ІНТЕРАКЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ ВЛАДИ

Краткое содержание

У першому розділі монографії “Психологічна структура влади” розглядаються основні традиційні і сучасні підходи до проблеми психологічного змісту влади як особистісного та міжособового явища. Аналізуються найважливіші змістові характеристики влади в просторі функціонально-дихотомічних співвідношень, досліджується символічна природа внутрішньої мотивації  і зовнішньої стимуляції владно-підвладних ставлень і стосунків, вивчаються сутнісні зв’язки між домінантною і підпорядкованою позиціями у владно-підвладній взаємодії.

Прилучення індивідуального суб’єкта до інтерсуб’єктної взаємодії трактується як одночасне включення його у владно-підвладні стосунки з іншими учасниками цього процесу. Влада розглядається як невід’ємний атрибут взаємодії, результат взаємин між індивідами, які перебувають у певних стосунках, що втілюється в диспозиційних рисах особи або соціуму. Водночас влада як специфічний вияв залежності в широкому значенні набуває соціально-психологічної реальності лише тоді, коли має місце взаємне виявлення і залучення індивідуальних суб’єктностей учасників взаємодії.

Функціональна дихотомія основних параметрів влади виявляється в розумінні її як впливу і як примусу (С. Московічі), як влади реальної і як потенційної (М. Ільїн і А. Мельвіль), як внутрішньо-диспозиційної (А. Адлер) і як зовнішньо-ситуаційно-інтеракційної (Т. Парсонс).

Зіставлення двох варіантів влади – влади-примусу і влади-впливу – часто-густо виявляється принциповим для її психологічного тлумачення. В одних випадках ці варіанти розглядаються як цілком відмінні, психологічно полярні способи здійснення влади, а в інших – заперечується психологічна природа примусу як варіанту власне влади, а психологічний зміст визнається лише за різними формами владного впливу (Г. Гекгавзен).

На підставі узагальнення низки соціологічних та соціально-психологічних концепцій зроблено висновок про те, що психологічно достеменна влада полягає в здатності одного суб’єкта впливати на іншого, спонукати його до виконання/невиконання певних дій, змінювати його психічні стани та психологічні властивості. Натомість потреба застосовувати примус у взаємодії двох психологічно розвинутих суб’єктів означає владну неспроможність того, хто такий примус справляє.

Інший важливий аспект владно-підвладних відношень означає розрізнення влади реальної і потенційної. Наприклад, Е. Канетті, порівнюючи владу і насильство, писав, що насильство безпосередніше й невідкладніше за владу. Натомість насильство, яке дозволяє собі зволікати, стає владою. Влада включає в себе набагато більше і не така динамічна, як насильство. У теорії поля К. Левіна сформульовано поняття окремого конструкта “поле влади”, де влада розглядається як потенціал, що становить істотну характеристику самого поля, є його атрибутивною складовою. Функціональну природу влади в її дисциплінарному різновиді відстежував М. Фуко: межа між власне владою і її функцією стирається, влада стає функцією, а функція є специфічний різновид влади.

Аналіз співвідношень реальних і потенційних можливостей розгортання людських стосунків показує, що реальне застосування влади виявляється втіленням завжди потенційно більших владних можливостей суб’єкта (суб’єктів) та реалізацією владного контексту ситуації. А єдиним простором, де такі процеси можуть виникати, є простір інтерсуб’єктивний. При цьому достатню потенційну міць мають не об’єктивно наявні джерела й ресурси влади, а ті її засоби, якими суб’єкт володіє психологічно. Перевага у взаємодії з іншими людьми виявляється психологічно привабливою, натомість брак її завдає психологічного клопоту. Ці обставини увиразнюються для особи тільки в інтерсуб’єктивному контексті.

Численні спроби описати психологічний зміст мотиву влади не дають переконливих доказів наявності такого специфічного мотиву як природженої властивості. Формування його як одного з базальних особистісних мотивів найістотніше зумовлюється соціальним контекстом. Зокрема, досягнувши певного владного статусу, особа наділяє його високою суб’єктивною значущістю та істотно з ним ідентифікується.

Завдяки знаково-символічній системі психічного відображення внутрішній і зовнішній світи людини опосередковуються і сполучаються в єдиному суб’єктивному просторі. Такій системі притаманні владно-підвладні змісти: з одного боку, відображаються й символізуються стосунки домінування-підпорядкування, а з другого – сутнісною характеристикою стає залежність суб’єкта від самої системи відображення. Відтак влада суб’єкта над оточенням і світом загалом, як і влада оточення та світу над суб’єктом – це насамперед у різний спосіб трансформована влада суб’єкта над самим собою.

Символічна умовність влади забезпечує широченний простір для всілякого роду компенсацій і невротичних адаптацій/дезадаптацій (про що писали А. Адлер, К. Горні, Е. Фромм та інші дослідники). Проникнення в суть як владного, так і підлеглого становища веде до з’ясування їхньої компенсаторно-маскувальної природи, розуміння їх як форм здобуття владного статусу та подолання власної нижчості. Ці форми виявляються атрибутивними людськими властивостями, а важливою ознакою домінування і підпорядкування є їхня нерозривна психологічна єдність.

У працях Ф. Ніцше, К. Юнґа, А. Адлера, Е. Фромма, С. Московічі описуються психологічні вигоди, що їх дає особі підпорядкування авторитетові, яке з психологічного погляду якраз є замаскованим намаганням володіти ситуацією, варіантом владування. Неволя, рабство, покора виявляються фактами не так фізичного або соціального буття, як психологічного співіснування, наслідком не тільки об’єктивних, а й суб’єктивно-особистісних чинників.

