. Леонтьєва, є картина світу, яка відкривається людині, де включена і вона сама, і її дії, і стани. Свідомість –  це  єдність усіх форм пізнання людини з одного боку, а з іншого боку – її відношення до того, що вона відтворює, це є рефлексія власного знання.

Структурно у складі свідомості виділяються три складові: чуттєва тканина, значення і сенс. Якщо чуттєва тканина змістовно включає сенсорні та емоційні компоненти психіки, то значення і сенс наповнюють свідомість сутнісними ознаками дійсності, яка відтворюється людиною. В уявленнях О.М. Леонтьєва зміст значень зводився до досвіду суспільної практики, що сполучалося з трактуванням значень індивідуальної свідомості як таких, що обумовлені суспільною формою буття. Одна із сторін руху значень у свідомості конкретних індивідів заключається в “поверненні” їх до відчуттєвої предметності світу та у своїй “надіндивідуальності” значення. Функціонування значень полягає у відтворенні реальних життєвих зв’язків людини зі світом.  Щоб значення почало функціонувати в реальних життєвих зв’язках “потрібно прожити його” – адже “сенс породжується не значенням, а життям”.

Розуміння принципу єдності свідомості і діяльності за аналогією з принципом співвідношення буття і свідомості в плані онтології при провідній ролі діяльності дозволяло виділити для свідомості нову детермінаційну сферу, перетворити свідомість з пояснювального принципу в предмет психологічного вивчення. Але, разом з тим, діяльнісна детермінація активності свідомості та недостатня увага до пасивної сторони свідомого відображення дійсності не сприяли вивченню у складі свідомості великих проблемних питань змінених її станів, як і ціннісних орієнтацій у критичних чи кризових ситуаціях.

Лише наприкінці минулого століття стали вивчатися проблеми цінностей, які знаходили своє втілення в індивідуальній свідомості не тільки в особистісних сенсах, але й у значеннях. Тривалий час у діяльнісному підході не включали їх до предмету психологічних досліджень, хоча імпліцитно вони  знаходили свій статус пояснювального принципу так званих "знаних мотивів", мотивувань. Незалежно від того, що у ранніх розробках категорії цінностей дане поняття не містило уявлення відношень, використання його дозволяло виходити за межі розуміння значень як винятково вербальних і розробляти категорії операційних та предметних значень, що особливо важливо для розуміння кризових станів свідомості. У такий спосіб до предмету психологічного дослідження долучалися культурно-символічні утворення індивідуальної свідомості (які структурують сприйняття людиною життєво-значеннєвої реальності, організовують психологічний досвід), а також афективно-значеннєві утворення людської свідомості, що існують у суспільстві поза свідомістю індивідуальною і створюють передумови до розуміння активного характеру формування значень.

Узагальнюючи науково-теоретичні надбання, методологічні здобутки і конкретні уявлення про категорію свідомості в психології та орієнтуючись на проблему дослідження особливостей екологічної свідомості в умовах наслідків техногенної катастрофи, надзвичайно важливо сконцентрувати увагу на функціональних проявах людської свідомості за визначених катастрофою умов адаптації та залучити до розгляду культурно-історичний досвід українців у розумінні та поясненнях динаміки  видозмін значеннєвих структур свідомості під впливом катастрофи.

Загальні уявлення про онтологічні особливості складових людської свідомості дозволяють вийти на розуміння буденної свідомості у складі екологічної її спрямованості у людей, що потерпіли від наслідків техногенної катастрофи.

