Розвиток політичної психології в Україні: історична ретроспектива і новітній досвід

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито його зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено методологічні засади, об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію та публікації, зміст яких охоплює основні результати дисертації.

            У першому розділі «Історія розвитку політичної психології: світовий досвід та Україна» розкрито особливості культурно-історичного формування політичної психології в Україні. У результаті аналізу історіографічних джерел зроблено висновок, що історію розвитку суспільно-політичної думки з цієї проблеми дослідження правомірно визначати за трьома історичними періодами, які відрізняються своїми специфічними рисами та особливостями: дореволюційний, радянський і сучасний.

            Значне місце в роботі відведено витокам української політичної  психології, які системно і послідовно викладені у першому підрозділі. Дореволюційний період представлений філософськими концепціями Г.С.Сковороди, П.Юркевича і Т.Г.Шевченка (середина XIX ст..) та ліберально-демократичним (М.Костомаров, В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський), революційно-демократичним (Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка) і радикально-націоналістичним (Ю.Бачинський, В.Барвінський,  М.Міхновський, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Донцов, Ю.Липа та ін.) напрямками. Історичний спадок дореволюційного періоду ще не досягає рівня наукових протиріч. За відсутністю на той час яких-небудь усталених наукових політико-психологічних шкіл і традицій він відображає розмаїття теорій і концепцій та мозаїчний погляд українських учених на три головні  групи політико-психологічних проблем того часу: національна, державно-політична та соціальна. Українські мислителі намагалися вирішити три основних групи проблем, які були актуальними за тих культурно-історичних умови: влада, народ, етнос. Саме з аналізу цих теоретичних проблем починалася історія  вітчизняної політичної психології.

            Аналіз дореволюційного періоду (50 рр. XIX – 20 рр.XXст.) вітчизняної політичної психології показав, що душа, особистість, нація, держава – головні об’єкти вивчення українських мислителів. Досліджуючи ці феномени один учений апелював до волі Бога, інший – до природи та психіки людини, третій – до свідомості й т.ін. говорить про багатоваріантність і складність предмету політико-психологічної проблематики даного періоду. Специфіка предмету політичної психології дореволюційного періоду зумовлена певною культурно-історичною ситуацією, яка характеризувалась персоніфікованим відношенням народу до влади, прагненням національної незалежності, пригніченням прав і свобод українців на міжнародному рівні.

            Отже, історична вивіреність та суттєвість заданої українськими мислителями проблематики підтверджується наявністю у наші часи прямих наслідків у розробці таких напрямків, як психологія політичної еліти, психологія масової свідомості, етнічна політична психологія.

            Встановлено, що процес розвитку історії вітчизняної політичної психології не можливо у повній мірі реконструювати без звертання до історії зарубіжного досвіду. Зокрема, західна психологія здійснила суттєвий вплив на політичну психологію в дорадянській Україні. Хоча не було прямих і безпосередніх посилань на певних зарубіжних авторів, вітчизняна політична психологія розвивалась у єдиному науково-інформаційному та історико-культурному просторі з західною політичною культурою, що означало їх теоретичну і методологічну сумісність. Тому аналіз основних етапів розвитку західної політичної психології необхідний для подальшого простеження її безпосереднього впливу на радянський і пострадянський періоди вітчизняної політичної психології, зокрема на психологію пропаганди, що панувала за радянських часів.

            Було доведено, що західна політична психологія формувалася за трьома історичними етапами. На першому етапі (70 рр. XIX ст. – 20 рр. XX ст.) предметом політико-психологічних досліджень постали аспекти формування та функціонування політичної влади, психологія мас, роль суб’єктів у суспільстві та їх ставлення до влади, форми і засоби вираження масової свідомості.  Другий етап (20 рр. XX ст. – 60 рр. XX ст.) визначив предметом західної політичної психології соціальну і політичну поведінку, підсвідомі спонуки політичної діяльності, мотиви політичної поведінки, психологію лідерства, психологію мас тощо. Третій етап (60 рр. XX ст. – 2006 р.) сформував предмет через психологічні компоненти поведінки так званої “політичної людини” і психологічні особливості поведінки соціальних груп.

            Аналізуючи численні концепції зарубіжних політичних авторів, слід зазначити, що найвагоміший вплив на розробку наукових концепцій політико-психологічної проблематики вітчизняними психологами зробили праці видатних учених епох Відродження і Просвітництва (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, Д.Юм, А.Токвіль та ін.). Особливо в часи Просвітництва були закладені перші наукові уявлення про природу та визначальну роль мас у суспільстві, які поспіль стали вагомим підґрунтям для виникнення марксистської ідеології і подібного напрямку в політичній психології.  На основі цих теорій у XIX – XX ст. сформувалося два напрямки політико-психологічних досліджень: дослідження феномену натовпу та психоаналіз.

