Исследование жизнедеятельности личности в культурно-историческом пространстве ( На примере творчества И.В.Гёте)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність проблеми дослідження, визначаються його об’єкт та предмет, формулюється мета, формулюються гіпотеза та завдання роботи, подається стисла характеристика використаних методів, розкривається наукова новизна, теоретична і практична значущість дослідження.

 У першому розділі “Культурно-історичний підхід до вивчення особистості. (Основні етапи розвитку наукової  думки за означеною проблематикою)” досліджується генезіс культурно-історичного підходу до вивчення особистості як тієї метиодологічної підстави на якій грунтується означене дослідження. Подається розгляд основних напрямків розвитку наукової думки за означеною проблематикою, розкриваються основні принципи історичної психології, аналізується мистецтво в якості основного матеріалу історико-психологічної реконструкції.

У розділі вказується на те, що дослідження особистості як культурно - історичного феномену – проблема вельми складна й суперечна, про що свідчить аналіз історичного матеріалу з метою визначення місця культури в структурі психологічного знання. З одного боку спостерігається  висновок про те, що здібність та потреба жити в культурному середовищі – одна з центральних характеристик особистості. З другого боку  вказується  на  існування погляду на культуру, як на другорядну причину, яка часто грає поверхову роль у формуванні нашого психічного життя. Демонструєься, як ставлення до культури й історії неодноразово змінювались на всьому протязі розвитку наукової думки, що самі ці зміни обумовлювались змінами систем аксіології у різні епохи. Констатується той факт, що у наслідку  подібних змін культура надовго випадала з сфери  наукових інтересів.

В ході проведення дослідження генезісу культурно-історичного підходу до вивчення особистості були здійснені такі висновки:

1.    Незважаючи на старанні розробки та намагання вирішити завдання, поставлені ще В. Вундтом  у кінці 19-го століття, проблема об’єднання “двух психологій” в єдиній парадигмі на сьогоднішній день ще не розв’язана.

2.  Майбутнє психології (це зрушення вже накреслилось) убачається саме в синергетичному об’єднанні в межах однієї науки методів природознавчого та культурно-історичного підходів до вивчення життєдіяльності особистості. За цих обставин уявляється  що саме культурно-історичний напрямок має здібність постати в якості загальнопсихологічної рамки усередині  якої різні традиційні окремі галузі психології постануть як сфери розподілу труда, а не як конкуруючи підходи до одного й того ж об’єкту дослідження.

3.   Специфіка людини як об’єкта  пізнання перебуває в тому, що вона постає, з одного боку, суб’єктом – творцем своєї історії, а з другого боку, субєктом – дослідником своєї історії. В цьому разі саме культурно-історичний підхід, узятий в масштабах макро- та мікро- дозволяє проникнути в соціально – історичні підстави подій, показати механізми детермінації історичних процесів, розкрити конкретно - історичну специфіку суспільства й окремо узятої особистості, свідомість якої формується й розвивається в конкретних культурно - історичних  умовах  та об’єктивується в наслідках  діяльності.

4.   Дослідження культурних об’єктивацій особистості, які є втіленням  психічного вмісту, може постати надзвичайно важливим в плані пізнання соціо – культурних детермінант її розвитку як індивідуальної історичної істоти. В цьому контексті творчість І.В. Гете може постати тому наочним прикладом.

У другому розділі “Історико-психологічна реконструкція магістральних шляхів розвитку суспільної свідомості в Німеччині. (16-й – перша третина 19-го ст.) Аксіологічний аспект”, якій містить два підрозділа, здійснюється психологічна реконструкція ситуації історичного розвитку Німеччини необхідна  для відтворення того соціо – культурного простору, в якому відбувався розвиток психічних особливостей Ґете, йшло формування його особистості, а надалі здійснювалася об'єктивація змісту його свідомості. У розділі подається  аналіз культури як соціального явища, складаючого відносно інтегрировану цілісність у межах кожного єтапу суспільного розвитку, враховується той факт, що галузі застосування культури мають універсальний для усього людства характер, підкреслюється особлива важливість духовної культури як нормативного регулятора соціальної практики. Стосовно духовної культури будь-якої історичної епохи вказується, що в  ідеологічних світоглядних аспектах її характеризують осьові аксіологічні положення, які импліцирують відповідні їй нормативні переконання і здійснюють своєрідний «розумовий» зв'язок із усіма формами суспільної свідомості.  Аксіологічні положення розглядаються як свідки рівня розвитку суспільної свідомості, як аксіологічний континуум, в якому здійснюється виховання і самовиховання особистості на рівні переконань, і, отже, на рівні включених у її структуру інтересів, спрямувань і установок. Саму систему ціннісних оріентацій індивіду, його схильність до визначеного сприйняття явищ, коротше кажучи, його «установку», подано як  істотні визначеностііндивіду, задані йому в остаточному підсумку тією ситуацією, у якій він формується. Вони, як і будь-який інший соціально-психологічний феномен, розвиваються разом з розвитком суспільного виробництва, і саме під цим кутом   розбираються в даному розділі. Поняття “історико-психологічний час” аналізується, як ієрархія форм свідомості індивідів, у цьому суспільстві існуючих, а соціальні групи розглядаються у якості тимчасових історико-психологічних одиниць, що символізують відповідний їм культурно-історичний час. В цьому випадку поняття «історія особистості» і «розвиток особистості» проходять як синоніми, оскільки історія в даному контексті розгляду є просування по «рівнях виробництва свідомості», а сама розвита особистість є особистість, рівень розвитку свідомості якої, відповідає рівню розвитку соціальних відносин.