Буденна свідомість – це повсякденний рівень відображення зовнішнього світу на підґрунті емпіричного (побутового) пізнання явищ дійсності з орієнтацією на здоровий глузд. Ми виходимо з того, що у складі буденної свідомості людей, у її психологічній сутності присутня й екологічна складова тієї ж дійсності. Тому за нашим визначенням екологічна свідомість – є рівень психічного відтворення природного і штучного середовища, свого внутрішнього світу, рефлексія місця і ролі людини у біологічному, фізичному та хімічному світі, а також самоврегулювання та наповнення цього відтворення екологічним змістом. Екологічна свідомість – це взагалі людська свідомість з тією лише відмінністю, що ініційована вона екологічним сенсом. Основними властивостями екологічної свідомості є: за рівнем рефлексії – експліцитність (розгорнутість уявлень) та імпліцитність (їх згорнутість), а за показником спрямованості – компліцитність (причетність людини до того, що свідомо чи підсвідомо відтворюється).

Запропоноване робоче поняття компліцитності (особистісної залученості, причетності, уособленості) за змістом людської свідомості надає їй суб’єктивної значущості відносно того, що об’єктивно відтворюється з довкілля. Через цю властивість свідомість і стає екологічною. Екологічна дієздатність людини проявляється у спрямованості особистості до відповідної дії – екологічної диспозиції, як плану поведінки і діяльності, способу дії відносно тих або інших екологічно значущих цінностей. Біологічно адекватна, адаптивна екодиспозиція – то є екопсихологічна атрибуція, що складає основу еконормативної поведінки. Проте, поведінка може бути й екодевіантною, найбільш поширеною формою якої є та, що в основі своїй містить совметральну екодиспозицію (схильність верхувати, приборкувати і підкорювати природу своїм цілям, потребам та інтересам). Протилежна їй совмісійна екодиспозиція проявляється як схильність покірно, підлегло плинути залежності природним силам і стихіям.

Введені робочі поняття (компліцитність екологічної свідомості, совметральна та совмісійна екодиспозиція), як і наступні, що опрацьовються в дисертації, потребують емпіричної перевірки й апробації у їх визначенні, валідизації, онтологізації, осмисленні, змістовній інтерпретації. Але, перш, ніж перейти до їх змістовного аналізу, треба розглянути екологічну свідомість у контексті філогенезу людської свідомості взагалі та етногенезу екологічної свідомості українців, зокрема.

Розділ 2. ФІЛОГЕНЕТИЧНІ  ТА  КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ЕКОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ. Аналізуються етапи еволюції екологічної свідомості філогенетично: від первісної епохи до сучасної доби, вивчаються екопсихологічні складові української національної культури і ментальності, соціокультурні особливості українського менталітету в екопсихологічному контексті.

Стосунки людини з природою  характеризуються невпинною змiною якісно різних станів. Перiоди рiвноваги – лише частковi випадки або перехiднi моменти у цьому процесi. Але якщо до появи людини змiна однiєї рiвноваги iншою обумовлювалася лише природними якостями, то з появою людини вступають у взаємодiю ще й так звані антропогенні чинники.  Із зростанням когнiтивної (пізнавальної) здатностi зростали потреби, але збiльшувалися й можливостi впливати на природу, проявляти незалежність вiд неї. Завдяки появi перших знарядь працi людина отримувала першi свої переваги над природою та починала займати екологiчнi нiшi рiзного рiвня. На стадiї виробничої економiки людина вже активно регулює протiкання екологiчних процесiв у бiогеоценозах, посилюючи і роль психологiчної домiнанти в самосвiдомостi, а саме того її компоненту, який вiдображає власну "я-сутнiсть". Тепер природний об'єкт і "я-сутнiсть" досить чiтко рiзнi. Усвідомлене видiлення "я" з "не-я" та протиставлення їх здiйснюється як у стосунках з iншими членами общини, так і з неживим свiтом,  локальним мiсцем заселення та з природними явищами взагалi.

