ПРОБЛЕМА ОСОБИСТОСТІ У ПСИХОЛОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ В. В. ЗЕНЬКОВСЬКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтована актуальність дослідження, визначена його мета й завдання, встановлені теоретико-методологічні засади, розкрита наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі “Творчість В. В. Зеньковського в історико-психологічному вимірі” з'ясований стан розробки досліджуваної в дисертації проблеми, визначена теоретична й методологічна база дослідження, а також розкрита ключова роль теми особистості у творчості В. В. Зеньковського.

У першому параграфі “Філософсько-психологічна спадщина В. В. Зеньковського: стан і проблеми дослідження” автор показує, що дослідження проблеми особистості в історії психології кінця XIX – початку ХХ століття, які виконані, здебільшого, в радянський час, не дають скільки-небудь об'єктивної і критично проробленої картини становлення особистісних концепцій, не розкривають справжнього значення й спрямованості їх. Ідеологічна упередженість і методологічна обмеженість підходів до вивчення особистісної проблематики названого періоду, що існувала в радянську епоху, привела до того, що за рамками історико-психологічного вивчення залишився цілий ряд видатних імен і значущих концепцій вітчизняних мислителів персоналістичного напрямку. Однією з них є особистісна концепція В. В. Зеньковського.

Аналізуючи коло джерел, які так чи інакше, тлумачать багатогранну творчість мислителя, дисертант з'ясовує, що, попри безліч різноманітних загальних трактувань і викладів, оцінок і характеристик спадщини В. В. Зеньковського, ступінь її вивчення не можна вважати задовільним. За винятком дисертаційної роботи Н. Горбач, присвяченої історико-філософській спадщині вченого, спеціальних досліджень тих чи інших аспектів, чи ж творчості В. В. Зеньковського в цілому, просто не проводилося. Натомість досі практикується словниково-довідникова форма інтерпретацій його творчості. Ці інтерпретації, у більшій їхній частині, на думку дисертанта, треба визнати не цілком коректними. Зокрема, група статей про В. В. Зеньковського, що опублікована в сучасних словниково-довідникових виданнях Росії, зовсім не відображає поглядів вченого, що мали місце в київський період його творчості. Не розкритим залишилося у наявних публікаціях також і ключове значення теми особистості, яка визначила філософське становлення й орієнтацію всієї думки вченого. Загалом, розгляд показав, що спроби інтерпретацій та узагальнюючих характеристик поглядів В. В. Зеньковського без спеціального докладного й систематичного вивчення його основних творів, а також без урахування духовно-біографічного контексту його творчості, – ведуть, зрештою, до помилкових висновків і хибних констатацій.

У виборі загального напрямку дослідження дисертант виходив із необхідності виділення ключової теми творчості В. В. Зеньковського, здатної бути «провідною ниткою» у лабіринті численних тем і проблем, які намічав і проробляв мислитель на шляху просування до останніх, фінальних формулювань своїх поглядів. Такою провідною, стрижньовою темою усієї творчості В. В. Зеньковського є тема особистості. Одночасно, центральним пунктом філолофсько-психологічних праць і розробок мислителя є суб’єктно-особистісна проблематика. Виходячи з цього, головні завдання дослідження автор визначає як розкриття ролі й значення теми особистості у творчості В. В. Зеньковського і здійснення розгорнутого аналізу його суб’єктно-особистісної концепції.

Необхідність вирішення цих основних завдань обумовила вибір відповідної методології дослідження, а також технік інтерпретації досліджуваного матеріалу. Беручи до уваги характер дисертаційного дослідження, яке розгортається в рамках гуманітарної парадигми, найзагальнішим його методом, на думку автора, має бути метод «ідіографічний» чи «описовий», специфіку якого розкрили у своїх працях В. Дільтей, В. Віндельбандт, Г. Ріккерт і ряд інших мислителів. Цей загальний аналітико-описовий підхід до дослідження, в основній його частині, зазначається в дисертації, має бути доповнений генералізуючим і систематизуючим тлумаченням досліджуваного предмета, що дасть можливість найбільш адекватного з'ясування логіко-концептуальної бази персонологічних побудов В. В. Зеньковського.

Невивченість творчого шляху В. В. Зеньковського у його цілісності, а також недослідженість його філософсько-психологічної спадщини, із центральною для неї персонологічною проблематикою, визначають, за переконанням автора, основну специфіку розкриття теми дослідження. Вона полягає в об'єднанні критико-історичного і проблемно-теоретичного підходів до її вивчення. Перший підхід реалізується через вивчення духовної біографії й основних тем творчості мислителя, а також генетико-хронологічний аналіз його психологічних творів. Другий – через логіко-концептуальний аналіз суб’єктно-особистісної проблематики у В. В. Зеньковського. Така додатковість підходів до дослідження обраної теми спрямована на досягнення цілісності й адекватності розуміння творчості В. В. Зеньковського в ситуації майже повної її невивченості.