Таким чином, культурний контінуум німецького суспільства періоду 16-го – першої третини 19-го століть аналізується як сукупність чи рівень суспільних відносин, обумовлених існуючими формами свідомості, відбитими в результатах філософської і художньої объективації. Рівні свідомості, що існують у соціумі, а значить і в культурі, розглядаються як світогляди, кількість форм яких відповідає  варіантності суспільних відносин, у які вбудовується індивід.  Подібна історико-психологічна стратифікація людської історії за критеріями – суспільні відносини і світогляди – є, на наш погляд, дуже характерною для специфіки людського буття у світі. Вона містить у собі відносини між людьми як процес, що породжує відповідний йому результат – світогляд, що у «знятому» виді виступає як ідеологія, а, пізніше, як політика,  функція якої складається в консервації досягнутого на попередньому етапі світогляду і рівня соціальних відносин. В цьму аспекті психологічний механізм розвитку індивіда і суспільства полягає у взаємовизначені визнаних в соціумі форм чи свідомостей світоглядів із суспільними відносинами. Історико-психологічна реконструкція аксиологічного контінууму німецького суспільства свідкує, що об’єктивовані в культурі світогляди, будучи  слідами, зліпками  індивідуальних свідомостей, а по суті ідеологій, людей, що жили в ранні історичні періоди, прийняті більшістю, з індивідуальної ідеології стають колективною. У «знятому» виді, будучи продуктом переживання людиною процесу власного життя, ідеологія перестає бути однією з багатьох форм свідомості, характерної саме для її індивідуального способу переживання, для її унікального психічного складу. Приймаючи форму світогляду, що живе поза його творцем, ідеологія  як аксіологія виступає як організуючий принцип життя інших членів соціуму, змушуючи кожного самовизначатися стосовно неї.

 У розділі також аналізується залежність від різних форм громадського життя, як  обумовлююча різні типові характери епохи і стереотипи поводження. Так, у першому підрозділі “Історико-психологічний аналіз культурних детермінант розвитку суспільної свідомості в Німеччині (16-17 ст),”  на прикладі змін відносин до образа Фауста в німецькій культурі протягом 16-19 ст. простежується сам факт історичної мінливості людської психіки. Вказується як у різних варіантах фаустовской  теми симптоматично відбився магістральний шлях розвитку людської свідомості: від беззаперечного підпорядкування соціальним авторитетам до їхнього усвідомлення і заперечення. Відзначається, що саме відношення німців до образа Фауста повільно мінялося протягом століть, і це було зв'язано із самою соціальною ситуацією розвитку Німеччини. В дослідженні проводиться думка, що негативне відношення до образу Фауста 16-го століття, відбиває конкретний рівень розвитку суспільної свідомості, характрений саме для цієї історичної єпохи. Таке ставлення до фігури Фауста свідчить про те, що німці 16-го століття у своїй більшості,  це типові представники середньовіччя, тієї його стадії, коли соціально-обумовлене поводження поза усвідомленням і переробкою норм його здійснення забезпечується переживанням індивідом поводження інших членів співтовариства як еталонів і зразків. Критичне відношення до дійсності і до свого поводження носить у цей період элементно-розрізнений характер. Домінантна релігійна аксіологія заперечує саму ідею історичного розвитку і є надзвичайно сильною в цей період. Доводиться, що в таких умовах представник «негативних», критичних тенденцій міг з'явитися тільки в образі негативному – грішника,  учинки якого підлягають загальному осміянню та категоричному осуду. Підкреслюється, що в особистості даного історичного періоду ще не вистачає засобів для усвідомлення самого факту наявності культурно-історичних змін, а також відсліджується шлях нагромадження засобів, що сприяли надалі рефлексивній оцінці історичних змін та зміні самого трактування образа Фауста, конкретизації його особистісних особливостей.

