ЕМПАТІЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РОЗВИТКУ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми та поставлено проблему дослідження, визначено об'єкт, предмет та мету дослідження, сформульовано гіпотезу та завдання, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі – “Теоретичні моделі феномену емпатії” –  проведено аналіз базових психологічних концепцій емпатії у вітчизняній та зарубіжній психології, здійснено дослідження психолого-педагогічних засобів формування емпатії у дітей.

Феномен емпатії здавна був об’єктом філософських дисциплін, хоча до введення поняття “емпатія” класична філософія використовувала етичний термін “симпатія” (А.Сміт, Г.Спенсер, А.Шопенгауер) та естетичний термін “вчуття” (Т.Ліппс).    

У психологічних дослідженнях У.Мак Дауголла, Ф.Олпорта, Т.Рібо, З.Фрейда, В.Штерна та інших було поставлено проблему генезису симпатії, співвідношення форм поведінки та переживання симпатії, які стали основою для подальших досліджень емпатії як феномену соціальної перцепції у соціальній психології. Резюмуючи аналіз досліджень різних шкіл та напрямів, Т.П.Гаврилова відзначає, що в емпатії виділяють такі два її види, як “співчуття” та “співпереживання” (С.Аш, А.Валлон, Е.Стотленд, Ф.Олпорт, Х.Уілмер); що емпатія розвивається від нижчих інстинктивних форм до вищих - соціальних почуттів (А.Валлон, Л.Мерфі, Т.Рібо); що її витоки слід шукати в явищі емоційного зараження (Х.Саллівен, П.Фресс), а здійснюється вона через механізми ідентифікації та проекції (Д.Бірес, С.Маркус, Х.Уілмер, З.Фрейд). Це дозволяє розглядати емпатію як специфічну емоційну форму пізнання іншої людини.

У сучасній психології найбільш поширеним є погляд на емпатію як складову емоційної сфери особистості. Так, емпатія визначається: як здатність людини емоційно відгукуватися на переживання іншого, чи людини, чи тварини, чи антропоморфізованого предмету; як суто емоційний феномен, що репрезентує триланковий процес (співпереживання – співчуття – внутрішнє сприяння); як осягнення емоційного стану іншого, як проникнення в переживання іншої людини; як здатність прилучатися до емоційного життя іншого, розділяючи його переживання; як “вчуття” в позицію іншого, уміння поставити себе на його місце, глянути на все його очима і відчути його стан; як почуття, що передає духовне єднання.

Таким чином, на сьогодні можна розрізняти: 1) емпатію емоційну – засновану на механізмах проекції та наслідування моторних та афективних реакцій іншого; 2) емпатію когнітивну – що базується на інтелектуальних процесах: порівняння, аналогія тощо; 3) емпатію предиктивну – що проявляється як здатність передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.

У вітчизняній психології протягом майже 50 років емпатія розглядалася переважно в аспекті морального розвитку особистості (Л.І.Божович, М.Й.Боришевський, А.А.Валантинас, А.В.Соломатіна, Є.В.Субботський, Н.О.Шевченко, С.Г.Якобсон та ін.). В багатьох дослідженнях було встановлено суттєві закономірності взаємозв’язку процесів розвитку особистості та становлення її емоційності. Низка досліджень (С.Б.Борисенко, Л.П.Виговська, Л.Н.Джрназян, М.М.Обозов, Л.П.Стрєлкова та ін.), присвячених проблемі емпатії як процесу, висвітлює генетично зумовлену систему ланок, що опосередковують і визначають одна одну: співпереживання – співчуття – внутрішнє сприяння.

Було запропоновано та обґрунтовано низку теоретичних моделей емпатії, а саме: модель психологічної структури емпатії; форм емпатії; емпатійного процесу; вікових закономірностей становлення емпатії як якості особистості. Значним доробком вітчизняних досліджень можна також вважати розробку моделі експериментального дослідження емпатії, сутність якої полягає у протиставленні поведінки особистості, базованій на співчутті та співпереживанні іншому, поведінці, базованій на присвоєних соціальних нормах та правилах (Є.В.Субботський, Н.О.Шевченко, С.Г.Якобсон). У цих теоретичних рамках було здійснено велику кількість досліджень можливості формування емпатії у дітей молодшого та середнього шкільного віку. Одна група дослідників вивчала умови розвитку емоційної чуйності й готовності до співпереживання та сприяння іншому в рамках проблеми морального розвитку особистості в онтогенезі. Інша група дослідників присвятила свої роботи проблемі розвитку емпатії у дітей старшого дошкільного і молодшого шкільного віку. Серед чинників становлення емпатії переважно досліджувались вплив родини і стилю батьківських відносин на формування емпатії та роль ідентифікації у формуванні альтруїстичних настановлень. Найбільш вдалими та ефективними виявилися методи формування, засновані на використанні засобів мистецтва (художня література, театралізовані дії тощо), у яких розкривається значущість внутрішнього світу іншої особистості та надаються взірці власного ставлення до іншої людини. У цих дослідженнях було показано, що формування емпатії не може обмежуватися тільки розвитком емоційної сфери дитини, а передбачає становлення здатності дитини до розуміння іншого та ціннісного ставлення до іншого (Н.Х.Олександрова, Л.М.Пєтухова, Л.П.Стрєлкова).

