ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗУМІННЯ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми і загальні напрями дослідження, визначено його об’єкт та предмет, сформульовано мету, гіпотезу та завдання, дається коротка характеристика використаних у роботі методів. Викладено наукову новизну, теоретичну і практичну важливість роботи, наводяться дані про апробацію результатів, впровадження їх у практику та структуру дисертації.

У першому розділі – “Місце і роль особистого досвіду в житті людини” – здійснено аналіз теоретичного та експериментального матеріалу вітчизняних і зарубіжних науковців з проблеми набуття особистістю досвіду та його впливу на її життєдіяльність у цілому.

Вихідною теоретичною основою роботи стало положення Н.В. Чепелєвої про наративізацію свідомості, зокрема, досвіду особистості, тобто здатності людини описати себе та свій життєвий досвід у вигляді цілісної розповіді. Розуміння власного досвіду і себе в ньому є центральним моментом у розвитку особистості (Г.С. Костюк). За основну одиницю змістового аналізу особистого досвіду бралося поняття “подія” (К.О. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, Л.І. Анциферова, Л.І Воробйова, О.О. Кронік, Н.А. Логінова, Т.В. Снєгірьова, С.Л. Рубінштейн та ін.), яке в концентрованій та цілісній формі містить основні характеристики свідомості.

У ході аналізу встановлено, що особистий досвід людини відображається в наративній саморозповіді, в якій символічно поєднані явища об’єктивної дійсності та смисли суб’єктивного буття людини. Наратив дає можливість наблизитись до особистості та різних аспектів її досвіду і виявити, які ж моменти життя стають подіями і в майбутньому будуть складовими його структури.

Феномен наративу досліджують представники різних галузей гуманітарних наук. Лінгвістика і психолінгвістика з різних позицій вивчають функціонування наративу; наративна психотерапія використовує наратив як метафору, що дає змогу працювати з історіями життя людей, надавати їм значимого і завершеного характеру (Д. Фрідман, Дж. Комбс).

Деякі автори (М.Л. Крослі, Дж. Комбс, Д. Фрідман) намагались поєднати наративи та особистісні утворення, зокрема, вказували на вплив наративів на формування Я-концепції. Я-концепція розглядається як наративна конфігурація, завдяки їй різні життєві події та епізоди структуруються в одне ціле. Однак реальний психологічний механізм, що забезпечує поєднання різних елементів людського існування в одне ціле, ще не визначено.

Наратив, за твердженням Є.С. Калмикової та Е. Мергентайлер, містить більш особистісно значущу інформацію, ніж інші типи дискурсу (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер), і дозволяє людині продуктивно, завдяки саморозповіді, взаємодіяти із своїм досвідом (І.А. Романова). Таким чином, можна говорити про існування оповідного модусу людського життя як специфічної для людської свідомості моделі оформлення життєвого досвіду (І.П. Ільїн).

Використання наративу як методу дослідження особистості зумовлює необхідність визначення критеріїв та ознак, за якими можна було б диференціювати оповідання людей про події за ступенем інтегрованості їх в особистий досвід. У лінгвістичних дослідженнях класичним вважається визначення усного наративу, запропоноване В. Лабовим та Ж. Валецьки. Дослідники вважають наратив одним із засобів репрезентації минулого досвіду у послідовно упорядкованих реченнях, в яких зберігається часова послідовність подій. Необхідними лінгвістичними ознаками наративу виступають наявність підрядних речень, відповідних часовій послідовності подій, і оповідь у минулому часі. Необхідні також наявність певних структурних компонентів, а саме:
а) орієнтуючого розділу – вказівки на час, місце, дії, персонажів; б) проблеми або конфлікту – виникнення перепон; в) оцінки – вияву авторського ставлення до описуваних подій; г) розв’язання конфлікту – подолання перепон; д) коди – завершення оповідання та повернення в “тут-і-тепер” (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер, І.Г. Чеснова).

У. Квастхоф пропонує замінити компонент конфлікту та розв’язання на компонент несподіванки, коли порушується перебіг подій і очікують незапланованих дій та певних рішень від суб’єкта. Вчений також розрізняє наративи, в яких сам суб’єкт виступає діячем – активним учасником подій (дійовою особою) та пасивним учасником (спостерігачем).

Деякі автори пропонують розрізняти наратив в вузькому та широкому сенсі: 1) оповідання взагалі як процес породження історій, розповідей, опису та т.п.;
2) наратив як конкретна, чітко окреслена форма оповідання, поряд з іншими формами – “звітом”, “описом”, “зображенням” – спрямована на те, щоб захопити слухача емоційно, зробити співчутливим спостерігачем або “співучасником” подій (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер). О. Людвіг ознакою наративу у вузькому розумінні пропонує вважати наявність конфлікту (ускладнення) та його розв’язання, крім того, слухач немовби бере участь у цих подіях. Розповідач, в свою чергу, пропонує слухачеві “звіт”, складений таким чином, щоб надати інформацію, необхідну для оцінки або розв’язання певного питання (П.М. Відеман). І. Брокмейер та Р. Харре вважають, що для існування наративу як такого необхідно дотримуватись таких умов: наявність дійових осіб і сюжет, який еволюціонує в часі.