 У другому підрозділі “Психо-культурні зрушення та розвиток суспільної свідомості  в Німеччині в18-ом -  першій тр.19-го століть”, докладно аналізуються соціальні процеси в Німеччині 18-го століття й особливості тієї ідеологіїї, яку ці процеси породили, давши їй назву – Освіта. Зауважується, що вторгнення чужої (зокрема – французької культури) у Німеччину невблаганно повинне було породити зміни в самому процесі виробництва свідомості. В цьому аспекті 18-й століття,  розглядається як стадія усвідомлення і заперечення колишніх стереотипів поводження. Визначається, що інформаційний хаос епохи Освіти сприяв первинному запереченню колишніх стереотипів, а вуж потім їхньому осмисленню, що в свою чергу не могло не вести до виникнення в суспільстві когнітивного дисонансу і невротичних станів. Доводиться,що вихід  з цієї ситуації в остаточному підсумку обумовлювався рівнями розвитку індивідуальних свідомостей. Підкреслюється й обгрунтовується думка, що соціальні процеси, які спостерігаються в Німеччині 18-го століття, свідчать про перехід суспільства з режиму функціонування в колишньому культурно-історичному континуумі в режим розвитку – майбутнє цього континуума. На прикладі поширення ідеології Освіти з його системою цінностей  у Німеччині демонструється той факт, що доти, поки велика частина членів соціуму сама не підійде в розвитку своєї свідомості до рівня існуючих у ньому світоглядів, вони будуть носити відчужену форму утопії, проектів, програм і так далі, представляючи культурну й освітню основу суспільства. Показується, що відповідно до потреб членів суспільства  на конкретному культурологічному етапі професіоналізуються ті зліпки з свідомостей авторів, що з'являються найбільш значимими у відповідності зі сформованим рівнем соціальних відносин. Так особливості розвитку системи соціальних відносин у Німеччині другої половини вісімнадцятого століття приводять до того, що на перше місце в соціумі виходять не стільки питання економіки, скільки проблеми рішення  філософських і літературно-художніх задач. Аналізуючи процеси зміни загальних історичних установок, по Юнгу властивих релігії, автор дисертації доходить висновку про те, що як тільки один тип свідомості, один світогляд почне культивуватися в соціумі, то процеси індивідуального розвитку свідомості, які ідуть  на  повний хід відповідно до природи людської психіки і із самозбільшенням духу, підірвуть устояні і канонізовані. При цьому одиничне переживання збільшиться на загальне, визволивши величезний вольовий потенціал. Останній випередить потенції породження нового світогляду. У цьому випадку відповідно до індивідуальної культури, яку можна визначити як історично сформовані у свідомості індивідів норми соціалізації, при відсутності нової свідомості як результату обробки у всіх зв'язках і відносинах того матеріалу, що не був включений у канонізовану суспільну свідомість, але складав історико-психологічне тло розвитку психологічних процесів особистостей, стихійна воля об'єктивує і повертає за допомогою групового поводження ті норми, що були освоєні  в процесі розвитку соціального організму.  Подібні процеси докладно розглядаються і аналізуються на прикладі поводження «бурхливих геніїв» і представників постреволюційного романтизму в Німеччині. Дослідження соціальної ситуації розвитку свідомості німців 18-го ст. виявляє, що за умови, коли соціальні процеси, у які включається індивід, протікають швидше, ніж змінюється його свідомість, можна говорити про інтраверсію цього стану людини і світу у свідомість індивіда в якості визначеного проблемного полю свідомості. У випадку, якщо задача синхронізації культурно-історичного часу соціуму з історико-культурним часом особистості не буде вирішена, то вона знецінює існуючу в особистості форму свідомості, викликаючи психічний стан фрустрації, вихід з який обумовлюється в остаточному підсумку сукупністю індивідуальних засобівв соціалізації. І навпаки, якщо зміна соціальних процесів протікає з тією же швидкістю, що і процес виробництва свідомостей, інакше кажучи, суспільні відносини, у які убудована особистість, відповідають рівню розвитку її свідомості, то можна говорити про ідеальний психічний і культурологічний стан людини і світу його переживань. Аналіз результатів культурних объективаций, зокрема літератури Німеччини даного історичного періоду, свідкує, що типовий характер «скорбника» є нічим іншим крім як нездатністю самовизначення особистості   у культурно-історичних умовах, що форсовано змінюються. На прикладі студентського руху «бури і натиску»  детально аналізується емоційно - співспрямований стереотип поводження «бурхливих» геніїв, указується на його глибокі соціальні корені, – знецінювання значності загальної інтраверсированої, метафізичної форми суспільної свідомості, колишніх застарілих засобів поводження. Найдокладніший аналіз романтизму як постреволюційної культурної тенденції, що відбила чергові зсуви в системі аксиологічних уявлень розглянутої епохи, так само дозволяє затверджувати, що зміни в історичній свідомості людей є наслідком культурно-історичних перетворень, що здійснюються в суспільстві. Загальний аналіз історичного періоду показав, що в межах однієї суспільно-економічної формації можуть співіснувати різні рівні розвитку свідомості, обумовлені включенням особистості в різні соціальні відносини і формуванням на цій підставі індивідуального засобу «узяття» соціальної дійсності.

