ПСИХОМОТОРНО-РІВНЕВА СТРУКТУРА АКТИВНОСТІ ТА СВОБОДИ СУБ’ЄКТА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, його наукову новизну, теоретичну і практичну значущість, особистий внесок здобувача в одержанні результатів, а також дані щодо апробації та впровадження отриманих результатів. Представлена загальна характеристика публікацій.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади взаємовпливу моторики і психіки в структурі рівнів побудови рухів» розглядається стан дослідження даної проблеми вітчизняними та зарубіжними психологами, подана загальна характеристика руху, відображення і взаємодії, проведено аналіз розуміння взаємозв’язків моторики і психіки в історії психології у контексті основної психофізичної проблеми та понять «внутрішнє» і «зовнішнє», «активність» і «свобода».

У ході вивчення витоків взаємозв’язків моторики і психіки були виділені положення, що рух є способом існування матерії, що має безкінечну кількість динамічних форм своєї структурної організації, кожна з яких нерозривно пов’язана зі спроможністю до саморозвитку і характеризується багаточисельними якостями та взаємодіями. Взаємодія виступає універсальною формою руху і є процесом взаємовпливу речовин і полів, для кожної з яких притаманна своя якісна визначеність. М’язовий рух (моторика) забезпечує внутрішнім органам і системам виконання їх функцій та переміщення тіла і його ланок у просторі, за допомогою яких живі істоти взаємодіють із навколишнім середовищем, а для людини це не тільки природа, але й со­ціум.

В процесі взаємодії реалізується відображення як загальна якість матерії, а її розвиток, який характеризується ускладненням організації і руху, створив умови для психічного відображення. Саме поняття «відображення» О. М. Леонтьєв вважає ключовим для теоретичної психології, що визначає проведення психологічних досліджень розвитку та функціонування моторики і психіки на засадах їх взаємовпливів.

Так, В. В. Давидов і В. П. Зінченко підкреслюють, що поняття про детермінацію за метою і поняття про універсальність рухів одушевленого тіла, що будуються за формою інших тіл, повинно бути покладене в основу психологічного вивчення природи психіки. Водночас буде помилкою визначати «психічну діяльність» як «моторну діяльність», рухи, як і мозок, виступають умовами виникнення розвитку і функціонування психіки. З точки зору С. Л. Рубінштейна, любить і ненавидить, пізнає і змінює світ не мозок, а людина. Такої ж думки дотримується В. О. Татенко, який вважає, що психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка в своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції «знімає», діалектично «заперечує» біологічну форму, приходить їй на зміну. Моторика ж, на нашу думку, є тим містком, який поєднує матеріальне та ідеальне, об’єктивний світ і суб’єктивну психіку, нервово-фізіологічне і психічне.

Особливу увагу приділено тому, що М. О. Бернштейн, досліджуючи нервово-фізіологічні механізми керування рухами, прийшов до висновку, що їх доцільно розглядати у відповідності до задіяних рівнів нервової системи, які надбудовувались у філогенезі та надавали живим істотам можливість вирішувати нові класи психомоторних завдань (рубро-спинальний рівень палеокінетичних регуляцій А – збереження пози; таламо-палідарний рівень стандартних рухів і штампів В – узгодження роботи десятків і сотень м’язів у «схемі тіла»; пірамідно-стріарний рівень просторового поля С – узгодження рухів із зовнішнім простором).

Висвітлюються питання взаємовпливу еволюції моторних можливостей і активності психіки. На основі теоретичного аналізу порівняльної анатомії і фізіології тварин та даних зоопсихології і етології підкреслено, що у філогенезі живих організмів вдосконалюються особливості будови опорно-рухо­вого апарату і нервово-фізіологічні системи управління ним, з одного боку, а з другого – психічне відображення, що взаємопов’язане з руховою функцією. Взаємозумовленість зростання моторних можливостей і активності психіки в тварин є одним з стратегічних напрямків їх розвитку, який має місце, починаючи від найнижчих і до найвищих форм життя.

