СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ПРОЦЕСОМ В БАГАТОПРОФІЛЬНИХ ТЕХНІЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено мету, завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методологічні основи, висвітлено наукову новизну і теоретичне значення роботи, а також практичну значущість отриманих результатів, визначено гіпотезу, наведено дані про апробацію і впровадження одержаних результатів дисертаційного дослідження у практику.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження соціально-психологічних проблем управління навчальними закладами” – викладено результати аналізу літературних джерел з досліджуваної проблеми, проаналізовано й узагальнено провідні напрямки та підходи до вивчення феномена управління загалом, в системі закладів освіти зокрема, представлена модель структурно-функціональної організації процесу управління закладом технічної освіти, розроблено процедуру та діагностичні засоби емпіричного дослідження.

У розділі констатується, що проблема управління займає помітне місце у предметному полі досліджень як зарубіжних, так і вітчизняних психологів. Показано, що в загальному обсязі досліджень вказаної проблеми увага дослідників зосереджується на широкому колі теоретичних й прикладних питань, пов’язаних із осмисленням механізму, структури і функції професійно-управлінської діяльності як детермінанти і вирішальної умови ефективності досягнення певною організацією належної результативності (А.Л.Журавльов, Д.П.Кайдалов, А.І.Кітов, М.Н.Корнєв, Р.Л.Кричевський, Б.Ф.Ломов, В.В.Москаленко, М.І.Пірен, В.Т.Циба, В.І.Черненилов, Ю.М.Швалб).

Висунута потребою сьогодення вимога до вдосконалення системи освіти спричинила виникненню в якості окремої лінії соціально-психологічних досліджень численних питань, пов’язаних передусім з розробленням засадових основ і принципів такої новопоставленої галузі як освітній менеджмент (Ю.В.Васильєв, Л.М.Карамушка, Н.Л.Коломінський, С.Д.Максименко, Л.Е.Орбан-Лембрик, Р.Х.Шакуров).

Встановлено, що попри значний досвід дослідження прикладних аспектів психології управління освітою, зокрема, таких, як загальна психологічна готовність керівників до управління закладом освіти (В.Й.Бочелюк, Г.В.Щокін, Н.Л.Коломінський, Л.М.Карамушка, В.В.Третьяченко), до міжособистісної ділової взаємодії керівника із підлеглими (Я.І.Шкурко), до спілкування в управлінні (С.О.Мусатов, А.П.Чернишов), до мотиваційного вдосконалення управлінської діяльності директора школи (Т.В.Панчук, В.І.Худякова), спеціалістів відділів освіти (В.М.Сич), комунікативної компетентності керівника (Г.В.Данченко), до визначення особистісних передумов успішності реалізації управлінської діяльності (Я.І.Шкурко) тощо, проблема психологічного забезпечення управління багатопрофільними закладами технічної освіти як окремої і специфічної за своїм спрямуванням системи освіти залишається, попри її зростаючу роль в загальному освітньому процесі, за дужками уваги дослідників з психології освітнього менеджменту.

В результаті проведеного аналізу результатів дослідження, присвячених педагогічному менеджменту, було визнано доцільним застосувати в якості теоретико-методологічної засади даної роботи особистісно-центрований підхід, який дозволяє подолати існуючу й дотепер у соціальній психології певну строкатість поглядів на проблему специфіки і засобів вдосконалення управління в освіті, з одного боку, розробити й застосовувати у емпіричному дослідженні психотехніки, що спираються на спільний теоретичний фундамент, – з іншого.

Такий підхід передбачає залучення до предметного поля дослідження таких базових категорій як діяльність і суб’єкт, які дозволяють вийти за рамки вузько емпіричного підходу і застосувати рівні аналізу, які у своїй єдності характеризують процес управління як взаємозв’язок особистісної, інструментальної (операційної) і результативної складових діяльності працівників організації, в даному випадку – навчального закладу.

Відповідно до цього, управління тлумачиться нами як інтегративний процес ієрархічного типу, що виконує ключову, водночас і підпорядковану задачам колективної діяльності функцію.

Констатується, що наявні у літературі матеріали стосовно особливостей процесу управління залежно від галузевої специфіки навчального закладу, а також питання про взаємозв’язок соціально-психологічних чинників і ефективності управлінських впливів не мають належної доказової бази, разом з цим, відповідно, і змістової інтерпретації.

На базі узагальнення одержаних результатів наводиться аргументація щодо змісту і процедури утілення активних форм соціально-психологічного навчання, спрямованого на оптимізацію процесу управління багатопрофільним закладом технічної освіти.

