ЕМОЦІЙНЕ СТАВЛЕННЯ ДО СЕБЕ ТА РОВЕСНИКІВ ЯК ЧИННИК ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано гіпотезу та завдання дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи. Наведено дані про апробацію роботи та її впровадження у практику.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження ставлення дитини дошкільного віку до себе та ровесника” здійснено аналіз загальнотеоретичних положень та експериментальних досліджень з проблеми ставлення до себе та інших людей у контексті формування системи провідних ставлень особистості. Розглянуто підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення сутності та детермінант формування ставлень особистості, висвітлено особливості розвитку ставлення до себе та оточуючих людей на ранніх етапах онтогенезу.

У вітчизняній психології проблема ставлень особистості розроблялась Б.Ананьєвим, В.Котирло, О.Лазурським, О.Леонтьєвим, Б.Ломовим, В.М’ясіщевим, В.Мерліним, С.Рубінштейном та іншими вченими. В наш час її теоретичні та прикладні аспекти проблеми розкриваються в працях К.Абульханової-Славської, І.Беха, О.Бодальова, М.Боришевського, О.Кононко, Ю.Приходько, О.Старовойтенко, В.Століна, Т.Титаренко та інших вчених.

В основу роботи покладено розуміння ставлення як ключової категорії у становленні особистості. Ставлення – система зв’язків людини з оточуючим світом та іншими людьми. Вони забезпечують активне пристосування людини до навколишнього середовища. Внаслідок цього особистість розглядається не лише об’єктом зовнішніх впливів, а й суб’єктом соціальних перетворень.

В розділі розглядається проблема емоційних ставлень особистості та стан її розробки у вітчизняній та зарубіжній психології, зв’язок між почуттями і ставленнями особистості. Адже відомо, що сукупність людських почуттів – це, по суті, сукупність ставлень людини до світу і, насамперед, до інших людей у живій і безпосередній формі особистого переживання (С.Рубінштейн). Подано аналіз теоретичних положень та прикладних розробок проблеми міжособистісних взаємин, які впливають на формування системи ставлень суб’єкта цих стосунків (О.Бодальов, В.Вілюнас, Т.Гаврилова, Л.Гозман, Я.Коломінський, І.Кон, О.Кроник, М.Обозов).

В контексті системи провідних ставлень особистості здійснено аналіз стану розробки проблеми самоставлення особистості (І.Кон, С.Пантілеєв, В.Столін, Т.Титаренко, І. Чеснокова, Р.Бернс, У.Джемс, Е.Еріксон, К.Роджерс). Самоставлення особистості посідає значне місце в системі її ставлень. Самоставлення – це усталене почуття, що виникає на основі самосприйняття, самооцінки, Я-образу і оцінки значущого оточення. Воно проявляється як глобальне почуття “за” або “проти” самого себе у формі самоповаги, аутосимпатії, самоінтересу, очікуваного ставлення з боку оточуючих.

В зарубіжній літературі питання структури самоставлення розглядається по-різному. Л.Уєльс і Дж.Марвелл виділяють три основні поняття, які складають зміст самоставлення – це любов до себе, самоприйняття і почуття компетентності. Любов до себе і самоприйняття відображають рівень симпатії індивіда до себе самого,
а почуття компетентності ґрунтується на порівнянні себе з певним еталоном і пов’язане з переживанням успіху або невдачі. К.Роджерс наголошує на тому, що в структурі самоставлення є оцінна і емоційна підсистеми. Самооцінка і симпатія до себе – незалежні одне від одного психологічні явища. Адже те, що людина відчуває по відношенню до себе, не обов’язково визначається тим, наскільки вона вважає себе “хорошою”. Самоставлення розглядається як глобальна самооцінка, сума часткових самооцінок. Проте ця точка зору емпірично не доведена.

Необхідно зазначити, що самооцінка і самоставлення мають різні параметри вимірювання, що підкреслює нетотожність цих психологічних явищ. Самооцінка характеризується певним рівнем (низька, середня, висока), ступенем адекватності (адекватна і неадекватна, остання – завищена і занижена), стійкістю. Самоставлення, як і ставлення взагалі, буває позитивним, негативним, амбівалентним. Воно, на відміну від ставлення до оточуючого, не може бути індиферентним.