Наведені у першому розділі результати теоретичного аналізу археологічних джерел і даних палеопсихології та розкодування інформації, закладеної у матеріальних залишках психомоторної активності суб’єктів у процесі формування генетичної програми роду «Ноmо» дали підстави констатувати, що надбудова рівнів регуляції рухів (тім’яно-премоторний рівень предметних дій D – узгодження рухів із топологічними властивостями предметів людської культури; найвищий кортикальний рівень Е – забезпечення мовлення і письма) продовжувалась у нерозривному взаємозв’язку із зростанням психомоторної активності та свободи.

Аналіз наукових фактів, накопичених в археології, етнографії та соціальній психології, реконструкція історії первісного суспільства, дозволяють стверджувати, що розвиток психомоторних можливостей людини у філогенезі протікає в нероздільній єдності з вдосконаленням знарядь праці, засобів пересування, умов відпочинку, засобів навчання тощо.

До того ж джерела цього удосконалення знаходяться вже не в змінах морфологічних якостей людини, а в засвоєнні суспільно-історичного досвіду. Накопичуються знання про психомоторику, досвід її діагностики та корекції. Водночас дозрівання рівнів побудови рухів і рухового апарату дитини в онтогенезі виступає однією з умов накопичення індивідуального психомоторного досвіду як в нормі, так і при патології.

У другому розділі «Концепція, методи і організація дослідження» відображено концепцію дослідження, методологічну основу і методи дослідження, описується організація дослідження.

Вихідним положенням для організації дослідження є те, що сучасний етап розвитку загальної психології характеризується баченням взаємовпливу моторики (як об’єктивного) і психіки (як суб’єктивного) в їх органічній єдності. Це означає, що протилежність між цими феноменами не є абсолютною, так як між ними зберігаються взаємопереходи, які, власне, і знищують їх „однобокість”. А відтак, це спричиняє необхідність відмовитись від суто зовнішнього співставлення психічних фактів і характеристик моторики, потребує розкриття змісту їх взаємопереходів.

Методологічною основою дослідження виступають: філософське вчення про сутність руху, взаємодії, відображення; вчення про діалектичний взаємозв’язок суб’єктивних та об’єктивних чинників розвитку психіки; вихідні принципи психологічної науки (детермінізму, єдності психіки і діяльності, розвитку психіки, відображення, системно-структурний принцип); положення вікової та педагогічної психології щодо провідної ролі діяльності та спілкування у розвитку особистості.

Для розв’язання поставлених завдань застосовувавлись загальнонаукові методи теоретичного та емпіричного дослідження, а саме: був використаний комплекс методів, що включав теоретичний аналіз філософської, психологічної, археологічної, етнографічної, біологічної та педагогічної літератури з досліджуваної проблеми, а також систематизацію теоретичного матеріалу з метою загальнопсихологічної інтеграції результатів досліджень, що накопичені в інших науках та різних гілках психологічної науки (палеопсихології, зоопсихології, етнопсихології, психології праці, психології спорту, соціальної психології, психофізіології, вікової і педагогічної психології), та експериментальні дослідження.

У третьому розділі «Функціонування рівнів побудови рухів людини, що сформувались в розвитку як основа психомоторної активності та свободи» описується взаємозвязок між спроможністю до перебудови моторного стереотипу письма, провідним для якого є найвищий кортикальний рівень Е побудови рухів і успішністю людини в трудовій діяльності.

У цій серії експериментів брало участь 210 досліджуваних – учнів професійного ліцею (юнаки 17-18 років). Було створено три групи обстежуваних по 70 осіб в кожній. У першу групу увійшли ті, хто з практики і виконання кваліфікаційної роботи мали задовільні оцінки, у другу – ті, що мали добрі оцінки, а в третю – відмінні.

Всі обстежувані отримували інструкцію, згідно з якою перед ними роз­ташовували аркуш паперу, у верхній частині якого розміщено п'ять прону­мерованих однакових прямих ліній. На кожній з них досліджувані писали фразу, що їм диктували. Писати потрібно було зі звичайною швидкістю і зручним розміром літер. Там, де цифра 1, записували „Писати потрібно аку­ратно», 2 – «Писати потрібно швидше», 3 – «Токарю потрібна координація рухів», 4 – «Сьогодні йде сильний дощ», 5 – «Середнє профтехучилище» (в протоколі експериментатор фіксував час, затрачений на запис всіх фраз).

