СТРУКТУРНО-ДИНАМІЧНІ ОЗНАКИ \"Я-ТЕКСТУ\" ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, виокремлено об'єкт та предмет дослідження, визначено мету, сформульовано гіпотези та завдання, розкрито методологічні засади та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі "Особистість як дискурсивний суб'єкт: історико-психологічний аналіз" розкривається психологічний зміст поняття "дискурсивний суб'єкт", проаналізовано основні підходи до визначення дискурсивного суб'єкта у філософії та психології, культурно-історичні типи дискурсивних суб'єктів, запропоновано тлумачення дискурсивного суб'єкта як конституюючої характеристики особистості.

Уперше поняття "дискурсивний суб'єкт" було запропоновано Р. Харре та Г. Джиллетом на позначення принципово нового об'єкту дослідження у психології, що визначає онтологічний статус людини як такої, що існує як семіотичне утворення, тобто її психічне виявляється винятково через знаковий матеріал, а особистісні прояви регламентуються дискурсивними практиками, до яких вона залучена. Такий підхід мав би створити теоретичні передумови для вивчення ролі дискурсів у звичайній життєдіяльності людини, проте закладені у ньому обмеження, як-от фактичне зведення людини до "функції тексту" позбавляє дискурсивного суб'єкта психологічного змісту.

Виробленню цього поняття у межах дискурсивної психології передувало змістове становлення ідей, що призвели до його формулювання. Так, на загал у європейській науці можна виділити дві основних тенденції розуміння людини як такої, що є повсякчасно зануреною у світ дискурсів, що постійно творить тексти – не лише як продукти професійної діяльності, але й у процесі повсякденного спілкування, здійснюючи різноманітні вчинки тощо. Згідно з першою тенденцією людина розуміється як відповідальний "автор", що активно та творчо ставиться до створюваних ним текстів (Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартр, С.Л. Рубінштейн та ін.). Друга традиція, навпаки, передбачає акцентування залежної позиції людини, чия поведінка, особистісні риси та будь-які інші індивідуальні прояви обумовлюються дискурсами, що мають владний вплив та постають як єдиний можливий простір її існування (Ж. Лакан, М. Фуко, Р. Барт, Р. Харре, Дж. Шоттер, К. Герген, Б. Слугоскі, Дж. Брунер та ін.). Існує низка концепцій, у межах яких визнається залежність психічного розвитку та особистісних проявів людини від зовнішніх дискурсивних впливів, проте в яких на перший план виходить здатність людини долати подібні обмеження та творчо, власне суб'єктно, привласнювати дискурсивні практики (М.М. Бахтін, В.Н. Волошинов, Л.С. Виготський, Б.Ф. Поршнєв, І.Ю. Черепанова тощо). Крім того, окремі питання детермінуючої ролі мови та дискурсів у життєдіяльності особистості розглядалися у дослідженнях самосвідомості (У. Джеймс, Т. Сарбін, Дж.Г. Мід, Х. Херманс тощо) та Его-ідентичності (Е. Еріксон, Дж. Марсіа, Б. Слугоскі, Г. Гінзбург та ін.).  

Аналіз культурно-історичних типів дискурсивного суб'єкту, здійснений на основі робіт Л.М. Баткіна та Б.Ф. Дубіна, також підтверджує існування двох тенденцій вияву дискурсивної суб'єктності. Перший – "традиціоналістський" – тип передбачає пасивне наслідування дискурсивного самовизначення людини за наперед встановленим зразком або моделлю, що є характерним для традиціоналістських соціальних спільнот. Другий – "особистісний" – тип, який постав разом із Новоєвропейською ідеологією самостійного та незалежного суб'єкта, навпаки, передбачає, що, набуваючи якості особистості, людина здатна самостійно дискурсивно визначатися та виявлятися, обирати способи та зміст, які повинні бути втілені у створюваних нею текстах. Із культурно-історичної точки зору, особистісний вимір дискурсивної суб'єктності може виявлятися за кількома змістовими моделями, що відповідають т.зв. "романтичному Я", "модерному Я" та "постмодерному Я" (К. Герген), які особистісним чином відбивають сутнісні ознаки певної культурної доби. 