У другому розділі – “Основні принципи та засоби емпіричного дослідження” – подається загальна процедура організації дослідження, обґрунтовується комплекс застосовуваних методів і прийомів, наводяться результати аналізу масиву даних, отриманих на етапі констатуючого експерименту.

Емпіричне дослідження здійснювалося на базі багатопрофільного технічного навчального закладу – Запорізького електротехнічного коледжу. Вибірку досліджуваних склали 21 керівник закладу, 86 осіб викладацького складу, 316 студентів першого і 293 – другого курсу. Загальна кількість досліджуваних становила 716 осіб. Дослідження здійснювалося впродовж
2002-2004 рр.

Констатуючий етап дослідження складався із трьох серій. Мета першої серії полягала у верифікації комплексу психодіагностичних методик, дібраних згідно із визначеною стратегією дослідження. В результаті оцінки залучених методик на відповідність існуючим психометричним вимогам (об’єктивності, надійності і валідності) було сформовано остаточний склад методичного інструментарію, який налічував 10 методик. Чотири із них призначалися для управлінського, дві – для викладацького персоналу, дві – для використання в учнівській групі, нарешті, дві – адресувалися групі експертів.

У дослідженні управлінського персоналу застосовувалися: 1) розроблена Н.П.Фетіскіним методика оцінки орієнтаційних стилів професійно-діяльнісного спілкування; 2) модифікована нами вербальна проективна методика П.Н.Іванова і Є.Ф.Колобкової “Життєві цінності особистості”. За нашими попередніми даними, надання переваги керівником закладу тій чи тій із запропонованих в опитувальнику версій життєвої цінності (із 15), має певні корелятивні зв’язки із обранням керівником тієї чи тієї стратегії управління; 3) модифікований нами опитувальник соціально-психологічної адаптованості особистості К.Роджерса і Р.Даймонда; 4) розроблений С.М.Петровою стимульний матеріал (прислів’я) для діагностики мотиваційної сфери особистості.

У дослідженні викладацького складу використовувався модифікований нами опитувальник В.В.Шпалінського і Е.Г.Шелеста, призначений для діагностики психологічного клімату у невеликій виробничій групі. Вказаний варіант опитувальника застосовувався у групах викладачів як загальний індикатор успішності здійснення керівниками навчального закладу управлінської діяльності, а також адаптована Н.П.Фетіскіним шкала самооцінки професійно-педагогічної мотивації. Результати за цією шкалою, так само як і ті, що були отримані за методикою оцінки психологічного клімату, слугували критерієм ефективності здійснення управлінським персоналом коледжу своїх прямих функцій управління.

У дослідженні студентських груп використовувалися модифікований Н.П.Фетіскіним (в частині кількісного оброблення даних) опитувальник В.М.Зав’ялової “Оцінка мікроклімату студентської групи”, а також методика спрямованості учбової мотивації (Т.Д.Дубовицької).

Експертна оцінка ефективності управлінської діяльності відбувалася за методикою В.П.Захарової і опитувальником В.Зігерта і Л.Лонге.

Якісно-кількісний аналіз результатів, отриманих у групі управлінців
(21 особа), показав, що за показником спрямованості спілкування досліджуваної групи переважна більшість (81%) надає перевагу процесуально-результативному (операційно-продуктивному) аспекту управління, передусім конкретизації змісту і способів реалізації підлеглими (викладачами) заздалегідь прийнятих управлінцями рішень щодо кінцевого продукту їх діяльності при ігноруванні індивідуально-психологічних особливостей підлеглих, їх мотивації, інтересів, наявного психологічного клімату в колективі. В результаті управлінські рішення не отримують з боку викладачів належного розуміння й підтримки, відтак останні обмежують свої стосунки з керівниками виключно рівнем передбачуваних рольовим статусом ділових (безособистісних) взаємин.

Із вказаною позицією узгоджуються притаманні управлінцям ціннісні уподобання, у складі яких гуманістичні (духовне життя, прихильність і любов, міжособистісні контакти, служіння людям) займають периферійні позиції, поступаючись прагматичним і егоцентричним (матеріальний успіх, влада і вплив, здоров’я, безпека і захищеність, автономність).

Згідно з даними, отриманими на констатуючому етапі досліджувану групу управлінців можна охарактеризувати як таких, що не убачають необхідності у саморефлексії, відповідно і рефлексії власних управлінських впливів, задовольняються наявною ситуацією і змістом здійснюваних ними посадових функцій, не прагнучи при цьому до вияву ініціатив у скороченні комунікативної дистанції, розв’язання конфліктних ситуацій, професійних і особистісних потреб підлеглих. Домінантною у переліку мотиваційних тенденцій досліджуваної вибірки постає мотивація до уникнення неуспіху і досягнення авторитету.