Відзначаючи важливість вибору адекватного методологічного підходу до вивчення досліджуваної проблематики, дисертант наголошує, що на етапі першого «прочитання», яким, через повну невивченість філолофсько-психологічних побудов В. В. Зеньковського, є здійснюване дослідження, найбільш адекватним методом аналізу його поглядів стає метод іманентної інтерпретації. Аргументуючи свій підхід посиланнями на відповідні методологічні положення (К. Ясперс, К. Манхейм та ін.), автор відзначає, що інші види інтерпретації, генетичні й порівняльно-історичні аналізи, повинні стати перспективою для наступних досліджень творчості В. В. Зеньковського.

Говорячи про шляхи аналізу суб’єктно-особистісної проблематики у В. В. Зеньковського, дисертант аргументує необхідність звернення до докладного послідовно-узагальнюючого аналізу всіх психологічних творів В. В. Зеньковського, в обсязі, який безпосередньо стосується проблематики особистості. Метою такого аналізу стає експлікація і первинне з'ясування логіко-обґрунтовуючої бази персонологічних побудов В. В. Зеньковського, що, у свою чергу, дозволить аргументовано виділити засади й принципи, на яких базується його персонологічна концепція і окреслити загальну логіку її становлення. Систематизуюча інтерпретація фундаментальних засад і принципів концепції В. В. Зеньковського стає в дисертації заключним етапом її дослідження.

У другому параграфі “Особистість як осердя світогляду В. В. Зеньковського” окреслюються основні віхи творчої біографії В. В. Зеньковського, а також розкривається роль і значення теми особистості в становленні й розвиткові його поглядів. Для висвітлення даних питань дисертантом залучені всі наявні на сьогоднішній день джерела біографічного й автобіографічного характеру, а також уся відома й доступна бібліографія праць (книг і статей) мислителя.

Змальовуючи основні моменти біографії В. В. Зеньковського київського періоду, дисертант підкреслює, що роки навчання в університеті (1900–1909) були для нього часом найнапруженішої духовної праці, значних інтелектуальних зусиль і глибоких релігійних шукань. Важливу роль у філософському становленні мислителя зіграли його заняття в Психологічній семінарії Г. І. Челпанова, що відрізнялася високою науковою вимогливістю організатора до її учасників. Серйозний інтерес до психології, що виник у В. В. Зеньковського ще в гімназії, знайшов тут свою реалізацію. Уже в ранніх статтях, написаних для Семінарії, відзначається в дисертації, позначився спеціальний інтерес В. В. Зеньковського до суб’єктно-особистісної проблематики. Надалі, починаючи з перших великих робіт із психології й педагогіки і, закінчуючи пізніми релігійно-філософськими працями вченого, «особистість» стає або безпосереднім предметом, або ключовим поняттям його досліджень.

Відтворюючи етапи духовного становлення мислителя, дисертант коротко характеризує найбільш значимі твори В. В. Зеньковського, а також ключові теми його творчості. Відзначаючи фундаментальне значення магістерської дисертації В. В. Зеньковського «Проблема психічної причинності» (1914), як самої по собі, так і в перспективі наступних побудов її автора, дисертант особливо підкреслює значення теоретичних і методологічних розробок, здійснених В. В. Зеньковським у цій праці у напрямку побудови філософських засад психології. Не менш глибокою постає в роботі В. В. Зеньковського й розробка теми особистості, яка, реалізуючись в ідеї своєрідності і «метафізичної первісності психіки» і переломлюючись через конкретні дослідницькі проблеми, присутня у сфері авторської уваги впродовж усієї праці.

Звертаючись до характеристики суспільної діяльності мислителя київського періоду, дисертант відзначає важливу роль В. В. Зеньковського у створенні й функціонуванні Київських Релігійно-філософського (1908–1918) і Науково-філософського товариств (1914–1918), виданні журналу «Християнська думка» (1916–1918), а також його участь як міністра ісповідань в уряді гетьмана П. П. Скоропадського (1918).