Завдяки введенню особистісного контексту в тлумачення дискурсивного суб'єкта стає можливим поновити його психологічний зміст. Розуміння дискурсивної суб'єктності як конституюючої характеристики особистості уможливлює поєднання в цілісну картину обох тенденцій, визначених як у теоретичному вивченні дискурсивного суб'єкта, так і на рівні аналізу його культурно-історичних типів. Особистість може більшою або меншою мірою виявляти ознаки дискурсивної суб'єктності, наближаючись або до "авторського", або до "функціонального" полюсу ставлення до дискурсу. Таким чином, особистість як дискурсивний суб'єкт може бути описана в системі з п'яти основних характеристик: автономності, творчості, активності, відповідальності та рефлексивності, які в цілому відповідають загальним ознакам суб'єктності, визначеним у роботах, виконаних в руслі школи С.Л. Рубінштейна (К.О. Абульханова, А.В. Брушлинський, О.Н. Славська, В.О. Татенко та ін.).

У другому розділі "Психологічна теорія "я-тексту" особистості як простору втілення дискурсивного суб'єкта" обґрунтовується можливість вивчення особистісних проявів дискурсивної суб'єктності засобами її "я-тексту", розглядаються основні положення психологічної теорії "я-тексту" особистості, визначаються його структурно-динамічні ознаки та моделі реалізації.

Реалізуючи основні відношення до світу (С.Л. Рубінштейн), особистість як дискурсивний суб'єкт відображає їх у текстах. З онтологічної точки зору, центром відношень зі світом є "Я" людини (С.Л. Рубінштейн, Л. Бінсвангер, Е. Гуссерль, С. Франк, І.П. Маноха та ін.). Виявлення цієї інстанції у дискурсивній площині призводить до породження так званих "я-текстів".

Під "я-текстами" особистості розуміються будь-які її дискурсивні прояви, що мають на меті втілення або вираження її "Я". Ця двоїстість "я-тексту" визначає основні його ознаки – незавершеність та кумулятивність, що визначають його динамічну природу, оскільки "я-текст" завжди перебуває в процесі становлення. На феноменологічному рівні "я-текстами" можуть бути найрізноманітніші тексти: листи, щоденникові записи, репліки побутових діалогів, художні твори, сповіді, розповіді на психотерапевтичному сеансі та, зрештою, власне вчинки та життя загалом.

Серед провідних функцій, які виконує "я-текст" особистості, визначаються наступні. По-перше, це втілення "Я", тобто в "я-тексті" відбувається реіфікація або опредмечування "Я" особистості. По-друге, це вираження "Я", тобто "я-текст" вказує на "Я", денотує його, є "симптомом", витлумачення якого дозволяє відкрити "Я". По-третє, це функція конструювання "Я", адже в "я-тексті" здійснюється до-будовування "Я" його автора, яке в "я-тексті" набуває певної завершеності, ясності, структурованості. По-четверте, це інтеграція "Я", оскільки "я-тексти" завдяки тяжінню будь-якої текстуальної структури до зв'язності уможливлюють упорядкування відцентрових тенденцій особистості. По-п'яте, це функція ствердження "Я", тобто у "я-тексті" особистість фіксує або документує власне існування. По-шосте, йдеться про пізнання "Я", оскільки, як і будь-який інший текст, "я-текст" виступає інструментом пізнання. По-сьоме, функція комунікації "Я", адже саме завдяки "я-текстам" особистість може презентувати себе світові.

Структурно-динамічні ознаки "я-тексту" особистості є єдиним терміном для групи з чотирьох видів ознак: загальні структурні ознаки (спільні для будь-яких текстів), змістові ознаки (відображають специфіку змісту "я-текстів"), рівневі ознаки (відбивають особливості розгортання "я-текстів"), суб'єктні ознаки (відображають ставлення автора до "я-тексту").