РОЗВИТОК ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ІНТУЇТИВНО-ПОЧУТТЄВОГО ВІДОБРАЖЕННЯ У МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено  його  об’єкт, предмет, головну ідею, наукову новизну; теоретичне і практичне значення, окреслено теоретико-методологічні основи; представлені методи дослідження і обробки  результатів, відомості про апробацію результатів і  їх впровадження.

У  першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” представлено змістові та формально-логічні  аспекти проблеми психічного відображення. Методологічні засади дослідження базувалися на наукових положеннях: теорії психічного розвитку (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв, О.М.Леонтьєв, К.О.Абульханова-Славська, В.Н.М’ясищев, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко, В.О. Татенко, Т.М.Титаренко,); системного аналізу та системно-структурного підходу до вивчення психічних явищ (Б.Ф.Ломов, П.К.Анохін, В.Д.Шадриков, В.М. Садовський, І.М.Юдін, Г,П.Щедровицький); концепціях професійного становлення і професіоналізму (Є.О.Климов, Л.К.Маркова, О.О.Реан, О.О.Конопкін, В.А.Семиченко, В.В.Рибалка); психологічних  концепціях розвивального навчання  (В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко,  О.К.Дусавицький, О.В.Скрипченко,  Ю.М.Швалб); механізмів творчого розвитку особистості (Я.О.Пономарьов, В.В.Клименко, В.О. Моляко); гуманістичного і гуманітарного підходів до навчання (В.О.Сухомлинський, Г.О.Балл, В.В.Рибалка, Е.Л.Носенко, М.Я.Ігнатенко, К.Роджерс, А.Маслоу); психолого-педагогічних принципів застосування інноваційних методів у вищий школі (В.І.Бондар, Л.В.Долинська, П.Є.Решетніков); провідних принципів практичної підготовки психологів (О.Ф.Бондаренко, Т.С.Яценко, Н.В.Чепелєва В. Г.Панок, О.П.Саннікова та ін.).

  У дисертації  психічне відображення розглядається як процес, спрямований на сприйняття, переробку і відтворення інформації з навколишнього середовища; процес пластичний, такий, що постійно розвивається, породжуючи певні результати і явища (психічні стани, образи, відчуття, поняття, емоції тощо). Безперервність розвитку психічного відображення здійснюється через взаємозв’язок  усвідомленого та неусвідомленого  і виявляється у єдності пізнавальних і афективних компонентів будь-якого психічного акту. 

Аналіз вітчизняної і зарубіжної наукової літератури (Р. Декарт, Б.Спіноза, В.Вундт, У.Джемс,  Ж-П.Сартр,  М. Грот, R. Lazarus,  T. Andreani,   M. A old,  Т.Dembo, Ж.Піаже, Е.Клапаред, Р.Ліпер, Г.Сковорода, О.Потебня,   Л.Виготський, С. Рубінштейн,  О. Леонтьєв,   Р. Лурія,  П. Анохін,   Г. Костюк,   К. Платонов 

К. Абульханова-Славська, С.Максименко, П.Симонов, О.Тихомиров, А. Брушлинський, Я. Пономарьов, Б.Додонов, В.Вілюнас, К.Ізард, Г. Щедровицький, В. Клименко, М. Смульсон,  Р.Грановська, Я.Калашник, Ф.Василюк, Я. Рейковський  та інші)  привів до висновку, що  в процесі психічного відображення, як загально психологічного феномену, доцільно виокремити  специфічну  його  форму, а саме,  інтуїтивно-почуттєву.

   В дисертації вперше інтуїція і почуття розглядаються як паритетні складові інтуїтивно-почуттєвого відображення. Відомо, що, розв’язуючи проблему, людина часто отримує несподіваний результат, засоби знайдення якого не може пояснити  за допомогою усвідомлених, логічних операцій, а може лише  зафіксувати у себе наявність емоційного передчуття наближення до успіху. Зворотний зв’язок, який свідчить про досягнення  бажаного результату, замикається через емоційні переживання, тобто спочатку виявляється фаза несвідомого почуттєвого, яке забезпечується правою півкулею, а на другій фазі, завдяки лівій півкулі, яка відповідає за логіку,  здійснюється перехід у свідоме. При інтуїтивно-почуттєвому відображенні здійснюється стрибок від  несвідомо застосованих засобів і прийомів  отримання результатів до свідомого їх використання у подальшому; виявляються характеристики різних способів сприймання, переробки і відтворення  інформації.

