ТРАНСФОРМАЦІЯ ОСОБИСТІСНОГО МІФУ ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета, гіпотеза, завдання та методи дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, особистий внесок автора, наводяться дані про апробацію та впровадження результатів роботи, структуру дисертації.

У першому розділі – “Особистісний міф як чинник впорядкування й організації психічної реальності” – здійснюється аналіз розвитку і становлення сучасної теорії міфу, характеризуються функції та значення міфів в історії культури, розкривається психологічна сутність поняття “особистісний міф”, з’ясовуються особливості формування цього феномену та його значення як чинника впорядкування й організації психічної реальності індивіда, подається аналіз підходів до вивчення зазначеної проблеми в зарубіжній та вітчизняній психології.

Міф, безумовно, зіграв значну роль у генезі різноманітних ідеологій як втілення первісного синкретизму свідомості, в цьому сенсі він є прообразом ідеологічних форм узагалі. В мисленні сучасної людини відтворюються деякі особливості міфологічного мислення. Нарешті, в будь-якому суспільстві, як у соціальному, так і в особистому плані існує певна ритуальність поведінки, яка має корені в міфі.

На сьогодні теорія міфу не є статичною конструкцією, вона розвивається й збагачується за рахунок внесків різноманітних дисциплінарних галузей. Важливе місце в цьому процесі займає психологія, перед якою ще стоїть завдання відповісти на багато актуальних питань і, тим самим, поглибити розуміння міфу та “міфоподібних” елементів у організації та структурі людської психіки.

Великий внесок у дослідження психологічних аспектів міфології зробили З. Фройд, Е. Фромм, К.Ґ. Юнґ.

На думку З. Фройда, міф є передусім фіксацією подій, що послужили передумовою появи Едіпового комплексу та різноманітних культурних та моральних норм і традицій, заснованих на ньому.

Е. Фромм намагався знайти стан свідомості, в якому можливим є сприйняття реальності в її цілісності й універсальності. З цією метою він пропонував відкинути всі раціональні “опори”, звертаючись до “дорефлексивного cogito”. З його точки зору, в культурі існує низка станів духовності (міф, сон), для яких притаманна мова символів. Е. Фромм звертав увагу на подвійну функцію міфу й сну: в них може проявитися як позитивна, так і негативна сторони людської душі.

Юнґіанський та постюнґіанський аналіз архетипної символіки міфології просунув психологічну науку від екстенсивної, описово-констатуючої, до інтенсивної роботи з особистісним міфом, до усвідомлення сутності цього феномену, його структури та методів використання у психотерапевтичній практиці. К.Ґ. Юнґ уважав, що цілісний аналіз способу життя особистості, її життєвого шляху можливий лише через максимально повне вивчення несвідомої основи цього процесу, яку структуровано особистісним міфом – на його думку, неусвідомлюваним сценарієм тієї п’єси, яку свідомість розігрує за активної участі архетипів колективного несвідомого.

Фахівці з когнітивної психології вважають, що особистісні міфи, можуть кодуватися у вербальній або образній формі, можуть усвідомлюватися чи не усвідомлюватися людиною у стані неспання, на них можуть впливати спадковість та/або досвід.

На сьогоднішній день особистісна міфологія належить до малодосліджених сфер предметної галузі психологічної науки, вивчення якої ускладнено через надзвичайну згорнутість даного утворення.

Серед спроб дефініювати особистісну міфологію індивіда можна виокремити тенденції як у бік спрощеної раціоналізації, так і у бік надмірної сакралізації цього феномену.

Поняття особистісного міфу як чинника впорядкування й організації психічної реальності індивіда на сьогодні не здобуло однозначного визначення, що породило тенденцію його зведення до інших, краще досліджених психологічних феноменів (“сценарна матриця” (Е. Берна), “ірраціональні переконання” (Д. Долларда), “базові концепції” (Н.Пезешкіана), “фіксовані ідеї” (Ф. Флемінґа), “поведінкові паттерни” (Г.Саллівана) та інші), а також призвело до різного тлумачення смислового наповнення цього поняття у різних авторів (І.В. Вачков, С. Кріпнер, Б.М.Мастеров, А.М. Мітреніна, Г.А. Цукерман, І.П. Черепанова).

У деяких дослідників, які займаються проблемою особистісної міфології, зауважено тенденцію змішувати поняття “міф” та “текст”. У цьому питанні ми поділяємо точку зору В.П. Руднєва про міфологічну свідомість як досеміотичну стадію розвитку.