Висвітлюючи період перших років еміграції (Белград-Прага, 1920–1926), автор акцентує увагу на інтенсивній педагогічній діяльності В. В. Зеньковського в цей період і на численних його педагогічних розробках. Резюмуючи педагогічну тематику творчості мислителя, він указує на центральне значення поняття особистості для педагогічної концепції В. В. Зеньковського, а також на неослабний інтерес останнього до розробки особистісної проблематики в цілому. Важливою віхою в біографії В. В. Зеньковського названого періоду стає, як підкреслюється в дисертації, обрання його головою Російського студентського християнського руху (на З'їзді російської православної молоді, 1923), яким він перебував беззмінно до кінця життя.

Переходячи до характеристики найтривалішого Паризького періоду (1927-1962) творчої біографії В. В. Зеньковського, дисертант зазначає, що весь подальший творчий шлях мислителя був нерозривно пов'язаний зі Свято-Сергієвським Богословським інститутом, професором якого він – посідаючи кафедри філософії, психології, апологетики й історії релігій – буде залишатися до самої своєї кончини.

Початок 30-х років слід вважати періодом звернення В. В. Зеньковського до проблем християнської антропології й повороту його до систематичної розробки богословської проблематики. Характеризуючи антропологічну лінію творчості мислителя, автор підкреслює, що антропологічна тема, як і тема особистості – що є її віссю і ядром, – проходить через усю творчість В. В. Зеньковського. Саме антропологія, яка глибоко сполучена з усіма основними темами творчості мислителя, – стає внутрішнім пов’язуючим полюсом його найрізноманітніших досліджень і розробок. Тому, вважає автор, до самого В. В. Зеньковського, без усякої натяжки, можна віднести власне його судження про «антропоцентризм думки», за допомогою якого він визначив сутність російського філософствування в цілому.

Звертаючись до характеристики історико-філософських побудов В. В. Зеньковського і, зокрема, його фундаментальної праці «Історія російської філософії» (1948–1950), дисертант відзначає, що дана праця стала блискучим і закономірним підсумком розвитку історико-філософської лінії творчості мислителя. Охоплюючи максимум філософських персоналій, ця робота, явно чи приховано, увібрала в себе всі ключові теми російської філософії за кілька сторіч її розвитку й підсумувала центральні теми російського релігійно-філософського відродження ХХ століття. Дисертант указує, також, на особливу увагу, яку приділяє В. В. Зеньковський, у ході аналізу історико-філософської проблематики, темі персоналізму.

Характеризуючи підсумкову працю В. В. Зеньковського «Основи християнської філософії», автор зазначає, що задум цієї роботи був ескізно накреслений В. В. Зеньковським уже в його магістерській дисертації «Проблема психічної причинності». Особливо це стосується ідеї «причинності», що є, за виразом останнього, «серцевиною метафізики». У цілому ж праця В. В. Зеньковського стала «усеосяжним синтезом» як власних розробок мислителя, так і критично сприйнятих ним побудов російської релігійної філософії ХIХ–ХХ сторіч.

Висновуючи, дисертант підкреслює, що цілісний розгляд творчого шляху В. В. Зеньковського, а також короткий аналіз загального кола тем і проблем, порушених у його творчості, дозволили як окреслити загальну лінію духовного становлення мислителя, так і усвідомити ключову роль теми особистості у формуванні й розвиткові його поглядів. Саме персоналізм, наголошується в дисертації, визначив світоглядні шукання В. В. Зеньковського, а особистість стала тим осердям, навколо якого концентрувалися творчі зусилля мислителя.

У другому розділі “Концепція особистості у психологічних працях В. В. Зеньковського” детально аналізується персонологічне вчення В. В. Зеньковського, з'ясовується логіка обґрунтування особистісної реальності в його персонології, а також дається систематизуюча інтерпретація засад і принципів, на яких вона базується.

У першому параграфі “Становлення й розвиток учення В. В. Зеньковського про особистість” здійснено розгорнутий аналіз філософсько-психологічних праць мислителя, з'ясовано послідовність становлення й розвитку його суб’єктно-особистісної концепції і визначено ключові аспекти його персонологічних побудов.