Наявність структурованих  логічних знань, умінь, навичок  у суб’єкта не завжди забезпечує успіх при здійсненні певних дій; пристосуванні до нових  умов. Логічне мислення не дає повної підтримки людині у складних або нестандартних ситуаціях, а інтуїція, емоції, заповнюючи  проміжок у мисленнєвому процесі, поєднують компоненти роздумів (іноді дуже віддалених), викликають образ дії, спрямованої на розв’язання ситуації і у тому разі, коли, здається,  всі  альтернативи рішення  уже вичерпані. Чисте пізнання, що здійснюється у суто логічній  структурованій формі, позбавляє особистість її індивідуальності. Водночас, інтуїтивно-почуттєвий досвід (менш структурований, але більш різноманітний) надає можливості успішно розв’язати проблему нестереотипними засобами, через включення афективно-оцінних відношень. Людина в своєму житті виступає завжди і як автор рішень, котрі приймає,  і як їх оцінювач, що  спочатку  відбувається на рівні інтуїтивно-почуттєвого відображення. З різноманітного потоку інформації виокремлюється те, що ми приймаємо чи не приймаємо інтуїтивно  та емоційно. У подальшому нтуїтивно-почуттєве відображення може перетворюватися на інші  форми  психічного відображувального процесу, опосередкованого абстрактними концептуальними структурами, диспозиціями, стратегіями і створювати різноманітну мережу відображень.

      Інтуїтивно обрана стратегія поведінки, діяльності  через  ті чи ті емоційні стани сприяє виникненню  психологічного комфорту або  дискомфорту, який, у свою чергу, свідчить про психологічну безпеку або  небезпеку людини і  викликає відповідні дії, вчинки.  Неузгодженість між тим, що необхідно мати і тим, що є в даний момент, створює локальне емоційне напруження, яке стимулює  відображувальну діяльність особистості. Коли розум не встигає зібрати й  логічно переробити інформацію, інтуїція і почуття  не тільки орієнтують людину у нових  (або тих, що змінюються) обставинах, а і часто сприяють знаходженню  несподіваних і оригінальних рішень у  невизначених ситуаціях.

Всі стадії відображувального генезу за О.М.Леонтьєвим супроводжуються почуттєвими ставленнями: від емоційного тону відчуттів до виникнення “предметних почуттів”. Емоційні стани людини  сприяють пошуку нової інформації завдяки підвищенню чутливості, що викликає реагування на поширений діапазон подразників, забезпечує виникнення  натхнення, інсайту, коли випадкові або маловірогідні асоціації, що у спокійному стані не використовувалися, спрацьовують системно, у свою чергу, породжуючи нову систему знань, дій  і відносин.

В даному дослідженні розрізнюються первинна і вторинна інтуїція. Первинна інтуїція  зумовлена загальною інформацією особистості із життєвого досвіду, який не завжди буває  упорядкованим і усвідомленим. Вторинна інтуїція, базується на певному обсязі  спеціальних знань (у тому числі і професійних), які забезпечують свідоме і творче їх використання.

Інтуїтивно-почуттєве відображення у дисертації трактується як психічний процес, спрямований на здійснення первісного  орієнтування в нових умовах і  подальшої адаптації до них, завдяки цілісному охоплюванню умов ситуації.   Основу інтуїтивно-почуттєвого відображення становить  несподіване сполучення інформаційних потоків внутрішнього світу людини і зовнішнього середовища, що надає можливості створювати такі образи і уявлення, які не здобуваються іншими засобами. Таке відображення базується на певних орієнтирах пошуку, які безпосередньо і логічно не пов’язані між собою або недостатньо пов’язані для логічних висновків щодо природи явищ, встановлення причини і наслідка, достовірної оцінки інформації, що отримується. Для інтуїтивно почуттєвого відображення характерна миттєвість  сприйняття ситуації і знаходження шляхів  виходу з неї, іноді без достатнього логічного обгрунтування прийнятого рішення. Водночас,  ця форма відображення здійснює “редагування” попереднього досвіду, аби позбавитися помилок і стереотипів, а  також  дій і вчинків, неадекватних ситуації. Вважаємо, що саме завдяки інтуїтивно-почуттєвій формі  відображення здійснюється виявлення  в об’єктивно даному можливого, але ще невідомого.

 При інтуїтивно-почуттєвому відображенні неусвідомлені дії можуть виявлятися на проміжних етапах  досягнення мети, прямо не пов’язаних з нею. Неусвідомлені механізми психіки спрацьовують у випадках інтра і інтерперсональних конфліктів, наявності комплексів, отримання неповної або некоректної інформації. Введення додаткової інформації, корекція змісту, умов, правил чи вимог сприяє  включенню свідомих механізмів  названого відображення.    

Позиція автора даного дослідження полягає у тому, що інтуїтивно-почуттєве відображення відбувається, зокрема і тоді,  коли свідомо і несвідомо скомбіновані враження, образи сприймання, дії, реакції, впливи за допомогою уявлень  людини переходять від звичайного (і звичного) до незвичайного (оригінального) роду асоціацій. Механізми інтуїтивно-почуттєвого відображення виконують функції симультанного об’єднання декількох інформативних ознак різних модальностей у комплексні орієнтири, які спрямовують  людину на пошук засобів розв’язання  проблеми нестандартними шляхами. Відображення, яке розглядається, динамічне і має велике число ступенів свободи у використанні вихідних даних.