Якщо в античний перiод природа виступала реальним, дiйсним об'єктом, то в епоху Середньовiччя вона стає символом божества, з одного боку, й засобом задоволення потреб людини, з іншого боку. Розуміння природи у побутовому уявленні базувалося на пасивному пристосуваннi до її проявів. Але вже на етапi феодального розвитку суспільства осмислення довкілля у свiдомості людей акцентується на тому, що природні ресурси ще мало освоєні та використанi, а виробництво досягло достатньо високого рівня, щоб споживати їх більшою мірою. І в теологiчних концепцiях звучало, що людина стає активним суб'єктом у природi, а природа – будiвельний матерiал у руках бога і людини. У процесi росту могутності засобiв і знарядь працi збiльшується активнiсть людини в натиску на природу й незабаром своїм наступом почне наближатися до глобальних процесiв, якi вiдбуваються в нiй. Природа тепер сприймається у виглядi абстракцiї і починає усвiдомлюватися як найдоступніший матерiальний та потенцiйно багатий, субстрат. У суспiльнiй свiдомостi все наполегливiше пробивають собi шлях iдеї панування людини над природою.

Бурхливий розвиток виробничих сил на стадії iндустрiалiзацiї зумовив і специфiчний вираз екологiчної свiдомостi, де центральне мiсце зайняла психологiчна установка iнтенсивного перетворення природного середовища.  Екологiчна свiдомiсть як домiнуючими iдеологiями, так i теоретичними концепцiями на цьому етапi відрізняється злетом компенсаторного абстрагування. Колись людина не розумiла, що втручатися в не їй вiдведенi екологiчнi нiшi не можна, а коли стала це усвiдомлювати, то завжди намагалася пояснити, обгрунтувати, тим самим своєрiдно компенсувати у власнiй самосвiдомостi нанесену природi шкоду. I дiяла у бiльшостi випадків згiдно з власними iнтересами, а не iнтересами природи.

Проте, в екопсихологічному дослідженні свідомості окрім загальних тенденцій еволюційного розвитку ставлення людства до природи слід брати до уваги і колорит впливу на це ставлення, що плине від культури, народної мудрості, національних рис і традицій.

Українська ментальність традиційно розвивалася в екологічному спрямуванні, створювалася за умов змiстовної орiєнтацiї iндивiдуальної і суспiльної свiдомостi на людину, нацiю, духовну культуру, загальнолюдськi iнтереси, морально-етичнi та естетичнi цiнностi. Екологічний же контекст означених понять супроводить їх сутнісно зсередини, оскільки в українському етносі людина і способом життя, і культурою своєю орієнтована в довкілля, неузважати на яке просто неможливо. Тому екологічну культуру можна визначати як своєрідний спосіб життя, в якому органічно поєднуються потреби, цінності та навички поведінки у відповідності до екологічної дійсності. Змiстом екологічної дiяльностi опосередковується не тiльки свiдомість, але й уся духовно-практична сфера людського буття. Втiлення екологічних цiнностей у людську свiдомiсть формує свiтогляд, загальнозначущi елементи iндивiдуальної свiдомостi, що вiдображають суспiльне життя, iнтегруються в систему надособової, суспiльної свiдомостi. Вони є об'єктивним джерелом формування культури суспiльства, етнічної ментальності, значеннєвої її сутності.

Оскільки ментальність, репрезентуючи смисловий контекст певної епохи і культури, функцiонує саме як буттєва реальнiсть, то вона не лише моделює напрямок думок, але і створює мотивацiйно-смисловi лiнiї у самосвiдомостi.  Ментальнiсть є важливим екопсихологiчним феноменом адаптації, адже вона сама виступає iнтегральною етнопсихологiчною ознакою. Специфiка української ментальностi – це результат спiльної дiї природних, культурних та соцiально-психологiчних факторiв, результат вiдображення специфiки взаємодiї українцiв з наявними природними умовами iснування. Природнi впливи на український менталiтет надто значнi. Саме природа зумовлює велику кiлькiсть опорних елементiв світосприймання українців – значень, смислiв, образiв, асоцiацiй, розвинутого образного мислення. Психологiчне походження натурналiзацiй буденної свiдомостi свiдчить про їх екологiчну причетнiсть, природничну залученість, а корінням своїм вони прямують до емоцiйно-когнiтивних, та умовних, символiко-знакових проявів "Я-вiдношення" людини до природного свого оточення. Таким чином, екологiчна спрямованість українців є найважливiшим психологiчним специфiкатором як iндивiдуальної, так i масової свiдомостi.