Інший підхід, де у центрі уваги – афективно-оцінювальне ставлення оповідача до повідомлення, зустрічаємо в працях Дж. Герхарда та Ч. Стінсона. Їхні погляди ґрунтуються на концепції Л. Полані, згідно з якою будь-яка розповідь унікальна тому, що її автор у процесі оповіді неминуче презентує певний погляд на світ, пропонуючи слухачеві приймати та поділяти його. Дж. Герхард та Ч. Стінсон застосовують поняття “пояснення”, яке є лінгвістичним засобом і використовується для оцінки будь-якої дії; воно повинно пояснити поведінку або дію певного персонажу за умов, коли події розвиваються небажаним чином. Виходить, що “пояснення” повинно виявити, яке значення має для суб’єкта певна дія, поведінка або ситуація. Відповідно, маркерами наратива в тексті виступають: а) “резюме”, яке випереджає виклад наративу; б) “кода”, що “повертає” слухача у сьогодення;
в) пряма мова дійових осіб наративу (Є.С. Калмикова, Е. Мергентайлер).

Існують певні ознаки, своєрідні маркери наративу, за якими можна встановити його “якість” та розподілити наративи на групи за рівнем інтегрованості особистого досвіду їхніх авторів. Маркери наративу відображають ступінь інтегрованості особистого досвіду суб’єкта, зокрема, наявність висновків, емоційної оцінки подій, а також суб’єктної позиції автора наративу. Наявність зазначених ознак наративу свідчить про високий рівень інтегрованості особистого досвіду у людини.

Свідома активна вибірковість переживань і вчинків свідчить про ступінь інтеграції досвіду людини, а отже, і про розуміння нею свого особистого досвіду. На думку дослідників (В.А. Авєрін, Л.С. Виготський, Н.В. Чепелєва), ступінь розуміння свого особистого досвіду, можливо, залежить від віку та особистісних особливостей дитини. Дослідники зазначають, що розвиток дитини та її здатність до інтеграції особистого досвіду зумовлені рівнем її когнітивної та емоційної сфери, а також і віковими чинниками. Разом з цим події та їх характер визначаються тим рівнем розуміння, якого надає їм сам суб’єкт. Якщо осмислення реальності скеровується впливом неефективних психологічних захисних механізмів, то воно може спричинити емоційні порушення та неадаптивні форми поведінки.

Таким чином, теоретичний аналіз досліджуваної проблеми дозволяє дійти висновку, що розповідь дітей про події свого життя та висловлення свого ставлення до них, що зафіксовано у вигляді тексту-наративу, можуть надати багато діагностичної інформації про дитину. Наратив містить інформацію про ступінь розуміння дитиною свого особистого досвіду, а отже, дає можливість дізнатись про особливості перебігу процесу соціалізації дитини.

У другому розділі – “Експериментальне визначення ступеня розуміння дітьми свого особистого досвіду” – викладено процедуру дослідження, випрацьовано методичний інструментарій, описано контингент досліджуваних, наведені результати кількісного та якісного аналізу експериментальних даних.

Дослідження складалося з п’яти етапів. На першому етапі констатуючого експерименту було здійснене дослідження особистого досвіду за методом наративу. Сутність цього методу полягала в тому, що в письмовій формі діти фіксували значні для них події. Другий етап дослідження був присвячений вивченню особистісних характеристик учнів. Метою цього етапу було визначення ступеня зв’язку особистісних особливостей дітей із якістю наративу. Третій етап експериментального дослідження був присвячений виявленню відмінностей наративу за своїми змістовими характеристиками у дітей двох груп: соціально неадаптованих та адаптованих. Четвертий етап експериментального дослідження проводився з метою визначення здатності дитини до інтеграції власного досвіду (та особливостей його розуміння) відповідно до ступеня її адаптивності. На п’ятому етапі дослідження було апробовано застосування наративу як проективної методики визначення ступеня соціальної адаптованості особистості. Методика була сконструйована з урахуванням всіх вимог до об’єктивності тестів: надійність; валідність; дискримінативність; використання шкал; наявність нормативних даних. Розроблено спосіб оцінки наративів, однаковий для дитячих наративів та наративів дорослих, але з відповідними нормативами для окремої вікової групи, з використанням математичного способу переведення “сирих” балів в стени.

У експериментальному дослідженні, на всіх його етапах, брали участь 309 дітей других, п’ятих, сьомих та дев’ятих класів середніх шкіл № 155, № 41, № 219, № 318 м. Києва, середній вік яких складав 8,5 ± 0,5 років, 10 ± 0,5 років, 12 ± 0,5 років, 15 ± 0,5 років. Було обрано саме ці вікові періоди життя людини, бо, за концепцією Л.С. Виготського про стадійний розвиток особистості (стабільні та кризові стадії), в проміжках між цими періодами відбувається “накопичування” змін, з’являються стійкі новоутворення, що фіксуються в структурі особистості. На другому етапі методом випадкових чисел було вибрано 200 учнів других, п’ятих, сьомих та дев’ятих класів порівну. На третьому етапі експериментального дослідження участь брали 104 молодші школярі та підлітки, в рівних пропорціях по зазначених вікових групах. На четвертому етапі експерименту участь брали 78 досліджуваних молодшого шкільного та підліткового віку. Зазначимо, що учасників четвертого етапу дослідження було обрано для поглибленого вивчення особливостей розуміння значних подій власного життя та здатності ці значні події інтегрувати до структури особистого досвіду відповідно до ступеня адаптивності (за допомогою методу експертних оцінок).