Функціональна система ІПВ визначається необхідною передумовою професійного становлення психолога; персональним його “інструментом”, який забезпечує успішність у   різних видах психологічній діяльності, а також у інших соціономічних професіях. Таке розуміння обумовлено системним підходом, за яким, з одного боку, розвиток психічного утворення здійснюється у конкретній діяльності, а з іншого – забезпечує її ефективність. Концепт  дослідження базується на принципах системного підходу Б.Ф.Ломова; теорії функціональних систем П.К.Анохіна; сутності “динамічної системи” С.Д.Максименка, що виявляє особливості  розвитку психічних утворень, їх кількісні і якісні характеристики.

Аналіз наукових праць (А. Meсhrabianі, N. Epstein, J. Coke, V, Hoffman, К.Роджерс, А.Маслоу, П.Пресс, Ж.Піаже, М.Вертгеймер, Д.Флейвел, Ф.Дейч, А.Бандура, П.Тейяр де Шарден, M. Y. Brown, Х.Хекхаузен, В.Меде, Ф.Олпорт, Р.Мей, Д.Бюдженетал, М.Ланге, С.Рубінштейн, В.Бехтерев, Б.Теплов, О.О.Леонтьєв, Я.Пономарьов, А.Петровський, Ф.Василюк, Л.Божович,  Т.Гаврилова, О.Асмолов, М.Туревський, А.Штейнмец, В.Вілюнас, І.Юсупов, В.Столін, І.Семенов, С.Степанов, В.Роменець, В.Моляко, Г.Балл, О. Киричук, В.Слободчиков, О.Саннікова, М. Смульсон, П.Пов’якель, Н.Пеньковська, С.Братченко, О.Кондрашихіна, І.Авдєєва,  А.Холмогорова, Є.Мазур,  Г.Ковальов, Ю.Орлов, В.Ситаров, В. Маралов, та ін.) показав, що: терміни: “емпатія”, “децентрація”, “рефлексія”, “антиципація”, “фасілітація” визначаються  дослідниками  по різному.

 Зосереджуючись на характеристиках, що претендують на віддзеркалення специфічних ознак емпатії, вкажемо  такі: “емоційна ідентифікація”; “мотиваційна основа альтруїстичної поведінки”;  “співпереживання, чутливе ставлення до людей”; “підсвідоме відображення суб’єктом психічного стану об’єкта емпатії”; “соціальний інсайт”.  Емпатія трактується як: психічний стан;  афективний процес; регулятор  психічної діяльності; властивості особистості;  функціональний механізм  тощо.

 У даному дослідженні емпатія розглядається як  психологічний механізм, функцією якого є  проникнення у внутрішній світ почуттів іншого, співчуття,  “вчуття”,  співпереживання.

Основні характеристики  “децентрації”  у науковій літературі  такі: “когнітивний аспект емпатії”; “процес подолання егоцентризму”; “процес перетворення смислу образів, понять і уявлень суб’єкта для  прийняття точки зору іншого”; “здатність до абстрагування від когнітивних інтерпретацій іншого”;  “здатність до розгляду співвідношення “ядра” ситуації з її елементами”; “механізм утримування в свідомості  суперечливих ідей і одночасного діяння”.

 З позицій даного дослідження децентрація  визначається як психологічний механізм, що виконує функції  “відособлення” (але не відчуження!) фахівця від  клієнта або групи людей, забезпечуючи  йому прийняття останніх без власної упередженості,  “проекції”, ”ідентифікації” тощо.

Термін рефлексія (лат. reflexio – відображення) у наукових дослідженнях характеризується як  “філогенетичний ступінь переходу інстинкту до думки”,  “пояснювальний принцип організації і розвитку психічних процесів”,   “детермінанта творчого процесу”, “спосіб самоздійснення “Я”,  “механізм самосвідомості”, “необхідна складова соціально-психологічної компетенції”,  “смисловий центр усієї людської реальності”, “механізм організації розвитку творчого мислення і саморозвитку особистості”, “найважливіший механізм самопізнання і саморегуляції”, “психологічний механізм” тощо.

Рефлексія  у дисертації розглядається як психологічний механізм, що відображує думки і переживання людини щодо власної особи, особистості інших, предмету, процесу і результату діяльності.