Аналізуючи статтю В. В. Зеньковського “Сучасний стан психофізичної проблеми” (1905), дисертант відзначає, що в ході розгляду шляхів та засобів вирішення вказаної проблеми, В. В. Зеньковський актуалізує та виокремлює ті проблемні моменти психофізичного відношення, які стануть найважливішими та принциповими при концептуалізації ним субстанційної основи, суб’єктного ядра особистості. Більш того, саме ці принципові моменти, як це випливає з логіки автора статті , вимагають такої концептуалізації, бо без неї неможливо мислити реальне психофізичне відношення. Вихідним положенням статті є теза про якісну відмінність та незалежність психічного буття від матеріального світу, тому вирішення психофізичної проблеми, яке пропонував матеріалізм, В. В. Зеньковський вважає абсолютно неприйнятним. Позитивістський підхід, що заперечує можливість та необхідність метафізичних побудов, метафізичних доповнень даних досвіду, також не може бути прийнятий. Важливим є висновок В. В. Зеньковського про те, що “теорія відображення” для витлумачення взаємодії фізичного та психічного, неприйнятна, бо не дає “розгадки” змісту психічних процесів. Через відображення фізичних процесів, вважає він, неможливо пояснити наявність у нашій свідомості цінностей, етичних норм та інших смислових утворень. Факт єдності нашої свідомості також не має собі фізичного корелята. Критикуючи “плюралістичну психологію”, яка уявляє існування психічного у вигляді сукупності процесів “без суб’єкта”, В. В. Зеньковський стверджує необхідність утримання поняття “суб’єкта” як “зв’язаної єдності”, як носія духовної індивідуальності. Загальний та головний висновок статті такий: психофізична проблема, при серйозному та заглибленому підході, не може обминути проблем онтології і завжди, при своєму розв’язанні, дає певну метафізику. Таким метафізичним доповненням досвіду є поняття “зв’язаної єдності” чи “суб’єкта” психіки.

Не менш ґрунтовним, зауважує дисертант, є аналіз В. В. Зеньковським проблемних питань сучасної йому психології у статті “Нова праця про асоціацію ідей” (1906). Аналізуючи питання про межі власне психологічного витлумачення психологічних проблем, В. В. Зеньковський зазначає, що, попри словесне визнання “примата чистої психології”, у цій науці усе ще зберігається тенденція підміняти психологічне витлумачення психологічних проблем фізіологічним. Щоб уникнути такого “непробачного перетворення” психології у фізіологію, потрібно усвідомити необхідність “метафізичних припущень” для психології. Заперечення незалежного психічного причинного ряду й пошук точок опори для встановлення причинних відношень поза феноменальною сферою, виявляє неминучість метафізики для психології. Фізіологія та спіритуалізм, підкреслює В. В. Зеньковський, однаково можуть бути метафізичними сферами для витлумачення психологічних фактів. Але, саме неусвідомлення чи заперечення потреби метафізичного виходу для психології веде більшість психологів до підміни психологічної проблематики фізіологічною, до зведення психології до фізіології і, у результаті, до матеріалістичної метафізики. Теоретичною основою, що виправдовує таке зведення, твердить автор статті, стає принцип психологічного паралелізму, який, відстоюючи незалежність психічного причинного ряду, все ж, внаслідок суперечності своїх засад, – опиняється на грані перетворення психології у фізіологію. Спеціальну увагу приділяє В. В. Зеньковський питанню про «свідомість тотожності “я”». Виокремлення “я” із потоку свідомості як чогось, що завжди перебуває та пов’язує воєдино наявні психічні стани, – незаперечне. Однак, воно має сенс лише при “реальному відтворенні”, яке, сполучаючи теперішнє та минуле у психіці, виявляє, тим самим, субстанціальну основу душі. При запереченні відтворення, власне база для ототожнення “я” виявляється фіктивною. Тотожність, котра ні на що не спирається і ні з чого не виводиться, є ілюзією. Свідомість єдності та неперервності психіки може бути визнана, на думку В. В. Зеньковського, чи похідною, чи непохідною. При конструкції похідності “я”, воно повинно спиратися на реальність відтворення, яке пов’язує ізольовані моменти в ході психічного розвитку. Непохідне “я”– є дійсною та “невивідною” єдністю. Аналіз мислителем тогочасних проблем психології приводить його до висновку про необхідність відмови від актуальної теорії душі та переходу до субстанційного погляду на душу.