Спроба виявити змістові параметри інтерсуб’єктної взаємодії, істотні для встановлення владно-підвладних співвідношень, привела до виділення  узалежнення і впорядкування – основних параметрів, у межах яких стає найімовірнішим перебування й функціонування суб’єктів взаємодії на владній або підвладній позиції. Визначено чотири основні функціонально-дискурсивні модуси-позиції: домінантне впорядкування, домінантне узалежнення, підпорядковане впорядкування, підпорядковане узалежнення.

Зміст другого розділу “Індивідуальна суб’єктність у символічно-дискурсивному просторі взаємодії” зосереджується навколо проблем дискурсивного характеру індивідуальної суб’єктності та інтерсуб’єктивності, сенсо-символічної природи інтерсуб’єктної взаємодії, психологічної суті узалежнення і впорядкування як провідних дискурсів такої взаємодії.

Трактування індивідуальної суб’єктності найчастіше поміщаються в дихотомічну шкалу, на одному полюсі якої переважають субстанційно-диспозиційні тлумачення (як, наприклад, у З. Фройда чи Ґ. Оллпорта), а на другому – домінує увага до структурно-функціональних та соціалізаційних процесів (Е. Гуссерль, Дж. Мід, Т. Парсонс, О. Леонтьєв, П. Берґер і Т. Лукман). Психологія дедалі більше рухалася шляхом визнання цілісно-єдиної природи індивідуальної суб’єктності і соцієтальної (квазі)суб’єктності. Ідеться, зокрема, про їхню принципову єдність у вчинково-діалогічних і вчинково-перетворювальних парадигмах М. Бахтіна, К. Роджерса, В. Роменця, В. Татенка.

У з’ясуванні природи і психологічного змісту колективної суб’єктності та інтерсуб’єктивного простору істотну методологічну перевагу мають інтеракціоністські підходи, де центральною категорією виявляється взаємодія між індивідуальними суб’єктами в надіндивідуальному контексті. Взаємодія стає чинником і середовищем, які забезпечують можливість вияву та самого існування суб’єктності – індивідуальної і колективної.

Апріорі дискурсивна природа інтерсуб’єктної взаємодії забезпечує іманентну наявність спільної основи як для існування, так і для аналізу міжособових явищ і процесів у її контексті. Інтеракційний дискурс виходить за межі мовно-мовленнєвих змістів, і його слід трактувати як спосіб інтерпретації пара- та екстралінгвістичної реальності, функціонування семіотичних схем відображення дійсності та інтерпретаційних схем її творення. Така дійсність постає у взаємодії людського суб’єкта з іншими людьми. Єдиною насправді відображуваною дійсністю є та, що породжується в інтерсуб’єктній взаємодії, стаючи колективно-феноменологічним буттям.

Психологічний зміст індивідуального існування найефективніше визначається через герменевтичну інтерпретацію цілісного світу (Г.-Ґ. Ґадамер, П. Рикер, Н. Чепелєва). Поєднання об’єктивних чинників середовища та особистісних диспозицій результує утворенням індивідуальної моделі світу, що охоплює всі можливі аспекти світобачення. Відтак інтерсуб’єктна взаємодія полягає в обміні моделями світу, ментальними схемами світобачення між окремими суб’єктами, у процесі чого вони взаємно визначаються та інтерпретуються.

Суб’єкт постійно перебуває у своєрідній владній залежності від інтерпретаційних схем: він ними володіє, використовує їх, а водночас – керується їхніми приписами, діє у визначених ними межах. Інтерпретуючи дійсність, суб’єкт наділяє її певними сенсами. З одного боку, джерелом їх є сама дійсність, а з другого – суб’єктивна значущість стає основним мірилом сенсової структури.

Соціально-інтерсуб’єктний процес легітимації сенсів лежить в основі творення символічних універсумів – індивідуальних і соцієтального. Символи виявляються репрезентантами сенсів, що робить наочнішим розуміння життя як “тексту”. Життя “читається” із сенсів символічно оформлених, завдяки чому й стає “текстом”.

Дискурс взаємодії безпосередньо інтерсуб’єктної, у формі живого діалогу, сенсового обміну становить джерело як внутрішнього самовідображення, так і творення спільної з іншими людьми дискурсивно-сенсової, колективно-феноменологічної основи життєдіяльності.

Засвоюючи, використовуючи та розвиваючи дискурс взаємодії, суб’єкт потрапляє під владу відповідної символіки – універсальної, соцієтальної, міжособової, індивідуальної, ситуаційної. Співвідношення між дискурсами взаємодії і влади описується формулою: дискурс взаємодії первинний щодо дискурсу влади, а дискурс влади іманентний дискурсові взаємодії.

Реалізація владно-підвладних співвідношень в інтерсуб’єктній взаємодії ґрунтується на співіснуванні дискурсів упорядкування та узалежнення. Перший утілюється в розмаїтих формах соціального порядку, символізує владу анонімних упорядкувальних інстанцій. Другий означає глибинно-емоційне і небезстороннє залучення учасників взаємодії.

У межах дискурсу узалежнення функціонують два субдискурси: узалежнення первинне і вторинне. Функція первинного узалежнення полягає в забезпеченні базальної єдності індивіда зі світом, формуванні чуттєво-емоційних основ взаємодії з іншими людьми. Вторинне узалежнення постає як результат абстрагування первинних емоційних переживань і відображає розбудову світоглядно-символічної особистісної сфери. 

Аналіз дискурсивних характеристик формування особистості в процесі інтерсуб’єктної взаємодії дав підстави вишикувати дискурси в послідовний кратологічний цикл: від первинного узалежнення через упорядкування до вторинного узалежнення. Такий цикл становить іманентну властивість інтерсуб’єктної взаємодії.