Після цієї частини досліду обстежувані отримували завдання пе­реписати кожну фразу між відповідними хвилястими лініями. Писати було потрібно так, щоб кожна літера доторкалася і до нижньої, і до верхньої ліній. Тобто, не допускаючи пробілів і перетинань. Розміри літер весь час мали змінюватись. Літери в слові мали бути зв'язані одна з одною і писати було потрібно, відриваючи олівець від паперу не частіше, ніж звичайно. Писати між хвилястими лініями було потрібно не швидше, але й по змозі не по­вільніше, ніж в записах на прямих. Між записами фраз намагатись не допус­кати втрат часу. Час написання фраз між хвилястими лініями фіксувався. Підраховувалась загальна кількість пробілів та перетинань як помилка коор­динації. Вираховувався час координації, для цього від часу вико­нання основного завдання віднімали час записів фраз «своїм почерком».

Експериментально встановлено пряму залежність між успішністю в оволодінні трудовими навичками і можливостями здійснювати перебудову психомоторного стереотипу письма. Різниця середніх арифметичних показників часу координації у першій (180,81±1,31 с) та другій (175,74±1,07 с) групах статистично достовірна Р<0,01. Статистично достовірна різниця і між відповідними показниками досліджуваних другої та третьої (162,87±0,64 с) груп Р<0,001. Різниця середніх арифметичних показників помилки координації рухів першої (93,4±2,49) та другої (50,07±1,65) груп теж статистично достовірна Р<0,001. Статистично достовірна різниця і між цими показниками у досліджуваних другої та третьої (44,2±1,85) груп Р<0,05.

Пояснюється це тим, що і для праці, і для перебудови психомоторного стереотипу письма необхідна орієнтувально-пошукова активність суб’єк­та, яка надає йому більшої процесуальної свободи в діяльності. А так як провідним у виконанні трудових дій є рівень D, а у виконанні письма провідним є рівень Е, то отримані результати також доводять, що між психомоторними рівнями активності та свободи суб’єкта є функціональний взаємозв’язок і субординація.

У цьому розділі також описується обрядова активність, фізичне виховання і спорт як засоби збільшення психомоторного досвіду людини в структурі функціонування ієрархії рівнів побудови рухів. Описується взаємозв’язок між спроможністю до перебудови психомоторного стереотипу письма і успішністю людини в спортивній діяльності. Було створено три групи спортсменів – чоловіків 18-23 років (перша група – 100 спортсменів-новачків і ІІІ розряду, друга – 80 спортсменів II розряду, третя – 80 спортсменів високої кваліфікації). Всі досліджувані (як і учні професійного ліцею) виконували завдання по перебудові психомоторного стереотипу письма.

Отримані результати в дослідах зі спортсменами різної кваліфікації переконливо доводять, що в процесі формування і удосконалення психомоторних навичок спроможність до орієнтувально-дослідницьких рухів відіграє не менш важливу роль, ніж здатність закріплювати засвоєні дії. Різниця між середніми арифметичними показниками часу координації (відповідно 163,7±0,44 с; 156,85±0,48 с; 149,65±0,98 с) та помилки координації (відповідно 58,3±1,0; 31,2±1,23; 22,7±0,59) у представників різних груп спортивної кваліфікації є достовірною.

Отже, у процесі спортивного тренування розвиваються здібності до пошукових спроб та відбору ефективних шляхів об’єднання рухів в дії, сенсорних синтезів, прийомів центрального регулювання, що загалом дозволяє зменшити загальну м’язову напруженість та досягти необхідної свободи рухів у суглобах і використати реактивні та інерційні сили для вирішення смислових завдань дій.

Також у цьому розділі описуються індивідуальні особливості психомоторних можливостей суб’єктів у виконанні дій, які у якості провідних мають різні рівні побудови рухів. Була створена група досліджуваних, у яку увійшли 84 студентки університету (віком 18-20 років).