Перша спроба концептуалізації власного підходу до особистості, зазначається в дисертації, здійснена В. В. Зеньковським у статті «Принцип індивідуальності у психології та педагогіці» (1911). У цій статті він показує, що у своїх сприйняттях та педагогічних впливах ми завжди маємо справу з цілісною особистістю. Разом із тим, проблема індивідуальності у психології багато в чому залишається не розробленою. Насамперед, це стосується метафізики індивідуальності. Водночас, очевидна неминучість метафізики у психології робить неминучими метафізичні побудови і при встановленні поняття індивідуальності. Проблема, за переконанням В. В. Зеньковського, полягає в тому, що емпірична психологія, намагаючись будь-що-будь «утриматися від метафізики», витискає фундаментальні питання «за куліси» свідомості. Виділяючи та аналізуючи три основні поняття індивідуальності – номіналістичне, актуалістичне і субстанційне, В. В. Зеньковський приходить до наступних висновків. З точки зору номіналізму індивідуальності не відповідає жодний реальний факт. Індивідуальність пояснюється тут неповторним функціональним зв’язком комплексу душевних явищ із певним тілом. Індивідуалізуюче начало, відноситься, таким чином, до тіла, а проблема психічної індивідуальності зводиться до питання про індивідуальність органічну. З психічного боку індивідуальність виявляється лише сумою особливостей чи відмінностей, які ми відкриваємо у душі. Номіналізм, таким чином, не вбачає у душі самостійної цілісної органічної єдності, а розуміє індивідуальність фактично лише як “слово”, що підсумовує індивідуальні відмінності. Актуальна теорія душі всі індивідуальні відмінності та особливості психічних процесів бере як систему, як живе, сполучене ціле. Ця жива єдність і є тією реальністю, що обіймається поняттям «індивідуальність». Установлюючи самостійну психічну причинність, актуальна теорія стверджує, що душа є завершеним психічним організмом, який існує сам для себе. Разом із тим, прояви індивідуальності великою мірою позв’язані тут із впливом зовнішніх умов душевного розвитку. Але розвиток організму, в тому числі психічного, не може бути зведений до одних зовнішніх умов. З іншого боку, мінливі індивідуальні відмінності повинні мати внутрішню опору в будь-якій стійкій основі, без котрої неможливо пояснити певної цілісності психічних організмів. Усе це, на переконання В. В. Зеньковського, із неминучістю ставить питання про реальну незмінну основу індивідуальності і робить необхідним відокремлення цієї основи від її проявів. Таке відокремлення основи, яка визначає розвиток індивідуальності, від емпіричної психіки – веде до утвердження метафізичного ядра індивідуальності. Цим розрізненням В. В. Зеньковський формулює та встановлює субстанційне поняття індивідуальності, яка, залишаючись досвідно-реальною, здобуває метафізичний смисл. Таким чином, висновує дисертант, в ході всебічного аналізу найважливіших проблемних моментів та аспектів індивідуальності В. В. Зеньковським виробляються та формулюються вихідні положення та принципи субстанційного розуміння особистості, розкривається та утверджується онтологічний підхід до індивідуальності.

Подальша ґрунтовна розробка поняття особистості, відзначає автор, здійснена В. В. Зеньковським у його магістерській дисертації “Проблема психічної причинності” (1914). Тут він аргументує й формулює центральне, для подальших своїх побудов, розрізнення емпіричного та реального "я", підкреслюючи, що необхідно "відрізняти особистість як об'єктивну основу тих чи інших процесів, та особистість як вона існує сама для себе, у роботі своєї самосвідомості". Він зазначає, що емпіричне "я" чи "я" нашої самосвідомості не є основним проявом особистості, основним моментом індивідуальності. Відштовхуючись від "периферичних" тенденцій у сучасній йому психології, В. В. Зеньковський уводить поняття "центру психічного життя", його "суб'єкта", "творчого ядра особистості". Вихідним пунктом його концепції є твердження, що без припущення реального "я" неможливо пояснити походження емпіричного "я", бо усякий розвиток повинен мати суб'єкт цього розвитку. Єдність психічного розвитку виходить, у кінцевому рахунку, із єдності суб'єкта цього розвитку, як свого реального центра. Рішуче розрізнюючи емпіричне "я", як похідне утворення, від реального "я", В. В. Зеньковський утверджує "непохідність" цього реального "я" як породжуючого ядра психіки. "Непохідність реального "я" означає непохідність основи психічного життя", – наголошує він. Критикуючи «актуальну теорію душі», В. В. Зеньковський показує, що без визнання засадничого (“основного”) ядра психіки, його стійкої основи – тобто субстанційного розуміння психічного – не буде чого протиставити плинним та скороминущим психічним процесам. Лише завдяки наявності в душі духовної субстанції, завдяки її дії "із чисельних окремих процесів поступово починають вимальовуватися контури індивідуальності", складатися емпіричне "я".

Соціальний аспект особистості, відзначає дисертант, розкритий В. В. Зеньковським у статті «Соціальне виховання, його завдання та шляхи» (1918). У підході В. В. Зеньковського важливими є декілька моментів. Перший – це виділення ним двох форм активності і, відповідно, двох типів переживань. Перша форма активності пов'язана з переживанням сили. Центрація в особистості цих переживань кладе початок самоствердженню особистості. Друга форма активності пов’язана з переживанням “слабкості”. Центрація цих переживань породжує соціальну конформність. Важливою є теза В. В. Зеньковського про шляхи подолання хибних визначень особистості соціальним середовищем. Невиправданий тиск соціуму (чи його тенденцій у свідомості) на особистість долається, на думку В. В. Зеньковського, у здобутті особистістю “вищої ідеальної сфери”, у виникненні моральних визначень, що стоять вище як особистості, так і суспільства.

