ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ “Я-ОБРАЗУ” В ОСІБ З ВАДАМИ ЗОРУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність вивчення “Я-образу” осіб з вадами зору, визначено об’єкт, предмет, мету і задачі дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, сформульовано гіпотезу, наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження у практику.

     У першому розділі “Я-образ, його структура і особливості формування при наявності і відсутності зору в людини” характеризується сучасний стан проблеми, розкриваються основні поняття “Я-образу”, структура, захисно-адаптивні функції та фактори його формування, викладені особливості сприйняття образу світу людей з вадами зору та їх особливості “тілесного Я” і “реального Я”.

     Аналіз вітчизняних і зарубіжних психологічних досліджень таких учених, як Р. Бернс, М.Й. Боришевський, Н.А. Гульянова, Ф. Зімбардо, І.Ю. Зубкова, І.С. Кон, О.С. Кочарян, О.М. Кочубейник, М.А. Кузнєцов, О.М. Лактіонов, Р. Лейнг, С.Д. Максименко, А.А. Налчаджян, С.Р. Пантилєєва, А.Р. Пєтруліте, Г.К. Середа, В.В. Столін, Є.Т. Соколова, В.О. Татенко, І.І. Чеснокова, Є.С. Шильштейн, Т. Шибутані свідчить про різноманіття підходів до проблеми “Я-образу”, які іноді взаємодоповнюють, а нерідко і вступають у протиріччя один з одним. Більшість дослідників визначають “Я-образ” як підсумковий результат самосвідомості та її продукт. Слід зазначити, що уявлення про себе, як продукт самосвідомості, одночасно є і її істотною умовою, оскільки пізнаючи себе, особистість використовує цілу систему внутрішніх засобів: уявлень, образів, понять, – серед яких важливу роль займає уявлення про себе, свої особистісні риси, здібності та мотиви.

     Проблема “Я-образу” у психології розглядається в межах більш загальної проблеми – структури самосвідомості. Так І.С. Коном, В.В. Століним, І.І. Чесноковою використовується безліч різних термінів: “Я - концепція”, “Я - система”, “Я - образ”, уявлення про себе, відношення до себе, образ самого себе. Крім того, В.В. Столін виділяє два аспекти “Я-образу”: знання про себе і самоставлення.

     Хоча деякі автори і намагалися співвіднести поняття, упорядкувати термінологічне поле, все ж таки у багатьох дослідженнях терміни вживаються в невизначеному сенсі та виступають нерідко як цілком чи частково взаємозамінні.

     У зарубіжній психології, зокрема в Р. Бернса, В. Джеймса, Ч. Кулі, ототожнюються “Я-концепція” особистості та “Я-образ” як стійка, більшою чи меншою мірою усвідомлювана і пережита система уявлень особистості про себе, на основі якої вона будує свою поведінку. Уявлення особистості про себе є результатом діяльності її самосвідомості, що містить у собі, по-перше, усвідомлення своєї тотожності; по-друге, усвідомлення власного “Я” як активного, діяльного початку в собі; по-третє, усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей; по-четверте, певну сукупність соціально-моральних позицій.

     Поняття самосвідомості в більшості досліджень використовується як родове для позначення всієї галузі в цілому, включаючи як процесуальні, так і структурні характеристики. Самосвідомість являє собою нерозривну єдність трьох компонентів: когнітивного (самопізнання), емоційного (відношення до себе) і регулятивного. “Я-образ” розглядається як структурне утворення самосвідомості, тобто її підсумковий продукт.

     Таким чином, “Я” є рефлексивною, динамічною структурою в процесі розвитку особистості, що включає самосвідомість, почуття і вчинки. Психодіагностика самосвідомості, як правило, спрямована на виявлення продукту самосвідомості, тобто уявлення про себе. “Я-образ” є важливим чинником детермінації поведінки людини, таким внутрішньоособистісним утворенням, що визначає напрямок її діяльності, поведінки в ситуаціях вибору контакту з людьми.

     Відповідно до сучасних уявлень, “Я-концепція” особистості має складну структуру. Вона включає образ тіла (“тілесне Я”), “реальне Я”, “динамічне Я”, “фантастичне Я”, “ідеальне Я”, “ймовірне Я”, “уявне Я”, “фальшиве Я” (“викривлене Я”).