Нас цікавив, насамперед, історіогенез буржуазної свідомості, об’єктивований у результатах філософських і художніх объективаций у виді визначеної системи аксиологических уявлень, зсув акцентів і зміна складових у якій обумовлювалися змінами в системі суспільних відносин Німеччини. Настільки пильна увага до бюргерського стану і його объективациям, системі цінностей, пояснюється тим , що це була соціальна група, до якої належав Ґете, чиї цінності він засвоював у процесі інтеріорізації, індивідуально переосмислював власними структурами свідомості і висловлював надалі у своїх творчих объективациях. У результаті поставленої задачі відстеження взаємозв'язку і взаємозалежності поміж психотипом і історичним процесом виявилося можливим зробити наступні висновки:

1.   Історико-психологічна реконструкція епохи, здійснена на підставі її психокультурних об’єктивацій, свідчить про наявність тісного взаємозв'язку і взаємозалежності поміж особистістю і соціумом в історичному процесі.

2.   Свідомість особистості формується і розвивається в історичному континуумі під безпосереднім впливом систем суспільних відносин і фундаментальних складових людської культури. При цьому під фундаментальними складовими культури розуміються зовні об’єктивовані в ній результати психічної діяльності, насичені афективним і когнітивним змістом.

3.  Продукти культурної діяльності особистості, будучи матеріальним утіленням її громадського життя, відбивають загальні закономірності психічної діяльності, властиві усім представникам її історичної епохи.

4.  Ретроспективний  аналіз зміни граничних онтологічних уявлень людини про світ і про себе, відбитий у продуктах культурної діяльності, надає можливість побачити особливості  історіогенеза свідомості особистості і суспільства.

5.  Залежність від різних форм громадського життя обумовлює різні типові характери епохи, які фіксуються в просторі людської культури. Виявлення зв'язку психологічних типів з їхнім історичним середовищем, яке їх породило, висвітлення ними цього середовища і відстеження на них змін у системі аксіологічних уявлень епохи дозволяє простежити сам процес історичного розвитку свідомості і відновити на підставі великих добутків людської думки і творчості саму історію, «історію з людським обличчям».

Утретьому розділі “Історія особистості Ґете, реконструйована на підставі продуктів його творчої психокультурної діяльності” здійснюється реконструкція процесу психічного життя поета-філософа як індивідуальної історичної істоти. Вихідним положенням є те, що характеристика «процесу життя» індивіда має цілком об'єктивний характер. Цікавляча психологію її сторона умовно може бути позначена як «переживання» свого життя даним індивідом. Це переживання аж ніяк не синонім звичайного слова «переживання», оскільки воно позначає активний процес організації, формування, побудови, подолання «обставин» свого життя даним індивідом. Відправною крапкою цієї частини дослідження є ствердження того, що людина народжується не в природному середовищі, а безпосередньо в соціальному. У цьому зв'язку причини і наслідки стану свідомості Ґете розглядаються виходячими не з природних закономірностей життя взагалі, а з відповідної для нього особистісної історії протікання психічного життя, обумовленого культурою у виді рівнів соціальних відносин і типів свідомості, у які він уключався з моменту народження. Автор дисертації усвідомлює, що світ людських відносин, які були суб’єктивовані  та інтраверсировані  Ґете в процесі соціалізації, набагато ширше того, котрий був розглянутий  у дослідженні. Однак навіть  короткий огляд указує на культурно-історичну обумовленість формування індивідуальної свідомості  поета.