            Перший,  заснований Г.Тардом, Ш.Сігеле та Г.Лебоном, які вивчали особливості поведінки натовпу,  пізніше трансформувався у могутній пласт досліджень із масової психології  та знайшов продовження у працях  “Повстання мас” Х.Ортега-і-Гассета, “Сторіччя натовпу” С.Московічі, “Маса і влада” Е.Канетті.

            Другий, заснований З.Фрейдом, поряд з дослідженнями психології мас, довів  важливість вивчення підсвідомих спонук політичної діяльності людей, мотивації політичної поведінки як лідерів, так і соціальних груп, знайшовши гідне продовження в “індивідуальній психології”  А.Адлера,  в дослідженнях психологічних основ лідерства Ч.Мерріама, у теорії “політичного типу” Г.Лассуелла,  який, до речі, один із перших у межах біхевіоризму прагнув поєднати психоаналіз з політичною наукою,  у  “колективному несвідомому” та  “архетипах” К.Юнга, в дослідженнях  авторитарного та садо-мазохістського характеру Е.Фромма, у психосоціологічних експериментах Т.Адорно, В.Рейха та Е.Еріксона. У результаті проведеного аналізу західної політичної думки слід відзначити, що перелічені теорії викликають  не тільки суто пізнавальний інтерес, а й становлять вагоме підґрунтя у формуванні історії та теоретичних засад радянської та сучасної політичної психології в Україні.

            Радянський період вітчизняної політичної психології розвивався поетапно. Предметом дослідження першого етапу (20 рр. XX ст.–70 рр. XXст.) була психологія національної еліти, яку пропагували представники ліберально-демократичної течії та українські політичні емігранти. Предметом уваги другого етапу ( 70 рр. XX ст. – 80 рр. XX ст.) у  межах країнознавства і  політичної пропаганди  виступали політична свідомість та поведінка, політичної культура, політична участь та інші політико-психологічні сюжети. Предметом вивчення третього етапу (80 рр. XX ст. -  1991 р.) постали психологія політики, психологія мас та масових проявів.

            На початку XX ст. у методологічному сенсі домінували два основних підходи: ліберально-демократична течія (С.Петлюра, В.Маркусь, С.Рудницький І.Лисяк-Рудницький Г.Грабович, Я.Пеленський), яка відстоювала за визначну роль національної еліти в українському суспільстві і тоталітарно-комуністична (В.І.Ленін, М.Восленський, М.Джилас), за визначенням якої головним діючим суб’єктом нації є маси. Пізніше  у 60-80-ті роки науковий доробок Г.С.Костюка, Л.В.Сохань, Р.Х.Шакурова, С.Д.Максименка, Л.А.Лєпіхової та інших соціальних психологів мав вирішальне значення для розвитку вітчизняної політичної психології.

     У  80-х роках  на марксистських методологічних засадах виникла так звана “психологія політики”, яка  виступала, з одного боку, як субдисципліна та  специфічний метод аналізу у межах  політології, з іншого – як окрема, видова гілка соціальної психології. Хоча психологія політики  виникає як протидія західній політичній психології, разом з тим, вони  не суперечили  одна одній. Наявність прихованої загальної методологічної основи, яка у західній психології має назву “діяльнісний підхід”, а у вітчизняній – теорія соціальної предметної діяльності, з падінням впливу марксистського суспільствознавства допомогла психології політики приєднатись до світової політичної психології.

            В рамках критичного осмислення праць західних учених  у радянський період працювали Б.Єрасов, Б.Старостін, М.Чешков, Г.Мирський та Ю.Замошкін, В.Гантман, Е.Баталов, А.Галкін, Г.Ділігенський, І.Бунін, В.Ієрусалимський.  Проблеми політичної пропаганди висвітлювали В.І.Войтко і Т.К.Чмут, О.О.Леонтьєв, Ш.А.Надирашвілі,  М.М.Слюсаревський, С.К.Рощин та Є.Б.Шестопал. Прикладний рівень молодої науки ще не мав слушного місця, використовувались лише історичний та компаративний методи дослідження.