     Парціальна й особливо тотальна сліпота спотворює “Я-образ” особистості, призводить до зміни уявлень індивіда про себе й емоційного відношення до себе, перегляду, переоцінки цінностей і цілей, збільшення соціально- психологічної дезадаптивності в силу суб’єктивного локусу контролю, втрати свого місця в соціумі. Це відбувається внаслідок порушення гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом особистості. Оскільки “Я” – це відображення самого себе, погляд із середини, відповідно у кожної особистості формується свій “Я-образ”. А.Маслоу, К.Роджерс, Р.Бернс відстоюють пріоритети самої особистості у виборі дій і вчинків, у самовизначенні і формуванні себе. Вони зосереджують увагу на усвідомленні і розвитку внутрішніх сил особистості, її емоціях, відносинах, переконаннях, цінностях, сприйняттях і прагненнях. Відношення до світу і оточуючих, здатність до прийняття самостійних рішень, здійснення вільних і відповідальних дій визначаються характером уявлень індивіда про себе. У зв’язку з цим, формування адекватного “Я-образу” вважається однією з найважливіших задач у процесі розвитку гармонійної особистості.

     Важливою умовою психологічної адаптованості людини є гнучкість, коригованість “Я-образу”. Розвинута здатність збирати інформацію, асимілювати її і вносити уточнення в “Я-образ” є відмітною рисою психологічно зрілої особистості.

     “Я-образу” людей, що мають глибокі порушення зору, притаманна специфіка, яка обумовлена неможливістю використовувати зорову інформацію для накопичення даних про світ і про себе. Через це “Я-образ” із значно більшою, ніж у зрячих людей, вірогідністю може перетворитися в закриту систему. Як наслідок, незряча людина, у більшості ситуацій, керується неточними знаннями, помилковими когнітивними схемами і тому потребує допомоги в їх психологічній корекції.

     Зір відіграє провідну роль в орієнтуванні, пізнавальній та трудовій діяльності людини. За його допомогою сприймаються предмети: розрізняються форми, величини, розміри, відстані, протяжність, кольори та світлотіні. Через візуальний канал людина здобуває уявлення про себе і світ. Загальноприйнято, що під час формування особистості, її самосвідомості через зоровий канал надходить основний потік інформації з навколишнього світу. Якщо за якихось обставин людина втрачає зір, то яким же чином відбувається сприймання та уявлення навколишньої дійсності і себе у ній? Оскільки організм є цілісною системою, під час порушень зорового аналізатору активізуються компенсаторні резерви і за певних умов та тренувань незряча людина може адаптуватися й вести повноцінне життя.

     У соціумі існують міфи про незрячих, які, як правило, описують дві позиції. Згідно першого міфу, незряча людина має надприродні можливості і здібності, може бачити “внутрішнім поглядом”, пророкувати майбутнє. Другий, більш розповсюджений, навпаки, говорить про те, що такий індивід – повний інвалід, і має обмеження як фізичні, так і інтелектуальні.

     Протягом багатьох століть у людській свідомості складалися уявлення про особистість незрячого, як про глибоко занедбану людину. В результаті сліпого уявляли як людину абсолютно іншого роду, ніж зряча, а можливості формування позитивних властивостей і удосконалювання його особистості вважали вкрай обмеженими.

     Зміна фізичного стану відбивається на всіх сферах життєдіяльності. Між суспільством і особистістю незрячої людини виникає межа, причому вона підтримується з обох боків. З одного боку, це зумовлено соціальними стереотипами про сліпоту, як нездоланний бар’єр для нормального існування. З іншого боку, відбувається відгородження і самоізоляція незрячих від соціуму внаслідок страху бути незрозумілими, осміяними, неприйнятими. Відсутність зору порушує відносини особистості як з фізичним світом, так і з соціальним середовищем. Це може стати приводом для відповідного ставлення до людини з боку оточуючих, і тим самим вплинути на формування “Я-образу”. Значення ставлення оточуючих для формування уявлень індивіда про себе, а тому, і для ефективності функціонування особистості, незаперечне. Включення факту дефективності до структури “Я - образу” призводить до неадекватної самооцінки, пасивної життєвої позиції, незадоволеності міжособистісними стосунками, емоційного дискомфорту. Особистість, наділена здатністю до рефлексії, співвідносить свої можливості і досягнення з можливостями і досягненнями інших. При цьому власний дефект порівнюється не тільки з образом “здоров’я”, але й з іншими хворобами та дефектами.

     А.І. Суславічюсом встановлено, що переоцінка і недооцінка власних можливостей в осіб із порушеним зором, виражені набагато яскравіше, ніж у зрячих. Самооцінка у школярів молодшого віку формується на основі того, як їх оцінюють дорослі, і особливо батьки. У цьому віці часті негативні наслідки гіперопіки.