В останні десятиріччя у зв’язку з розповсюдженням гуманістичної парадигми та стрімким розвитком практичної психології з’явилася значна кількість досліджень функції емпатії в діяльності фахівців соціономічних професій (педагогів, психологів, соціальних працівників тощо). Суттєвою особливістю цих досліджень є те, що вони із самого початку будувалися не на моральнісних теоріях емпатії, а на уявленнях про емпатію як професійно важливу якість особистості (К.Роджерс). У цих дослідженнях (О.В.Алпатова, Ж.П.Вірна, Т.І.Федотюк) було доведено, що у своїх розвинених формах емпатія стає психологічним механізмом розуміння особистістю іншої людини і в цьому сенсі стає підґрунтям формування програми взаємодії з іншим.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що емпатія є загальним психологічним механізмом такого розуміння іншої людини, де обов’язковим компонентом стає відображення її стану у своїх власних емоційних станах і відчуттях, конгруентних відчуттям іншого. Таке розуміння може здійснюватися на різних рівнях: від відносно простого співчуття як суто емоційного відгуку на стан іншого, через процеси “вчуття” як здатності до відтворення в собі самому стану іншої особистості, до рефлексивної, свідомої побудови образу іншої людини у сукупності її емоційних станів, життєвих мотивів та ціннісних орієнтацій.

У другому розділі – “Дослідження емпатії у молодших школярів” – наведено інструментальну модель емпатії, сформульовано програму дослідження, описано методичний інструментарій та проаналізовано отримані емпіричні дані.

Проведений аналіз дав підстави побудувати інструментальну модель дослідження емпатії. В цій моделі вихідним положенням є розуміння емпатії як процесу, який дозволяє встановлювати особливого роду зв’язки між людьми та відбувається переважно на емоційному рівні, але передбачає також і когнітивне розуміння та адекватні поведінкові реакції. Тобто йдеться про три рівні прояву емпатії як процесу взаємодії у системі “Я” – “Інша людина”.

Згідно з основними положеннями системного підходу, кожний структурний компонент системи набуває сенсу тільки у визначенні його функціонального місця в загальній архітектоніці системи. Виходячи з цього, ми висунули припущення, що емпатія є одним з психологічних механізмів взаєморозуміння. Гіпотетично дія цього механізму спрямована в обидва боки системи: 1) емпатія перетворює первісно байдужу для суб’єкта іншу людину на емоційно значущу особистість, тобто забезпечує перехід абстрактного уявлення про “Іншого” в значущий для мене “Ти-образ” – “Ти”, як той, хто потребує мого співчуття і співпереживання; 2) емпатія перетворює власний “Я-образ” із форми фіксації тих чи інших власних якостей у ціннісно-оцінкову площину взаємодії з іншими – “Я”, той хто не байдужий до інших, здатний до співчуття і співпереживання.

Виходячи з даної теоретичної моделі, сформульовано основну робочу гіпотезу емпіричної частини дослідження, яка полягає у тому, що компоненти емпатії мають проявлятися як у притаманних особистості загальних уявленнях про іншого, так і у відповідних властивостях самої особистості.

Відповідно до робочої гіпотези емпіричне дослідження проводилося у два етапи. Метою першого етапу було дослідження місця емпатії в структурі “образу Іншого” у школярів різних вікових груп, а другого – дослідження емпатії як особистісної властивості дітей молодшого шкільного віку.

Організаційна структура, інструментарій та результати першого етапу. На 1-му етапі дослідження необхідно було виконати такі завдання:

1. Визначити ознаки, компоненти та стадії розвитку уявлень про образ людини у школярів різних вікових груп.

2. Простежити динаміку вікових змін образу людини у школярів.

В дослідженні брали участь школярі трьох вікових груп: 7-8-ми, 11-12-ти, 15-16-ти років. Всього у цьому етапі дослідження взяли участь 90 (по 30 в кожній віковій групі) учнів (хлопчиків і дівчаток порівну) загальноосвітніх середніх шкіл № 26 та № 57 м. Луганська.

В ході виконання поставлених завдань щодо дослідження образу людини у дітей ми спиралися на модифіковану нами схему розвитку образу людини Р.Оертера. Становлення образу людини має оцінюватися за такими параметрами, які відображають: загальні характеристики людини; розуміння особистості; розуміння соціальних відносин; суб'єктність дій; характер мислення. Автор виокремлює чотири основні стадії розвитку уявлень про людину, кожна з яких підрозділяється на два підетапи (див. табл. 1).

В дослідженні нами було використано інтерв’ю “Дорослі”, адаптоване для школярів різного віку, в ході якого діти повинні були описати, яким, на їх думку, повинен бути дорослий. Потім досліджуваним ставилися запитання щодо їх уявлень про відповідальність, щастя та сенс життя.

Інтерв’ю проходило індивідуально, аналіз висловлювань проводився за критеріями стадій розвитку образу людини, висловлювання кожного з досліджуваних було віднесене до відповідної стадії та етапу. Для доказу статистичної вірогідності розподілу даних використовувався критерій Пірсона c2 (р=0,01).

Окремо аналізувалися питання, що стосуються понять відповідальності, щастя і сенсу життя. Висловлювання досліджуваних групувалися за категоріями, тобто визначалася кількість висловлювань, що належать до тієї чи іншої категорії в межах кожної вікової групи.