Багато-хто з авторів відзначає, що психологічні змісти особистісної міфології є емоційно насиченими, їх важко рефлексувати, та вони, безперечно, впливають на організацію ціннісно-смислової сфери особистості.

У дисертаційному дослідженні особистісна міфологія розглядається як смислове поле (елементи якого залишаються невідрефлексованими), що складається з динамічних систем взаємопов’язаних особистісних міфів. Під особистісним міфом ми розуміємо досеміотичне невербальне утворення, що визначає базові патерни світо- і самосприйняття. Це система як неусвідомлюваних, так і почасти усвідомлених сталих образів, почуттів, думок, комплексів, які організуються навколо стрижневих тем існування та формують ціннісну ієрархію особистості. За Н.В. Чепелевою, основні сенси і концепції існування людини представлені в особистісному міфі в символічній, метафоричній формі.

Формування особистісного міфу, безперечно, відбувається протягом усього життєвого шляху людини, проте у період раннього дитинства існують явні передумови для інтенсифікації цього процесу (А.М. Лобок).

Психологічні змісти особистісної міфології мають високий ступінь індивідуальної диференціації і через те визначають унікальний варіант процесу індивідуації кожної конкретної людини. Їхнє дослідження здатне пролити світло передусім на можливі порушення й викривлення особистісного зростання, виявити його актуальні проблеми й складності, їхню несвідому основу, а також визначити перспективи розвитку особистості.

Нерідко конфлікт у особистісній міфології впливає на поведінку, думки й почуття людини, а в її розвиткові стає явною криза міфу. Контрміф кидає виклик старому міфу, обидва вони втягуються в діалектичний процес, де старий міф являє собою тезу, а контрміф – антитезу. Інтеграція тези й антитези породжує новий синтезований міф (С. Кріпнер).

Проведений аналіз дозволив виявити існуючі теоретичні підходи до експериментального дослідження трансформації особистісного міфу, аналіз якої може слугувати основою для формування стратегії психотерапевтичної допомоги кожній окремо взятій людині.

У другому розділі – “Психолінгвістичні особливості автонаративу як форми закарбування особистісного міфу” – представлено теоретико-методичні положення експериментального дослідження; наведено результати психолінгвістичного аналізу текстів автонаративів, у яких відбито внутрішньоособистісний досвід досліджуваних; виділено та проаналізовано структурно-смислові й семантико-лінгвістичні особливості текстів автонаративів досліджуваних залежно від їхнього рівня самоактуалізації.

Узагальнення літератури з проблем наративної психології (Р. Барт, Ф.Джеймс, О.С. Калмикова, Ю.М. Лотман, Е. Мергенталер, П. Рікер, Ц.Тодоров), текстового аналізу (Л.П. Доблаєв, Т.М. Дрідзе, Н.І. Жинкін, В.В.Іванов, О.М. Копиленко, І.Ф. Неволін, Н.В. Чепелєва), теорії самоактуалізації особистості (А. Маслоу) дозволило сформулювати основні концептуальні положення щодо сутності процесу породження тексту автонаративу як форми закарбування особистісного міфу та розробити ефективну процедуру психолінгвістичного аналізу тексту.

Особистісний міф суб’єкта, завдяки якому відбувається інтеграція різних невпорядкованих життєвих подій індивіда в певну послідовність, грає провідну роль у формуванні автонаративу (Н.В. Чепелєва). Отже, трансформацію особистісної міфології людини представлено наративами, а в їх структурно-смисловій організації відбито базові характеристики особистості.

У вітчизняній традиції психолінгвістичний підхід до вивчення текстів автонаративів дуже мало відомий та донедавна практично не використовувався як дослідницька парадигма. В контексті вище викладеного можна виділити дослідження Н.Ф. Каліної, О.С. Калмикової, І.Ю.Черепанової.

Констатуючий експеримент проводився на базі гуманітарної гімназії №117 імені Лесі Українки м. Києва. В ньому взяли участь чотири групи (по 32 учні в кожній), які відрізнялися за величиною сумарного балу самоактуалізаційного тесту. Пілотажна група складалася з 20 осіб. Загальна кількість досліджуваних становила 148 осіб.

Для визначення рівня самоактуалізації особистості в дослідженні був використаний опитувальник САМОАО (“Самоактуалізаційний тест” – варіант тесту РОІ І. Шострома, розроблений і адаптований Н.Ф. Каліною та А.В.Лазукіним з урахуванням специфічних особливостей самоактуалізації особистості в нашому суспільстві).