Координаційні можливості обстежуваних при виконанні психомоторних дій, провідним для яких є рівень А, досліджували за спроможністю утримувати статичну рівновагу (середній показник групи 22,19±0,85 с). На рівні В для вивчення координаційних можливостей досліджували спроможність точно відтворювати ходьбу на 7 метрів без зорового контролю (середній показник 17,2±1,0 см). Відповідно на рівні С – інформативним був стрибок на задану орієнтиром відстань (середній показник 4,3±0,24 см); на рівні D – інформативним був маніпуляційний тест «монтаж-демонтаж» (середній показник: змонтовано – 25,5±0,22, демонтовано – 20,1±0,31), на рівні Е – інформативною була пребудова моторного стереотипу письма (середній показник: помилка координації – 49,2±1,31, час координації –152,3±2,83 с).

Можна констатувати, що рівні побудови рухів, які надбудовувались у філогенезі, дозволяють вирішувати нові класи психомоторних завдань, і кожен з них забезпечує певні процесуальні можливості прояву активності та свободи живих істот. Отже, самі класи смислових психомоторних завдань (наприклад, збереження пози, узгодженість рухів в «схемі тіла», узгодженість рухів із зовнішнім простором, узгодженість рухів із топологією предметів людської культури, забезпечення мовлення і письма) і є рівнями психомоторної структури активності людини. Водночас психомоторна активність має забезпечувати відображувальну і регуляторну функції психіки насамперед з метою збільшення свободи суб’єкта як в рушійних силах, так і в процесуальних можливостях.

Експериментально встановлено, що координаційні можливості людини щодо керування моторними діями, для яких провідними є різні рівні побудови рухів, у одних і тих же обстежуваних у порівнянні з середніми арифметичними показниками групи різні, про що свідчать психомоторні профілі. Так, якщо досліджувана В-а Б. є одним з лідерів в збереженні статичної рівноваги (на рівні палеокінетичних регуляцій), а в точності стрибка на задану орієнтиром відстань має результати близькі до середніх (рівень просторового поля), то в показниках маніпуляційного тесту (рівень предметних дій) і в показниках перебудови стереотипу письма (найвищий кортикальний рівень) має значно гірші результати. У досліджуваної С-к З., навпаки, найгірші показники в утриманні статичної рівноваги.

У четвертому розділі «Вікові особливості активності та свободи дитини і накопичення індивідуального психомоторного досвіду на основі дозрівання рівнів побудови рухів і соціалізації» охарактеризована єдність розвитку моторики і активності психіки та свободи в онтогенезі.

На першому підетапі дослідження на основі теоретичного аналізу і спостережень за 12 дітьми від народження до року констатовано нероздільну єдність моторних, пізнавальних і емоційних виявів психіки. У діях, чи діями, породжується психіка, в діях зливаються чуттєві враження, що є внутрішніми, та ініціюють активність, і чуттєві враження, що породжуються зовнішніми впливами. Отримавши можливість вільно рухатись, дитина завжди радіє їй, а умови, що сковують, викликають негативні емоції.

Всі психомоторні новоутворення дитини можуть розглядатися як нові ступені процесуальної свободи, якими оволодіває дитина на основі природно-фізичних умов дозрівання рівнів побудови рухів, соціально-істо­рич­них умов розвитку і власних інтенцій.

На другому підетапі дослідження на основі теоретичного аналізу та спостережень (діти у віці від 1 до 6 років), а також констатуючого експерименту по визначенню психофізичних можливостей дітей від 3 до 6 років в основних природних діях (біг, стрибки, метання) зазначено, що розвиток психіки дитини визначається фактами, серед яких одне з провідних місць посідає спроможність до рухової активності. Оволодіння новими психомоторними можливостями відбувається в спільній діяльності малюка з дорослими, з одного боку, а з другого – надає йому більшої свободи і самостійності, яку він намагається всіляко відстоювати. І без спільної діяльності, і без свободи малюка розвиток психомоторики неможливий, тобто необхідне їх оптимальне поєднання.