До онтологічних проблем особистості В. В. Зеньковський знов повертається у книзі “Психологія дитинства” (1923), формулюючи тут своє принципове розрізнення в "я", як розрізнення "емпіричного" та "метафізичного" поняття особистості. Вихідною посилкою даного розгляду зазначає автор, є твердження, що особистість не є лише емпірично виявлене, вона містить у собі і «позаемпіричний» шар, тобто те, що не увійшло іще в емпіричну психіку, а знаходиться у «глибинах» душі. Цей позаемпіричний шар, що перебуває у глибокому внутрішньому зв’язку з емпіричною сферою, входить у склад емпіричної психіки (проявляє себе) у процесі її розвитку. Визнання наявності та дії у психіці позаемпіричної сфери, та утвердження реального буття позаемпіричних процесів – є переходом до психологічної метафізики. Існуючі теорії особистості (асоціативна, актуальна) не бачать в особистості, за переконанням В. В. Зеньковського, основи й джерела психічного розвитку; особистість, у їхньому розумінні, ніякої особливої реальності не має, а є, фактично, лише ім’я. Але особистість завжди глибша від свого емпіричного вираження, в її глибині є основа, динамічний центр, детермінуюча сила, що визначає увесь її розвиток. Саме розуміння особистості як живої єдності емпіричного та позаемпіричного, даного та прихованого, виявленого та потенційного – змушує запроваджувати метафізичне поняття особистості. Відкриття метафізичного боку в особистості, підкреслює В. В. Зеньковський, – дає новий погляд на весь світ, який можна визначити як персоналізм.

Наступним етапом розроблення В. В. Зеньковським проблеми особистості, наголошує дисертант, стає застосування ним принципу ієрархії до психічної сфери. Центральне значення в житті душі, за переконанням В. В. Зеньковського, належить емоційній сфері, бо навіть ті функції, які стоять онтологічно вище неї (мислення, воля), можуть діяти лише за сприяння емоційної сфери. Почуття, стверджує він, пов'язані з “останньою основою” особистості, саме в почуттях ми маємо найважливіший та найістотніший провідник надпсихічного духовного життя до складу емпіричної психіки. Констатуючи ієрархічний примат емоційної сфери в житті особистості, В. В. Зеньковський причину цього вбачає в особливій, інтимній близькості почуттів до духовного осердя людини.

Питання єдності особистості глибоко проаналізовані В. В. Зеньковським у статті «Єдність особистості та проблема перевтілення» (1935). Він указує на особливу природу самототожності особистості, яку не можна порівняти з непохідністю інших психічних функцій. Свідомість самототожності “я”, що знаходиться у внутрішньому душевному потоці, є в ньому “понадчасовим центром” та основою розрізнення часових душевних подій. Ця свідомість є віддзеркаленням реальної тотожності “я” і не може визначатися як “функціональна самототожність”. Особистість, твердить В. В. Зеньковський, не є ані системою координації нижчих нервово-психічних процесів, ані “сумою” якихось якостей – вона не виводиться зі змісту своїх переживань чи із соціального досвіду. Особистість є непохідним началом у людині, який не тільки не може бути виведений ні з чого позаособистісного чи безособистісного, а, навпаки, визначає всі особливості психічного й тілесного життя людини. Єдність особистості не виникає, а сама є вихідним пунктом змін у душі, основою її розвитку.

У другому параграфі “Обґрунтування особистісної реальності в ученні В. В. Зеньковського” дається узагальнююча характеристика етапів і способів обґрунтування особистісної реальності в персонологічному вченні В. В. Зеньковського й окреслюється загальна логіка становлення й розвитку його концепції особистості.