     Що ж відбувається з “Я-образом” у випадку втрати зору? На початковому етапі особистість виявляється фрустрованою, що пов’язано з переживанням стану позбавлення, тобто депривації. При цьому відбувається деформація ситуативного “Я-образу” за допомогою: а) самосприймання; б) відображення реакції інших; в) приписування іншим тих чи інших думок про себе і реакція на ці приписувані думки. Крім того, можуть виникати депресивні чи невротичні стани, апатія, втрата життєвих орієнтирів і цілей. Можливі суїцидальні думки, страх, тривога і невизначеність. Особистість потрапляє в зовсім інші, незвичні умови, тому не здатна адекватно адаптуватися до нових обставин. На цьому етапі часто відбувається  розрив із соціальним середовищем. Воно, у свою чергу, найчастіше демонструє нерозуміння, розгубленість, жалість і страх, тому що в суспільстві існують стандарти образу здорової людини, невідповідність яким і призводить до виникнення подібних почуттів. Крім того, в цей період найчастіше відбувається включення захисних механізмів, таких як конфлуенція, еготизм, заперечення ситуації, девалідизація, регресія та інші.

     На наступному етапі, через деякий час, особистість підпорядковується новому положенню і її “Я-образ” зазнає зміни. Найбільш істотні, на наш погляд, зміни відбуваються в образах “тілесного Я” і “реального Я”.

     Втрата зору – це фізичне випадання однієї з найважливіших функцій із цілісної системи організму, що призводить до обмеження пересувань у просторі, невпевненості в рухах, залежності від інших. Для того, щоб одержати самостійність і можливість пересуватися у просторі, такому індивіду необхідно взяти до рук тростину. Таким чином, до образу тіла незрячого додається новий елемент. Однак, хоча тростина значно полегшує пересування, вона ж створює передумови і для внутрішнього конфлікту: виникає психологічне неприйняття свого фізичного образу, тобто свого “тілесного Я”. Незряча особистість перестає відповідати прийнятому в суспільстві стандарту здорової людини. Виникає конфлікт між “образом здорової людини” і власним образом “людини з тростиною”. Як наслідок, виникає захисна реакція у вигляді проекцій типу: “Усі люди дивляться на мене, засуджують, не розуміють тощо”.

     “Реальне Я” набуває, у свою чергу, кілька викривлень: переоцінюються власні можливості і створюється, таким чином, ілюзорний “Я-образ”, або вони недооцінюються, що викликає уповільнення особистісного розвитку чи його регрес. Крім цього, розвивається емоційна нестійкість осіб із вадами зору.

     Описані викривлення в образах “тілесного Я” і “реального Я” спричиняють соціально-психологічну дезадаптацію, що, в свою чергу, призводить до болісних внутрішньоособистісних конфліктів, втрати звичних контактів із соціальним середовищем, порушення здатності виконувати відповідні соціальні ролі. У цих умовах можливий розвиток пасивної життєвої позиції, апатії, а в більш важкій формі - невротичних і депресивних станів.

     Проте проблема адекватного формування “Я-образу” полягає в тому, що у незрячих людей ускладнюється процес творчого пристосування до навколишнього середовища, тому в них формується  хибне уявлення про світ і про себе в ньому. Адекватність вимірюється тим, наскільки успішно особистість реалізує власні потреби в соціумі, знаходить там своє місце і на емоційному рівні відчуває гармонію та почуття задоволення.

     Для досягнення адекватного формування “Я-образу” та виявлення його особливостей в осіб з вадами зору було проведено психологічне дослідження описане в другому розділі, а також розроблено і апробовано програму соціально-психологічного тренінгу, який спрямований на підвищення рівня самосвідомості, соціальної активності і вдосконалення адаптивних можливостей взагалі, що має оптимізувати процес соціалізації даної категорії людей.

     Другий розділ “Емпіричне дослідження чинників формування
Я-образу людей із різним рівнем зору” містить аналіз особливостей “Я-образу” залежно від рівня зору, взаємозв’язок чинників та аналіз психосемантичних репрезентацій зрячих і незрячих про сліпоту. Загальною метою психологічного дослідження було порівняння різних аспектів Я-образу” зрячих, слабозорих і незрячих людей, а також виявлення його найбільш суттєвих особливостей. Розв’язання цієї мети зумовило вибір психодіагностичних методик, які допомогли її реалізації.

     У результаті проведеного дослідження, якісного та кількісного аналізу отриманих даних були виявлені наступні особливості: з формуванням “Я-образу” незрячої особистості пов’язані такі цінності, як життєва мудрість, пізнання, тверда воля, освіченість.