На третьому підетапі дослідження вивчались вікові особливості спроможності школярів до перебудови психомоторного стереотипу письма. Було створено 3 групи обстежуваних. Перша група була організована з 80 учнів IV класів. Друга группа складалася з 80 учнів VII класів. У третю групу увійшли 80 учнів XI класів. Досліджувані всіх трьох груп спочатку виконували написання п’яти фраз на прямих лініях та між хвилястими лініями. Результати фіксувались. Далі починався формуючий експеримент, який продовжувався п’ять занять, що проходили з інтервалом у два дні. На кожному занятті досліджувані по п’ять разів повторювали написання всіх п’яти речень між хвилястими лініями. Після формуючого експерименту, вже для визначення змін, що відбулися в психомоториці дослід­жуваних під його впливом, учні всіх трьох груп знову виконували написання п’яти фраз на прямих лініях та між хвилястими лініями.

За п’ять занять середній показник помилки координації рухів в учнів молодших класів зменшився з 62,81±1,02 до 57,73±0,92. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірно P<0,001. В учнів 11 класів цей показник зменшився з 59,57±0,92 до 56,39±0,8, різниця між середніми показниками помилки координації також статистично достовірна P<0,05. В учнів 7 класів результат також покращився з 62,19±0,89 до 60,55±0,84, але різниця між показниками статистично недостовірна.

Отримані екпериментальні факти доводять, що найбільші можливості для удосконалення психомоторних функцій спостерігаються в учнів IV класів. Головним показником здатності керування власними діями можна вважати спроможність розрізняти мінімальні зміни кінематичних і динамічних характеристик рухів на основі орієнтувально-пошукової активності. Ця здібність одночасно є і умовою свободи реалізації рухової функції людини. Діти, обдаровані в психомоторному плані, здатні швидко збільшувати свої можливості диференціювати параметри власних дій, легко формувати нові навички і перебудовувати їх.

Отже, в онтогенезі постійно зростає кількість засвоєних дій (ступенів) на кожному з рівнів психомоторної активності та свободи, що знову ж таки збільшує процесуальні можливості свободи діяльності дитини. Водночас для реалізації активності свобода суб’єкта не може бути безмежною як в організмічній чи соціальній детермінації, так і у власних інтенціях психіки. Більш того, необмежена свобода знищує саму активність. Власне, остання втрачає в своєму змісті за таких умов протиріччя між внутрішніми і зовнішніми спонуками. Натомість свобода набуває форми цільового детермінізму для активності дитини, коли вона створює умови, якими особистість здатна оволодіти і скористатися для гармонійного розгортання своїх можливостей.

У п’ятому розділі «Взаємовплив зменшення ступенів свободи рухів і зниження психомоторної активності на різних рівнях» розкриваються особливості впливу обмеження ступенів свободи рухів в учнів II класу на ефективність виконання дій письма, провідним для яких є рівень E.

У дослідженні брали участь 77 учнів других класів. У першому досліді діти писали диктант відповідно до програми з української (рідної) мови. Разом всі учні (77 чоловік) допустили 163 помилки. В середньому – 2,12±0,13 помилки на одного учня.

У другому досліді, який проводився через три дні, всі учні писали аналогічний за складністю диктант із затиснутим між зубами язиком. В цих умовах учні разом допустили 328 помилок, в середньому – 4,26±0,2 помилки на одного учня. От­ри­маний нами показник погіршення грамотності письма у дітей в умовах виключення артикуляції розходиться з результатами наведеними О. Р. Лурія, де кількість помилок зросла в 6 разів. Проте наявність самого факту входження моторики артикуляції в процес письма не викликає сумнівів. Різниця між середніми арифметичними показниками кількості помилок у першому і другому дослідах статистично достовірна P<0,001.

У третьому досліді, який проходив через три дні після другого, ті ж 77 дітей писали диктант, який за складністю був аналогічний тим, що використовувались у перших двох дослідах. Крім того, що учні утримували язик, затиснувши між зубами, вони ще повинні були тримати один аркуш паперу, затиснутим між колінами, а другий – ліктевим суглобом лівої руки (вільної від письма) і тулубом. Такі умови написання тексту диктанту ще більше ускладнили виконання завдання, і діти разом допустили 401 помилку, в середньому – 5,21±0,25 помилки на одного учня. Різниця між середніми арифметичними показниками кількості помилок у другому і третьому дослідах статистично достовірна P<0,01.