Дисертант з'ясовує, що порядок формування й розробки цієї концепції вибудовувався у напрямку від первісної концептуалізації В. В. Зеньковським позаемпіричної (субстанційної) основи особистості («первісно реального центра»), через послідовне поглиблення вихідних положень концепції й пророблення (у ряді праць) її ключових аспектів (проблеми загального й індивідуального, пізнаваного й непізнаваного, даного й заданого в особистості й ін.), – до всебічної опрацьованості і логіко-концептуальної обґрунтованості від початку заявленого мислителем субстанційного підходу до особистості. При цьому, логіка обґрунтування особистісної реальності в концепції В. В. Зеньковського, відзначає дисертант, виростаючи з критичного розбору номіналістичних (асоціаністських і актуалістичних) теорій особистості (що заперечували первісну буттєву реальність її метафізичної основи) і, відправляючись від аргументованого твердження про неминучість і необхідність метафізичних засад для психології, – розгорталася й здійснювалась як проведення систематичного розрізнення метафізичного (глибинного) і емпіричного начал в особистості й утвердження первісності (непохідності й невиводимості) цієї глибинної основи як непереборної базової умови онтологічної самостійності особистості. Ключовими моментами логіко-поняттєвого обґрунтування особистісної реальності в персонології В. В. Зеньковського стають утвердження суб’єктно-опосредкованого характеру психіки (тобто наявності в ній суб'єкта як реального центра, що спрямовує психічний розвиток) і опора на динамічне розуміння субстанції як сили, що формує такий розвиток. Принципами, що окреслюють парадигмальну базу концепції й обґрунтовують субстанційне розуміння особистості у В. В. Зеньковського – стають принципи непохідності, розрізненої єдності й невичерпності особистості.

Систематизуюча інтерпретація фундаментальних засад і принципів, на яких базується персонологічна концепція В. В. Зеньковського, здійснена дисертантом у третьому параграфі “Концептуальні засади й принципи розуміння особистості в персонології В. В. Зеньковського”.

Особистісна концепція В. В. Зеньковського, наголошує дисертант, визначена його загальною метафізичною настановою, яку можна сформулювати в такий спосіб: глибоко осмислене розуміння фактів й істинне тлумачення досвіду неможливе без систематичного віднесення будь-якого явища до його реальної основи, без зведення всякої діяльності до її справжнього витоку. Цим твердженням аргументована у В. В. Зеньковського неминучість і необхідність метафізичних побудов у психології. Питання про реальну основу особистості, як «точку опори» для плинного психічного буття, також не може бути вирішене без метафізичних побудов, метафізичних доповнень даних досвіду. Без твердої опори для свого розвитку, вважає В. В. Зеньковський, особистість виявляється простою зміною душевних явищ, простим потоком їх. Лише з визнанням метафізичної основи, метафізичної стійкості особистості можливе дійсне розуміння психічного розвитку, розуміння єдності й доцільності в ньому. Розуміючи особистість як щось реальне, а не номінальне тільки, ми, таким чином, неминуче приходимо до необхідності її метафізичного обґрунтування.

Відділення стійкої основи особистості від її проявів, незмінного від мінливого, як стверджує В. В. Зеньковський, – звертає психологію до поняття духовної субстанції. Духовна субстанція, що є підґрунтям психічних процесів, має, водночас, розумітися і як суб'єкт психічного розвитку, як творчий центр психічної роботи. Лише через зв'язок із суб'єктом психічні процеси знаходять свій справжній сенс. Субстанційне розуміння особистості, передбачає, таким чином, опору особистості на реальне підґрунтя – духовну субстанцію. Саме у понятті духовної субстанції, зазначає дисертант, обґрунтовується у В. В. Зеньковського онтологічна самостійність особистості.

Ключовими принципами, покладеними в основу суб’єктно-особистісної концепції В. В. Зеньковського, як з'ясовано в дисертації, є принципи непохідності, розрізненої єдності й невичерпності особистості. Характеризуючи й інтерпретуючи названі принципи, дисертант підкреслює, що принцип непохідності особистості, який є найбільш фундаментальною її характеристикою – дозволив В. В. Зеньковському, не засвоюючи особистості субстанційності в абсолютному сенсі, разом із тим, утвердити особистість як дійсну основу буттєвого самостояння людини. Через систематично проведене розрізнення в особистості похідного й непохідного начал і концептуалізацію непохідної основи особистості В. В. Зеньковському вдається обґрунтувати її онтологічну самостійність. Особистість у його концепції стає розрізненою єдністю і живою динамікою емпіричного і позаемпіричного, даного й прихованого, вираженого й сущого в глибині. Глибини особистості, у розумінні В. В. Зеньковського, принципово невичерпні, тому перед особистістю завжди відкритий шлях безкінечного духовного розвитку, їй завжди відкрита ідеальна форма, яку вона ще може прийняти. Принцип невичерпності особистості стає, таким чином, у В. В. Зеньковського ключовим для розуміння глибинних устремлінь особистості, її прагнення до гармонізації й відновлення своєї первісної цілісності.

Систематизуюча інтерпретація засад і принципів, що фундують особистість у В. В. Зеньковського, відзначає на закінчення дисертант, дозволила продемонструвати цілісний характер персонологічних побудов мислителя, а також узагальнити й зафіксувати підсумки теоретичного вивчення його суб’єктно-особистісної концепції.