Якщо в другому розділі дослідження основна увага приділяється взаємозалежності і взаємозумовленості психіки і культури в загальсоціальному плані, то в третьому розділі  розглядається конкретно-особистісний аспект. В особистісному аспекті психічного життя людини, його індивідуальна культура являє собою, за аналогією із соціумом, але в зворотному порядку персональної перспективи, сукупність індивідуальних способів включенности в суспільні відносини і типів свідомості, обумовлених особистісною історією людини. У «знятому» виді індивідуальні способи соціалізації являють собою пережиті особистістю й оброблені в максимальній кількості зв'язків і відносин ситуації, по Виготському, интерперсональні форми групового поводження, суб'єктивовані і інтраверсировані особистістю. Аналіз культурної спадщини  Ґете, розглядаємого в якості «єдиної великої сповіді», також указує, що причини того як людина сприймає  те, що відбувається криються безпосередньо в історії її психічного життя, в історії тих соціальних відносин, через які вона пройшла. У процесі дослідження перед нами розгортається не окрема «об'єктивація життя», ізольованого від зовнішнього впливу лабораторного суб'єкта, перед нами розгортається сам культурно-історичний процес у тім виді, як він був «схоплений» структурами свідомості Ґете в конкретних культурно-історичних умовах, переусвідомлений ним і відбитий у результатах його творчої діяльності. На цій підставі творчість Ґете розглядається не тільки як документ  культурно-історичних умов, що збіглися згодом протікання його психічного життя і його обумовили, але і як свідчення його персональної історії, що полягає в оволодінні поетом діалектикою процесів суб’єктування об'єктивного й об’єктування суб'єктивного. Аналіз продуктів творчої психокультурної діяльності Ґете, зокрема його фундаментальної автобіографічної праці «Поезія і правда», показує, що первісно рівень соціальних відносин, у яких брав участь Ґете, існував для нього не як абстракція свідомості, а як конкретна форма його поводження. Тривалість включення майбутнього поета-мислителя в ту й саму систему відносин сформувала в нього поведінкові реакції, що відповідали даному рівню і визначалися носіями тих соціальних відносин, у які вбудовувався Ґете. Вони обумовили культуру “новообранця” як освоєння ним норм поводження, діяльності і свідомості, властивої саме цьому рівню. До того як зразки поводження в даному соціумі були поетом не тільки освоєні, але і стали усвідомлюватися в «знятому» виді як рефлексивно оброблені рефлекси, социально-обумовлене поводження поза свідомістю і переробкою норм його здійснення забезпечувалося переживанням Ґете поводження інших членів співтовариства як еталонів і зразків. Але в міру усвідомлення останніх  переживання когнітивного конфлікту сформувало особистісну потребу у поета в освоєнні реальності інтерпсихологічній як інтрапсихологічній дійсності психічного життя людини. Дослідження особистісної історіі Гете свідкує, що переживання Ґете утруднення в здійсненні наслідувального поводження сприяло розвитку його мислення, формуванню індивідуально-вольових проявів відповідальності за своє буття. Як суб'єктивно-особистісний засіб оволодіння своїми психічними процесами і станами Ґете обрав поетичну вербалізацію пережитого, його інтелектуальне осмислення й усвідомлене, вольове самовизначення. Ця вербалізація пережитого була спрямована на розгортання в поетичному добутку соціальних интерсуб’єктивних зв'язків, що звертаються в процесі соціогенеза в інтрапсихологічні індивідуальні зв'язки, являла собою процес психо-эмоційного катарсису і саморефлексії. Так на прикладі «Страждань юного Вертера» визначається, що детальний опис появи і трансформації думок, образів, емоцій і відчуттів, пророблений Ґете в його добутку, був необхідною і достатньою умовою для того, щоб вони почасти зникли зовсім, а почасти трансформувалися з дискомфортних у пізнавальну діяльність. Даний добуток у відношенні іншої частини творчого масиву Ґете можна розцінювати як ступінь, що свідчить про завершення визначеного етапу розвитку його особистості – етапу зв'язаного з повним освоєнням  еталонів і зразків поводження, прийнятих у тій системі відносин, у которые був включений поет, усвідомленням непродуктивності подальшого наслідувального поводження, розототожнюванням з ним. Надалі розвиваючим і організуючим фактором його життєдіяльності стала цілеспрямована діяльність, сприйнята, як «задача, поставлена життям». Дослідження свідкує, що на цьому етапі особистісного розвитку Ґете процес соорганізації ірраціонального і раціонального в його психіці здобуває найбільшу актуальність. Це відбивається в його художніх творах та результатах наукових вишукуваннь. Результатом позитивного розв’язання даної проблеми стає ряд відкриттів у галузі природознавства. На наш погляд, продуктивність  соорганізації і взаємодії раціонального й ірраціонального, відбита  в результатах культурної діяльності Ґете, є ярчайшим підтвердженням помилковості сугубо раціоналістичного підходу до вивчення психічних явищ. Трагедія цього підходу полягає в тім, що все, що не вписується в його засоби, усе, що він не може включити в цілісне структурне утворення за назвою інтелект, він змушений повідомляти неіснуючим, навіть якщо органи почуттів чи уявлення говорять про протилежне. В однаковій мірі ірраціоналізм так само мало перспективний у питаннях пізнання, оскільки заперечує саму можливість розумного логічного збагнення дійсності. У цьому контексті синтетичний метод пізнання, висунутий Ґете з ідеї про всеєдність, і всебічно аналізований поетом у продуктах його психокультурної діяльності у другому і третьому періоді, має на наш погляд більш  широкі перспективи застосування в історичній психології. Він передбачає можливість і необхідність цілісного підходу до розуміння і вивчення людини як індивідуальної історичної істоти, як суб'єкта власного процесу життєдіяльності, розвиток якого зв'язано не тільки з включенням у світ культури, але й з усвідомленим відношенням до свого буття у світі. Оскільки мислення Ґете постійно прагнуло до передбачення і виведення загальних закономірностей, що лежать в основі будь-якого явища, в дисертації також пропонується вважати за можливе розгляд ідей Ґете в якості визначених позачасових культурних цінностей, що стали черговою ланкою  на шляху «збільшення людського духу». Їхня значимість визначається тим, що вони стали істотним внеском окремої особистості в подальший розвиток магістральних шляхів загальнолюдської культури.