     Подано опис формування вітчизняної політичної психології в сучасний період. Пострадянський чи сучасний період представлений науковими доробками М.М.Слюсаревського, О.М.Лактіонова, В.Бебіка, В.О.Васютинського, Г.Г.Почепцова, В.О.Татенка, Т.М.Титаренко, П.Д.Фролова та ін. Сучасний період розвитку політичної психології в Україні відзначається значним виплеском наукових пошуків із різної проблематики. Виокремлюються нові напрямки теоретичних та прикладних досліджень. До того ж  виявляються досягнення за якісними та кількісними параметрами в питанні інституалізації політичної психології як наукової і навчальної дисципліни.

     Встановлено, що розвиток пострадянської політичної психології пов’язаний в Україні з викладанням відповідних спецкурсів у вузах, з появою  перших підручників з психолого-політичної проблематики, але вирішальну роль відіграло  створення відповідної установи - Інституту соціальної та політичної психології АПН України, в структуру якого входять сім лабораторій і один відділ, регіональні філії якого відкриті у п’ятьох містах України. З середини 90-х років не без участі  Інституту розгорнуто бурхливу діяльність: відбулась  звітна сесія Центру, на основі  доповідей якої вийшов у світ перший збірник наукових праць з політичної психології,  започатковано проведення  Всеукраїнських конференцій  “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави”, створено Асоціацію політичних психологів, у межах ІІ з’їзду Товариства психологів України  відбувся симпозіум з методологічних засад та прикладних проблем політичної психології тощо. В Інституті започатковуються основні наукові школи сучасної політичної психології: школа психології вчинку (започаткована В.А.Роменцем і В.О.Татенко), українська школа психології пропаганди чи школа психології переконувальної комунікації чи експериментальної риторики (започаткована М.М.Слюсаревським), школа соцієтальної психіки (на чолі з О.А.Донченко), школа психології життєвої кризи (на чолі з Т.М.Титаренко), формується школа психології особистісного зростання (на чолі з Т.М.Титаренко).  Друкується низка науково-методичних журналів з проблем політичної психології, три серед яких є ваківськими. Проводяться моніторингові дослідження різних аспектів політико-психологічної проблематики. Відзначається  зростання науково-практичних центрів та філій із проблем політичної психології у різних регіонах Україні, спостерігається  зростання інтересу молодих учених при вивченні актуальних аспектів політико-психологічної проблематики, з’являються перші підручники і методичні посібники з політичної психології.  Але весь цей науковий доробок не позбавлений обмеженості з причини невикресленості та мультипарадигмальності теоретико-методологічних основ вітчизняної політичної психології.

            У другому розділі «Теоретико-методологічні основи української політичної психології» дається концептуальна характеристика сучасного етапу розвитку політичної психології. На широкому теоретико-методологічному матеріалі аналізується три концептуальних підходи у сучасній українській політичній психології в світі роздумів про її предмет у працях вітчизняних дослідників. Враховуючи багатоманітність наукових підходів до визначення предмета, об’єкта,  методологічних засад і т.ін. української політичної психології, слід відзначити наявність протиріч, за яких відбувається подальше становлення науки в Україні. Щонайменше їх можна виокремити три: 1) складні умови розвитку науки, 2) міждисциплінарність зародження політичної психології, і 3) відсутність достатньої кількості фахівців у цій галузі.

            Виділено три фундаментальних підходи, які домінують у науковому середовищі: владоцентрований, індивідоцентрований і  ціннісний. Перший – владоцентрований (М.Пірен, Г.Почепцов, Н.Хазратова та ін. )– інтерпретує сучасні політико–психологічні явища з позиції феномена влади. Другий – індивідоцентрований (О.Лактіонов та ін.)- пояснює предмет політичної психології через індивідуальний політичний досвід. І третій – ціннісний підхід (М.Корнєв, М.Слюсаревський та ін.) відображає інтерсуб’єктивні відносини між політичним  і психічним світом, тим самим підпорядковує собі два інших вищеназваних підходи і знімає будь-яке наукове протиріччя щодо факту методологічної значимості. З позиції ціннісного підходу предметом політичної психології є політико-психологічна реальність. На сучасному етапі значна кількість учених віддають перевагу індивідоцентрованому підходу, центральним поняттям якого стає так звана суб’єктна парадигма (В.Татенко).

Розкрито поняття і зміст політичної психології. До визначення самого поняття «політичної психології» зверталися багато сучасних дослідників (А.Н.Вашутін,В.М.Бебік,М.Ф.Головатий,М.Н.Корнєв,Л.О.Кремень,О.М.Лактіонов,М.М.Слюсаревський,  Г.Щокін тощо), які пояснюють це поняття як складне утворення, що уявляє собою інтегровану галузь політології та психології, науку, що вивчає психологічні аспекти політичного життя суспільства, що формуються в процесі політичної соціалізації і проявляються в політичній свідомості та поведінці.