     За шкалою глобального рівня самовідношення (інтегральний показник (S) зрячі досліджувані набрали 87,71, а незрячі – 67,55. Простежується зворотній взаємозв’язок глибини порушення зору і загального рівня самоставлення. Використання U-критерію Манна-Уітні свідчить про наявність суттєвих відмінностей між вибірками зрячих і незрячих (U = 73,5; p<0,01). Низький рівень аутосимпатії продемонстрували незрячі досліджувані (57,21). Крім того, були виявлені суттєві відмінності за цією шкалою між незрячими і слабозорими (U = 82; p<0,03), а також між незрячими і зрячими досліджуваними (U = 58,0; p<0,002). Шкала аутосимпатії незрячих досліджуваних має позитивну кореляцію зі шкалами самоінтересу, інтернальності в галузі досягнень та міжособистісних стосунків, а також негативну – зі шкалою самозвинувачення. Втрата зору має вплив на те, як особистість ставиться до самої себе, тобто на її самоставлення. Цей дефект вносить зміни в “образ тіла” та “реальне Я” особистості, і, як результат, вона відчуває себе не такою як інші, а це, у свою чергу, призводить до неприйняття свого нового “Я-образу”.

     Очікування позитивного ставлення з боку інших у незрячих має кореляцію із шкалами інтернальності у відношенні до здоров’я та хвороб, самопослідовності та самокерування, а також негативну – з цілепокладанням (за PIL). Це підтверджує думку про те, що незрячі співвідносять рівень здоров’я та позитивне ставлення з боку інших, тобто, чим кращим є їхнє здоров’я, тим позитивніше, на їх думку, ставляться до них оточуючі. Високі бали за шкалою самозвинувачення можуть свідчити про наявність почуття провини у незрячих перед оточуючими. Можна припустити, що ця провина є проявом приборканої агресії.

     За шкалою інтернальності у відношенні до здоров’я та хвороб (Із):
82% екстернальності у незрячих свідчать про те, що вони вважають хворобу, у тому числі свій дефект – ваду зору, результатом випадку, волі обставин, а не власних дій, і тому мають надію на одужання за допомогою інших людей чи зовнішніх обставин. Водночас 71% інтернальності слабозорих та 76% зрячих свідчать про їх переконаність у своїй відповідальності за стан власного здоров’я. Відмінності між групами незрячих та слабозорих досягли рівня значущості (U = 57,5; p<0,001). Суттєві відмінності були знайдені також між групами незрячих та зрячих (U = 46,0; p<0,0004). Вказані факти можуть бути пояснені усвідомленням глибини дефекту власного здоров’я і його наслідків: чим глибшою є вада, тим меншою є надія в людини на самостійне її подолання.

     Статистичний аналіз показав відсутність значних розходжень у наявності цілепокладання, а це свідчить про те, що усі три вибірки (незрячих, слабозорих і зрячих досліджуваних) знаходяться практично на однаковому рівні цілепокладання: люди незалежно від рівня зору, як правило, будують життєві плани і націлені в майбутнє для їх реалізації. Хоча глибокі порушення зору можуть створювати як фізичні, так і соціальні обмеження у виконанні певних видів діяльності, вони не є істотною перешкодою в побудові суб’єктивних уявлень про себе і своїх можливостей, у формуванні власного образу “майбутнього Я”. У всіх трьох вибірках була виявлена позитивна кореляція цілепокладання особистості і її соціально-психологічної адаптації. Це вказує на те, що рівень адаптованості особистості безпосередньо пов’язаний з її життєвими цілями (вмінням їх ставити й досягати), незважаючи на різні ступені порушення зору. Можна стверджувати, що чим більш адаптованою є особистість у соціальному середовищі, тим більш розвинені в неї навички цілепокладання.

     Щодо особливостей сприймання образу світу і самосприймання особистості, залежно від рівня зору, можна зазначити, що в незрячих досліджуваних виявлено тенденцію до злиття з іншими людьми, невизначеність свого місця і ролі в житті, невпевненість у майбутньому, аналіз власної значущості і тих чинників, які впливають на долю. У слабозорих досліджуваних, у свою чергу, практично відсутній аналіз внутрішнього світу: пріоритетно описується навколишній світ (наявна фіксація на візуальних символах).

     Виходячи з аналізу психосемантичних уявлень зрячих і незрячих, досліджуваних на сліпоту, можна стверджувати про поширеність у суспільстві стереотипного образу “типового сліпого”, – образу, що належить до структури взаємин зрячих і незрячих у соціумі, накладає відбиток на формування їх уявлень один про одного, а також незрячих – про себе (рис. 1, 2). Головна особливість цього образу – переоцінка серйозності наслідків дефекту. Іншими словами, зрячій людині соціальна позиція і життя незрячого уявляється більш безнадійним і трагічнішим, ніж це є насправді. Проте добре адаптована незряча особистість почувається досить упевнено, принаймні, у певних галузях життя і діяльності.