Безперечно, що і в другому, і в третьому досліді діє механізм розподілу уваги між різними завданнями суб’єкта активності. Проте, потрібно підкреслити, що безперечним є і той факт, що у виконанні всіх завдань, між якими необхідно розподіляти увагу, бере участь руховий аналізатор як єдине ціле: писати слова; утримувати язик затиснутим між зубами; утримувати аркуші паперу затиснутими між колінами і ліктевим суглобом руки та тулубом. Тобто, зміна умов роботи саме рухового аналізатора (зменшення ступенів свободи рухів) впливає на ефективність письма. Водночас необхідно однозначно наголосити, що для виконання навички письма в учнів ІІ класу більш важливою є участь м’язів артикуляції, ніж участь м’язів опорно-рухового апарату, незадіяних безпосередньо у письмі. Останнє положення підтверджується і кількістю помилок.

У цьому розділі також розкриваються особливості впливу обмеження ступенів свободи рухів у суглобах на ситуативну тривожність (СТ) учнів професійного ліцею. З цією метою була організована група досліджуваних з 78 учнів (юнаків 18 років). У всіх досліджуваних вимірювалась СТ за опитувальником Ч. Д. Спілбергера. Потім юнаки сідали на стілець, переплітали пальці рук і закладали їх за голову, послідовно напружуючи м’язи кистей, передпліч, пліч і верхньої частини тулуба. Досліджувані утримували м’язову скутість на протязі трьох хвилин. Після цього у всіх обстежуваних знову вимірювали СТ.

Експериментально доведено, що довільне статичне напруження м’язів і утримування його на протязі трьох хвилин викликає збільшення СТ суб’єктів активності – з 37,62±0,53 бала до 40,31±0,8 бала. Різниця середніх арифметичних статистично достовірна Р<0,01. Водночас, важливо зазначити, що ефект збільшення СТ під впливом довільної скутості м’язів спостерігався у 61,54% досліджуваних (від 1 до 13 балів), у 15,38% обстежуваних цей показник залишався сталим, а у 23,08% СТ знизилась (від 2 до 4 балів).

У цьому розділі також розкриваються особливості зниження психомоторної активності та свободи у дітей зі стійкими органічними порушеннями пізнавальної діяльності і рівнів побудови рухів. З метою вивчення цих процесів була організована група досліджуваних, яка складалася з 62 учнів 7 класів допоміжних шкіл. Особливості психомоторної активності та свободи обстежуваних вивчались у спостереженні. Спроможність до перебудови психомоторного стереотипу письма вивчалась в експерименті, а результати порівнювались з аналогічними можливостями учнів загальноосвітніх шкіл (отриманих в експерименті, що був проведений раніше).

Встановлено, що типовими ознаками обтяжених інтелектуальними вадами учнів є вади рухів, зниження психомоторної активності та свободи і насамперед це стосується спроможності до перебудови психомоторного стереотипу, в тому числі і письма. Так, в учнів 7 класів допоміжних шкіл час координації рухів дорівнював 216,99±1,83 с, а в учнів загальноосвітніх шкіл – 186,23±0,49 с. Помилка координації становила відповідно 121,19±2,93 і 62,19±1,86. Показово, що суттєва різниця в зазначених показниках спостерігалась і за тих умов, коли за іншими рухами діти-олігофрени не поступалися дітям із загальноосвітніх шкіл.

Також у цьому розділі розкриваються особливості зменшення ступенів свободи рухів у суб’єктів активності з дитячим церебральним паралічем (ДЦП) та реалізації ними індивідуально-психологічної складової особистісної свободи (за Г. О. Баллом). З метою вивчення цих особливостей проводились спостереження за психомоторними проявами дітей хворих на ДЦП (37 дітей).