Підсумовуючи результати здійсненого дослідження, дисертант робить наступні висновки:

1. Ключовою і фокусуючою темою творчості В. В. Зеньковського є тема особистості. Незмінна присутність її у центрі дослідницьких і світоглядних інтересів мислителя, вміщення її наріжним каменем всіх побудов – дозволяє говорити про первинну персоналістичну настанову, яка визначала й скеровувала його творчість. Глибинна інтуїція особистості, ідея особистості визначили як загальні світоглядні шукання В. В. Зеньковського, так і конкретні його побудови, ставши базовою лінією і внутрішнім сполучним полюсом цих побудов.

2. Теоретичним фундаментом персонологічних побудов В. В. Зеньковського стали метафізичні принципи, розроблені вперше Плотіном, Г. В. Лейбніцем, Й. Гербартом і Г. Лотце. Загальфілософською підмогою створюваної ним концепції особистості стала низка критично засвоєних і оброблених мислителем ідей новітньої філософії, а саме неокантіанства (Г. Ріккерт, А. Гессен) і феноменології (Е. Гусерль). В обґрунтуванні субстанційного підходу до особистості В. В. Зеньковський виходив із тверджень персоналістичної метафізики (Ш. Ренув’є, Г. Тейхмюлер, В. Штерн, Л. М. Лопатін, В. І. Несмєлов, М. О. Лосський та ін.) і спирався на концептуальну базу «центральних теорій» психічної активності (Г. Лотце, Т. Ліппс, А. Бергсон, А. Фульє та ін.).

3. Систематично проведена В. В. Зеньковським критика теорій психічної причинності дозволила йому, відкинувши як фізіологічний, так і спіритуалістичний епіфеноменалізм, по-перше, утвердити ідею самостійності психічної причинності (ідею своєрідності психіки) і, по-друге, проробити й увести в психологію поняття «центру психіки» як творчого її ядра, суб'єкта психічного розвитку.

4. Теоретична незадовільність дереалізуючих і деонтологізуючих особистісну реальність підходів до особистості стає у В. В. Зеньковського центральним аргументом в обґрунтуванні ним необхідності переходу від номіналістичного (асоціанізм, актуалізм) трактування особистості до субстанційного її розуміння і метафізичного тлумачення.

5. Обґрунтування субстанційного підходу до особистості здійснювалося В. В. Зеньковським через проведення систематичного розрізнення метафізичного (глибинного) і емпіричного начал в особистості й утвердження первісності (непохідності й невиводимості) цієї глибинної основи як непереборної умови її онтологічної самостійності. Ключовими моментами обґрунтування особистісної реальності у В. В. Зеньковського стали: утвердження суб’єктно-опосередкованого характеру психіки (тобто, наявності в ній суб'єкта як первісно реального центру, що скеровує психічний розвиток особистості) й опора на динамічне розуміння субстанції, яка є силою, що формує й пов’язує в єдність цей розвиток.

6. Розроблення В. В. Зеньковським суб’єктно-особистісної концепції здійснювалася поетапно: у напрямку від первинної концептуалізації ним позаемпіричної (субстанційної) основи особистості, через послідовне поглиблення вихідних положень концепції й пророблення (у низці праць) її ключових аспектів – до всебічної опрацьованості і логіко-концептуальної обґрунтованості субстанційного розуміння особистості.

7. Ключовими характеристиками персонологічної концепції В. В. Зеньковського є: а) позаемпіричність загального підходу до тлумачення особистісної реальності, розрізнення в особистості субстанційного ядра і його емпіричних виявів; б) концептуалізованість суб’єктно-субстанційного центру особистості, опосередкування суб'єктом усіх процесів, що перебігають у особистості; в) логіко-поняттєва обґрунтованість онтологічної самостійності особистості і метафізично поглиблююче тлумачення її буттєвих джерел.

8. Принципами, покладеними в основу суб’єктно-особистісної концепції В. В. Зеньковського, і такими, що задають її парадигмальну базу, є принципи непохідності, розрізненої єдності й невичерпності особистості.

9. Перспективою подальших досліджень персонологічного вчення В. В. Зеньковського має стати вивчення розробки мислителем особистісної проблематики в рамках релігійної антропології.

10. Істотне значення для подальшого дослідження як персонології В. В. Зеньковського, так і його творчості загалом, має перевидання на батьківщині мислителя його численних праць у повному їхньому обсязі. Ці дослідницькі й видавничі зусилля повинні покласти початок ґрунтовному вивченню наукового доробку вченого і сприяти введенню до контексту сучасної вітчизняної культури значної творчої спадщини цього видатного мислителя і релігійного діяча ХХ століття.