ПСИХОЛОГІЯ ВІДНОСИН ОСОБИСТОСТІ Й ДЕРЖАВИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність порушеної проблеми, визначено мету дослідження, його об’єкт і предмет, сформульовано гіпотези та завдання, розкрито методологічну основу і методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, подано положення, що виносяться на захист, наведені дані про апробацію роботи.

Перший розділ “Психологічна детермінація відносин особистості й держави: історія проблеми” присвячений аналізу відносин особистості та системи соціальної регламентації, який міститься у багатьох психологічних концепціях. Цей аналіз дає змогу виявити психологічні передумови сприймання держави як складного соціального утворення, що регламентує і впорядковує суспільне життя. Йдеться, зокрема, як про несвідомі підвалини сприймання держави, так і про його раціональні чинники.

Неусвідомлюваними (ірраціональними) чинниками сприймання особистістю держави є утворення індивідуального та масового несвідомого, які певною мірою програмують те чи інше бачення держави особистістю. Індивідуальне несвідоме за своєю природою опирається соціальній регламентації і тому активізує захисні механізми у психіці, внаслідок чого державі може бути надано особливе символічне значення. Масове несвідоме при сприйманні держави актуалізує архетипи – праобрази та мислеформи, пов’язані з соціальною організацією життя особи, які теж визначають деякі інваріанти її бачення особистістю. Вплив механізмів психологічного захисту та імпульсів несвідомого може перешкоджати адекватному баченню держави і створювати передумови ірраціональної поведінки особистості у взаємодії з державою.

Внаслідок цього, на думку К.Ґ. Юнґа, В. Одайника, В. Райха, у відносинах особистості й держави можуть з’являтися перверзійні тенденції. Зокрема, В. Одайник відзначає серед них такі: 1) проекція батьківського (материнського) архетипного образу на державу як таку, що призводить до перверзії патріотичного ідеалу, пов’язаного з незрілістю особистості; 2) перенесення подавленого почуття непокори батькам та бунту проти них на державу. Конкретні форми поведінки, у якій втілюється протест, зумовлені змістами колективного несвідомого; 3) проекція власної особистої відповідальності на державу, пов’язана з об’єктивними складнощами рефлексії особистістю тих політичних рішень та кроків, що здійснюються від її імені. Компенсація виявляє себе в ідентифікації з державною потугою – найбільш небезпечному різновиді психічної інфляції.

Отже, ґрунтуючись на концепціях психоаналітичного спрямування, можна постулювати певну “запрограмованість” сприймання особистістю держави ірраціональними чинниками – зокрема, впливом несвідомого.

На думку К.Ґ. Юнґа, “абсолютна держава”, незважаючи на проголошені високі цілі, обмежує та стримує можливості індивідуального розвитку. Це зумовлює стан духовної спустошеності особистості. Єдиною дієвою противагою деморалізуючому впливові всесильної держави є внутрішній трансцендентний досвід індивідуума.

Аналогічних висновків доходять і деякі гуманістичні психологи. Зокрема, Е. Фромм відзначає посилення соціально регулюючих механізмів у сучасному суспільстві. Підвищена регламентація соціального життя сприяє деіндивідуалізації та відчуженості особистості. Реакцією на таку ситуацію можуть бути типи поведінки, які Е. Фромм назвав стратегіями втечі від свободи. До них належить, зокрема, деструктивність – символічне знищення або підкорення інших, які особа схильна пояснювати своїм патріотизмом; а також авторитаризм – тенденція об’єднати себе з чимось зовнішнім, щоб повернути силу, втрачену індивідуальним Я. Тому ідентифікація особистості з державою (яка сприймається сильною і могутньою) нерідко може мати характер психологічного захисту, реально становлячи собою “втечу від свободи”.

Регламентація з боку соціуму, спрямована на узалежнення особистості, не сприяє знаходженню сенсу буття (В. Франкл). Тим не менше, у концепціях гуманістичної психології наголошується на принциповій спроможності особистості протистояти зазначеним тенденціям за рахунок “надраціональних” чинників – самовдосконалення, самоактуалізації. Це означає, що духовний розвиток дає змогу особистості не лише зберегти і розвинути власну суб’єктність, а й будувати відносини з державою власне з суб’єктної позиції.