У науковій літературі існують два трактування поняття антиципації: психофізіологічне, де антиципація визначається як феномен випереджального відображення, пов’язаний з очікуванням організмом певної ситуації згідно образа результату, підготовці організму до конкретного реагування (П.Анохін, Т.Базилевич, М.Бернштейн, Є.Соколов,  М.Под’яков та інш); і  психологічне, яке пояснюється здатністю людини до випереджального відображення і виявляється у передбаченні, прогнозуванні шляхів розв’язання проблеми до того, як вона буде вирішена; (Б.Ананьєв, Б.Теплов, Б.Ломов, Д.Богоявленська, А.Брушлінський, О.Матюшкін, О.Тихомиров, Е.Рапацевич,  І.Батраченко, Л.Регуш,  Є.Сурков ін.).

Ми приєднуємося до останнього (психологічного) тлумачення і керуємося таким визначенням: антиципація -  психологічний механізм, що лежить в  основі  передбачення, прогнозування психологами особливостей розвитку (деградації)  індивіда;  майбутніх подій;  результатів і наслідків  впливів на людей.

Феномен фасилітації, вперше  експериментально виявлений Н.Тріпплетом,  у подальшому розглядався як “впливи, діяння, спрямовані на  переборення негативних переживань”,  “впливи, що сприяють орієнтації особистості на самостійний вибір”, “процес взаємного проникнення двох психічних реальностей”, “процес, що здійснює регуляцію (саморегуляцію) активності взаємодіючих між собою рівно впорядкованих систем певного психологічного змісту”, “діалогічне діяння”,  “механізм сприяння” тощо.

Фасилітація, з нашої точки зору -  це  психологічний механізм, що забезпечує впливи на інших людей і самого себе (самофасилітація),  які спрямовані мінімум на  переборення негативних переживань, що виникають при неможливості задоволення значущих для особистості потреб,  і максимум - на виявлення резервів  особистісного зростання,  професійне становлення, розвиток здатності до творчої адаптації  в інноваційних умовах.

Таким чином,  у даному дослідженні “емпатія”, “децентрація”, “рефлексія”, “антиципація”, “фасилітація” визначаються як психологічні механізми. Розгляд  наукових позицій щодо змістовних характеристик  зазначених понять привів до висновку, що дослідники часто наводять ознаки, які  притаманні одночасно різним   психологічним феноменам. Так, у визначенні емпатії  мають місце ознаки децентрації,  рефлексії, у визначенні рефлексії знаходимо ознаки емпатії, децентрації, антиципації і таке інше. Вважаємо, що наявність ознак одного  механізму в іншому указує на “переплетення” цих механізмів, їх перебіг і взаємодію.  Гадаємо,  факт не випадковий -  психологічні феномени, про які йде мова, надзвичайно тісно пов’язані між собою, а характер  їх функціонування  наводить на думку, що це компоненти одного явища, на наш погляд, ФС ІПВ.

Функціональна система ІПВ  у дослідженні розглядається як  сукупність взаємодіючих узгоджених процесуальних компонентів (механізмів) психіки, які, підсилюючи і збагачуючи одне одного, набувають більшої стійкості і визначеності, перетворюються у завершену побудову (психічне новоутворення), що характеризується новими змістовними ознаками. Функціональній системі ІПВ як психічному новоутворенню притаманні такі ознаки: цілісність існування; кумулятивність розвитку; константність, виявлення. Зазначене психічне новоутворення сприяє  відображенню інтегративної моделі світу  і як її частки моделі професійної діяльності. 

Загальновизначеним є розуміння поняття “новоутворення” як продукту, результату, сутнісної характеристики психічного розвитку (Л.Виготський, Г.Костюк,   В.Мясищев,   В.Давидов, С.Максименко,  Д.Ельконін,  А.Бодальов,  Л.Божович, Л.Анциферова, В.Кудрявцев та інші). У психологічній науці  визначаються новоутворення пізнавального, емоційного, особистісного плану. У нашому дослідженні функціональна система інтуїтивно-почуттєвого відображення визначається як психічне особистісно-професійне новоутворення.  При цьому ми виходимо з того, що початком існування психічного явища у статусі “новоутворення” є момент переходу його із прихованого етапу розвитку в продуктну психологічну реальність, у якої ще попереду етап становлення, стабілізації та перехід її до більш розвинених, більш досконалих форм функціонування (А.Шамне). Таке  уявлення щодо поняття “новоутворення” сприяє пошуку нових форм, шляхів, умов “підвищення його функціональної значущості у межах психічної організації”, забезпечує сумірність розвитку новоутворень особистості, дозволяє  “уникнути фрагментарності, однобокості і гіперболізації у формуванні одних новоутворень за рахунок інших” (М. Боришевський). Активність, суб’єктність та  випередження як особливості процесу відображення виявляються  і розвиваються в побудові людиною образу  життя, власної професійної діяльності. В контексті проблеми, яка досліджувалася, увага звертається на  розвиток ФС ІПВ як системоутворюючого фактора в професійному становленні майбутнього психолога.