Одержані результати експертних оцінок показали, що абсолютна більшість управлінців (17 осіб, або 80,8%) використовують авторитарний (директивний, імперативний) і ліберальний (ліберально-потуральний, стиль невтручання) стилі керівництва, і лише 4 особи (19,1%) – демократичний. Відповідно, результативними корелятами зазначеного комплексу змістово-процесуальних характеристик управлінської діяльності (суб’єктного і об’єктного шарів інструментальної озброєності, за термінологією Л.Л.Кондратьєвої) виступили такі характеристики її ефективності, що не досягали задовільного рівня.

Подальший аналіз показників результативності процесу управління в системі зв’язку керівник – педагог – студент засвідчив панування у групі викладачів несприятливого (незрілого) психологічного клімату, конкретно: низького рівня взаємодопомоги і взаємопідтримки членів колективу у проблемних ситуаціях, індиферентного ставлення до належності до групи, домінування формальних взаємостосунків на шкоду міжперсональним, пасивності у пошуку інноваційних рішень на тлі низького почуття задоволеності (і відповідальності) як власними результатами, так і результатами колективної діяльності.

Аналогічну ситуацію констатовано і у сфері професійно-педагогічної мотивації викладачів: усі отримані показники (за винятком показників байдужого ставлення до професійної діяльності та слабкої зацікавленості) розташовуються на межі низьких і середніх значень і за своїм змістом безпосередньо корелюють із поведінковими проявами у поданій вище ситуації незрілого психологічного клімату.

Щодо отриманих показників психологічного клімату і спрямованості навчальної мотивації в студентських групах констатовано їх низько-середній рівень: нестійкі, здебільшого тимчасові міжособистісні стосунки, низька активність як в сфері пізнавальних настановлень, так і у громадських заходах, значна кількість конфліктних ситуацій, що мають тривалий характер, відсутність почуття належності до своєї (референтної) групи, брак прагнення до самостійного оволодіння знаннями, а отже і до професійного самовизначення, орієнтація на позанавчальну сферу інтересів як джерело задоволення цілей, не пов’язаних з учбовою діяльністю, зміст якої залишається позбавленим для них особистісного сенсу.

Таким чином, встановлений у групі управлінців рівень розвитку комплексу психологічних показників (ціннісно-мотиваційна сфера, особливості спілкування, стильові характеристики процесу керівництва, соціально-психологічна адаптованість) та їх діяльнісні кореляти (ефективність управлінської діяльності), а також професійно-педагогічна мотивація і психологічний клімат у групі викладачів як прямих суб’єктів управління, а також психологічний клімат і спрямованість учбової мотивації студентського колективу (як опосередкованих суб’єктів управління), дозволив інтерпретувати управлінську діяльність керівників як таку, що відповідає помірковано-адаптивному типу управління, який постає соціально-психологічною детермінантою непродуктивної реалізації ними управлінських функцій.

Виходячи із цього, було розроблено спеціальну програму, спрямовану на розвиток в управлінців тих складників управлінських здібностей, якими забезпечується належний рівень ефективності управлінської діяльності.

У третьому розділі – “Оптимізація процесу управління в умовах спеціально організованого навчання” – подається загальна процедура організації та послідовність застосування програми розвивальних впливів, обґрунтовується закладений у її зміст комплекс методичних прийомів, аналізуються результати, отримані на етапі констатації та формування, накреслюються перспективи впровадження отриманих результатів у педагогічну практику.

Зміст і процедура впровадженої у даному дослідженні програми базувалися на принципах і критеріях, які відповідають як сучасним психотехнічним вимогам, так і конкретним завданням нашого дослідження – в тій його частині, що безпосередньо стосується мети і завданням оптимізації управлінської діяльності керівників технічних закладів освіти.

Розроблена програма утілювалася за допомогою 11 занять (сесій) тривалістю 1–1,5 години кожна, що проводилися у формах лекцій, ділових ігор, розв’язання низки штучно створених штатних і конфліктних управлінських ситуацій.

У заняттях взяли участь досліджувані, які брали участь у констатуючий частині роботи. Якісно-кількісний аналіз отриманих даних здійснювався за схемою, аналогічною тій, що мала місце на попередньому (констатуючому) етапі дослідження.

Програма складалася із трьох взаємопов’язаних етапів: інформаційного, операційного та інтерпретаційного. Єдність вказаних етапів досягалась шляхом дотримання таких компонентів впливу, як предмет впливу (інтенціональний компонент), його технологія (інструментальність) і оцінка ефективності (результативність).