Раціональні чинники сприймання феноменів соціальної дійсності вивчалися представниками когнітивізму та соціального конструктивізму (Ж.-П. Абрік, Дж. Келлі, С. Московісі, Ф. Хайдер). Застосовуючи основні постулати їх концепцій  у вивченні порушеної у нашому дослідженні проблеми, можна стверджувати: особистість сприймає, розуміє і пояснює собі державу раціонально, як елемент соціального довкілля, репрезентований у її досвіді. При цьому вона спирається на здоровий глузд як спосіб міркувань. Сприймання тих чи інших дій з боку держави і приписування (атрибуювання) їм певного значення відбуваються одномоментно і виглядають як безпосередній сенсорний факт. Повтор подібних атрибуцій зумовлює стійкі каузальні очікування щодо держави, а ті, у свою чергу, перетворюються на типові каузальні схеми пояснення держави. Атитюди, стереотипи, атрибуції, соціальні судження щодо держави можуть структуруватися стосовно системоутворюючих конструктів – так званих персональних (особистісних) конструктів, або референтних осей, що застосовуються для суб’єктивного оцінювання держави.

У сучасній вітчизняній психологічній науці з’являється усе більше результатів і міркувань, які дозволяють збагатити уявлення щодо психологічного підґрунтя відносин особистості й держави. Так, В.В. Москаленко та В.Т. Циба запропонували своє розуміння суб’єктності як властивості особистості, групи, соціального об’єднання з позицій системного аналізу ієрархії соціальних систем. Згідно з цим підходом, розглядаються суб’єктні властивості як особистості, так і держави. Інтерпретація держави як суб’єкта відкриває перспективу адекватних досліджень різноманітних психологічних феноменів функціонування держави. Г.О. Балл аналізує проблему сутнісного змісту внутрішньої свободи особи, зокрема, у ракурсі посттоталітарної дійсності. У цьому контексті проблема набуває звучання, досить  співзвучного з проблемою впливу держави на спосіб соціального мислення та можливості самореалізації особистості. Перспективний ракурс аналізу психологічного впливу тоталітарної держави на особистість запропонувала О.Ф. Іванова. Вона характеризує феномен внутрішньої еміграції (а також відповідної громадянської ідентичності) як такий, що має особистісну природу і є  психологічною реакцією на цілеспрямовану політику, здійснювану державою. Вітчизняними дослідниками-психологами (зокрема, М.Й. Боришевським, М.І. Алексеєвою, В.В. Антоненком, В.О. Васютинським тощо) порушено проблему вивчення громадянської свідомості та самосвідомості особистості, а також проблему еталонної моделі особистості громадянина. Складовими її вважають моральні, світоглядні, валеологічні, екологічні, громадянські та інші цінності. Досліджено психологічну структуру громадянської свідомості та самосвідомості, вікову специфіку та динаміку розвитку кожного з їх компонентів. Розробка такої проблематики відіграє значну роль для вирішення завдання формування зрілого громадянина української держави.

У другому розділі “Суб’єктні властивості особистості й держави” обґрунтовується доцільність аналізу особистості й держави як суб’єктів взаємодії (не лише у філософському, а й психологічному розумінні поняття “суб’єкт”).

Незважаючи на те, що при взаємодії з державою особистість може переживати себе не лише суб’єктом, а й об’єктом, сутність людини має суб’єктну природу і залишається такою, зокрема, у відносинах з державою. Це проявляється у здатності людини починати причинний ряд з самого себе навіть в умовах, коли організаційне середовище держави жорстко контролює та обмежує прояви зовнішнього (публічного) і внутрішнього життя особистості.

Застосування поняття “особистість” у контексті вивчення відносин людини і держави визначає власне психологічний (а не правовий, політичний тощо) ракурс аналізу проблеми. Цей ракурс привертає дослідницьку увагу до публічної сторони життя особистості, до площини її формальних відносин, що регулюється та регламентується державою.

Виділяються три основні детермінанти взаємодії особистості з державою: внутрішньомотиваційна, зовнішньонормативна, аксіологічна. Ці детермінанти реалізуються через психологічні потреби, релевантні організаційній реальності (тобто ті, для задоволення яких є необхідним організоване соціальне середовище). Внутрішньомотиваційна детермінанта взаємодії особистості з державою проявляє себе у такій універсальній соціально-психологічній потребі особистості, як потреба в соціальній самореалізації. Вона спонукає особистість до активності в організаційному середовищі держави і, відповідно, актуалізує певний ракурс відображення держави: остання сприймається як така, що сприяє або, навпаки, перешкоджає самореалізації особистості. А це, у свою чергу, зумовлює ставлення до неї як до “своєї” або “чужої”, “дружньої” або “ворожої”.