            Серед численної частини вітчизняних учених превалює тенденція до пояснення політико-психологічних феноменів з позиції діяльнісного підходу. До того ж сучасна політична психологія асимілювала не тільки напрацьований зарубіжний досвід західно-європейських та американських учених, сьогодні виявляється спадкоємність ідей українських мислителів, які працювали над подібними проблемами на рубежі XIX – XX століть.

            До понять, які на сьогодні все ще знаходяться на стадії теоретичного становлення, що відповідає загальному рівню розвитку вітчизняної політичної психології, відносяться її «об’єкт» і «предмет». Об’єкт сучасної політичної психології українські дослідники визначають відповідно до основних рівнів соціальної організації суб’єкта політики як особливої діяльності: перший рівень – психологія особистості в політиці, другий – психологія малої групи, третій  - психологія великих соціальних груп, четвертий – психологія мас і масових політичних настроїв.

            Доведено, що політична психологія аналізує об’єкт у той мірі, як він пов’язаний з його функціонуванням у системі політичних відносин. Але треба відмітити, що даний об’єкт – “людина в політиці” – є загальним не тільки для політичної психології, але й для низки суміжних дисциплін. Отже, різниця цих наук знаходиться в їх предметі. Порівняльний аналіз окремих теоретичних пошуків та узагальнень при визначенні об’єкту політичної психології на сучасному етапі дає можливість зробити висновок, що серед науковців не виникає такої гострої дискусії та полеміки, як при визначенні поняття і, особливо,  предмету політичної психології. Різні вчені пропонують низку схожих політико-психологічних категорій. На наш погляд, предметом сучасної політичної психології є особливості суб’єктивного оціночного відображення і створення людиною об’єктивного політичного середовища. Іншими словами, предметом політичної психології виступає політико-психологічна реальність, яка утворюється як взаємодія між політичним і психічним.              

            У дисертації запропоновано термінологічно-категоріальна структура сучасної політичної психології, яка складається з  таких базових категорій як політико-психологічна реальність, політико-психологічні явища, політичний індивід, політико-психологічне відображення, політико-психологічний простір, політична взаємодія.

            Науковий статус вітчизняної політичної психології визначається як міждисциплінарний, заснований на принципі системного еклектизму. В зоні найближчої наукової дистанції за методологічними та методичними принципами до політичної психології знаходиться соціальна психологія.

            У другому підрозділі зазначено, що у вітчизняній політичній психології існує проблема побудови теорій середнього рангу.  В результаті аналізу напрацьованих сучасних теорій була розроблена структура основних напрямків сучасних політико-психологічних досліджень: політична психологія особистості; психологія політичної еліти; психологія влади; психологія мас та масових проявів; етнопсихологія; електоральна психологія; галузево-прикладна психологія.

Подано термінологічно-понятійний апарат сучасної політичної психології відповідно до актуальних напрямків політико-психологічного дослідження. Кожний напрямок є об’ємним і багатоаспектним; включає до себе низку актуальних політико-психологічних проблем, які вивчаються і аналізуються з  різних наукових позицій і підходів. Серед багатьох проблем політичної психології дослідники виділяють наступні: питання методології, принципів і методів науки; дослідження процесів становлення особистості в політичному просторі; дослідження психології еліти (політичної, військової, економічної та ін.) як головних елементів політичного життя; дослідження психології влади як феномену різних рівнів її виявлення; дослідження психології мас і масових проявів, а також звернення до психологічних проблем міжнародних і міжрегіональних відносин і т. ін.

          В межах “політичної психології особистості” аналізуються проблеми політичної соціалізації та політичної культури, питання політичної свідомості, політичної поведінки і політичного мислення конкретної особистості. Основи психологічної теорії впливів В.О.Татенка і психологічна модель побудови змісту політичної освіти учнівської молоді І.В.Жадан є на сьогодні першими спробами побудови наукових концепцій у даному політико-психологічному напрямку.

“Психологія влади” вміщує розгляд різних психологічних аспектів влади і  психологію політичних лідерів. “Психологія мас та масових проявів” включає три спектри сучасних проблем: особливості сучасної масової свідомості, масової поведінки та масових настроїв; психологію стихійних форм поведінки у політиці; психологію масових інформаційних процесів. Психосемантична модель політичного простору українського суспільства В.О.Васютинського і теорія психофракталів О.А.Донченко є ґрунтовними науковими розробками у даній галузі.