Аналіз дитячих наративів свідчить про різну якість сприймання та відтворення, а значить, і розуміння дітьми подій, свідками або учасниками яких вони були. Діти молодшого шкільного віку схильні більш відкрито відображати як позитивні, так і негативні події. У дитячих оповіданнях також траплялися наративи, в яких емоційне тло було взагалі не зазначене дитиною (10,3%), що свідчить про наявність порушень у розвитку афективної сфери. На відміну від молодших школярів, майже всі підлітки в якості важливих описували тільки позитивні або з благополучним завершенням події, і тільки 5,6% дітей описали події з неприємним завершенням. Зрозуміло, що реально вік дитини не є фактором, що впливає на реальний баланс сприятливих (позитивно забарвлених) та несприятливих життєвих подій. Отже, можна зробити висновок, що в підлітковому віці вже присутня орієнтація на соціальну бажаність та відповідні соціальні очікування. Підліток не бажає розкривати свої труднощі і проблеми, тому й описує тільки приємні пригоди.

У наративах підлітків представлено опис різних видів діяльності, що в першу чергу пов’язані з навчанням, розширенням кругозору та збагаченням знаннями з різних сфер життєдіяльності людей. В наративах дітей молодшого шкільного віку більше представлені різновиди активності (гра, відпочинок, похід тощо). Аналіз представленості маркера “діяльність” у наративах досліджуваних в разі розподілу їх за ступенем соціалізації показав наступне: 75% адаптованих дітей свої значущі події пов’язують з діяльністю і 25% дітей – з різновидами активності. Серед неадаптованих дітей 42,3% значущі події пов’язують з діяльністю і 57,6% подають різні види активності.

Прояв суб’єктності відповідно до вікового фактора показав, що серед молодших школярів 62,8% осіб у власному житті займають активну позицію, інша частина дітей – 37,2% осіб – відчувають себе невпевнено, проявляють позицію спостерігача. Серед підлітків 84,5% осіб виявляють себе як суб’єкти своєї життєдіяльності, а 15,5% – лише нецілеспрямовану активність. Отже, прояв суб’єктності відповідно до ступеня соціалізації свідчить про те, що серед адаптованих учнів майже 82,7% в подіях власного життя займають активну позицію. У неадаптованих дітей активну життєву позицію виявили 48,1% осіб, однак у деяких з цих неадаптованих дітей (21%) така активність виявлялась у формі антисоціальної поведінки.

Відповідно до критеріїв, визначених у теоретичній частині дослідження, було виокремлено три різновиди наративу, що класифікувались залежно від рівня інтегрованості особистого досвіду дитини:

І. Наративи, які умовно можна назвати “досконалими”, оскільки вони відображають високий рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

ІІ. Наративи, які умовно можна назвати “посередніми”, оскільки вони відображають середній рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

ІІІ. Наративи, які умовно можна назвати “недосконалими”, оскільки вони відображають низький рівень інтеграції свого особистого досвіду дитиною.

Зазначений розподіл було здійснено на основі критеріїв – маркерів наративу, за якими ми аналізували дитячі оповідання, а саме: заголовок; наявність певного сюжету розповіді; наявність висновку; різновид діяльності або активності; наявність у автора позиції суб’єкта в оповіданні; емоційне тло; наявність інших персонажів.

До першої групи були віднесені наративи, які мали заголовок; чіткий сюжет; висновок; оповідання містило інформацію про певну діяльність, а автор виступав її суб’єктом; загальне емоційне тло розповіді було позитивним (тобто навіть якщо спочатку й були відображені певні негативні моменти, надалі все закінчувалось добре); в наративі були присутні інші персонажі, з якими автор взаємодіяв.

До другої групи були віднесені наративи, що містили принаймні половину зазначених маркерів або навіть всі, але іншої якості. Наприклад, заголовок не відображав змісту події або був відсутній; сюжет був нечіткий; висновок сформульований розмито; в оповіданні були представлені різновиди активності (але не діяльності), такі, як розваги, спілкування; взаємодія автора наративу з персонажами інколи мала характер підкорення або зовсім не відбувалась; загальне емоційне тло розповіді було негативним (або подія мала неприємне завершення).

До третьої групи були віднесені наративи, які містили менш ніж половину зазначених маркерів. Наприклад, заголовок відсутній; сюжет представлений вкрай недостатньо; висновки відсутні; замість діяльності в оповіданні йдеться про неструктуровану активність; позиція суб’єкта відсутня; загальне емоційне тло – негативне, або інформація про нього взагалі відсутня; з персонажами автор найчастіше не взаємодіє, інколи з ними конфліктує і сперечається, або вони відсутні.