ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ УСКЛАДНЕНОГО СПІЛКУВАННЯ В УЧНІВ ШКІЛ – ІНТЕРНАТІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено  об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дисертаційного дослідження; розкрито методологічні й теоретичні засади дослідження; названо методи та експериментальну базу дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну цінність роботи; наведено дані про апробацію та впровадження одержаних результатів.

У першому розділі - “Теоретичні підходи до вивчення проблеми ускладненого спілкування” - дається аналітичний огляд вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної літератури, присвяченої проблемі ускладненого спілкування; виявляється специфіка спілкування вихованців інтернатних закладів з дорослими та однолітками; розглядаються підходи до корекції ускладненого спілкування.

Аналіз літератури засвідчує неоднозначність використання терміну “ускладнене спілкування” (Т.О. Аржакаєва, О.В. Залюбовська, Г.А. Ковальов, В.М. Куніцина, В.О. Лабунська, О.А. Лещинська, Ю.O. Менджерицька, С.О. Ніколаєнко, О.В. Цуканова). У роботі ми використовуємо поняття “ускладнене спілкування” у його широкому значенні, позначаючи цим терміном усі види та форми спілкування, що характеризуються як суб`єктивними переживаннями співрозмовників з приводу невідповідності актуального процесу спілкування очікуванням від нього, так і об`єктивними труднощами, що виявляються в напруженості, перериванні процесу спілкування, або відмові від його продовження.

У якості безпосередніх чинників ускладненого спілкування ми розглядаємо: 1) особистісні утворення, які змінюють характеристики спілкування, зумовлюють його ускладненість; 2) відсутність знань, вмінь, навичок встановлювати та підтримувати контакти з іншими людьми.

Розподіл ускладненого спілкування на дефіцитне, дефектне та деструктивне спілкування (класифікація В.М. Куніциної) відбувається за наступними критеріями: 1) характеристикою чинників, що призводять до ускладнень у спілкуванні; 2) ступенем проблематичності протікання процесу для суб`єкта спілкування; 3) психологічними наслідками від процесу ускладненого спілкування.

Дефіцитне спілкування - це різновид ускладненого спілкування, що характеризується незадоволеністю потреби у контактах з іншими людьми та відсутністю прагнень знайти компенсуючі засоби внаслідок глибоких особистісних порушень, таких як самотність та відчуженість.

Дефектне спілкування – це різновид ускладненого спілкування, що характеризується скороченістю контактів та спрощеністю змістовного аспекту спілкування, ненавмисним перекручуванням справжніх мотивів співрозмовника, заниженістю успішності спілкування та задоволеності спілкуванням з боку партнера. Дефектне спілкування є результатом перешкод, що створюються людиною з певними властивостями (сором’язливість, тривожність, низькоемпатичність тощо), або людиною з недостатнім рівнем вмінь та навичок ефективного спілкування.

Деструктивне спілкування – це різновид ускладненого спілкування, що визначається як суб`єктивними труднощами учасників спілкування, так і зовнішньою об`єктивованістю даних труднощів у процесі комунікації: напруженістю процесу спілкування, негативними результатами, відмовою від подальших контактів із співрозмовником. Деструктивне спілкування зумовлюється такими особистісними утвореннями суб`єкта спілкування, як конфліктність, агресивність, егоїзм тощо.

Означені положення теорії ускладненого спілкування було покладено нами в основу теоретичного та емпіричного вивчення проблеми ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів.

Аналіз психолого-педагогічної літератури, присвяченої проявам ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів (М.П. Аралова, І.О. Залисіна, Т.М. Землянухина, М.І. Лісіна, С.Ю. Мещерякова, В.С. Мухіна, Г.М. Прихожан, А.Г. Рузська, О.О. Смирнова, А.І. Сорокина, К.І. Стрюк, Л.М. Царегородцева), дозволив визначити недосліджені аспекти проблеми, серед яких ми виокремили наступні: проблему самотності в учнів шкіл-інтернатів; специфіку проявів тривожності в учнів шкіл-інтернатів при спілкуванні з дорослими та однолітками; особливості співвідношення та функціонування в учнів шкіл-інтернатів емоційного, когнітивного, поведінкового аспектів емпатії; специфіку трансактних виборів вихованців шкіл-інтернатів; специфіку поводження учнів шкіл-інтернатів в конфліктних ситуаціях; особливості прояву егоїзму учнів шкіл-інтернатів стосовно “своїх” та “чужих” тощо. Розв’язання означених питань стало завданням констатувальної частини нашого експериментального дослідження.