Провідною у дослідженні була ідея системного підходу Б.Ф.Ломова, за якою  професійне становлення, а тим паче, розвиток особистості неможливо обмежувати  становленням її операціональної сфери  (знання, уміння, навички), а потрібно створення складних  систем   регуляції  соціальної поведінки людини.  Концепція системогенезу професійної діяльності В.Д.Шадрикова характеризує формування різноманітних психологічних систем професійної діяльності через  певні лінії розвитку її складових, при цьому розвиток кожної із них підпорядковується розвитку системи у цілому. На думку Л.І.Анциферової  розвиток виявляється у таких незворотних змінах, які характерні лише для системних об’єктів, а дослідження будь-якого психічного явища включає в себе виявлення  основних фаз (етапів, ступенів, стадій), послідовності цих фаз, закономірностей переходу однієї фази в іншу і вивчення  умов, які забезпечують розвиток при  чіткому уявленні змісту, складу, структури і функцій об’єкта, який  розвивається.

 Узагальнюючи матеріали аналізу наукової літератури, слід відмітити, що професійне становлення особистості у психологічній науці розглядається як складова загального психічного розвитку людини, як процес, що характеризується довготривалістю, багатомірністю, динамічністю, використанням різних форм та рівнів психічного відображення (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, Б.Г.Ананьєв, Б.М.Теплов, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, В.Н.Мясищев, К.О.Абульханова-Славська, Л.І.Божович, О.В.Запорожець, Г.С.Костюк, Л.І.Анциферова,  Є.А.Климов, Л.О.Люблінська та ін.). Дослідження С.Г.Геллерштейна, Н.Д.Гордєєвої, В.П.Зінченка, Є.А.Климова, О.О.Конопкіна, О.О.Крилова, В.І. Рубахіна, Д.А.Ошаніна, А.В.Філіппова, В.В.Чебишевої, В.Д. Шадрикова та інших були спрямовані на знаходження оптимальних варіантів професійного навчання, профдобіру, профорієнтації. У зв’язку з підвищенням суспільної значущості професії психолога дедалі більше досліджень присвячувалися психологічному аналізу  саме цієї діяльності: (В.О.Моляко, В.В.Рибалка, Н.В.Чепелєва, В.Г.Панок, О.П.Саннікова, І.В.Дубровіна, К.А.Рамуль, Н.В.Багманова, В.В.Гусейнов  Ж.П.Вірна,   А.М.Прихожан, Н.Н.Толстих, Н.І.Уткіна, Н.А. Стафуріна, ін.).

Завдання дослідження вимагали аналізу психологічної готовності до професійної діяльності. В дисертації детально розглянуто той аспект психологічної готовності, який забезпечується інтуїтивно-почуттєвим відображенням і виявляється передусім у  миттєвому (чи з урахуванням типу темпераменту, принаймні оперативному) професійному реагуванні  на нестандартно-стимулюючі  професійні ситуації. Миттєва професійна реакція  виявляється у здатності суб’єкта активізувати чи гальмувати власні професійні дії та впливи в залежності від ситуації. Розвиток психологічної готовності до такого реагування здійснюється не тільки завдяки оволодінню системою  професійних знань, умінь, навичок - це операціональна сторона майбутньої професійної діяльності студентів. Змістова сторона професійної діяльності психолога вимагає оволодіння системою певних  відносин: до навколишнього у його просторово-часовому вимірі, до процесу самореалізації в професійній діяльності,  ставлення до себе як фахівця,  інших людей як суб’єктів спілкування.

На нашу думку, психологічна готовність до професійного реагування на ситуації різних типів як показник  професійного  становлення  визначається рядом чинників, зокрема характером і особливостями психічного відображення (чим  різноманітніше форми відображення, тим глибинніше відтворення);  індивідуально-психологічними особливостями людини, наявністю  ФС ІПВ як персонального “інструменту” професійної діяльності.

 Методологічні позиції даного дослідження  представлені принципами:

-  гуманістичної спрямованості і  гуманітарної забезпеченості навчання майбутніх психологів, який сприяє різнобічному розвитку особистості для подальшої її самоосвіти, самовизначення, самоактуалізації;

- дієздатності функціональної системи психологічних механізмів інтуїтивно-почуттєвого  відображення;

-   системності (цілісного розгляду  психічних утворень);

- одночасного та узгодженого становлення таких сфер особистості: аксіологічної, когнітивної, емотивної, креативної;

- взаємодії інтерсуб’єктного та моносуб’єктного підходів до розвитку особистості;

-   психомистецького підходу до розвитку ФС ІПВ;

- особистісної та ситуативної  обумовленості  процесу утворення ФС ІПВ;

-  комплексного підходу до створення умов, що забезпечують студентові статут активного  суб’єкта навчальної діяльності та спілкування;

-  проектування,  моделювання, відтворення форм психічного відображення у певних умовах навчання;

- адекватного сполучення раціонального та емоційного компонентів у процесі навчання  з метою  побудови системи особистісних цінностей, як  психічних новоутворень різного роду узагальненості;

- систематичного, багаторазового включення суб’єкта у практичну діяльність для розвитку функціональної системи психологічних механізмів, необхідних  при  роботі у системах: «людина - людина», «людина - група»;

- принципу процесуальності у становленні ФС ІПВ як психічного новоутворення.