У підсумку реконструкції історії особистості Ґете, здійсненої на підставі його творчих объективаций, були зроблені наступні висновки:

1.  Ретроспективний аналіз зміни граничних онтологічних уявлень Ґете про себе і про світ, об’єктивовано відбитий у продуктах його культурної діяльності, надає можливість побачити особливості історичного генеза його свідомості. При цьому особистісна історія розвитку його психічних особливостей виступає як продукт культурно-історичних відносин з іншими членами соціуму.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               

2.   Соціально – історична сутність розвитку психіки поета-філософа полягала у формуванні в нього нових механізмів психічної діяльності. Аналіз життєдіяльності Ґете дозволяє говорити про те, що він  пройшов складний шлях від психологічної одиниці, що несе замовлення суспільства, переаналізує його розвиток своїми рисами, до формуючогося, не застиглого носія історичних змін, перед яким стоїть набір варіантів, можливостей, стратегій поводження.

3.   Творчість Ґете є наочною демонстрацією того, як, яким чином, здійснювався процес перетворення об'єктивних обставин ситуацій у суб'єктивний спосіб організації його життєдіяльності в цілому. І в цьому контексті життя Ґете, втілене в його творчості, є ярчайшим прикладом «оволодіння» індивідом своїми психічними процесами і станами. Саме в цьому на наш погляд складається історичність свідомості особистості.

4.  Оскільки результати культурної об'єктивації Ґете, як значущі системи у своїй соціальній і історичній обумовленості, як матеріальне втілення  мови, не могли не ґрунтуватися на тім чи іншому рівні його психічного розвитку, відбивати цей рівень, то на цій підставі їх можна вважати надійним джерелом для психолого-історичної   реконструкції соціальності.

У закінченні коротко узагальнені висновки з історико-психологічній реконструкції систем соціальних відносин, як “процесу виробництва свідомості” Німеччини на період з 16-го по першу третину 19-го століття та реконструкції власної історії особистості Гете. Повторно підкреслюється,що у даному дослідженні особистість розглядалася «як суб'єкт власного процесу життєдіяльності»,психічні  особливості якого розвивалися в конкретних культурно-історичних умовах, під впливом визначених систем соціальних відносин. Що до   результатів   діяльності особистості на підставі яких здійснювалася історико-психологічна реконструкція, то вони аналізувалися не тільки як психологічне свідчення тієї  історичної епохи, у яку вони були створені, але  і як факти самої історичної мінливості психіки поета.