Потрапляючи у змінені умови існування і маючи попередньо сформовані уявлення про світ, людина спочатку “не вписує” колишні стереотипи його розуміння з притаманними їм системами значень. Процес включення нових значень в індивідуальний контекст самосвідомості здійснюється через сенсоутворювальний контекст своєрідно, залучаючи до нього зміни власне семантики свідомості, ставлень, думок і суджень. Засвоєння нової значеннєвої системи має приводити до зміни “кута зору” на довкілля, власні поняття, ставлення і цінності, зберігаючи та залучаючи в адаптивні процеси типові прояви національної культури і ментальності.

У перевірці такого допущення буде полягати значна частина змісту проведеного дослідження функціональних особливостей і форм прояву екологічної свідомості в умовах наслідків екотехногенної катастрофи.

 

Розділ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ екологічної свідомості в умовах техногенної катастрофи: ВИХІДНІ ПОНЯТТЯ, МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІя. У розгляді екопсихологічних явищ дистресу буденної свідомості ми зробили припущення, що за умов виниклої необхiдностi адаптацiї у віддалених наслідках катастрофи афективний стан панiки (В.О. Моляко, 1992; Д.В. Ольшанський, 1991) змiнюється екопсихологiчною напруженiстю (М.І. Бобнєва, 1992), пiд якою ми розумiємо категорiю психiчного стану людей, зумовлену передбаченням несприятливого розвитку, загального дискомфорту, тривоги, страхiв, проте, на вiдмiну вiд панiки, екопсихологічна напруженість характеризується готовнiстю оволодiти ситуацiєю, дiяти в нiй вiдповiдним чином (О.Ф. Бондаренко, 1993). На цьому фонi відбувається цiлий комплекс специфiчних явищ екологiчної свiдомостi.

Найпоширенішим проявом екопсихологічної напруженості буденної свідомості в умовах віддалених наслідків катастрофи стає явище екологiчної конфабуляцiї – незмістовного фiлософствування навколо гострих проблем, пов'язаного зі змiненим екологiчним станом довкілля. У процесі конфабуляцій люди намагаються пiдтвердити свої уявлення або їх опротестувати, тому й включаються механiзми відповідних експектацiй екологiчної свiдомостi, що вiдображають настрої та очiкування певних екологiчних змiн або хоча б iнформацiї на пiдтвердження чи заперечення тих або iнших екологiчних установок. В основi екологiчних конфабуляцiй буденної свідомості нерідко знаходяться гностичнi контамiнацiї, алогiзми буденного мислення (Г.С. Кнабе, 1989; Г. Лебон, 1991; В.Ф. Петренко, 1988, 1997), проблемнi парадокси (Б.І. Хасан, 1990; М.В. Розін, 1991), iншi спотворення дiйсностi. Яке б не було негативне значення радіоекологiчних конфабуляцiй, але вони породжують в екологiчнiй свiдомостi так званий "ЕПI–феномен" - явище екопсихологiчного iнсайту, через яке виникає  раптове та невидиме з попереднього досвiду, але підготовлене ним, збагнення, вiдкриття для себе значущостi людського буття або первicної природи, своєї причетностi до біологічного у самому собі.