Зміст перелічених принципів детально розкривається у розділах дисертації.

Розділ 2 має назву: “Концептуальні аспекти умов  розвитку функціональної системи інтуїтивно-почуттєвого відображення у майбутніх психологів”. Зазначені аспекти  випрацьовувалися  на основі робіт  Г.Сковороди, Г.Костюка, Ф. Прокопенка,  М.Драгоманова, В.Роменця, С.Максименка, Г.Балла, В.Сухомлинського, С.Гончаренка, Ю.Мальованого, І.Зязюна, Е.Носенко, Г.Левченко, А.Макаренка, Г.Корнетова, В.Ігнатенка,  О.Батлука, М.Хайдеггера, К Роджерса, А.Маслоу, М.Шелера та інших. Провідна ідея гуманізації освіти визначається  за Г.Баллом, “як орієнтація її цілей, змісту, форм і методів на якнайповніше втілення у кожному учневі чи студентові людської сутності, що містить у собі можливості безперервного розвою і складовими якої є здатності до все глибшого пізнання навколишнього світу і активного впливу на нього, до самопізнання і самовдосконалення, до осягнення багатств культури і здійснення творчих внесків у неї. Згадане тут прилучення кожного, хто навчається, до культури – це важлива складова гуманізації освіти – її гуманітаризація”. За С.Гончаренком і Ю.Мальованим наука, техніка й мистецтво, як елементи культури мають бути відображеними в діяльності гуманітаризованої школи.  

Гуманізація і гуманітаризація освіти забезпечують  спрямованість індивіда не лише на придбання знань та  способів їх здобуття, але перш за все,  спонукають людину до пошуку власних засобів і шляхів створення себе як самодостатньої, творчої особистості, сприяють розвитку особистісно-професійних новоутворень, запобігають виникненню психічних травм при необхідності зміни засобів навчання,  перебудови ціннісних орієнтацій; сприяють позбавленню стереотипів у поглядах і поведінці.

Концептуальною основою  даного дослідження є положення:  розвиток ФС ІПВ може здійснюватися на засадах гуманістично і гуманітарно налаштованого процесу навчання і самостійного  учіння  майбутніх психологів, що забезпечує  створення   особистісного інтелектуального і емоційного простору, культурного середовища і сприяє становленню особистості у напрямку більшої  цілісності, активності, самодетермінованості, творчості,.

У даному розділі розглядаються особистісні і ситуативні детермінанти розвитку функціональної системи ІПВ. Відомо, що особистість проявляється у ситуаціях по різному: виступає активним суб’єктом, перетворюючи ситуацію, її елементи або  пасивно підкоряється  обставинам. Аналіз наукових позицій: К.Левіна, Г.Хартшома, М.Мея, Г.Олпорта, С.Квіна, Дж. Рейнхардта,  В.Томаса, Д.Магнуссона, Л. Фергюссена, Е.Фрома, В.Шибутані, Б.Ломова, А.Лєонтьєва, Д.Узнадзе, Ш.Надірашвіли, В.Мясищева, В.Роменця, Л.Бурлачука, Н.Чепелєвої,  Є.Коржової, Н Гришиної, С.Ковальова,  Ю. Ємельянова, В.Вороніна, В.Князєва та інших, показав:  ряд дослідників вважають, що детермінантою поведінки і діяльності людини виступають особистісні фактори, а ситуація може  розглядатися  як поштовх (імпульс) до дії. Вчені, які виводять детермінанти поведінки із самої ситуації,  вважають саме ситуацію кардинальною  категорією.

Для нашого дослідження провідним був  інтегративний погляд, який жорстко не протиставляє особистісні й ситуаційні фактори, а розглядає їх у взаємозв’язку і взаємозумовленості. Така позиція обумовила використання  у даному дослідженні  професійно-орієнтованих ситуацій: психологічних за  змістом; психомистецьких за формою; нестандартно-стимулюючих за функцією, які, завдяки психомистецькому підходу, органічно включалися в процес навчання  психологів.

 Психомистецький підхід до розвитку функціональної системи ІПВ у майбутніх психологів обґрунтовується тим, що цей підхід  діалектично поєднує наукові та мистецькі форми психічного відображення світу  і створює умови для розвитку ФС ІПВ. Звернення до психомистецького підходу обумовлене тією думкою, що суто наукові методи, прийняті у природних та точних науках, які базуються на різноманітних вимірах і дають вражаючі результати у багатьох галузях пізнання, не є адекватними для того, щоб людина відчула й зрозуміла людей і саму себе. Лише спираючись на загальнокультурний фундамент можна претендувати на належне оволодіння науковим психологічним знанням.  