Мета першого етапу полягала у засвоєнні досліджуваними концептуальної інформації щодо змісту, функцій і засобів психології управління загалом, освітянськими закладами зокрема. Досягнення зазначеної мети досягалося шляхом розроблення і впровадження у зміст навчання управлінського складу спеціальних курсів “Психологічні основи управління освітніми закладами” (обсягом 32 години), а також “Соціальна психологія для педагога” (обсягом
24 години).

Засадничою основою розробленої програми слугував особистісно-центрований підхід, який конкретизувався шляхом дотримання принципів активності особистості, діяльнісного опосередкування, активізації гуманістичних цінностей і зворотного зв’язку.

Застосування технік і вправ, релевантних наведеним принципам, що складало зміст другого етапу, здійснювалися з урахуванням досвіду і результатів використання у відповідних практиках психологічної допомоги особистості. Процедура оптимізації психологічних утворень, що складають базову основу управлінських здібностей, передбачала розвиток у досліджуваних, у процесі виконання ними серії відповідних вправ, комунікативних, соціально-перцептивних, прогностичних здібностей, а також здатності до рефлексії.

Мета другого (операційного) етапу полягала не стільки в отриманні відповідної об’єктивної інформації щодо феноменів, які виступали предметом рефлексії і самоаналізу, скільки в організації умов для якнайповнішого оволодіння засобами саморозвитку.

Якісно-кількісна оцінка, а також інтерпретація результатів ефективності впровадження експериментальної програми здійснювалися на третьому етапі шляхом порівняльного аналізу із даними результатів діагностики, що були отримані досліджуваною вибіркою на етапі констатації.

В результаті застосування критерію відмінностей (t–критерій Стьюдента) була встановлена позитивна динаміка більшості показників. Зокрема, у сфері цільових настановлень професійно-діяльнісного спілкування, суттєво зменшилися (p<0,01) показники процесуально-результативних уподобань при одночасному збільшенні (p<0,01) спрямованості спілкування на співробітництво, розуміння внутрішнього світу особистості, її потреб і почуттів, на створення в групі викладачів і студентів атмосфери довірливості і взаєморозуміння, а також пошуку нових альтернатив і методів спілкування.

Відчутні зміни відбулися і у ціннісній сфері. Пріоритетними (на відміну від попереднього тестування) виявилися такі цінності, що свідчать про істотне підвищення вимог керівників до власної особистості, схильність до розширення кола і змісту спілкування з колегами і підлеглими, прагнення до досягнення взаєморозуміння у розв’язанні як ділових, так і міжособистісних проблем.

Аналогічні позитивні зміни мали місце також за показниками соціально-психологічної адаптованості і мотивації. Найбільш значимі зрушення (p < 0,01) відбулися за показниками, що відбивають згуртованість колективу керівників навколо завдань досягнення максимальної ефективності управлінської діяльності, зростання внутрішнього контролю як за власною поведінкою і рішеннями, так і за способом організації взаємостосунків із підлеглими, а також самоповаги і самоприйняття водночас із зростанням схильності до прийняття інших як індивідуальностей. Істотно підвищився (p < 0,01) емоційний контроль дій з одночасним зменшенням схильності до домінування.

Із наведеними результатами узгоджується характер змін мотиваційної сфери, що мали місце у групі керівників. Лише у двох випадках мотиваційна тенденція зберігалася на рівні попереднього (констатуючого) етапу (гедоністична і нормативна мотивація), тобто досліджувані орієнтувалися на матеріальний успіх і дотримання прийнятих у даному закладі посадових приписів, тоді, як у решті випадків (13) констатовано позитивну трансформацію, зокрема, виразну установку на комунікацію, взаємодію, самоздійснення (самореалізацію), на дотримання етики міжперсональних взаємин, допомогу іншим тощо.

Отримані зміни знайшли своє підтвердження і за оцінками експертів.
У порівнянні із констатуючим етапом, кількість випадків використання ліберального стилю керівництва сягало мінімуму при відсутності авторитарного. Натомість співвідношення відсотків застосування керівниками демократичного стилю становило 80,9 проти 19,1 на етапі констатації. Щодо конкретного змісту отриманих на постекспериментальному етапі змін, є підстави визнати ці зміни такими, що відповідають інноваційно-пошуковому типу управління.

Додатковим підтвердженням досягнутого керівниками рівня управлінської компетентності слугують позитивні зміни, що відбулися у групі викладачів (суб’єктів професійно-педагогічної діяльності) і студентів (суб’єктів учення) за показниками психологічного клімату і мотивації.

Істотні зміни в обох вибірках (на рівні значущості p<0,01) були зафіксовані нами і за параметром мотивації: у викладачів у напрямку зростання мотивації до професійно-педагогічної діяльності, у студентів – у напрямку підвищення внутрішньої (пізнавальної) мотивації.