Зовнішньонормативна детермінанта пов'язана з потребою особистості у безпеці, захищеності від соціальної експансії. Ця потреба зумовлює прагнення впорядкованості соціального середовища, його прогнозованості та передбачуваності. При цьому впорядкованість соціального середовища зазвичай виявляє себе не лише у поведінковій регламентації, а й в регламентації суджень, ставлень, диспозицій щодо соціальних об'єктів, яка здійснюється завдяки цілій системі негласних конвенцій. Все це закарбовується у ментальності державоутворюючої спільноти.

Аксіологічна детермінанта пов'язана з психологічною потребою у сенсі буття, який особистість може шукати відокремлено від інших, а може – навпаки, приєднуючись до організаційної спільноти і поділяючи (запозичуючи) притаманну їй систему сенсів. У такому випадку особистість переживає почуття виправданості власного існування, насамперед, як члена спільноти, як її невід'ємної складової.

Сучасні тлумачення феномену держави зазвичай передбачають дистанціювання від однобічних її інтерпретацій. До останніх належать, зокрема, марксистсько-ленінська та анархістська концепції (згідно з якими роль держави зводиться до апарату насилля, інструменту владарювання, що використовується економічно панівними класами), а також теорія суспільного договору (якій притаманна тенденція розуміти державу як утилітарно-прагматичне соціальне утворення, що має вузьке призначення забезпечувати умови життєдіяльності суспільства чи особи).

У нашому дослідженні ми ґрунтуємося на визначенні держави як форми організації людського буття, яка передбачає територіальний (а не родовий) принцип об’єднання населення, наявність відокремленої від народа публічної влади, а також податкової системи. Отже, держава є соціальною організацією, що впорядковує життя суспільства і спрямовує його динаміку відповідно до певних економічних, політичних та інших моделей розвитку.

У багатьох сучасних підходах до розуміння держави основний наголос ставиться не стільки на функції владарювання, скільки на функції забезпечення правопорядку. А оскільки правопорядок, так чи інакше, ґрунтується не стільки на примусі, скільки на соціальних репрезентаціях щодо ідеалу справедливості, то його рівень, без сумніву, залежить від рівня духовного розвитку державоутворюючої спільноти. Це  створює передумови для психологічного і, зокрема, суб’єктного тлумачення держави.

Психологічною основою функціонування держави є громадянська ідентичність, що переживається як окремим громадянином (членом даної соціальної організації), так і державоутворюючою спільнотою (сукупністю всіх членів організації). Державоутворююча спільнота є, на відміну від суспільства і нації, субстратом держави; вона ідентифікує і реалізує себе у соціальному світі через державу та завдяки їй. Суб’єктність держави як організації має групову природу, отже, держава є колективним суб’єктом.

Держава, як організація громадян, виступає носієм певних суб’єктних характеристик: активності, спрямованої як назовні, так і всередину; аутентичності, тобто первинної природи цієї активності; інтенції самовідтворення та максимальної реалізації свого потенціалу.

Взагалі, суб’єктний потенціал держави (державоутворюючої спільноти) відрізняється від аналогічного потенціалу окремої особистості, з одного боку, і від суб’єктного потенціалу інших людських спільнот – націй, суспільств тощо, з іншого боку. Якщо суб’єктний потенціал особистості і означає переважно індивідуальний психічний ресурс, в тому числі ресурс саморозвитку, то суб’єктний потенціал держави передбачає психологічний ресурс існування та розвитку спільноти – зокрема, переживання громадянської ідентичності, яке утримує спільноту від дисоціації, а також організаційний ресурс, потенціал духовного розвитку спільноти тощо. На відміну від суб’єктного потенціалу суспільства чи нації, аналогічний потенціал держави має не стільки ціннісну, скільки ціннісно-цільову природу, а також більш виражену вольову спрямованість до їх втілення.

Щоб регулювати відносини між громадянами, державі як колективному суб’єкту і великій організованій соціальній групі також необхідно адекватно відображати й оцінювати громадян – їх типові потреби, наміри, проблеми. Ця функція здійснюється як громадянською спільнотою загалом, так і репрезентантами державної влади різних рівнів – носіями та виразниками державних інтересів. Оскільки держава є колективним суб’єктом, то суб’єктні властивості зумовлюють певні риси суб’єктивності – від вибірковості надання сенсової значущості явищам довкілля до упередженого, тенденційного їх оцінювання відповідно до інтересів держави (це стосується, зокрема, і оцінювання пересічного громадянина держави).

Отже, і особистість, і держава у контексті своєї взаємодії постають суб’єктами.