У вітчизняній психології ставлення до себе розглядається як специфічно емоційно насичена активність суб’єкта, спрямована на його власне “Я”. Виходячи з цього, макроструктуру самоставлення, на думку В.Століна, складають емоційні компоненти: аутосимпатія, самоповага, самоінтерес. Вони інтегруються у загальне почуття позитивного або негативного ставлення особистості до себе.

Джерелом розвитку особистості, починаючи з раннього дитинства, є сприйняття нею реакцій на її власні якості значущих для неї людей. Дитина сприймає себе опосередковано – через часткові точки зору інших людей. В літературі зазначається, що існує зв’язок між самоставленням особистості та її ставленням до іншої людини (Л.Гозман, В.Столін, С.Пантілєєв). Однак залишається недостатньо вивченим взаємовплив цих психологічних явищ, особливості їх формування та їх значення для становлення особистості на етапі дошкільного дитинства.

В розділі аналізуються основні тенденції в дослідженні системи емоційних ставлень дитини дошкільного віку. Розвиток ставлень дитини є проекцією її особистісного розвитку, а саме: емоційне ставлення до себе та до інших виступає основним показником появи самооцінки у дошкільника, що є особистісним новоутворенням цього віку. Емоційне ставлення до себе, до інших людей, до діяльності розглядаються як складові емоційної сфери особистості.

Розвиток емоційних ставлень в онтогенезі аналізується в роботах Б.Ананьєва, А.Валлона, Н.Дятленко, І.Кона, І.Коновальчук, В.Кутішенко, М.Лісіної, В.М’ясіщева, С.Пантилєєва, А.Сільвестру, В.Століна, П.Чамати, І.Чеснокової. Етапами розвитку емоційного ставлення до себе є: виділення себе об’єктом ставлень інших людей, згодом суб’єктом стосунків, поява уявлень про себе. Ставлення до себе і до оточуючих складається переважно у спілкуванні, в якому частіше та стихійніше, ніж у спеціально організованій діяльності, складаються умови для особистісного вибору.

Аналіз теоретичних засад проблеми ставлень та самоставлень дитини дошкільного віку дозволив зробити висновок про недостатню її розробленість. Це спонукало до здійснення власного емпіричного дослідження особливостей ставлення дитини дошкільного віку до себе та його взаємозв’язку із ставленням до ровесників.

У другому розділі “Емпіричне дослідження емоційного ставлення дітей середнього та старшого дошкільного віку до себе та ровесників” охарактеризовано психодіагностичний інструментарій, який включав методи: спостереження, бесіди, модифіковану методику “Вивчення ставлення дітей дошкільного віку до себе та ровесників” Т.Репіної; описано послідовність його застосування у процедурі дослідження, наведено якісно-кількісний аналіз одержаних результатів з використанням методів математичної статистики. Дослідженням було охоплено 75 дітей 5-го і 70 – 6-го років життя.

Завдання цього етапу дослідження полягало у вивченні динаміки розвитку емоційного ставлення дітей середнього і старшого дошкільного віку до себе й однолітків та впливу самоставлення на прояви доброзичливості до них, вивченні статевих відмінностей у проявах ставлень. На основі теоретико-експериментального пошуку були виділені критерії для визначення самоставлення: валентність (позитивна, негативна, амбівалентна) як провідний; виразність (яскраве або стримане ставлення); самостійність; спрямованість самоставлення (на себе загалом, на окремі власні риси та вчинки, на результат своєї діяльності).

Отримані результати дослідження дозволили виділити три рівні емоційного ставлення дітей до себе: позитивне, амбівалентне, негативне. Позитивне самоставлення характеризується прийняттям себе в різних ситуаціях, задоволеністю собою в різноманітних видах діяльності. Амбівалентне емоційне ставлення до себе характеризується поєднанням двох, іноді протилежних за модальністю, почуттів: задоволеність і незадоволеність собою в різних видах діяльності, гордість і невпевненість у спілкуванні з ровесниками тощо. Негативне самоставлення – неприйняття себе, вияв критичності при оцінюванні своїх досягнень.

Кількісні показники ставлення до себе дітей обох вікових груп свідчать про наявність суттєвих відмінностей в емоційному ставленні дітей 5-го і 6-го рр. ж. до себе. В групі 5-го р. ж. діти виявляють позитивне і амбівалентне ставлення до себе (відповідно, 62,7% і 37,3%). Негативного ставлення до себе не виявив жоден досліджуваний цього віку. В групі 6-го р. ж. – позитивне ставлення до себе виявили 52,9%, амбівалентне – 30% і негативне – 17,1%. Це можна пояснити віковими особливостями – чим старша дитина, тим критичніше вона ставиться до себе.