Специфіка предмету нашого дослідження зумовила необхідність визначення підходів до корекції ускладненого спілкування, поширених в практичній психології. Аналіз літератури з проблеми корекції ускладненого спілкування доводить, що у вітчизняній та зарубіжній психології існують значні напрацювання з корекційної роботи, спрямованої на оптимізацію різних особистісних утворень та комуніктивно-комунікабельних навичок (Д.У. Джонсон, Л.В. Долинська, Г.А. Ковальов, В.О. Лабунська, В.І. Натаров, Л.А. Петровська). Водночас, спостерігається дефіцит розробок з корекційної роботи, метою якої є усунення ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів.

Ми виділили декілька напрямків розв`язання проблеми корекції ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів. У межах першого напрямку проблеми спілкування вихованців інтернатних закладів усуваються методами педагогічної корекції (Л.С. Дробот, Б.С. Кобзар, Є.П. Постовойтов). У межах другого напрямку усунення ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів є побічним ефектом психологічного впливу, спрямованого на розв`язання завдань, що не мають безпосереднього відношення до проблеми ускладненого спілкування (В.А. Вінс, Я.О. Гошовський). В межах третього напрямку корекція ускладненого спілкування у вихованців інтернатних закладів відбувається через застосування програм, розроблених для оптимізації спілкування учнів з масових шкіл  (Н.В. Алікина, А.Г. Антонова, О.Н. Гаранец). В межах четвертого напрямку враховується специфіка розвитку дитини в інтернатному закладі, але корекційна робота спрямовується на окремі вияви ускладненого спілкування, без врахування базового чинника його виникнення (Г.М. Прихожан, Н.М. Толстих).

Таким чином, психологічна корекція ускладненого спілкування в учнів інтернатних закладів залишається актуальною проблемою, розв’язання якої стало завданням формувальної частини нашого експериментального дослідження.

Другий розділ - “Чинники ускладненого спілкування в учнів шкіл-інтернатів” - присвячено викладенню програми дослідження ускладненого спілкування в учнів шкіл-інтернатів та аналізу отриманих результатів.

Констатувальний експеримент проводився у два етапи. На першому етапі нами було обґрунтовано психодіагностичний інструментарій дослідження чинників ускладненого спілкування в учнів шкіл-інтернатів.

Підбір методик відбувався з врахуванням припущення, що учні шкіл-інтернатів, на відміну від учнів масових шкіл, мають більш значну диференціацію, по-перше, між сферою спілкування з дорослими та сферою спілкування з однолітками, по-друге, між сферою спілкування з людьми, які належать до групи вихованців певного інтернатного закладу, та сферою спілкування з людьми, які не належать до групи вихованців певного інтернатного закладу.

Для проведення констатувального експерименту нами було використано пакет взаємодоповнюючих методик, а саме: методику діагностики рівня суб`єктивного відчуття самотності (Д. Рассел, М. Фергюсон), проективну методику “Дерево” (Л.П. Пономаренко), методику “Взаємовідносини дитини з дорослими” (Б.В. Гутман), проективний тест тривожності (Р. Теммл, М. Дорки та В. Амен), методику діагностики рівня шкільної тривожності (Філіпс), методику дослідження особистісної та ситуативної тривожності (Ч.Д. Спілбергер), методику незакінчених оповідань (Т.П. Гаврилова), тест-опитувальник емпатичних тенденцій (А. Мехрабієн, Н. Епштейн), методику діагностики рівня розвитку когнітивної та поведінкової складових емпатії (В.О. Лабунська), методику “Батько – Дорослий – Дитина” (Ю. Акименко), методику вивчення комунікабельних ускладнень спілкування в учнів шкіл-інтернатів (Л.В. Долинська, Г.Є. Улунова), методику рисуночної асоціації (С. Розенцвейг), методику діагностики соціально-психологічних установок особистості у мотиваційній сфері (О.Ф. Потьомкіна), методику вивчення егоїзму в учнів шкіл-інтернатів (Л.В. Долинська, Г.Є. Улунова).