 Проблематика “етнопсихології” розкриває різні аспекти таких феноменів як національна свідомість і самосвідомість, національний характер і темперамент, етнічна ідентифікація і самоідентифікація. Глибинний політико-психологічний аналіз психології ментальності здійснили Н.Каліна, Т.Левченко, Є.Чорний, О.Шоркін.

Розвиток “електоральної психології”  може бути представлений у трьох напрямках: це психологія виборців, психологія політичного вибору, психологія політичного іміджмейкерства, реклами та PR-технологій. Перші концептуальні засади дослідження соціально-психологічних чинників і тенденцій розвитку електоральної активності запропонував В.П.Казміренко. Істотно створюють психологію політичного імідмейджінгу  П.Фролов, Г.Почепцов, В.Бебік.

            За статистикою основні теми наукових пошуків у вітчизняній політичній психології зосереджені, переважно,  на дослідженні проблем влади і мас. Стрижнем досліджень політико-психологічних проблем є психологічні механізми влади, які можна окреслити  через психологію політичної еліти, психологію політичних лідерів, психологію мас та масових проявів. При аналізі особливостей розвитку психології політичної еліти та психології політичних лідерів необхідно підкреслити, що сучасними дослідниками значно ретельніше розроблені  соціологічний та політологічний аспекти цього напрямку, на відміну від психологічного.

            У третьому підрозділі встановлено, що головними об’єктами вітчизняних політико-психологічних досліджень постають політична влада і масова свідомість. Ці дослідження проводяться в рамках психології політичної еліти, психології політичного лідерства та масової політичної психології.  Проблематика владно-підвладної взаємодії аналізується в суб’єктивному аспекті. Подібні теоретичні розвідки переважно носять несистематичний, фрагментарний характер. Психологічний аналіз особливостей української політичної еліти та стану сучасної масової свідомості виявив наступні тенденції щодо їх владно-підвладної взаємодії:

1)    Від проголошення незалежності та демократії в державі  до теперішнього часу відмічається низький рівень довіри народу до еліти;

2)    Сформована система соціальних відносин еліти і мас є розмитою і незавершеною;

3)    Звернено увагу на низький рівень політичної, соціальної та психологічної культури як у еліти, так і у мас;

4)    Прослідковується чітке розмежування потреб, інтересів і очікувань мас і еліти на ціннісно-мотиваційному рівні.

5)    Підкреслюється переважно негативне сприйняття населенням демократії, особливо за економічними причинами.

            Подано психологічну інтерпретацію подіям Помаранчевої революції, а також її головним дійовим суб’єктам. Аналізуються основні психологічні причини та наслідки, переваги і недоліки президентської передвиборчої кампанії 2004 року. В політико-психологічних джерелах з’являється новий феномен – «помаранчева революція», який інтерпретується дослідниками як активізація громадсько-політичного потенціалу українців.

            У четвертому підрозділі проводиться детальний аналіз методичного арсеналу сучасної політичної психології, подано їі загальну характеристику. За результатами проведеного аналізу робиться висновок, що в сучасній політичній психології методи класифікують, переважно, не за первісним походженням, а за об’єктом політико-психологічного дослідження. Це пов’язано, насамперед, з міждисциплінарністю об’єктів дослідження політичної психології. Суттєвим доповненням до цього аналізу стала розробка класифікації всіх методів за  двома критеріями: вивченням індивідуального суб’єкта політико-владних відносин – політичних лідерів, політичних активістів, членів політичних партій та вивченням колективного суб’єкта – маси, електорату, політичної еліти. Специфіка досліджень індивідуальних і колективних суб’єктів  політико-владних відносин розкривається в системі міждисциплінарних зв’язків. Вибір певного методу дослідником залежить, у першу чергу, від об’єкту дослідження. Сьогодні спостерігається усталена тенденція до застосування в політико-психологічних дослідженнях психосемантичних методів,  тяжіння до абсолютизації останніх.

            На сьогодні вважати політичну психологію в Україні повністю самостійною психологічною галуззю можна із певним застереженням Дійсно, остаточно не розроблена власна методологічна та методична база політичної психології, постійно уточнюється категоріальний апарат, не закінчені процеси її інституалізації. Головною ознакою сучасного стану вітчизняної політичної психології є значне розширення прикладних досліджень у відповідності із завданнями соціальної практики, на фоні помітного відставання теоретико-методологічних узагальнень.