Для обґрунтування психомистецького підходу виявився необхідним теоретико-методологічний розгляд таких понять, як “культура”, “психологічна культура”, “професійна культура”, “культура душі“ (“cultura animi”), а також складових і  умов розвитку відповідних феноменів. Спеціальну увагу приділено  аналізу  понять “наука” і “мистецтво”; співвідношенню суттєвих ознак названих видів творчої діяльності особистості; порівняння методів дослідження  психологічних  явищ. Аналіз  численних праць, що мають стосунок до даної проблематики, (Брунетто Латіні, С. Дюплекс, Г.Гегель, R. Schank, R. Abelson, Е. Аронсон, Дж.Морено, А.Блатнер, М.Шеллер, Л.Виготський, Б.Теплов, Б. Ананьєв, В Роменець, Б.Братусь, І Зязюн, М.Бахтін, К.Клакхон, Р.Арнхейм,  К.Леонгард, Г.Олпорт, Г.Гадамер, О.Батлук, Б.Корнетов, А.Горнфельд та ін.) показав, що на ранніх етапах розвитку науки і мистецтва зміст останніх був дуже близьким, але в процесі  розвитку цивілізації необхідність їх розмежування ставала все більш очевидною. Гадаємо, що з історичного і логічного поглядів розмежування названих понять є слушним, але різке їх  протиставлення не завжди  правомірне,  особливо коли йдеться про Geisteswissenshaften  ( нім. - наука про дух).

В обґрунтуванні психомистецького підходу до навчання психологів суттєвою є та ідея, що вищий навчальний заклад можна розглядати як своєрідну модель культури, втілену в певних просторово-часових рамках і зорієнтовану на підготовку майбутніх професіоналів,  творення їх особистості.

Ми вважали за необхідне скористатися у підготовці психологів потужними психотехнічними функціями мистецтва. Використання різноманітних форм зображення дійсності є тією “психологічною інструментовкою”, яка позбавляє прямого тиску на людину  і знижує опір психіки при впливах на неї. Пізнання, у межах психомистецького підходу, здійснюється на основі адекватного сполучення раціонального і емоційного способів сприймання матеріалу. Засвоєння наукових психологічних  закономірностей поглиблюється завдяки  розкриттю  різноманітних аспектів психології людини у творах мистецтва і супроводжується емоційними переживаннями, що сприяє  розвитку ставлень особистості до майбутньої професії та її окремих аспектів, а відтак професійна  освіта стає засобом становлення особистості. На жаль, у сучасному навчанні не завжди враховується унікальна роль емоційних ситуацій,  що створюються образним матеріалом, ретельно відібраним, виразно й  доречно поданим. Між тим, застосування творів мистецтва, метафор, ідіом, паремій, іронії та гумору  через почуттєву конкретизацію ситуації сприяє різнобічному охоплюванню явища, здобуттю максимальної користі із спостережень реальності, не відриваючись при цьому від конкретної культури. Організоване у такий спосіб навчання зачіпає і розум, і душу, сприяє розвитку власного небайдужого ставлення до людей, подій, фактів, збагачує інтуїтивно-почуттєвий досвід особистості.

 Психомистецький підхід  створює “живильне середовище” для ума і серця, завдяки  чому майбутні психологи навчаються користуватися у пізнанні ситуацій імпліцитними зв’язками її елементів,  вбачати психологічно  значущу інформацію не тільки у тексті, а  й “поза текстом”, “поза лінією”, “поза кадром” тощо. Засвоєння психологічної інформації за допомогою творів мистецтва відбувається у безпосередньо відчутній, а отже, у певному сенсі, найбільш ефективній формі. Через твори мистецтва можна побачити ознаки поведінки, які свідчать про внутрішні психологічні колізії людини (що сприяє розвитку емпатії); зіставити власний досвід з досвідом інших (децентрація); отримати орієнтири щодо індивідуально-специфічного і типового (що сприяє розвитку рефлексії); прогнозувати  власну поведінку, дії і вчинки   інших людей  (антиципація); стимулювати себе та інших до пошуку резервів особистісного зростання (фасилітація). Твори мистецтва, як правило, мають і певний дидактичний план (“зворотні переходи” від життєвої мудрості до наукового пізнання), а також, завдяки притаманій їм сагітальності спрямовують людину до вищих рівнів цілісності і  довершеності, тобто того, до чого вона свідомо і несвідомо прагне протягом усього життя. Психомистецький підхід вважається  корисним ще й тому, що він дає змогу уявити абстрактні категорії як втілювані у  конкретні предмети.