Пошкодження моторних відділів ЦНС при ДЦП насамперед характеризуються патологією відчуттів рухів, яка порушує хід розвитку практично всіх нервово-психічних функцій. Моторні розлади супроводжуються затримками і змінами емоційно-вольового, мовленнєвого та інтелектуального розвитку. Змінюється послідовність психофізичного дозрівання, затримується розвиток наочно-дійового мислення, утруднюється просторово-часовий аналіз і синтез та аналіз і синтез наочної інформації про кількісні зв’язки предметного світу. Перераховані факти патології психомоторики дітей, хворих на ДЦП, безперечно, зменшують їх інтенційну та процесуальну свободу. Проте, вони тільки утруднюють психомоторну активність дитини, а не спростовують самого принципу саморозгортання власної активності суб’єкта і самотворення індивідуально-психологічної складової особистісної свободи.

У шостому розділі «Урахування структури рівнів побудови рухів у процесах діагностики і корекції психомоторики та удосконалення моторних навичок» викладаються результати порівняння діагностики сили нервової системи суб’єкта за показниками різних психомоторних дій, провіднмим для яких є різні рівні побудови рухів. З метою вирішення питання була створена група досліджуваних, у яку увійшли 84 студентки університету. На початку екс­перименту всі досліджувані виконували процедуру визначення сили нервової системи за допомогою теппінг-тесту (методика Є. П. Ільїна). Після підрахунку кількості крапок будували графіки працездатності, ставились діагнози за показниками рухів, провідним для яких є рівень А.

На наступному підетапі експерименту, що проводився через два дні після першого, ті ж 84 обстежувані почергово сідали за стіл, на якому був розташований кінематометр М. Жуковського, і клали передпліччя правої руки на його ложе, яке закріплене на рухомій стрілці. Закривши очі, вони 30 с виконували згинання-розгинання руки в ліктевому суглобі від обмеження до обмеження, від 0^° до 90^°, весь час працюючи з максимально можливою для себе швидкістю. Психодіагност підраховував кількість широкоамплітудних рухів за кожні 5 с роботи окремо. Після чого знову будували графік працездатності, відкладаючи на осі абсцис 5-ти секундні проміжки часу, а на осі ординат – кількість широкоамплітудних рухів в ліктевому суглобі. На основі виділених п’яти варіантів динаміки ставився діагноз сили збудження нервової системи за показниками рухів, провідним для яких є рівень В.

Порівняльний аналіз отриманих графіків на першому і другому підетапах експерименту показав, що тільки у 22 (26,2%) з 84 досліджуваних вони співпа­ли. Отже, у 62 обстежуваних, або у 73,8% від всіх досліджуваних, результати були різними, це переконливо доводить, що теппінг-тест є інформативним для визначення пра­цездатності в основному тільки однієї структурної частини ЦНС – рівня А побудови рухів. Більш того, серед обстежуваних було 11 осіб (13,1%), у яких на одному з рівнів був нисхідний тип, а на другому випуклий, і 14 осіб (16,7%), у яких на одному з рівнів був рівний тип, а на другому – нисхідний.

Також у цьому розділі викладаються результати порівняння ефективності подолання м’язової скутості та СТ суб’єкта шляхом застосування різних психомоторних дій, провідними для яких є різні рівні побудови рухів.

Для вирішення цього завдання нами був проведений експеримент, в якому брали участь 85 студенток університету (віком 18-20 років). Всі обстежувані в першому з дослідів спочатку 30 хвилин спокійно відпочивали, сидячи на стільцях в позі „кучера”. Можна констатувати, що провідним у виконані цієї дії – утримання пози є рівень А. До відпочинку і після фіксувалась СТ.

В другому експерименті, який проходив через два тижні, ті ж 85 досліджуваних 30 хвилин виконували біг на місці. Провідним у виконанні цієї дії,  є рівень В. Частота серцевих скорочень у досліджуваних одразу після бігу була в межах 132-144 скорочень за одну хвилину. Знову до і після впливу фіксувалась СТ.

Встановлено, що застосування пасивного відпочинку в позі „кучера” дозволило знизити обстежуваним СТ в середньому на 3,58±0,26 бала, а застосування бігу на місці сприяло зниженню СТ досліджуваних в середньому на 7,58±0,3 бала. Різниця між середньоарифметичними показниками статистично достовірна Р<0,001.