Інсайт викликає iнiцiацiю екологiчної свiдомостi й залучає людину до сфери екологiчних цiнностей, спонукає до пізнання сенсу довкілля (Ю.Г. Абрамова, 1898), сприяє iнтересу до екологiчного мислення (К.О. Абульханова–Славська, 1994), екоатрибутивного способу життя (Л.В. Сохань, О.А. Донченко, Н.І.Соболєва, 1986). В контексті розвитку екопсихологiчних iнiцiацiй перебуває загострена трагічною подією потреба у формуваннi активних екологічно доцільних форм поведiнки за нових умов iснування, усвідомлюється потяг до реорганiзації цiннісних орiєнтацiй, мотивів і змiстоутворювальних цiлей. Для перевірки вказаних концептуальних допущень нами були організовані дослідження функціональних проявів буденної екологічної свідомості на поведінкових, та вербальних її рівнях. Це здійснюється в сюжетно-ситуативному психологічному аналізі доступних для спостережень віддалених психологічних наслідків екотехногенної катастрофи.

Функції свідомості, як ми це розуміємо, полягають у зовнішніх виявах її властивостей і ознак в ситуативно заданій системі відношень людини до світу речей, цінностей, подій. Функція свідомості за змінених умов існування зводиться до зовнішніх, динамічних, як і внутрішніх ментальних проявів властивостей та ознак психічної рефлексії ситуації в даній або заданій системі сенсо-ціннісних відношень. Отже, функція свідомості здійснюється в орієнтуванні людини у мінливих (змінних, нестабільних, якими вони завжди є) умовах існування. З усіх можливих характеристик функції свідомості ми концентруємося саме на цьому – продукування результату пристосування. Якщо йдеться про екологічну свідомість, то будемо мати на увазі функціональні прояви психіки, що опосередковуються пошуками адекватних форм реагування, пов’язаних з переживаннями реального або уявного довкілля. У такому розумінні функціональних проявів екологічної свідомості співвідношення між внутрішнім психічним станом і станом довкілля набуває для людини особливого значення – процесуального віднаходження особистісних в ньому сенсів. Саме у такому розумінні категорія сенсів, як структурних утворень людської свідомості, може розглядатися в екологічному їх функціонуванні. Тому екологічне  функціонування свідомості може розглядатися в адаптивному значенні, адже адаптація потерпілих від катастрофи до змінених умов існування у даному випадку набуває особливого, життєво необхідного звучання.

Змістовно функціональні прояви екологічної свідомості спостерігалися досить виразливо у сюжетно-ситуативній площині польових досліджень, де основними методами дослідження були спостереження, бесіди, проблемні дискусії. У застосуванні цих методів були з’ясовані настрої та поведінкові реакції людей екологічного спрямування: ставлення до радіації, її розуміння, оцінки та проекції цього у суспільній практиці, самопочуття, емоційні переживання, суб’єктивні відчуття, скарги, нарікання, стурбованості, очікування, перспективи, прогнозування. Вивчалися характерні особливості усвідомлення факту пристосування до змінених катастрофою умов існування, пошуки власних адаптаційних резервів, сприймання зовнішньої підтримки, розуміння інших людей, які віднесені (не віднесені) до категорії потерпілих, почуття справедливості. На особливу увагу заслуговували - внутрішня напруга, сенсо-ціннісні та операційно-дійові повсякденні суперечності, дисонанси, а також етнофілогенетичні та ситуативні залежності адаптаційних змін екологічної свідомості у життєдіяльності українців, що потерпіли (або вважають себе потерпілими) від атомної катастрофи. Матеріали цих досліджень окреслили межі помітних для спостережень психологічних впливів нервово-психічної напруги на характерні прояви та особливості екологічної свідомості  потерпілих від катастрофи людей. Функціональні прояви буденної екологічної свідомості та їх особливості більш ретельно аналізуються в четвертому розділі.

 

Розділ 4. РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНО-ЕКОЦІН-НІСНОГО РЕАГУВАННЯ БУДЕННОЇ СВІДОМОСТІ В УМОВАХ  НАСЛІДКІВ ТЕХНОГЕННОЇ КАТАСТРОФИ. У цьому розділі дисертації докладно наводиться емпіричний матеріал інструментально-польових екопсихологічних досліджень.