Якісний аналіз отриманих даних засвідчив наявність вікових особливостей самоставлення у середніх і старших дошкільників. Досліджувані 5-го р. ж.
з позитивним ставленням до себе виявляють яскраве радісне переживання, коли беруть в руки своє фото, починають жваво розповідати про себе. Виявляють самостійність про виборі місця для своєї фотографії. Більшість чотириліток
з позитивним самоставленням характеризують себе загалом (“я красивий”,
“я добрий”) або називають привабливі речі, якими володіють. Лише деякі діти вказують на своє прагнення допомогти дорослим, але не згадують про допомогу ровесникам.

Досліджувані середнього дошкільного віку з амбівалентним ставленням до себе виявляють стриману радість, розглядаючи свою фотографію, сором’язливо посміхаються, частіше оцінюють себе не самостійно, а на спонукання експериментатора. Лише деякі з них оцінюють себе загалом, описують ситуації, в яких вони виявляють свої позитивні якості – старанність, доброту. Водночас ці діти незадоволені окремими своїми діями, проте не можуть пояснити їх причин.

Досліджувані 6-го р. ж. з позитивним самоставленням виявляють бурхливу радість, коли мова заходить про них, їхню поведінку. Вони охоче розповідають про те, що виконують правила поведінки, допомагають дорослим й ровесникам. Розповідаючи про себе, часто вказують на охайність їхнього одягу та іграшок. Вони оцінюють себе загалом і намагаються підтвердити це ілюстрацією певних ситуацій.

Досліджувані 6-го р. ж. з амбівалентним ставленням до себе демонструють сором’язливість, коли беруть в руки свої фотографії. Вони посміхаються і тривалий час не можуть визначитись з вибором, частіше відповідають на запитання експериментатора, ніж проявляють самостійність. Розповідаючи про себе, вказують на власні позитивні якості в ситуаціях, які відбувалися у нинішній або минулий дні. Серед цих дітей є й такі, що критично оцінюють власні вчинки.

Досліджувані 6-го р. ж. з негативним самоставленням виявляють стриманість, коли мова заходить про них. Жоден з них не розповідає про себе з власної ініціативи. Вони не завжди відповідають на запитання про свої якості. Сором’язливо посміхаються, виявляють хвилювання, перебирають руками одяг й волосся. Іноді відмовляються виконувати завдання. В той же час ці діти чутливі до схвалення їхніх дій з боку дорослих: їхні рухи та мовлення пожвавлюються, набувають більшої впевненості. Розповідаючи про себе, вони вказують лише на окремі свої дії та прагнення (“Я допомагаю”, “Я люблю малювати”). На запитання про негативні вчинки, ці досліджувані частіше знизують плечима, опускають погляд і згадують про їх покарання дорослими. Це, на нашу думку, свідчить про їх орієнтацію не стільки на результати власної діяльності, скільки на ставлення до них дорослих, оцінку їх дій.

Статевих відмінностей у ставленні до себе у дітей середнього дошкільного віку не виявлено. У старших дошкільників вони мають місце. Хлопчики цього віку частіше виявляють амбівалентне та негативне ставлення до власної поведінки, дівчатка – до своєї зовнішності.

Дослідження емоційного ставлення дітей середнього і старшого дошкільного віку до ровесників дозволило виділити рівні доброзичливості: високий, середній і низький. Високий рівень доброзичливості характеризується позитивним ставленням до ровесників. У дітей цього рівня переважають радісні переживання за товаришів. Вони прагнуть розповісти про їх успіхи на заняттях або в ігровій діяльності, схвалюють їх вчинки, наводять приклади з власного досвіду спілкування з ровесниками, а також позитивні висловлювання вихователя стосовно останніх.

Середній рівень доброзичливості характеризується амбівалентним або індиферентним ставленням до ровесників. Для амбівалентного ставлення характерним є те, що до своїх товаришів за одними ознаками дитина ставиться позитивно, а за іншими – демонструє незадоволення. Вона не схвалює дії ровесників, часто наводить слова схвалення або осуду ровесника, наслідуючи вихователя. Індиферентне ставлення дошкільника до однолітка характеризується небажанням говорити про нього, прагненням перевести розмову на іншу тему. При цьому дитина не виявляє будь-яких переживань з приводу того чи іншого ровесника, довго не може зробити вибір, а, описуючи його поведінку, часто виявляє необізнаність.