У цьому розділі також викладаються результати порівняння удосконалення психомоторних навичок, у виконанні яких провідними є різні рівні побудови рухів шляхом застосування різноманітних координаційних «підказок». Було створено дві групи досліджуваних. Перша група складається з 57, а друга з 69 чоловіків – студентів факультету фізичної культури віком 19-24 роки.

Всі обстежувані першої групи після стандартної легкоатлетичної розминки виконували по три спроби стрибка у довжину з розбігу на максимальний результат. Після цього вони виконували по три спроби змагальної вправи з манжетами-обтяженнями масою у 100 гр, які закріплювали на дистальних ланках гомілок. Така локалізація обтяжень виступала координаційною „підказкою”, що діє на рівні В і активізує пошук шляхів використання інерційних та реактивних сил в інтересах вирішення моторного завдання. Перша зі спроб з обтяженнями виконувалась у 70%, друга – 90%, а третя – 80% від максимальних можливостей. Після описаної орієнтувально-пошукової активності всі студенти виконували по три спроби на максимальний результат.

Через два тижні досліджувані першої групи знову виконували по 9 стрибків у довжину з розбігу. У 1-3 і 7-9 спробах, як і в попередньому досліді, обстежувані намагались досягти максимального результату. У 4-6 спробах координаційною «підказкою» була гумова стрічка, яку розміщували у ямі з піском на відстані у 70% від максимального результату в 4 спробі, 90% – у п’ятій і 80% – у шостій і на яку потрібно було приземлитись. Зорове сприймання гумової стрічки виступало «підказкою», що діяла на рівні С і скоординовувала рухи у відповідності до заданої метричності дії. Всі результати фіксувалися. Заміри здійснювались з місця відштовхування. Кожному спортсмену зараховувався кращий результат до експерименту і після нього.

Експериментально доведено, що для стрибка в довжину з розбігу, у керуванні яким провідним є рівень С, застосування у якості „підказки” манжетів-обтяжень дало зростання результату з 501±3,43 см до 509±3,95 см. Різниця середніх арифметичних статистично недостовірна Р>0,05. Застосування у якості „підказки” зорового орієнтира для приземлення дозволило покращити результат у стрибках у довжину з 498±3,37 см. до 537±3,66 см. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірна Р<0,001.

Всі обстежувані другої групи після стандартної гімнастичної розминки виконували підтягування на максимальний результат. Після відновлення досліджувані виконували зазначену змагальну дію з обтяженням – поясом масою 3 кг, досягаючи показника в 50% від максимального. Пояс виконував функцію „підказки”, що діяла на рівні В. Після відновлення всі студенти знову виконували підтягування на максимальний результат.

Результат досліджуваних у підтягуванні покращився з 12,1±0,38 до 14,3±0,4 раз, тобто на 2,2±0,1 раза. Різниця між середніми арифметичними статистично достовірна P<0,001.

Через два тижні досліджувані другої групи знову виконували по три підходи до спортивного снаряду. У першому і третьому підходах, як і в попередньому досліді, ставилось завдання досягти максимального результату. У другому підході до перекладини у якості координаційної „підказки” застосовувалась просторова зміна умов виконання дії (рівень С). Обстежувані підтягувались до моменту, коли перекладина була на рівні очей. Кількість повторень вправи у другому підході дорівнювала 50% від показаного результату у першому підході.

Досліджувані покращили результат з 12,3±0,4 до 13,2±0,35 раз. Різниця між середніми арифметичними (0,9±0,08 раза) статистично недостовірна P>0,05.

Отримані результати свідчать, що координаційна „підказка” на рівні С поступилась за своєю ефективністю впливу на кінцевий результат у підтягуванні координаційній „підказці”, що діяла на рівні В.

Отже, координаційна «підказка» має більший вплив на результат дії, якщо вона функціонує на провідному рівні побудови рухів, що може бути пояснене з позицій даних П. І. Зінченка. Координаційна «підказка» на провідному рівні побудови рухів має більший зв’язок з метою дії, а тому краще запам’я­то­вується. Експериментально доведена П. І. Зінченком залежність мимовільного запам’ятовування від характеру і структури діяльності проявляється і на рівнях побудови рухів.