У третьому розділі  “Психологічні парадигми відносин особистості й держави” обґрунтовується інтерпретація взаємодії особистості й держави як смислового обміну, а також виокремлення, з позиції суб’єктно-орієнтованого підходу, чотирьох психологічних парадигм відносин особистості й держави.

У взаємодії громадянина і держави відбувається обмін діями, проявами активності, які виступають одиницями взаємодії. Оскільки дій незначущих, індиферентних до сенсу, не існує, то найважливішою постає процедура сенсоутворення – приписування діям та проявам суб’єктивного значення та сенсу.

 Особистість і держава надають одне одному смислової дискретності та значущості, внаслідок чого здійснюється взаємне пізнання та взаємоінтерпретація. Психологічне вивчення їх відносин передбачає аналіз  смислових утворень, які виникають внаслідок  цих процесів. Такими утвореннями є, з одного боку, образ держави, який формується в особистості як результат сприймання та розуміння нею держави; з іншого боку, концепт особистості, що виникає як наслідок сприймання та інтерпретації пересічного громадянина представниками держави крізь призму інтеріоризованих “державних інтересів”.

При застосуванні терміну “образ держави” ми спираємося на традицію, існуючу переважно в російській психології і започатковану О.М. Леонтьєвим (1983). Він пише про образ об’єкта як такий, що має значення відносно абстрагованого від безпосередньої перцептивної реальності, амодальний, категоризований і такий, що відображає “надчуттєві” (а саме, смислові та системні) властивості об’єкта. Услід за О.М. Леонтьєвим у російській психології дедалі частіше застосовуються поняття “образ майбутнього” (Леонтьєв Д.О., Шелобанова Е.В., 2001), “образ грошей” (Дейнека О.С., 2002), “образ права” (Бєлобородов А.Г., 2001) тощо; йдеться про смислові утворення, що є результатом відображення складних соціальних об’єктів (іноді навіть віртуальних).

Аналогічне утворення, що функціонує на рівні держави (імпліцитні уявлення щодо громадянина, поширені серед державних службовців) доцільно назвати “концептом особистості” з огляду на притаманний йому схематизм, відсутність емоційної забарвленості, узагальненість, недиференційованість.

Відносини особистості й держави можуть складатися в межах об’єкт-об’єктної, суб’єкт-об’єктної, об’єкт-суб’єктної, суб’єкт-суб’єктної парадигм. При цьому продуктивність і рівень конструктивності названих типів відносин є різними. Максимально деструктивними (патогенними) є об’єкт-об’єктні відносини: особистість сприймає державу як великий механізм (наприклад, апарат насилля), а себе – як його гвинтик, тобто дає об’єктне тлумачення і собі, і державі. Об’єкт-суб’єктні відносини, як і суб’єкт-об’єктні, передбачають нерівномірний розподіл суб’єктності у сприйманні особистості: у першому випадку суб’єктність визнається за державою, особистість бачить себе пішаком у чужій грі; у другому роль об’єкта використання відводиться державі, а собі – роль джерела активності. Партнерськими можна назвати лише суб’єкт-суб’єктні відносини, тому що вони передбачають визнання суб’єктного першоджерела за кожною стороною відносин.

Домінування у суспільстві однієї з чотирьох парадигм відносин особистості й держави пов’язане зі впливом таких чинників, як політичний режим та національний менталітет. Зокрема, політичний режим, ґрунтуючись на певній політичній доктрині (відповідно, політичних ідеалах і цінностях), зумовлює особливості аксіологічного виміру держави, що певною мірою детермінує тип відносин особистості й держави. Втім, визначального впливу на домінування у суспільстві зазначеного типу політичний режим не здійснює.

Вплив національного менталітету на домінування тієї чи іншої парадигми відносин особистості й держави полягає у визначенні певних зразків сприйняття соціального світу і у формуванні еталонів громадянської ідентичності та громадянської поведінки. “Вихідна матриця світосприйняття”, сформована національною ментальністю, передбачає різну готовність як переживання власної суб’єктності, так і визнання суб’єктності за державою.

Емпіричне етнопсихологічне дослідження впливу національної ментальності на ставлення до держави було реалізоване шляхом порівняльного аналізу: у першому випадку – громадян України, Росії, Узбекистану (які мали різне етнічне походження), а в другому – етнічних українців, росіян та узбеків. Порівнювалися такі показники, як переживання громадянської ідентичності, вбачання у державі дружніх або ворожих рис, тенденцій ототожнення держави і влади як панівного політичного режиму. Загальна кількість діагностованих склала 315 осіб (відповідно до цілей емпіричного дослідження вибірка була кластерною, збалансованою за ознаками статі, віку, соціального стану).