Названий  підхід, через включення когнітивної, емоційної, вольової, рухової сфер забезпечує “особистісну реальність” поведінки у навчальній діяльності, створює умови для випробування  студентами своїх можливостей у різних обставинах і ролях, надає змогу бути і спостерігачем, і активним діячем у різноманітних ситуаціях. Цей підхід звертає увагу і на фізичну сторону розвитку особистості, зокрема витривалість і красу, відчуття власного тіла, рухів, їх координацію і безпеку щодо інших,  сприяє  виявленню значущості невербальної поведінки (врахування особистого простору іншого, дотримання зовнішніх правил ділового або  інтимного спілкування, фізичних особливостей партнерів по взаємодії тощо). У психомистецьких, нестандартних ситуаціях створюються  умови,  в яких учасники змушені забезпечувати і фізичну, і  психологічну безпеку одне одному. У психомистецьких, професійно-орієнтованих, нестандартно-стимулюючих ситуаціях  поєднується певна свобода дій і відповідальність за них; реальність і уявлення; дія і символ. Завдяки використанню таких модальностей як слово, образ, рух  навчальна діяльність набуває полімодального характеру.. 

У  названих ситуаціях студент виступає з одного боку як той, хто створює ситуацію, керуючись власними мотивами і потребами, самооцінкою і рівнем домагань, тобто його особистісні властивості виступають структурними елементами ситуації і, таким чином, впливають на неї, конструюють її. З іншого боку – ситуація потребує певної корекції поведінки  самого суб’єкта. Робота з ситуаціями і у ситуаціях (на відміну від інших форм навчальної діяльності) передбачає взаємодії на вербальному і невербальному рівнях. Студент, змушений реагувати на запропоновану йому ситуацію, використовує свої  комунікативні уміння і навички, створює при взаємодії умови, подібні до наявних у реальному житті, виконує певні соціальні  та  професійні ролі, які є емоційно забарвленими й значущими для нього, як для  людини так і для фахівця. Зазначені ситуації мають багато несподіваного, яке вимагає  імпровізації, інтуїції, чутливості, використання різних психологічних механізмів, діалогізму, прояву особистісних властивостей. Зміст і смисл ситуації сприймаються не лінійно, послідовно, а комплексно, симультанно, тому і оцінка ситуації може здійснюватися ще до детального аналізу її елементів. Ситуації, про які йдеться, сприяють розвитку в  майбутніх фахівців психологічної готовності до  миттєвої професійної реакції на  смисл обставин, до адекватних дій в  інноваційних обставинах і в умовах обмеженого часу.

Використання літературних художніх текстів у процесі навчання психологів розглядається нами  як один із психомистецьких засобів виявлення і розвитку ФС ІПВ. Аналіз  поглядів   вітчизняних і зарубіжних вчених показав, що художня література визначалася  як “метод психології”, “уроки життя”, “клініка реального буття”, “психологічні етюди”, ”лонгітюдний експеримент” (В. Дільтей,  Л. Виготський,  С. Рубінштейн,  Б. Ананьєв,   Б. Теплов,  Г. Костюк,  І. Страхов,  Б. Братусь,  М.  Бахтін,  Г. Олпорт,  К. Леонгард та ін.).

Ми вважаємо (і наше дослідження це підтверджує),  що використання художньої літератури сприяє: розвиткові психологічної спостережливості, здатності вбачати психологічні закономірності у життєвих реаліях, усуненню знеособленості психологічних знань; більш цілісному, системному і динамічному сприйманню проблем людини у її реальних виявах, поданих  різноманітними прийомами зображення; включенню емоційних механізмів сприймання, переробки  і відтворення психологічної інформації;  урізноманітненню засобів  навчання, (що підтримує зацікавленість у здобутті знань);   створенню проблемно-конфліктних навчальних ситуацій (коли матеріал художньої літератури вступає в протиріччя з науковими знаннями або  індивідуальним життєвим  досвідом), вирішення яких надає можливості запобігти виникненню ілюзії очевидності психологічних знань. При аналізі  творів художньої літератури психічне явище (темперамент, характер, психологічні механізми тощо) розглядаються як “клітиночка”, що  за генетичною психологією, виступає приматом цілого.

Використання матеріалів художньої літератури  створює сприятливі умови  для розвитку ФС ІПВ. Так, розвиток емпатії здійснюється через проникнення у внутрішній світ художнього образу, співчуття героям твору. Збагачення власного  індивідуального досвіду через загальнолюдський досвід, накопичений художньою літературою, сприяє розвитку децентрації. Роздуми (разом з персонажем, внутрішній діалог з ним) створюють умови для розвитку рефлексії. Передбачення можливих дій і вчинків діючих осіб, прогнозування розвитку подій, їх   результатів постають проявами антиципації та передумовою її вдосконалення. Художня література демонструє ефективні фасилітаційні впливи на інших і, завдяки сагітальності, спрямовує особистість до самофасилітації.

В третьому розділі “Теоретико