Експериментальне дослідження складалося з двох етапів. На першому етапі вивчався вплив рівня самоактуалізації особистості на структурно-смислову організацію текстів автонаративів. Для аналізу структурно-смислової організації тексту було використано методику, запропоновану І.Ф.Неволіним, що дозволяє виділити смислові зв’язки між окремими структурними одиницями повідомлення та представити їх у вигляді графічного зображення. Смислова структура тексту, таким чином, може розглядатися в єдності двох макроструктур: інформаційної (ієрархія інформаційних рівнів) та змістової (ієрархія підтем, субпідтем, мікротем). На першому етапі експерименту нами було проаналізовано 128 автобіографічних текстів, обсяг яких коливався від 56 до 1680 слів.

У процесі аналізу смислової організації текстів нами було виділено 20 тем рефлексивної інформації (відчуття власної байдужості; відчуття важливості того, що відбувається; відчуття власного безсилля; любов (закоханість); ревнощі; заздрощі; відчуття переваги; інтерес до нового; відчуття несправедливості; сумнів; ностальгія; радість; почуття провини; впевненість у собі; гордість; незадоволення собою; розчарування; почуття самотності; тривога (хвилювання); дитячі страхи) та 10 тем фактологічної інформації (сфера “Я”; сім’я та родичі; місце проживання; здоров’я; дитячий садок; навчання в школі; дозвілля; вірогідне навчання у вузі; міжособистісні стосунки; соціальні групи та суспільство).

В результаті систематизації дітексів (акронім від слів ДІаграма – ТЕКст – Сенс, поняття, запроваджене І.В. Неволіним) було виявлено зв’язок між структурно-смисловою організацією текстів автонаративів і рівнем самоактуалізації їхніх авторів. Так, автобіографічні тексти суб’єктів із високим рівнем самоактуалізації особистості (порівняно з автонаративами досліджуваних із низьким рівнем) мають більш виражену “стрибкоподібну” організацію: для них характерні постійні переходи від одного інформаційного рівня до іншого, зокрема, фактологічна інформація тут постійно перемежовується з елементами саморефлексії.

Отже, результати першого етапу констатуючого експерименту показали існування стабільних текстових елементів у автонаративах (залежно від рівня самоактуалізації досліджуваних), що дозволило виявити конкретні особистісні характеристики авторів.

Так, характерною особливістю структурно-смислової організації автонаративів досліджуваних із високим рівнем самоактуалізації особистості є тенденція до “стрибкоподібної” організації автобіографічного тексту, а також переваження в текстах цих суб’єктів таких тем рефлексивної інформації, як “упевненість у собі”, “любов”, “радість”, “інтерес до нового”, які передусім відносяться до таких контекстів фактологічної інформації, як “міжособистісні стосунки”, “навчання в школі”, “сфера “Я”. У свою чергу, характерними темами рефлексій у автонаративах досліджуваних із низьким рівнем самоактуалізації особистості є: “заздрість”, “ностальгія”, “тривога”.

На другому етапі експериментального дослідження вивчалася залежність між семантико-лінгвістичними особливостями текстів автонаративів та рівнем самоактуалізації особистості. На даному етапі був здійснений подальший аналіз 128 текстів автонаративів, початкова робота з дослідження яких була проведена на першому етапі констатуючого експерименту.

Вивчення лінгвістичних та семантичних особливостей текстів автобіографій проводилося методом контент-аналізу. В дослідженні смисловими одиницями аналізу були певні аспекти автонаративів, а кількісними – частота їхньої появи в тексті. У процесі проведення контент-аналізу підраховувалися, описувалися та порівнювалися такі показники:

- наявність (відносна кількість) або відсутність активних дієслів першої особи;

- кількісний розподіл предикатів за чотирма типами семантичних характеристик: предикати фізичної дії, абстрактної дії, станів, стосунків;

- кількісний розподіл предикатів залежно від модальності: предикати реального, можливого й належного стану речей;

- виділення сюжетів із лексичним маркуванням часу подій або фактів за такою типологією: події минулого; теперішні події; події, що розпочалися в минулому і тривають у теперішньому часі; ймовірні майбутні події; події з конкретною датою.

У таблиці 1 наведено дані кореляційного аналізу для чотирьох груп досліджуваних, які відрізнялися сумарними балами за результатами застосування опитувальника САМОАО (І група – 2520,5; ІІ група – 2639,5; ІІІ група – 2983,5; ІV група – 3374).